СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД ТА ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XVI - У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ

Входження українських земель до складу Польської держа­
ви супроводжувалося посиленням феодальної ек-

сплуатації українського селянства. Розвиток міст,

ремесел і торгівлі збільшував попит на сільськогосподарську продукцію та сировину, тому феодали бажали розширити їх ви­робництво, їм стало вигідніше не отримувати з селян натураль­ні податки, а виробляти продукцію в своєму маєтку — фільвар­ку. Це були багатогалузеві господарства, які ґрунтувалися на підневільній праці селян панщині. Для своїх фільварків феода­лам потрібна була земля, тому вони всіляко обмежували се­лянське землеволодіння, збільшували панщину, юридично за­фіксовували кріпацтво.

Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, за­провадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщи­ни), позбавленні селян майже всіх прав, їх повній залежності від феодала, перетворенні на об'єкт його власності, використан­ня поміщиком позаекономічного примусу.

Аграрна реформа здійснювалася згідно з виданим поль­ським королем Сигізмундом II Августом у 1557 р. «Уставом на волоки*. Відповідно до неї всі землі перемірювалися й ділилися на однакові ділянки — волоки (21,3 га). Найкращі землі відво­дилися під фільварки, зведені в одну велику площу. Селянам віддавалися гірші, окраїнні землі. «Волочна поміра» підривала общину, оскільки земля тепер виділялася не на неї, а на окре­ме господарство — дим. Волока становила ту одиницю, з якої селянський двір мусив виконувати всі феодальні повинності. На українських землях кріпосне право юридично було офор­млено артикулами польського короля Генріха Валуа 1573 р. й НІ Литовським статутом 1588 р. Становище селянства по­гіршувалося ще й унаслідок здавання панами своїх маєтків

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

в оренду, найчастіше євреям-лихварям, які, прагнучи більших прибутків, посилювали експлуатацію селян.

Розвиток фільваркового господарства призвів до збільшен­ня площі оброблюваних земель. Основною культурою залиша­лося жито; пшениця вирощувалася на продаж. У XV ст. відбу­лися суттєві зміни в господарстві: підвищилися ціни на худобу в Західній Європі, і почався її експорт, що стимулювало роз­виток скотарства. Велике значення мав деревообробний про­мисел. Лісоматеріали теж у великій кількості експортувалися в Європу. При фільварках засновувалися різноманітні про­мислові підприємства з переробки сільськогосподарських про­дуктів та корисних копалин (млини, рудні, поташні, селітряні варниці — для виробництва пороху). У XV ст. зароджується ярмаркова торгівля, що було першою ознакою формування внутрішнього ринку. Ярмарки влаштовувалися 1-2 рази на рік, тривали декілька днів. Важливим предметом торгівлі була сіль. Великою перешкодою для торгівлі були феодальні відносини. Купці змушені були десятки разів сплачувати мито за переве­зення товарів. Так, на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава мито брали 174 рази.

Суспільно-політичне, правове та економічне становище різ­них верств феодалів на українських землях визна­чалось розмірами їхньої земельної власності. Свої

Феодали

земельні володіння феодали збільшували за рахунок захоплен­ня земель общини, купівлі земельних маєтків, колонізації неос-воєної території та феодальних земельних пожалувань. Великі землевласники — магнати (від лат. — «вельможа», «володар») здобули для себе широкі політичні права та привілеї, які значно відрізняли їх від середніх та дрібних феодалів. Кількість маг­натських родів не перевищувала 70. У XVI ст. цей стан був за­критим, увійти до нього навіть багатим було неможливо. Най-знатнішими вважалися роди Острозьких, Вишневецьких, За-славських, Радзівіллів, Сапєг, Потоцьких, Конєцпольських. Князеві В. К. Острозькому належало понад 80 міст і містечок, 2760 сіл, 1,4 млн га землі, і він став заможнішим від усіх інших вельмож і навіть самого короля Польщі. Я. Вишневецькому на­лежало 230 тис. селян.

Магнати підлягали лише юрисдикції короля або великого князя литовського, призначалися на вищі посади (гетьманів, воєвод і старост), які вони навіть передавали у спадок. Магнати мали своє військо і виводили його на війну під власними хо­ругвами, за що їм надавалося почесне звання «князів і панів хо-ругвових». З магнатів складалася Рада великого князя («пани-Рада»), яка разом із князем вирішувала найважливіші питання.

Модуль 1. Стародавня і середньовічна історія України

Після Люблінської унії її змінив Вальний сейм. Він складався з трьох станів: короля, сенату й посольської ізби. Король обирав­ся сеймом, не міг передавати свій престол у спадок, оголошу­вати війну і мир та скликати посполите рушення (ополчення) без згоди сенату, тобто його прерогативи обмежувались. Сенат об'єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої (воєвод, каштелянів). Найвпливовішою частиною Вального сейму була посольська ізба зі 170 делегатів — послів від земської шляхти. Компетенція сейму була широкою: прийняття законів, запро­вадження нових податків, скликання посполитого рушення. Усі питання на сеймі вирішувалися одностайно, діяв принцип «вільної заборони» — ліберум вето.

До вищих службових осіб належали коронний маршалок, ко­ронний канцлер, коронний та польний гетьмани.

В адміністративному значенні Річ Посполита поділялася на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу (в основному українські землі) і Литву. Провінції поділялися на воєводства і повіти на чолі зі старостами. На початку XVII ст. Річ Посполи­та мала площу майже 1 млн км².

Нижче магнатів стояла шляхта — середні та дрібні феодали, які жили на землях, отриманих за військову службу. Шляхта складала основну частину постійного війська. За військову службу король надавав шляхті різні привілеї (звільнення від податків, підлеглості місцевій адміністрації). Шляхта не була замкненою верствою: до неї могли переходити селяни, попо­вичі. Поступово шляхта утверджує за собою все більші права і привілеї. Вона звільняється від суду королівських чиновників, сплати мита на іноземні товари, отримує право вільної навігації по Віслі та Балтійському морю. Шляхтич міг обирати й бути обраним до складу повітових органів управління, а також пос­лів на загальнодержавний сейм. Винному в образі шляхтича міщанину чи селянину відрубували руку. За порушення «шля-хецького кодексу» (дезертирство, заняття торгівлею) шляхтич за вироком суду позбавлявся всіх привілеїв. На українських землях шляхта становила до 2,5 %, а в Польщі — 8-Ю %.

Ще одну суспільну верству складало духовенство. До нього входили священики з сім'ями, церковний причт. Священик мав Ділянку землі й різні натуральні данини від парафіян. Духов­ний сан вважався спадковим — після батька парафію отриму­вав син. Після Берестейської унії 1596 р. зростає роль церкви ^як національної організації. Митрополит та єпископи були ніби Політичні репрезентанти українського народу перед польським Урядом, оскільки інакших він не мав. Церковні собори набували загальнонародного значення.

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

У цей час, залежно від характеру повинностей, селяни поді-
І лялися на три категорії: 1) тяглі селяни, які працю-

міщани вали в пана на ріллі зі своєю худобою (спочатку

вони працювали 8-14 днів на рік, потім — 100,

а далі — 200 днів; крім праці в полі, були різні податки і служби: повіз, шляхова, сторожова); 2) ремісники та службові селяни (були цілі села колісників, ковалів, пекарів; службовими селя­нами вважалися конюхи, бортники тощо, які жили біля замків); 3) чиншові селяни, які платали чинш з власної землі продукта­ми. Панщина тривала від сходу до заходу сонця. Селянин утра­тив право переходу від поміщика.

Населення українських міст — міщани — поділялося на три основні групи: 1) патриціат (найбагатші купці й промисловці);

2) бюргерство (цехові майстри та торгівці середньої заможності);
3) плебс (міське поспільство — ремісники, дрібні торгівці).

Найбільшими містами на початку XVII ст. були Львів (18 тис. жителів), Київ (15 тис. жителів), Біла Церква (10,7 тис. жителів).

Міське населення в середні віки ділилося за цеховою (про­фесійною) ознакою, де привілейоване становище мало купец­тво. Перші цехи з'являються ще наприкінці XIV ст. Цех був самоуправною організацією з власним статутом на чолі з цехмі­стром. Панівне становище в цехах займали майстри, далі йшли підмайстри й учні. Після кількох років навчання підмайстер складав іспит, демонструючи зразок своєї роботи («шедевр»), і за згодою цеху міг бути атестований як майстер. Але кількість майстрів була регламентована, що не давало можливості обда­рованій молоді вибитися в майстри.

Самі міста знаходилися в різному правовому становищі за­лежно від того, на чиїй землі вони знаходилися: державній чи приватній. Відповідно сплачували податки й виконували по­винності. Окремим містам (з 1339 р.) почали видавати грамоти на магдебурзьке право (за назвою німецького міста). Такі міста звільнялися від управління й суду королівських намісників та діставали право на самоуправління. За це вони вносили державі певну суму грошей, звільнялися від більшості натуральних по­винностей. На чолі міського самоврядування стояли війт та бурмістри; лава з лавниками була судовою організацією, а рада

3 радниками — адміністративною. Виконавчими особами були
писар та шафарі. Ці органи контролювалися багатшою части­
ною населення: купцями, лихварями, майстрами. Самоуправ­
ління за магдебурзьким правом мали Львів, Кам'янець-Поділь­
ський, Луцьк, Житомир, Київ. Переваги в органах самоуправ­
ління мало неукраїнське населення й уніати.

Модуль 1. Стародавня і середньовічна історія України

У Великому князівстві Литовському було проведено ко­дифікацію законодавства, що знайшло своє відоб-

Кодифікації раження в Судебнику великого князя Казимира

(1468 рік) та Литовських Статутах (1529, 1566, 1588 років).

Судебник великого князя Казимира регулював маєткові права,

визначав покарання за порушення кордонів, наїзди, крадіжки.

Дещо взято з «Руської Правди*, але введена смертна кара.

Литовські Статути утверджували і збільшували права шлях­ти, мали тенденцію до зрівняння її у правах з магнатами, значно обмежували права селян. Головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності. Шляхетська зе­мельна власність усіх видів вважалася недоторканною. Кримі­нально-правові норми мали характер феодального привілею. Життя, здоров'я, майно, честь шляхти захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Найтяжчим злочином вважалося посягання на життя і здоров'я короля й великого кня­зя. Найтяжчим покаранням (на відміну від «Руської Правди») була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини (зако­лот, здача замку тощо), убивство. Розрізнялися проста смертна кара і кваліфікована (спалювання, четвертування). Були каліч-ницькі покарання (відрубування руки), ув'язнення в башті.

Для шляхти застосовували особливий каральний захід: ви-волання (викрикування), пов'язаний з публічним оголошенням вироку. Фактично це означало оголошення людини поза зако­ном: вона втрачала шляхетство, майно, можливість жити на те­риторії держави.

Існувала і складна система майнових покарань, яка включа­ла конфіскацію майна, годовщину (штраф за убитого), відшко­дування збитків.

Поиск по сайту: