Етапи формування та реалізації соціальної політики

І. Вибір соціальних пріоритетів.

ІІ. Визначення співвідношення бюджетних та не бюджетних коштів на фінансування соціальних заходів.

ІІІ. Розробка та реалізація соціальних програм.

Цілі соціальної політики перехідного періоду:

стратегічного характеру:

- наповнення реформ соціальним змістом;

- розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формування громадянського суспільства;

- активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;

- забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зростання добробуту громадян;

- створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів праці, компетентності, таланту;

- стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення середнього класу;

- забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;

- гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності;

- формування ефективної системи соціального захисту населення;

- реформування пенсійної системи;

- розвиток соціальної інфраструктури, створення умов для виховання, освіти, духовного розвитку дітей, молоді;

- зміцнення сім’ї, підвищення її ролі у суспільстві;

поточного характеру:

- погашення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат;

- забезпечення прожиткового мінімуму;

- боротьба з бідністю, надання адресної допомоги;

- захист громадян від інфляції за допомогою своєчасної індексації доходів;

- обмеження безробіття та стимулювання зайнятості населення;

- створення екологічно та соціально безпечних умов життя;

- запобігання соціальній деградації тощо.

Суб’єктами соціальної політики України є держава в особі відповідальних за вироблення і здійснення такої політики органів законодавчої і виконавчої влади (Уряд, Верховна Рада України), Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство освіти і науки, - Міністерство культури та інші міністерства, комітети, відомства і органи місцевого самоврядування. Активну роль у здійсненні соціальної політики також відіграють громадські, політичні організації, партії, профспілки, фонди і асоціації громадян.

Основні об’єкти соціальної політики:

- ринок праці та зайнятість населення;

- система соціального забезпечення населення;

- трудові відносини;

- елементи соціальної інфраструктури;

- громадяни як споживачі;

- оплата праці та доходи населення.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

- правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

- прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо);

- соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;

- впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;

- прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці, створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;

- встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів;

- контроль за їх дотриманням;

- державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);

- державний вплив на ціни та ціноутворення;

- обов’язкове соціальне страхування в різних формах;

- пенсійне забезпечення;

- розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;

- підготовка та перепідготовка кадрів;

- організація оплачуваних громадських робіт;

- соціальне партнерство.

Соціальні стандарти – це стандарти, які офіційно встановлюються державою у сфері соціальних відносин (мінімальна чи середня заробітна плата, мінімальна пенсія, рівень прожиткового мінімуму, тривалість робочого тижня, відпустки, умови праці тощо). Ринкова трансформація економіки України неможлива без створення надійної соціальної бази її здійснення. Соціальна база ринкового реформування – соціальні верстви і групи, зацікавлені в проведенні реформ, які сприяють їхній реалізації шляхом трудової і політичної активності.

У широкому розумінні опорою реформування є середній клас. Його ключовими характеристиками є: особиста свобода, самостійна економічна діяльність, наявність власності, рівень доходів, професія, спосіб і якість життя, роль у суспільстві. Водночас проблема побудови нової соціальної політики полягає не тільки в посиленні соціального захисту окремих категорій населення (пенсіонерів, студентів, інвалідів, багатодітних сімей тощо). За ринкових умов кожна працездатна людина повинна сама забезпечити добробут своєї сім’ї. Проте для побудови системи матеріального самозабезпечення необхідні належні макроекономічні передумови. Створення таких передумов – важлива складова державного регулювання соціальної політики.

Світовий досвід доводить, що створення макроекономічних передумов, які сприяють матеріальному самозабезпеченню працездатних осіб, є дуже ефективним засобом соціального захисту в країнах Західної Європи, особливо в скандинавських країнах. У більшості держав з розвиненою ринковою економікою діють гарантії щодо рівня доходів, загальнодержавні системи регулювання зайнятості, підготовки та перепідготовки кадрів, стимулюється професійна та територіальна мобільність населення та ін.

Отже, головна мета соціальної політики у соціально орієнтованій ринковій економіці – зняти всі обмеження на шляху вільної економічної діяльності, дати можливість кожному працівникові, кожному трудовому колективу одержувати доходи відповідно до свого реального внеску в збільшення суспільного багатства.

Економіка суспільного добробуту є розділом економічної теорії, який займається оцінкою економічної діяльності на основі двох фундаментальних критеріїв: ефективності і справедливості розподілу. Концепція ефективності, яка є центральним поняттям в економіці суспільного добробуту, називається Парето-ефективністю, яку можна визначити як створення таких умов, за яких досягається і може підтримуватися відповідною системою відносних цін на чинники виробництва і продукцію одночасно ефективність виробництва і споживання, і загальне узгодження через механізм ринкових цін між ефективними структурами пропозиції товарів та попиту на споживання товарів виробництва. Гіпотетично за існування Парето-ефективності в економічній системі, коли всі ці умови виконуються, неможливим було б зробити когось більш багатим без матеріальних втрат для іншого або інших. У економіці через недосконалість ринкової системи можуть скластися можливості для втручання уряду і державного постачання товарів і послуг у деяких секторах економіки, що призведе до вирівнювання добробуту визначених груп населення в суспільстві без матеріальних втрат для будь-яких інших груп. Такий тип наближення до Парето-ефективності називається Парето-покращанням і (при відсутності значного негативного впливу на розподіл) може вважатись загальним поліпшенням економічного і соціального добробуту згідно з першочерговою задачею уряду. Отже, виправлення ринкових скривлень через державну політику, у тому числі і через впровадження державних інвестиційних проектів, що створює Парето-покращення, визначається як таке, що узгоджується з цілями уряду. Проте відомо, що в демократичній системі політичний консенсус міг би існувати для політики, що виходить за межі Парето-покращення і потребує політики перерозподілу. Таким чином, перерозподіл через систему прогресивного оподатковування, урядові трансферті виплати (прибуткові субсидії), або державне постачання товарів і послуг у деяких областях економіки може бути важливою метою уряду. Багато державних інвестиційних проектів потребують також більш широких заходів, чим ті, що входять у схему Парето-покращення, оскільки в такому випадку можуть з'явитися не лише ті прошарки, що сталі більш багатими, а і ті, що пережили випробування з матеріальними втратами, i при прийнятті рішень потрібно враховувати як критерій ефективності, так i задачі уряду щодо розподілу. Всі інвестиційні складові формують, таким чином, структуру засобів, що безпосередньо впливають на ефективність інвестиційних процесів і темпи розширеного відтворення. Економіка соціального добробуту впливає на формування соціальної політики держави і розвиток соціальної сфери.

14.2. Оплата праці і регулювання доходів

Оплата праці – це заробітна платня, яка обчислюється, як правило, в грошовому виразі і, яку за трудовим договором працедавець або уповноважений ним орган виплачує працівнику за виконану ним роботу або надані послуги.

Складається оплата праці з основної і додаткової заробітної платні. Основна заробітна платня залежить від результатів роботи і визначається тарифними ставками, розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами, визначеними чинним законодавством України (наприклад, за роботу в нічний час, в святкові і вихідні дні і т.п.). Додаткова оплата визначається залежно від результатів діяльності підприємства і видається у вигляді премій, винагород і т.п.

Види і форми регулювання оплати праці:

- Державне регулювання:

o прямі методи регулювання – на основі визначення мінімального рівня заробітної платні, умов і розмірів оплати праці в бюджетній сфері, розмірів посадових окладів на державних підприємствах і т.п.;

o непрямі (побічні) методи регулювання – регулювання фонду споживання, оподаткування фонду оплати праці підприємств і доходів працівників.

- Договірне регулювання. На основі укладення тарифних угод міжгалузевих галузевих, виробничих, які регулюють систему оплати праці найнятих робітників.

Мінімальна заробітна платня – це визначений державою розмір заробітної платні, нижче за яке не може здійснюватися оплата за фактично виконану роботу найманим робочим. Її регулюють з урахуванням розрахунків рівня економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної платні і вартісної величини споживчого бюджету. Правовою основою державного регулювання оплати праці є Закон України «Про оплату праці», прийнятий в 1995 р.

Складовою механізму державного регулювання економіки є політи­ка доходів. В умовах ринкової економіки вона стоїть в одному ряду з політикою конкуренції та політикою стабілізації економіки.

У сфері розподільчих відносин потрібна реальна взаємодія еконо­мічних критеріїв, пов’язаних із вимогами економічної раціональності, і соціальних критеріїв, що передбачають забезпечення умов для все­бічного розвитку всіх членів суспільства.

Мета державного розподілу та перерозподілу ринкових доходів — зменшення різкої диференціації за рівнем доходів і капіталу. Реалізація мети потребує чіткого визначення усіх отримувачів доходів і переконання в необхідності перерозподілу доходів кожної соціальної групи. Складність проблеми розподілу та перерозподілу доходів обумов­лена відсутністю однозначної відповіді на запитання: “Який розподіл доходів вважати правильним?” Складовими механізму розподілу та перерозподілу доходів є надання суспільних благ, використання законодавчих актів, система оподаткування, трансфертні платежі. Зміни в доходах за умов перехідної економіки пов’язані зі стрімким падінням реальних доходів населення, зміною структури доходів населення і зростанням диференціації доходів населення. Основною складовою грошових доходів населення є заробітна пла­та. Її величина впливає на загальні показники соціально-економічної ефектив­ності ринкового ладу в цілому, і є обґрунтуванням стимулів до праці.

Цілі регулювання оплати праці:

- Забезпечення кожному пра­цівникові життєво необхідного рівня спожи­вання.

- Збереження реального рівня заро­бітної плати.

- Встановлення тісного взаємо­зв’язку заробіт­ної плати із продуктивністю праці.

- Досягнення належної відповідності між різними рівнями заро­бітної плати.

Мінімальна зарплата (МЗП) — гарантований державою со­ціальний мінімум нетарифікованої праці, її функція полягає вмотивації власника робочої сили до участі у праці. МЗП повинна мати незначний відрив від мінімального споживчого бюджету, її рівень визначатися за міжнародними стандартами, своєчасно коригуватися відповідно до економічних та соціальних змін у суспільстві. При її визначенні повинно зберігатися нормальне співвідношення між мінімальною і середньою ЗП яке досягається підтягуванням рівня МЗП до середньої ЗП і стримуватися зростання середньої і максимальної ЗП (через механізм податків)

Рівень життя населення визначається як сукупність умов життя відповідно до досягнутого рівня економічного розвитку країни.

Аналіз рівня життя населення охоплює три аспекти:

- співставлення соціально-економічних індикаторів у динаміці з попередніми роками;

- співставлення соціально-економічних індикаторів з науковими нормами;

- співставлення соціально-економічних індикаторів з такими у країнах світу.

Соціально-економічні індикатори рівня життя населення є, з одного боку, узагальнюючі, які відображують сумарне споживання (і можливості такого споживання) населенням матеріальних благ і послуг, а, іншого, відносні, які характеризують окремі сторони добробуту населення.

Типовими узагальнюючими показниками є рівень і динаміка номінальних та реальних доходів населення, загальний обсяг споживання населенням благ і послуг. Особливість цих показників полягає в тому, що вони відображають не тільки абсолютні зміни в рівні життя населення, а також і відносну динаміку у розрахунку на душу населення, сім’ю, тисячу або 10 тисяч жителів. Друга група показників визначається тільки у відносному виразі: споживання основних продуктів харчування, інших споживчих товарів, забезпеченість послугами охорони здоров’я, освіти, транспортними, житлово-комунальними послугами тощо на душу населення, сім’ю, тисячу або 10 тис. жителів.

До основних соціально-економічних індикаторів рівня життя населення відносяться:

– Обсяг реального ВВП на душу населення.

– Грошові доходи та витрати населення.

– Реальна заробітна плата.

– Споживання основних продуктів харчування на душу населення.

– Природний приріст населення та середня тривалість життя.

– Частка витрат на розвиток соціальної сфери в бюджеті.

– Використання вільного часу.

Аналізу також підлягає диференціація доходів населення за показниками:

- Коефіцієнт фондів – характеризує в скільки разів доходи 10% населення з найбільшими доходами перевищують доходи 10% найбідніших.

- Коефіцієнт диференціації – показує в скільки разів мінімальний дохід 10% найбільш забезпечених верств населення перевищує максимальний дохід 10%.

- В економіках перехідного періоду відзначається зростаюча поляризація в реальних доходах населення, яка супроводжуються зростанням бідності. Причинами такої поляризації є те, що джерелом доходів, крім заробітної плати, може бути ще й приватна власність. Існує також диференціація в доходах між регіонами, галузями, підприємствами різних форми власності.

Графічно диференціація доходів характеризується кривою Лоренца (рис. 14.1.).

Бісектриса ОС характеризує абсолютну рівність в доходах, коли певний відсоток сімей одержує такий самий відсоток доходу. Лінія ОАВС показує фактичний розподіл доходу, існуючу нерівність в доходах. Чим більше відхилення кривої Лоренца від бісектриси, тим більша нерівність в розподілі доходу. Рівень нерівності в розподілі доходу характеризує коефіцієнт Джині (k_G). Він розраховується як відношення заштрихованої площі ОАВС до площі трикутника ОДС:

, (14.1.)

Чим більша в суспільстві диференціація доходів, тим більше значення коефіцієнта Джині наближається до 1. За умов теоретичної абсолютної рівності в доходах коефіцієнт Джині дорівнює нулю.

З метою аналізу ступеню диференціації доходів визначаються межа малозабезпеченості та частка населення, що знаходиться нижче цієї межі або має дохід більше середнього. Слід відзначити, що основою розвитку економіки в будь-якій країні є наявність середнього класу – великої частки населення з середнім рівнем доходу. Саме це населення стимулює споживчий попит, як суттєву складову попиту.

Витрати населення визначаються як його кінцеве споживання і аналізуються за такими складовими:

– обсяг та структура витрат на купівлю продуктів харчування і споживчих промислових товарів;

– витрати на оплату послуг;

– податки, обов’язкові платежі та добровільні внески.

Витрати на споживання продуктів харчування та промислових товарів залежать від купівельної спроможності населення, яка визначається, як зазначалось вище, реальною заробітною платою, а також рівнем заощаджень і освіти.

Витрати на оплату послуг (охорону здоров’я, освіту, транспортних, житлово-комунальних послуг) значною мірою залежать від платності, пільговості або безплатності цих послуг. Отже розвиток самої соціальної сфери впливає на рівень життя населення. У зв’язку з цим доцільно ознайомитись з показниками, які характеризують рівень розвитку соціальної сфери.

Споживання основних продуктів харчування визначається в кг на душу населення за такими видами: м’ясо та м’ясопродукти, молоко та молочні продукти, яйця (шт.), риба та рибопродукти, цукор, олія, картопля, овочі та фрукти, хлібні продукти. Ці показники розраховуються в абсолютному, процентному співвідношенні та в динаміці. Якщо виявляється постійне зниження рівня споживання основних продуктів харчування, то це вказує на його неповноцінність та незбалансованість. Крім того, за міжнародними стандартами витрати на харчування в обсязі 50% від доходів сім’ї та вище свідчать про низький рівень життя в країні.

Розрахунки природного приросту населення дозволяють виявити його позитивну або від’ємну динаміку. Якщо цей показник зростає, то це означає, що в країні має місце перевищення народжуваності над смертністю, тривалість життя висока. Але може виникнути і несприятливий процес депопуляції, який супроводжується, як правило, низьким показником середньої тривалості життя і свідчить про те, що внаслідок постійного перевищення смертності над народжуваністю природний приріст населення знижується.

Важливим показником рівня життя населення є частка витрат на соціальну сферу в Державному бюджеті та стан соціальної інфраструктури. Зменшення частки цих витрат, особливо на охорону здоров’я та освіту, відкидає країну за рівнем інтелектуального потенціалу далеко назад. Коливання у темпах зміни населення з вищою освітою впливає і на ринок праці, на якому буде коливатися пропозиція робочої сили та змінюватися її якість.

Використання вільного часу характеризується показниками: кількість закладів відпочинку, туризму, спорту; вартість путівок до туристичних, санаторно-курортних закладів; витрати на екскурсійне, культурно-масове обслуговування.

Існують спроби розробити узагальнюючий показник рівня життя населення – індекс людського розвитку (ІЛР). Людський розвиток – це безперервний процес розширення можливостей вибору, які постійно змінюються. Серед різних можливостей вибору визначальними вважаються довге і здорове життя, здобуття освіти, доступ до засобів, що забезпечують гідний життєвий рівень. Ці три можливості є провідними для людського розвитку, всі інші підпорядковуються їм, є другорядними по відношенню до них. Отже, рівень доходу виявляється важливою, але не єдиною складовою людського розвитку і метою останнього є не лише постійне зростання доходів, а також збалансування зростаючих можливостей людини з використанням цих можливостей в різних сферах діяльності.

Для визначення ІЛР за методикою ООН рекомендується враховувати три показники:

- ВВП на душу населення;

- середня тривалість життя;

- рівень освіти населення старше 25 років.

Ці показники по країні порівнюються з максимальними в світі аналогічними показниками.

Фахівці Ради по вивченню продуктових сил України НАНУ та Міністерства статистики запропонували національну методику визначення ІЛР. За цією методикою ІЛР охоплює дев’ять груп показників, які характеризують:

1) демографічну ситуацію в країні та в регіонах:

- чисельність населення; міське, сільське населення;

- природний щорічний приріст (скорочення) населення;

- очікувана тривалість життя при народженні;

- індекс очікуваної тривалості життя;

- демографічне навантаження населення працездатного віку (%) – це відношення чисельності населення у віці 0 – 15 років та пенсійного віку до населення у працездатному віці, тощо.

2) стан ринку праці:

- рівень зайнятості та безробіття;

- жіноча робоча сила;

- частка безробітних жінок;

- середня заробітна плата жінок у відсотках до зарплати чоловіків (у держсекторі), тощо.

3) рівень життя населення:

- ВВП на душу населення;

- індекс споживчих цін;

- коефіцієнт диференціації доходів;

- кількість куплених радіоприймачів, телевізорів на 1000 жителів;

- кількість телефонів на 100 помешкань, тощо.

4) житлові умови:

- загальна площа житлового фонду;

- житлова площа на душу населення;

- рівень і динаміка оплати житлово-комунальних послуг, тощо.

5) охорону здоров’я та рівень здоров’я населення:

- державні витрати на охорону здоров’я у відсотках до ВВП;

- кількість населення в розрахунку на одного лікаря;

- материнська смертність на 1000 живонароджених;

- споживання алкогольних та тютюнових виробів на душу населення, тощо.

6) рівень освіти:

- державні витрати на освіту у відсотках до ВВП;

- рівень грамотності дорослого населення;

- індекс досягнутого рівня освіти – середньої, неповної вищої, вищої;

- сукупна частка учнів – частка осіб, які навчаються у закладах освіти серед населення відповідної вікової групи;

- прийом до вищої школи (в т.ч. на стаціонар) – частка осіб, які вступили до ВУЗів всіх рівнів акредитації (І - ІV) серед населення віком 15 – 18 років, тощо.

7) соціальне середовище:

- щорічне відвідування закладів культури та мистецтва на 1 жителя;

- разовий тираж газет на 100 жителів;

- видання книжок (одиниць на 100 тис. населення);

- криміногенна ситуація: число осіб, які загинули внаслідок злочинів; частка підлітків серед злочинців; злочинність, пов’язана з наркотичними засобами (на 100 тис. населення); самогубства на 100 тис. населення, тощо.

Поиск по сайту: