Моделі державного регулювання інвестиційної діяльності

Активне державне регулювання інвестиційної діяльності потрібне державі при будь-якій системі господарювання. У країнах з різними умовами розвитку ринкових стосунків держава, незалежно від форм власності інвестора, втручається в його інвестиційну діяльність.

У економічній теорії існує два підходи відносно втручання держави в інвестиційний процес. Згідно з першим підходом держава бере на себе велику частину функцій інвестора (концентрацію капіталу, забезпечення проектно-сметной документації). По другому - держава надає максимальну свободу діям інвесторам. Держава впливає на інвестиційну діяльність тільки через макроекономічні регулятори: податкову, кредитну, амортизаційну політики, систему санкцій і субсидії.

Історичний досвід державного регулювання інвестиціями налічує три основні моделі інвестиційної політики.

У першій моделі інвестиційної політики акцент робиться на податкові стимули для приватних інвестицій. Цю модель умовно називають «американською». В цьому випадку здійснюється послідовна ліберальна макроекономічна політика, спрямована на стабілізацію за допомогою цін і процентних ставок. Банкам відводиться другорядна роль. Ключовий механізм контролю за ефективністю розподілу інвестиційних ресурсів - фондова біржа. Саме розвиток ринку цінних паперів - головна умова реалізації цієї моделі.

Держава вирішує проблему координації шляхом збору, аналізу і розподілу якісної економічної інформації про стан і прогноз розвитку економіки, а також здійснює інвестиції в інфраструктуру в міру необхідності, але ці інвестиції лише у виняткових випадках стають елементами загальноекономічної стратегії (наприклад, «новий курс» Рузвельта). За наявності необхідних передумов модель забезпечує ефективний розподіл інвестиційних ресурсів.

Недолік цієї моделі - відсутність спеціальних стимулів до збереження і неможливість різкого накопичення.

У другій моделі - акцент робиться на державне фінансування приватних проектів. Цю модель називають «японською». Вона будується на активному партнерстві між державою і приватними інвесторами.

Держава використає контроль над банківською сферою і самостійно мобілізує заощадження населення, надаючи ці засоби на пільгових умовах корпораціям в обмін на співпрацю і дотримання перейнятих на себе зобов'язань. Інвестиції в інфраструктуру безпосередньо координуються з потребами конкретних приватних фірм. Роль координатора беруть консультативні ради, створені державою.

Необхідною умовою реалізації цієї моделі є наявність сильного приватного сектора у рамках сильної держави з ефективним управлінським апаратом.

Перевагою моделі є можливість мобілізації істотних засобів на ефективні інвестиції.

Недолік цієї моделі - політизування процесу планування інвестицій і небажана зміна ключових грошово-кредитних параметрів, а також корупція політичних кругів.

Третя модель « тайваньська» поєднує ряд інструментів японської і американської моделі. Проте, головне в ній - створення державою приватних механізмів координації інвестиційних рішень. Модель спирається на те, що приватні фірми, працюючі на експорт, краще знають ринок і потенціал інвестиційних проектів. Навколо цих фірм утворюється мережа постачальників, які координують свої плани з «головною» компанією.

Завдання держави - активно підтримувати ці групи, забезпечувати рівний доступ усіх учасників мережі до новітніх технологій і їх рівноправну участь в розробці нового продукту і інвестиційних планів.

Ключовою ланкою і запорукою успіху в цій моделі є «експортний тест», успішне проходження якого відкриває доступ до пільгових кредитів.

Проте цей тип інвестиційної політики стає уразливим у світлі нових правил світової (СОТ) організації торгівлі.

Показовий приклад Філіппін, які у кінці 70-х г.г. проголосили цілі і методи інвестиційної політики, запозичені з японської моделі. Проте, Філіппіни не стали економічним «драконом» Південно-східної Азії.

З іншого боку, досвід Східної Німеччини, яким уряд реалізував варіант стимулювання інвестицій шляхом небачених податкових пільг, показав, що самі по собі заходи по створенню сприятливих передумов для інвестицій не ведуть до успіху.

Таким чином, ключовим моментом для реалізації ефективних моделей інвестиційної політики є створення ряду інститутів, необхідних для забезпечення сприятливого інвестиційного клімату.

Одночасно, будь-яка успішно діюча модель спирається на фундамент ринкової системи і якнайповніше використовує усе краще з національної економіки.

Механізм державного регулювання.інвестиційній діяльності в Україні визначається Законами України: «Про інвестиційну діяльність» (1991), «Про іноземні інвестиції» (1992), «Про цінні папери і фондову біржу» (1991), Указами Президента України.

У основі державного регулювання інвестиційної діяльності лежать такі принципи:

- послідовна децентралізація інвестиційного процесу;

- збільшення частини власних коштів суб'єктів господарювання у фінансуванні інвестиційних проектів;

- зміна акцентів від централізованого інвестування виробничої сфери на кредитування;

- виділення бюджетних коштів на реалізацію програм структурної перебудови економіки;

- розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;

- виділення інвестиційних ресурсів на конкурсній основі, страхування інвестицій;

- державний контроль цільового використання централізованих інвестицій.

Державне регулювання інвестиційної діяльності передбачає управління державними інвестиціями, регулювання умов інвестиційної діяльності і контроль за її здійсненням усіма учасниками.

Управління державним інвестуванням здійснюють загальнодержавні і місцеві органи виконавчої влади. Воно полягає в плануванні, організації реалізації інвестиційного процесу, визначенні умов і стимулюванні дій з його здійснення. Основою для ухвалення рішення про інвестування загальнодержавних бюджетних коштів являються:

- прогнози соціально-економічного розвитку України і її регіонів;

- схеми розвитку і розміщення продуктивних сил;

- цільові науково-технічні і комплексні програми;

- техніко-економічне обгрунтування доцільності інвестицій.

У проблемі регулювання інвестиційного процесу ключовим є питання про бюджетне фінансування в загальному об'ємі інвестицій. Саме державні інвестиції в структурі бюджету значною мірою впливають на його виконання і рівень дефіциту.

Скорочення державних інвестицій і збільшення частини вкладень підприємств за рахунок власних засобів привело до зменшення державної підтримки малорентабельних інвестиційних галузей.

Ухвалення рішення про бюджетне інвестування грунтується на визначенні пріоритетів розвитку національної економіки, які, передусім, пов'язані із стабілізацією економіки, рішенням довгострокових завдань, структурною перебудовою економіки, підвищенням рівня життя народу. Пріоритетні об'єкти інвестуються по двох формах - у вигляді бюджетних асигнувань і державного кредиту.

До системи індикативного планування інвестицій відносять показники, що характеризують загальний об'єм інвестицій і їх структуру; об'єми проектно-исследовательских і будівельно-монтажних робіт. Об'єм інвестицій обчислюється на основі очікуваного приросту виробничих потужностей і основних фондів усіх виробничих галузей, об'єктів соціальної сфери, освіти, науки, культури, охорони здоров'я.

До нових методів державної інвестиційної політики відноситься участь в спільному фінансування проектів, надання кредитів по понижених облікових ставках, фінансування проектів за рахунок випуску цінних паперів, формування портфелів інвестицій. Менша роль відводиться прямому дотуванню і субсидуванню з боку держави. Головним критерієм державних вкладень в економіку мають бути їх ефективність і швидка віддача.

Регулювання інвестиційної діяльності здійснюється за допомогою системи податків, податкових пільг і ставок, диференційованих по суб'єктах і об'єктах оподаткування; проведення кредитної і амортизаційної політики, зокрема, політики прискореної амортизації; надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик; державних норм і нормативів; державних замовлень, антимонопольних заходів, роздержавлення і приватизації, визначення умов користування землею, водою і др.природными ресурсами; політики ціноутворення; проведення експертизи проектів та ін. заходів.

Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється по наступних напрямах:

- створення сприятливого інвестиційного клімату;

- контроль за законністю здійснення інвестиційної діяльності;

- забезпечення захисту інвестицій;

- експертиза інвестиційних проектів;

- визначення умов користування землею, водою і др.природными ресурсами;

- розміщення державних замовлень в капітальне будівництво;

- регулювання фондового ринку;

- регулювання участі інвесторів в приватизації;

- визначення пріоритетних сфер і галузей інвестування;

- податкове регулювання: оптимальні податкові ставки, податкові пільги;

- бюджетне регулювання;

- державне фінансування, надання бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей виробництва;

- встановлення державних норм і стандартів;

- впровадження антимонопольних заходів;

- формування механізму ціноутворення інвестиційної діяльності.

Основою накопичення інвестиційного потенціалу повинні стати:

накопичення заощаджень населення шляхом внесення відповідних змін до політики доходів;

повернення до амортизації як джерела капіталовкладень;

стимулювання методами фіскальної політики інвестиційних накопичень за рахунок капіталізації прибутків усіх видів суб'єктів господарської діяльності;

забезпечення стабільності правової бази і системи податків;

включення в кредитну систему інституціональних інвесторів -ресурсов пенсійного, профспілкового, страхового фондів і фонду сприяння зайнятості населення;

забезпечення ефективнішого використання інвестиційного потенціалу.

Поиск по сайту: