Концепція соціально-економічного розвитку країни

Державне регулювання національної економіки здійснюється за допомогою системи заходів, що регламентують поведінку господарюючих суб'єктів за допомогою адміністративних засобів регулювання (закони, накази, інструкції), а так само через систему економічних регуляторів (ціни, податки, банківські відсотки, пільги, санкції). Крім того, держава безпосередньо координує економіку на основі прямого управління підприємствами промислової, сільськогосподарської і торгової спеціалізації, які формують так званий державний сектор економіки.

Державне регулювання економіки можливе лише за наявності наступних об'єктивних умов: досягненні певного рівня економічного розвитку і концентрації капіталу, що дозволяють створити рівні умови усім суб'єктам господарювання, захистити їх інтереси. Саме гострота економічних, соціальних, мирохозяйственных, екологічних проблем, усвідомлена і інтерпретована державними і громадськими суб'єктами, викликає конкретні акції з боку державних органів. Проте масштаби державного регулювання економіки мають певні межі, обумовлені інтересами власників, а також можливостями самої держави. Глибина проникнення державного регулювання в соціально-економічні стосунки визначається об'єднанням і поєднанням різних підходів і методів, характерних для сучасних моделей ринкового господарювання.

Системне узагальнення вимог, що пред'являються до державної економічної політики, припускає розробку концепції соціально-економічного розвитку країни, що відповідає проблемам, умовам, цілям і можливостям, наявним в країні. Концепція державної економічної політики враховує перспективи зміни інтересів і мотивації різних господарюючих суб'єктів, виникнення нової соціально-політичної ситуації. Зазвичай концепція зароджується і формулюється в наукових кругах як реакція на усвідомлену потребу в зміні соціально-економічної ситуації.

Концепція соціально-економічного розвитку країни (КСЭР) - це набір показників, що характеризують цілі, стратегію і засоби соціально-економічного розвитку країни на майбутнє. Вона є початковим пунктом розробки різних документів державного регулювання економіки. У розробці КСЭР існує певна послідовність етапів. Зокрема, виділяють наступні етапи:

1. глибокий усебічний і поетапний аналіз існуючого стану справ в економіці;

2. розробка систематизованого набору цільових установок соціально-економічного розвитку, включаючи побудову «дерева цілей»;

3. обгрунтування можливостей залучення обмежених виробничих ресурсів (в т.ч. фінансових) для потреб економічного розвитку;

4. вироблення різних варіантів стратегічних напрямів соціально-економічного розвитку на майбутнє;

5. вибір оптимальної стратегії соціально-економічного розвитку країни на майбутнє.

Концепція соціально-економічного розвитку в кожній окремій країні повинна виходити з особливостей її історичного розвитку, а також специфіки економічного, соціального і політичного стану.

- Якщо говорити про колишні соціалістичні країни (в т.ч. Україні, Росії), то перед початком економічних перетворень вони мали однакову, економічну систему, засновану на централізованому плануванні, і конкретні проблеми у них багато в чому співпадали. Ось тільки деякі з них: витратний характер виробництва; глибокі диспропорції і перекоси в структурі економіки; 6 дотацій до цін; зниження витрат на оборону, соціально-культурну сферу, науку.

В той же час, щоб не підірвати довіру народу до реформ були збільшені дотації з держбюджету на ЖКГ. При цьому шок в грошово-кредитній сфері виразився в різкому рості базової ставки за кредитами («у 2 рази). Разом з цим була введена внутрішня оборотність національної валюти, створений валютний ринок, спрощено регулювання зовнішньоторговельних операцій.

Крім того, необхідно було досягти критичної маси швидких реформ, щоб закріпити народногосподарські результати, забезпечити подальші перетворення, завоювати довіру населення, приватних компаній і змінити їх поведінку.

Проте на початку здійснення радикальних реформ неминучі негативні процеси. Недоліками « шокової терапії» є:

- інфляція, яка руйнівно діє на усі сторони господарського життя;

- спад виробництва, глибина якого залежить від масштабів успадкованих деформацій в структурі економіки і обмежень попиту, встановлюваних в ході проведення стабілізаційних заходів;

- зниження об'ємів інвестицій, які стають невигідними при високих темпах інфляції;

- ріст безробіття, що виникає внаслідок спаду виробництва і структурних змін в економіці;

- диференціація доходів населення, соціальне розшарування, різке зниження рівня життя значної частини населення.

Прибічники поступового переходу до ринку вважають, що стратегія шоку - цей занадто дорогий захід, особливо з соціальної точки зору: вона може викликати непередбачувані наслідки, включаючи відновлення старої системи.

Модель, що припускає поетапне проведення реформ, може спочатку реалізовуватися в експериментальному порядку з подальшим поширенням успішного досвіду.

Лібералізацію можна почати спочатку в окремих галузях, що знаходяться в стані кризи (наприклад, сільське господарство). Потім ринкові перетворення поступово поширяться на інші сфери економіки.

Прибічники градуализма виступають проти разової лібералізації цін і швидкої приватизації. На їх думку, в ході реформ не можна допустити руйнування виробничого потенціалу і необхідно зберегти зайнятість. Тому така стратегія відводить провідну роль стабілізації виробництва: тільки при стійкому випуску продукції можна забезпечити безперервний вступ ресурсів, необхідних для підтримки достатнього рівня споживання, і інвестицій і створення передумов соціальної адаптації населення в умовах трансформації.

Така стратегія заснована на очікуваному підвищенні ефективності і рості доходів в результаті первинних часткових реформ, що є поштовхом до подальших, складніших перетворень.

Стратегія градуализма пред'являє особливі вимоги до уряду: не можна звернути з курсу реформ при появі перших труднощів і потрібно зуміти здолати побічні ефекти вибіркової лібералізації економіки.

У зв'язку з тим, що ринок і планове господарювання деякий час співіснуватимуть, у приватних осіб і компаній з'явиться потужний стимул до витягання економічної ренти за рахунок переміщення товарів або фінансових ресурсів з дешевого і контрольованого сектора економіки в либерализированные сектори, що відрізняються наявністю великих ринків і великою прибутковістю. Усе це створює сприятливий грунт для корупції.

Говорячи про модель поступового переходу до ринку, мають на увазі досвід Китаю, який, починаючи з 1978 р., йшов шляхом заохочення ринкових сил, децентралізації процесу ухвалення економічних рішень і зміцнення матеріальних стимулів і конкуренції, що розширюється. Ця модель відрізняється від того радикального підходу, який використовується у більшості країн Центральної, Східної Європи і колишнього СРСР. Для китайських реформ характерний частковий, експериментальний підхід, коли методи і інструменти перетворень мають відмінності і по галузях, і по географічних регіонах. Попри те, що реформи в Китаї проводяться більше 25 років, вони не стали усеосяжними, як у визначенні прав власності, так і у формуванні інституціональної структури ринку, і в лібералізації усієї економіки. Замість спроби «перескочити пропасти одним стрибком», Китай вирішує важку задачу перетворення економічної системи серією невеликих кроків, зберігаючи незмінною політичну систему. У основі такої поетапної стратегії реформ в Китаї лежить принцип, сформульований Ден Сяопином:

«Щоб перейти річку, потрібно відчути під ногами камені«.

В той же час, результати реформ в Китаї також різко відрізняються від результатів досвіду інших країн. В порівнянні із слабкими, а іноді навіть незадовільними результатами по відновленню економічного зростання у більшості колишніх соціалістичних країн, в Китаї середньорічний темп росту ВВП за період 1980-1994 г.г. були найвищими у світі і перевищив 10%, а ВВП на душу населення за останні 10 років щорічно збільшувався в середньому на 7,8%.

Нині економічні реформи в Китаї тривають. Це найбільш яскравий варіант стратегії градуализма, тобто триває процес поступової зміни економічних функцій держави, переходу від раніше існуючих жорстких адміністративних форм управління до непрямого регулювання і контролю, заснованого на економічних методах.

Проте в усіх областях процес ринкових реформ в Китаї був неповним і нестійким, уривався переглядами і відступами, держава як і раніше зберігала за собою багато важелів прямого адміністративного регулювання господарської діяльності.

Розглянуті вище стратегії на прикладі моделі Польщі і Китаю - двох основних моделей економічної трансформації постсоціалістичних країн - «шокова терапія» і градуализм - виступають тільки «ідеальними типами». На практиці частіше використовуються змішані варіанти трансформаційних стратегій, які тяжіють до однієї з розглянутих стратегій.

Шлях поступових і обережних перетворень, обраний Китаєм, став можливим і дав позитивні результати завдяки поєднанню цілого ряду унікальних чинників, пов'язаних з особливостями історичного розвитку країни, її політичного устрою, менталітету народу і так далі

Початку радикальних економічних реформ в Польщі передувало 10 років важкої економічної і соціально-політичної кризи. Це 10-річчя

показало, що перехід до ринку не має альтернативи, незважаючи на високу ціну такого кроку - на нього потрібно вирішуватися, або будь-яка затримка веде до посилювання ситуації.

Спроби проведення поступових економічних реформ за ситуації, коли рушиться існуюча політична система, були приречені на провал, оскільки кредит довіри до старого керівництва був повністю вичерпаний.

З іншого боку, нові політичні сили, що прийшли до влади, користувалися винятковою довірою народу - перед початком «шокових» реформ 82% опитаних підтримувало програму уряду Мазовецкого, що давало йому мандат на проведення радикальних реформ.

Досвід Польщі і др.стран, які пішли шляхом швидких і радикальних перетворень, показує, що чим в гіршому стані знаходиться економіка, чим гостріше коштує проблема макроекономічної стабілізації; чим очевидніше нездатність уряду впоратися з ситуацією традиційними адміністративно-командними методами, тим більше потреба в швидкій активізації ринкових сил і лібералізації економічної системи.

Не менш цікавим видається досвід Казахстану по вибору моделі розвитку.

При населенні і 15,2 млн. чоловік Казахстан є дев'ятою по розмірах країною, на земній кулі. У всьому світі залишилися всього чотири держави, у яких зберігся сприятливий баланс між природою і людиною, тобто є ще необжиті і придатні для освоєння території. Такими країнами є Росія, Австралія, Канада і Казахстан.

Досить вагомі успіхи Казахстану в економічному розвитку. Після занепаду і кризи 1991-1996 рр., викликаних розпадом СРСР, Казахстан зумів швидше за інші країни СНД піднятися і забезпечити стійкий прогрес майже на усіх напрямах. Щорічний приріст фізичного об'єму ВВП в республіці складав тут в 2000-2005 рр., в середньому близько 10% в рік. Тільки Казахстан і Білорусь перевищили в 2005 р. рівні виробництва ВВП і доходів на душу населення в порівнянні з 1990 роком.

У Казахстані практично немає безробіття, і звідси не їдуть в Росію або в Східну Європу гастарбайтери, як з України, Молдови і Таджикистану.

З 1996 року Казахстан подвоїв свій ВВП і готується потроїти ще в 2010 році. У нього практично немає зовнішніх боргів, а об'єм золотовалютних резервів наближається до 25 млрд.долл. Продовжує рости і Національний фонд розвитку, який перевищив 10 млрд.долл. Об'єм надходжень до бюджету, як і витрати бюджету збільшилися в 2000-2005 рр. майже в три рази. Торговий обіг Казахстану з країнами СНД збільшився в 2000-2005 роках в два рази, а з країнами далекого зарубіжжя майже в чотири рази — при значному перевищенні експорту над імпортом. За період незалежності Казахстан притягнув прямих іноземних інвестицій близько 50 млрд, дол., набагато більше, ніж Росія і Україна.

Майже 80% інвестицій, що поступають сюди, пов'язані з переробкою і здобиччю вуглеводневої сировини. За оцінками Всесвітнього банку Казахстан входить в двадцятку країн, найпривабливіших для інвестицій, і займає тут далеко не останнє місце. Банкірам подобається саме стабільність держави, у своїх звітах вони продовжують писати, що Казахстан — це відповідальний і надійний постачальник енергоресурсів, який вносить чималий вклад в енергетичний баланс світової економіки.

Найважчою проблемою для Казахстану виявилася доля недродобывающих і переробних підприємств. Головним багатством республіки є нафта і газ, золото і алмази, мідь і уран, вугілля і залізна руда, свинець і алю-миний. Вона володіє великими центрами металургії і нафтопереробки. Проте руйнування загальнорадянського економічного простору і централізованого управління створили в усіх цих галузях величезні труднощі. Багато підприємств зупинилися, у держави не було засобів для виплати зарплати шахтарям і металургам. Почалися масові страйки.

Спад виробництва, інфляція, політична нестабільність — усе це зажадало від уряду Казахстану нових підходів. І було прийнято рішення фундаментального характеру: передати в управління іноземним компаніям найбільші економічні об'єкти Казахстану — його гірничодобувні, хімічні і металургійні підприємства з їх подальшою приватизацією.

Невеликий по населенню Казахстан зумів притягнути велику кількість іноземних інвестицій. Були укріплені усі інститути державного керівництва і проведені такі важкі реформи, як пенсійна, реформа ЖКГ.

Казахстанська модель економіки, яка почала створюватися в 1994-1995 роках і розвивалася потім більше 12 років, переконливо і наочно показала свою ефективність. Її не можна сліпо копіювати в іншій країні СНД або в інших регіонах, та і вона сама не є копією якої-небудь іншої ефективної економічної моделі. У казахстанській моделі враховані географічні, політичні, історичні, національні і економічні чинники і умови, властиві тільки Казахстану. Тут також уважно вивчали досвід багатьох успішних країн. Підвищення цін на нафту і інші сировинні товари стало чинником, який істотно прискорив розвиток республіки, проте в основі успіху цієї країни лежить розвинене і компетентне керівництво.

Будівництво основ і усієї будівлі казахстанської економіки триває і має відбутися ще дуже багато що зробити з урахуванням можливостей і умов Казахстану. Головні напрями цього будівництва — цей розвиток наукомісткого і високотехнологічного виробництва, підготовка високоосвічених національних кадрів. У Казахстані є умови для розвитку багатьох галузей точної і прикладної науки.

Що стосується економіки України кінця 90-х гг, то вона характеризувалася скороченням інвестиційної і інноваційної діяльності, відсутністю мотиваційного механізму за наявності низького індексу росту заробітної плати, що викликало низьку купівельну спроможність споживачів усіх категорій і відповідно високу міру ризику ефективної реалізації майбутніх товарів. Наприклад, в 1999 р. лише 4,2% продукції ВАТ «Харківський тракторний завод» були реалізовані споживачам за гроші, не враховуючи постачань по лізинговій формі. А це одна з головних причин того, що інвестори побоювалися вкладати капітал в розроблені ВАТ «ХТЗ» проекти.

З метою пом'якшення соціально-економічної кризи того періоду уряд розробив комплекс заходів двох напрямів: стратегічний і тактичний.

Стратегічний напрям включав заходи тривалого характеру по вдосконаленню організації економічної системи держави на основі вирішення теоретичних і практичних питань цієї складної проблеми із застосуванням усього інструментарію економічних досліджень: імітаційного і

математичного моделювання, економічного експериментування і прогнозування, експертних методів, статистичного аналізу та ін.

Тактичний напрям заходів мав характер форсованих і чітко керованих дій відносно подолання затяжної кризи виробничої сфери в умовах практичної відсутності інвестицій. Підвищення ефективності управління проявляється як об'єктивний закон для будь-якої соціальної організації. Крім того, серед основних шляхів подолання кризи виробництва слід назвати і такі, як створення в економіці мотиваційного механізму підйому виробництва і істотне підвищення сукупного попиту на продукцію вітчизняного виробництва.

Враховуючи ці два напрями, підвищення ефективності державного управління економікою повинно реалізуватися в наступних взаємозв'язаних напрямах:

- активізація управління розвитком конкуренції. Держава повинна не лише сприяти розвитку конкуренції шляхом антимонопольного законодавства, але і стати її активним учасником, використовуючи державний сектор національної економіки і гнучку систему держзамовлень на конкурсній основі;

- розвиток системи управління державним сектором економіки, підвищення рівня ефективності його функціонування на основі вдосконалення процедури ухвалення рішень, системи оцінки, контролю і відповідальності його керівництва;

- розробка і поступове впровадження системи сертифікації якості діяльності підприємств з відповідним стимулюванням, незалежно від форм власності, за критеріями: виконання умов ліцензування (для тих, де воно мало місце); ефективності діяльності; динаміки розвитку;

- вдосконалення державної системи протекціоністських заходів захисту вітчизняного виробництва, що відповідає умовам "Угоди про партнерство і співпрацю", підписаного між Європейським Союзом і Україною 16 червня 1994 р.

Розглянуті стратегії трансформації постсоціалістичних економік показують, що кожна з них пов'язана з певним ризиком і вигодами. Проте, як показує досвід, приступаючи до перебудови економіки, багато країн

не мають можливості вибирати, тому типи реформ, що проводяться, і їх результати більшою мірою залежать від початкових економічних і політичних умов.

Поиск по сайту: