Функції держави в національній економіці

У ринкових умовах держава виконує певні функції, конкретний набір яких специфічний для кожної країни і залежить від конкретних культурних, економічних і соціальних умов. З часом вони змінюються разом з розвитком національної економіки. Відповідно, втручання в економіку не може бути хаотичним, а має бути функціональним, тобто виконувати певні функції, які безпосереднім чином коригуються залежно від проблем, що виникають в національній економіці, пов'язаних з недосконалістю ринкових механізмів, нездатністю ринку до саморегуляції по певними напрямами.

Державу включає в область своєї діяльності створення механізмів, що забезпечують рівні умови для конкурентної боротьби, і штучним чином обмежує монополізацію ринку. Унаслідок того, що ринкові механізми не здатні на необхідному рівні реалізовувати усі потреби суспільства, воно безпосередньо зайняте виробництвом у необхідній кількості громадських благ.

Потреба в участі держави в національній економіці пояснюється і тим, що вона не здатна до соціально справедливого розподілу доходів - національного багатства. Разом з турботою про соціально незахищену частину населення в його прямі обов'язки входить так само фінансування фундаментальних науково-технічних розробок, оскільки тільки держава має достатні ресурси для цього. Оскільки ринок праці функціонує тільки на підставі ринкових механізмів, насущна необхідність в його державному регулюванні в цілях мінімізації об'ємів безробіття.

Активна участь держави у формуванні ринкових механізмів знаходиться в прямій взаємодії зі встановленням і підтримкою політичних, правових, соціальних принципів суспільства.

Класичним функціями, які реалізує держава в національній економіці, являються:

1. формування і підтримка в актуальному стані нормативно-правової бази, що регламентує діяльність господарюючих суб'єктів. Держава є єдиним суб'єктом в національній економіці, який має достатні ресурси і права, необхідні для встановлення правового поля, що регулює господарську діяльність, зведення законів, які визначають правила поведінки господарюючих суб'єктів. Регулювання монополізму є однією з основних областей діяльності держави, яка здійснюється для того, щоб створити конкурентні умови ціноутворення і господарської діяльності, а, кінець кінцем, щоб населення отримувало блага по мінімально можливій ціпі і максимально високої якості. Воно реалізується в двох основних напрямах. По-перше, створює нормативно-правову базу діяльності монополістів в тих галузях, де тільки така форма господарської діяльності здатна забезпечити ефективне відтворення. По-друге, забороняє діяльність монопольних утворень в тих галузях, для яких подібний режим не здатний забезпечити ефективного відтворення;

2. формування умов стійкого росту національної економіки, що є найважливішою передумовою функціонування держави. Для цього держава використовує, наприклад, кредитні, грошові, бюджетні і податкові методи, що дозволяють істотно понизити рівень безробіття, підтримати стабільний рівень національної валюти і цін, здолати спад обсягів виробництва і згладити інфляцію;

3. штучний розподіл і перерозподіл ресурсів - національного багатства. Для цього держава штучно вилучає з національної економіки частину ресурсів і направляє їх на виробництво громадських благ, наприклад, науково-технічні розробки, охорону здоров'я, освіту, армію, створення транспортних і комунікаційних структур;

4. створення системи мінімальних соціальних гарантій, для того, щоб у кожного громадянина був мінімум ресурсів, достатніх для задоволення своїх потреб, наприклад, у формі прямої допомоги незаможним, посібників з безробіття, інвалідності, старості. Тим самим, держава запобігає можливості виникнення голоду і, як наслідок, соціальної напруженості і вибухів.

Ці класичні функції держави трансформуються залежно від різних умов. Так, для перехідного типу економіки вони істотним чином відрізняються від класичних функцій. Функції держави в національній економіці України в умовах перехідного періоду істотним чином відрізняються від тих, які реалізують інші економічно розвинені держави. Одна з основних їх особливостей полягає в тому, що зміна режиму функціонування національної економіки, що існував раніше, відбувалася по напряму руйнування старих інститутів, а не пріоритетного створення нових. В результаті склалася ситуація, при якій держава відмовилася від колишніх своїх функцій, одночасно не узявши на себе нові, такі, що більше відповідають реаліям ринкової економіки. По суті, держава усунулася від управління економікою.

В умовах перехідної економіки держава реалізує наступні функції:

1. створює умови для ефективного функціонування національної економіки. Оскільки держава є економічним суб'єктом, то воно об'єктивно прагне до підвищення ефективності свого функціонування: мінімізації витрат при максимізації результатів. При реалізації цієї функції воно направляє свої дії на мінімізацію державних витрат до межі, яка дозволяє створити режим ефективного функціонування соціальною, політичною і економічною сфер суспільства і економічних суб'єктів;

2. перерозподіляє ресурси - національне багатство, унаслідок завжди присутньої в національній економіці нерівномірності розподілу доходів. У перехідній економіці реалізація цієї функції представляється досить складній у зв'язку з необхідністю трансформації існуючої економічної структури, для чого державі потрібне залучення значних ресурсів;

3. регулює діяльність господарюючих суб'єктів за допомогою створення і зміни існуючої нормативно-правової бази. Оскільки економічна діяльність є новою для господарюючих суб'єктів, виникає необхідність створення адекватного законодавства в інтересах економічного зростання в умовах перехідної економіки;

4. стабілізує ситуацію. Це функція найбільш актуальна для перехідної економіки, оскільки економічний спад завдає істотної шкоди рівню життя населення. Держава вимушена притягати увесь арсенал методів державного регулювання тільки для того, щоб стабілізувати стан національної економіки. У перехідній економіці на виконання цієї функції спрямовується значна частина державних ресурсів, і тільки після її реалізації на належному рівні можна говорити про перехід до інших функцій;

5. створює умови для економічного зростання. Оскільки в перехідній економіці спостерігається повсюдний спад і депресія, після їх усунення держава повинна створити умови, в яких стає можливим економічне зростання. Це одна з першочергових функцій держави, для реалізації якої застосовується увесь спектр фінансових, кредитних, податкових інструментів.

Стабілізація національної економіки призводить до необхідності перегляду державних функцій, що реалізовуються. Зміна стану національної економіки повинна відбуватися одночасно з трансформацією держави, а інакше можливе виникнення серйозних проблем, коли держава не сприяє розвитку національної економіки, а перешкоджає йому.

Досвід розвинених країн свідчить про те, що в цілях забезпечення нормального функціонування і високих темпів розвитку національної економіки державу бере на себе все більша кількість функцій. Це є насущною необхідність, оскільки тільки воно здатне здійснити регулювання функціонування національної економіки при існуючій структурі і масштабах.

З урахуванням досвіду розвинених країн українська держава повинна узяти на себе наступні економічні функції:

1. впровадження державного демократичного економічного планування;

2. впровадження регіонального регулювання і планування шляхом укладення контрактів між державою і окремими великими підприємствами, компаніями, введення до складу керівництва останніми представників центральних, регіональних і місцевих органів влади, а також профспілок, союзу споживачів;

3. здійснення через центральний банк єдиної кредитно-грошової політики. При цьому доля держави у фінансово-кредитних інститутах має бути переважаючою (нині в Україні спостерігається зворотна залежність — державі належать менше 20% активів в цій сфері);

4. проведення раціональної регіональної політики, забезпечення рівномірного розвитку регіонів країни, планомірного розвитку продуктивних сил в межах цих регіонів, а отже, усього народногосподарського комплексу;

5. послаблення і подолання екологічної кризи;

6. розвиток економічної інфраструктури (будівництво доріг, мостів, каналів) і соціальної (будівництво шкіл, учбових закладів, установ охорони здоров'я);

7. організація фундаментальних і перспективних прикладних наукових досліджень, прискорений розвиток науки в системі «Наука-техніка — виробництво»;

8. сприяння розвитку галузей, що визначають науково-технічний прогрес (ракетно-космічною, авіаційною та ін.), а також підвищенню рівня міжнародної конкурентоспроможності вітчизняного виробника;

9. здійснення активної структурної, амортизаційної, інвестиційної, цінової політики через національну державний кредитний - інвестиційну компанію;

10. створення сприятливих умов розвитку дрібних і середніх підприємств;

11. Здійснення антициклічного і антикризового регулювання економіки;

12. проведення антимонопольної діяльності, роздержавлення, приватизації, реприватизації, націоналізації і денаціоналізації;

13. забезпечення справедливого розподілу доходів і соціального захисту населення;

14. здійснення заходів по подоланню економічного егоїзму і паразитизму, корупції, економічної злочинності;

15. виконання функцій підприємця на підприємствах базових галузей з великим технологічним періодом (суднобудування, метробуд і т. п.);

16. програмування і прогнозування розвитку економіки;

17. використання позитивних сторін ринку і нейтралізація таких його негативних рис, як монополістичні тенденції в економіці, руйнування довкілля, надмірна соціальна диференціація суспільства та ін.

Ефективність економічного регулювання залежить і від того, як держава забезпечує правову основу і громадську атмосферу, які сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи. Американські учені-економісти До. Р. Макконелл і С. Л.Брю відмічають, що це передбачає такі заходи, як надання законного статусу приватним підприємствам, визначення прав приватної власності і гарантування обов'язковості дотримання контрактів. Уряд також встановлює законні "правила ігри", що регулюють стосунки між підприємствами — постачальниками ресурсів і споживачами.

Оскільки в ринковій економіці централізоване регулювання не є директивним для усіх секторів економіки, то необхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення універсальних параметрів державної економічної політики, на які орієнтуються у своїй господарській діяльності усі економічні одиниці. Законодавчо закріплюються передусім такі показники: об'єм і структура кредитно-грошового забезпечення економіки; норми оподаткування доходів або вартості реалізованої продукції; об'єм і структура державних бюджетних витрат.

Виконуючи функції централізованого управління національною економікою, держава надає своїм заходам загальний характер. Усі вони однаковою мірою торкаються кожного з об'єктів впливу, оскільки спрямовані або на стимулювання господарської діяльності або на її гальмування. Відсутність селективного підходу надає державному регулюванню стабільність і сприяє підвищенню міри узгодженості дій на мікро і макрорівнях. Вплив держави на мікрорівні відбувається, по-перше, шляхом безпосереднього, прямого втручання в діяльність господарських об'єктів, а по-друге, за допомогою опосередкованого регулювання.

У першому випадку йдеться про так звані природні монополії, які властиві тим галузям економіки, де технологічні і економічні умови унеможливлюють існування конкурентних ринків, уряд створює державні комісії для регулювання цін, встановлює стандарти на послуги, що надаються. До природних монополій відносять транспорт, зв'язок, енергопостачання і тому подібне. Для них державна економічна політика є переважно директивною, тому тут можна говорити про планомірну організацію продуктивних сил і організаційно-економічних стосунків усередині цих галузей. Така планомірність потрібна для підтримки процесу відтворення в загальнонаціональному масштабі і забезпечення самовозрастания вартості кожного з функціонуючих приватних капіталів.

У другому випадку централізоване управління орієнтоване на ринковий механізм. Тут держава діє в двох напрямах. Перше — часткове втручання у функціонування ринкового механізму через законодавчі акти і дії. Це в найбільшій мірі стосується політики відносно конкуренції і доходів, встановлення розміру зростання цін і заробітної плати, ціноутворення, змін в кредитно-грошовій системі і т. п. Другий напрям — зменшення впливу на ринковий механізм і використання лише непрямих методів втручання через фінансові і кредитно-грошові важелі, податки, субсидії, зовнішньоекономічні і валютні заходи, за допомогою яких створюються умови для певної поведінки підприємств недержавних секторів економіки.

11.4. Форми і методи державного регулювання національної економіки

Поиск по сайту: