Розвиток освіти на Лівобережній та Правобережній Україні в 2 пол. XVII

Освіта Правобережної та Західної України з другої половини XVII ст. розвивалась під

впливом Польщі в умовах занепаду української культури. Посилення колоніального гніту

українського народу польською шляхтою і католицькою церквою привели до зменшення

кількості православної шляхти і втрати міщанством свого значення. Це також не сприяло

формуванню української національної інтелігенції. У зв’язку з цим православні братські

школи поступово ліквідовувались, а на їх місці відкривались католицькі для польських і

українських магнатів.Найбільш поширеними були єзуїтські колегіуми. Збільшувалась

к-ть уніатських шкіл. Вони сприяли збереженню українських традицій, хоч і

орієнтувались на західну педагогіку. В уніатських (особливо сільських) школах

здебільшого вчили лише читати і писати по-польськи, а в кращому випадку вчили ще й

рахунку та початків латині. Ченцями греко-католицького ордену Василіан, відкривались

василіанські школи. Це були шестикласні школи (до 100-150 учнів). Уряд зовсім не дбав

про українські школи, внаслідок чого систематично організованого народного

шкільництва не було.

Вища освіта на західноукраїнських землях була представлена Львівським

університетом, заснованим 1661 року. Це був перший вищий навчальний заклад у

західній Україні, складі трьох факультетів: філософський, юридичний і

богословський (з правом викладання всіх університетських дисциплін і присудження

наукових ступенів) закритий у 1773 р.

Шляхи розвитку освіти Лівобережної України у цей період визначались входженням

даної території до складу Росії. Особливістю шкільництва тут було те, що воно

розвивалося як одна із складових частин загальнодержавної російської освітньої

системи. Одна з характерних рис освіти в Росії в кінці XVII і особливо у XVIII ст. – це

поступовий перехід до загальнодержавної системи народної освіти. Найпоширенішою

формою навчання дітей по всій території України у цей час були початкові школи. До

другої пол. XVIII ст. на території Лівобережної України були поширені полкові і

гарнізонні початкові школи. Дітей у них навчали читати, писати і рахувати. Існувала

також Головна Січова школа, яка за змістом і характером навчання прирівнювалась до

кращих братських шкіл. Тут вивчали піїтику, риторику, математику, географію,

астрономію, військову справу. Важливу роль у поширенні грамоти в Україні у XVII-XVIII

ст. відігравали народні школи грамоти (школи мандрівних дяків). Вони існували при

православних церквах і призначались для дітей селян. Навчались тут рідною мовою і

паралельно читали церковнослов’янські тексти. Зміст навчання був обмеженим: лічба, читання,

письмо. Діяльність мандрівних дяків на Лівобережжі мала місце до 1786 р., коли у Росії пройшла шкільна реформа. За цією реформою школи-дяківки або закривалися, або перетворювались у церковнопарафіяльні.

На Лівобережній Україні було домашнє навчання і виховання дітей панівної верхівки. Для цього

запрошували або вихованців Києво-Могилянської академії, або вчителів-іноземців.

Зміст навчання у тогочасних середніх закладах був переважно загальноосвітнім. Але навчальні програми передбачали також підготовку службовців для державних установ, учителів початкових шкіл, музикантів.

Вища освіта у другій пол. XVII-XVIII ст. на Лівобережжі була представлена лише Києво-Могилянською Академією. У цей час зростає її роль як культурного і освітнього центру України. Українська молодь із заможних верств населення – вищого духівництва, багатих міщан, князів, дворян здобувала освіту у закордонних університетах, часто там і залишаючись. Наприклад, Юрій Дрогобич став доктором філософії і медицини Болонського університеті.

Поиск по сайту: