Вибір стратегії соціально-економічного розвитку України

Оцінюючи в цілому ситуацію, що склалася в країнах з перехідною економікою, учені відмічають, що найбільш складний період реформування країни вже здолали, при цьому набули необхідного досвіду самостійного господарювання і виживання в ринковому середовищі і визначилися з напрямами і механізмами трансформації вітчизняних економік в ринкові.

Україна повинна мати довгострокову стратегію комплексного реформування економіки і основну увагу в ній повинно бути приділено питанням взаємозв'язку окремих напрямів стратегії між собою і результатами господарювання.

Вибір пріоритетності і послідовності реалізації напрямів реформування економіки припускає чіткість розподілу відповідальності за їх практичне втілення на рівні держави, регіонів, місцевих органів влади.

Державі необхідно змінити колишню стратегію реформування і орієнтуватися, в основному, на власні ресурси і інтелектуальний потенціал країни. В зв'язку з цим завдання державних структур - розробити механізми для їх мобілізації і ефективного використання.

На даний момент в Україні розроблена стратегія економічного і соціального розвитку на 2004-2015 г.г. Для розробки стратегії економічного і соціального розвитку слід було грунтовно розібратися, що відбувається в економіці, скласти чітке представлення, яке у неї сьогодні стан, і на цій основі визначити перспективи розвитку.

Аналіз макроекономічних показників за останні роки в Україні говорить про те, що упродовж останніх років відбувається ріст нашої економіки високими темпами (таблиця.12.1).

Таблиця 12.1

Основні показники економічного розвитку України

Реальний ВВП в січні-грудні 2006 р. в порівнянні з аналогічним періодом попереднього року склав 107,0%. Фонд оплати праці за січень-грудень 2006 р. збільшився на 29,8% порівняно з аналогічним періодом 2005 р. і склав 146,5 млрд.грн. Індекс промислового виробництва в січні-грудні 2006 р. в порівнянні з аналогічним періодом 2005 року склав 106,2%. За січень-грудень 2006 р. об'єм продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств за підрахунками склав (у фактичних цінах) 94,3 млрд.грн. Індекс цін виробників промислової продукції за січень-грудень 2006 р. склав 114,1%.

Україна увійшла до групи країн, які лідирують за цими показниками у сучасному світі. Здавалося б, усі повинні радіти таким досягненням. Але насправді радикального поліпшення життя в країні немає, не відбувається зниження показників бідності і, нарешті, абсолютно не спостерігається ріст витрат населення, тобто не видно росту його споживчої здатності. Збільшення середньої заробітної плати за останні роки приховує в собі той факт, що високі відносні показники пояснюються украй низьким рівнем, від якого розраховуються відсотки росту. Виникло гостре протиріччя між наявністю високих темпів економічного зростання і змінами в добробуті народу, в умовах його праці і життя.

В процесі оцінки сучасного стану економіки проявилися два підходи. Одні автори, спираючись на високі темпи економічного зростання, дають оптимістичну оцінку економічного розвитку України. Інші, констатуючи очевидні протиріччя в нашій економіці, а також, враховуючи досвід країн Центральної Європи і Балтії, роблять висновок про нестабільність і нетривалість нашого економічного розвитку.

Прибічники оптимістичної оцінки виходять з того, що на сучасному етапі визначальними є наступні чинники і процеси:

1. високі темпи росту продуктивності праці в промисловості, які дозволили перевищити рівень докризового, 1990 року;

2. істотний ріст інвестиційного попиту, що забезпечило початок оновлення основних виробничих фондів, і високі темпи розвитку машинобудування - основній інвестиційній галузі.

Дійсно, це серйозні процеси, що відіграють важливу роль в розвитку економіки. Проте не можна не бачити, що при усій значущості показник продуктивності праці не вичерпує змісту ефективності виробництва, яка включає разом з економією живої праці ще і економію матеріальних' ресурсів, тобто зниження вартості матеріало- і енергоресурсів. Історичний досвід показує, що ріст продуктивності праці може супроводжуватися високою матеріаломісткістю або навіть її збільшенням. Тут вирішальну роль грає технологія, що забезпечує зменшення матеріало- і енергоємності вироблюваної продукції. Проте відомо, що Україна витрачає газу приблизно удвічі більше, ніж Франція, але остання при цьому робить приблизно в 5 разів більше продукції.

Велике значення надається такому чиннику, як істотний ріст інвестиційного попиту, що забезпечує оновлення основного капіталу. Дійсно, інвестиції - ця необхідна умова інновації. На жаль, і в теорії, і на практиці до теперішнього часу вважається, що інвестиції автоматично забезпечують інноваційні процеси. Аналіз показує, що інвестиції і інновації взаємозв'язані і взаємодіють, але ефект досягається лише за умови, коли інвестиції, їх структура відбивають технологічну структуру економіки і забезпечують пріоритетний розвиток вищих технологічних устроїв. Тому представники оптимістичної оцінки сучасної економіки, говорячи про "інвестиційну модель" розвитку, повинні враховувати, що такий тип розвитку може вести навіть до погіршення структури економіки. Отже, вказані чинники, при усій їх великій значущості

не забезпечують проникнення в ті глибинні процеси, які визначають стан економіки.

Логічно зробити висновок, що разом з кількісним ростом повинен відбуватися і якісний, тобто підвищення ефективності виробництва.

Один з головних показників ефективності економіки, її рентабельності являється прибуток. Чим більше прибуток, тим ширше можливості підприємців і держави для перетворення її основної частини на інвестиції, отже, і в новий виробничий капітал. Саме прибуток забезпечує підприємствам основну долю їх інвестицій, тобто і інновацій.

Зниження рентабельності підприємств зумовило цілий ряд негативних процесів, зокрема, зменшення податкових надходжень до бюджету.

Пряма залежність між рентабельністю підприємств, їх прибутком і інвестиціями в розширення виробництва знаходить прояв і в динаміці цих показників. Зниження рентабельності підприємств звузило джерела фінансування, що і позначилося на зменшенні інвестицій. Власні засоби підприємств, які у вигляді інвестицій спрямовувалися на нарощування основного капіталу, мали тенденцію до зниження.

Зменшення інвестицій, за логікою ланцюгової реакції, зумовило негативні процеси і в інноваційній діяльності. Отже, ті зрушення, на основі яких представники оптимістичної оцінки розвитку нашої економіки роблять висновок про перехід її на якісно новий тип економічного зростання, виявляються надзвичайно важливими, але недостатніми, щоб здолати екстенсивний розвиток і забезпечити швидкий ріст рентабельності, ефективності економіки, що збільшує джерела фінансування економічного і соціального розвитку.

Ситуація загострюється наявністю диспропорцій між накопиченням і споживанням, які особливо проявляються порівняно з розвиненими країнами. У країнах Південно-східної Азії, які розвиваються високими темпами, валові накопичення основного капіталу складають понад 30 і навіть 35% ВВП. У Україні валове накопичення основного капіталу (у % до ВВП) має наступну динаміку: в 1998 р. - 19,6; 1999 р. - 19,3; 2001 р. - 19,7; 2002 р. - 20,2. Як бачимо, невеликий ріст не може змінити ситуацію, і Україна по рівню накопичень не лише відстає від країн, що швидко розвиваються, але навіть топчеться на місці, без істотних змін.

Протиріччя загострюються і тим, що при порівняно невисокому рівні накопичення в нашій країні зберігаються досить високі об'єми державного споживання. Аналіз показує, що в розвинених країнах при високій нормі накопичення державне споживання, як правило, не перевищує 20-25% ВВП. У нас же доходи державного бюджету, пенсійного фонду і фондів державного соціального страхування в 2002 р. складали 38,8%, причому тенденція до їх росту очевидна.

Велике державне споживання, у свою чергу, неминуче обумовлює зменшення об'ємів державних інвестицій. У розвинених країнах державні інвестиції підтримуються на рівні 3%. Україна ж вимушена зводити державні інвестиції до мінімуму - до 1% ВВП.

Отже, замість підвищення рівня накопичення як основи росту Україна дозволяє собі при порівняно низькій нормі його і державних інвестицій підтримувати високий рівень державного споживання. Зрозуміло, що ці диспропорції означають фактично "проїдання" частини накопичень, і це істотно обмежує можливості економічного зростання.

Аналіз також показує, що головною причиною недостатнього росту і споживання, і накопичення, повільних темпів подолання бідності і підвищення добробуту народу являється низька ефективність економіки.

Науково обгрунтовано і практично доведено, що є лише один шлях рішення цього клубка протиріч - перехід від так званого інвестиційного, як правило, екстенсивного типу розвитку до якісно нового, ефективному інноваційному типу розвитку, що базується на прискоренні науково-технологічного оновлення виробництва, його інтенсифікації, зниженні витрат виробництва і підвищенні його рентабельності, прибутковості. Це не лише збільшує джерела фінансування, але і відкриває можливості досягнення оптимального співвідношення між виробництвом, накопиченням і споживанням, глибоких, радикальних змін в житті і праці усього народу. Це означає не зменшення кількості підприємств, що займаються інноваційною діяльністю, а швидке його збільшення, неухильний ріст їх питомої ваги в економіці до абсолютного і відносного їх переважання.

Важливою умовою наукової обгрунтованості економічної стратегії є правильне розуміння закономірностей суспільно-економічного розвитку. На сучасному етапі ця вимога набула такої форми, як співвідношення індустріального і постіндустріального типів розвитку. Річ у тому, що стався перехід розвинених країн в нову, вищу, постіндустріальну стадію цивілізаційного прогресу, яка докорінно відрізняється від індустріальної. Якщо раніше панувало матеріальне виробництво, то нині - сфера послуг, тобто нематеріальне виробництво. Проте це не означає, що матеріальне виробництво зникло. Воно продовжує існувати, але завдяки високому науково-технічному рівню виробництва і продуктивності праці функціонування такого потужного промислового потенціалу, як, наприклад, американський, забезпечують усього лише 10% зайнятих. У сільському господарстві зайняте 2,5% працюючих, і вони годують не лише Америку, але і інші країни світу. Саме це привело до того, що майже 80% зайнятих доводиться на сферу послуг, тобто науку, освіту, охорону здоров'я, культуру, або ті галузі, які забезпечують усебічний розвиток людини.

Віками люди використали наступні чинники виробництва: землю, капітал і працю. У новому суспільстві на перше місце виходить якісно новий чинник -информация і знання.

Перетворення знань і інформації на головний виробничий ресурс зумовило появу таких нових понять як інтелектуальний продукт, інтелектуальна праця, інтелектуальна власність, інтелектуальний капітал. Усе це докорінно змінює становище людини в суспільстві. Якщо в індустріальній економіці людині протистоїть величезна маса засобів виробництва, які, будучи приватною власністю, використовуються як засіб експлуатації людей, то з появою інтелектуального, людського капіталу в людині органічно поєднуються і його працю, і його капітал, тобто знання і досвід. Це означає, що якщо раніше для поліпшення життя людей здійснювалися революції, проводилися ті або інші реформи, то нині людство вступило в таку стадію, коли саме розвиток людини, підйом його матеріального, культурного і духовного рівня визначають розвиток суспільства.

Для нового суспільства характерне підривання ринкових стосунків і, передусім їх основного закону - закону вартості, еквівалентних стосунків. Панування сфери послуг означає, що найбільш поширеним продуктом праці є послуги, що створюються, як правило, інтелектуальною, творчою працею, витрати яких визначити складно, а то і зовсім неможливо. До речі, економічна наука давно дійшла висновку в тому, що в майбутньому суспільстві із затвердженням творчого характеру праці товарне господарство буде підірвано. Якщо врахувати, що Україна доки ще залишається на індустріальній стадії, до того ж глибока і тривала криза відкинула її назад, то відмінність між індустріальним і постіндустріальним розвитком стане ще глибшою. Деякі учені вважають, що треба спочатку підготувати "інституціональні, організаційні і матеріально-технічні передумови" і тільки після цього починати "трансформацію постіндустріального типу".

Проте проблема співвідношення індустріального і постіндустріального розвитку досить складна. Наприклад, ми ще не побудували повною мірою ринкову економіку, ще не діє повною мірою ринковий механізм, а нова економіка веде до підривання ринкового господарства. Але це зовсім не означає, що ми повинні кинути одне і робити зовсім інше. Навпаки, ринкова економіка довела свої переваги, і наша країна повинна використати її становлення і розвиток для досягнення такого рівня господарського росту, нематеріального виробництва і затвердження творчого характеру праці. Потрібно здійснити перехід від людини економічного до людини творчої, що неминуче приведе до підривання ринкової економіки. Проте щоб досягти якісно нового рівня соціально-економічного розвитку вимагається немало часу.

Щоб перейти до панування сфери послуг (як одній з рис нового суспільства), Україні потрібне технико-технологически переозброїти економіку, досягти такого рівня продуктивності праці, щоб тільки третя частина зайнятих забезпечувала такий рівень матеріального виробництва, який би повністю задовольняв потреби суспільства в матеріальних благах. Цей вивід підтверджується тим, що, якщо в Україні робиться 865 дол. ВВП на душу населення, то в країнах Євросоюзу - 20 тис., а в окремих розвинених країнах - удвічі більше. Тому перехід на постіндустріальну стадію нашої країни справа майбутнього. Але це зовсім не означає, що Україна не може активно використати інформацію і знання в якості нового виробничого ресурсу і такі нові категорії, як інтелектуальна праця, інтелектуальна власність, інтелектуальний капітал.

Життя вимагає забезпечення взаємодії індустріальних і постіндустріальних процесів. Цей вивід заснований не лише на теоретичних узагальненнях, але і на реальному історичному досвіді.

Поиск по сайту: