Степові походи українських князів

Україна від незапам’ятних часів вела боротьбу за степовими племенами, що кочували в Азії чорноморськими степами в Західну Європу. Цим шляхом проходили гуни, авари, мадяри, болгари - туди завертали і хозари, що осіли були в гирлі Волги, створили там свою державу, яку знищив князь Святослав. Але найдовше Україна боролась з трьома турецькими ордами – печенігами, торками та половцями.

Печеніги. Печеніги з’явились в степах за князювання Ігоря (915 р.), але тоді князь уклав з ними мир і вони пішли в наддунайські землі. В друге печеніги загрожували Київській землі в 968 р., коли Святослав був у поході на Болгарію. Тоді, як нам уже відомо, вони кілька тижнів тримали Київ у облозі і тільки повернення до стін Києва дружини врятувало становище.

У часи Володимира Великого печеніги вже безперервно непокоїли Україну. Вони наступали на все пограниччя, доходили до Києва. Ніхто не був забезпечений від їх несподіваних нападів. Одного разу і сам князь ледве не став жертвою їхнього набігу. Печеніги несподівано застали його з невеликою дружиною в районі Василева. Князь кинувся на них в атаку, але змушений був відступити перед значно переважаючими силами. Тільки якийсь міст дав йому захист і на тому місці Володимир поставив церкву.

Ярослав Мудрий пересунув оборонну лінію ще далі на південь, побудував нові вали та укріплення і організував місцеве населення для остаточної війни з печенігами.

1036 р. печеніги в останнє вирушили на Київ, користуючись тим, що Ярослав виїхав до Новгороду. Орда була дуже велика, “без числа” – як пише літописець. Але Ярослав швидко повернувся, привів з собою варягів і дав печенігам бій під Києвом, на тому місці, де згодом був споруджений Софіївський собор.

Бій тривав цілий день – лише під вечір переміг Ярослав. “Печеніги втікали на всі боки, не знаючи, куди втікати, одні потонули в Сітомлі, інші в інших ріках, а решта їх повтікала, - і так до сьогодні”. Це була остання зустріч з печенігами. Потім вони подалися в наддунайські країни.

Торки. Незабаром на місце печенігів прийшла нова орда – торки. Літопис оповідає про дві зустрічі з ними.

У 1055 р. Всеволод Ярославович взимку пішов на них і розбив в усті Сули перед впаданням в Дніпро. У 1060 р. три Ярославовичі – Ізяслав, Святослав і Всеволод організували великий похід: “пішли на конях і човнами, незліченою силою на торків”. Літописець говорить, що до бою так і не дійшло: “як почули про це торки, (що йдуть наші війська), налякались і повтікали, - і в утечі загинули, одні від зими, інші від голоду, інші від моровиці судом божим, і так Бог врятував християн від поган”.

Половці. Але за торками наші степи зайняла інша, це грізніша орда – половці, що цілі два століття втримались на цих просторах. Вони поділялись на так звані “коліна”, племена, мали свої княжі династії, жили за скотарства, кочовиками, хоч і мали в деяких місцях укріплені городи..

Перші бої з половцями для українських князів були невдалими. В 1061 р. ця орда перемогла на Київщині Всеволода Ярославовича, 15 серпня 1068 р. розгромила військо трьох князів – Ярославовичів над р. Альтою і тільки під Черніговом в цьому ж 1068 р. 1 листопада Святослав Ярославович розбив половців швидким наступом кінноти.

Більш успішну боротьбу з половцями організував Володимир Мономах, Переяславський, потім Київський князь.

Його походи мав вирішальне значення в боротьбі з половцями. Орда зазнала значних втрат і вже довгий час не могла воювати з Україною. Наймогутніший половецький хан Атран покинув наш степ і переселився в Підкавказзя, за ним пішло багато інших племен. Орда ослабла. Печеніги й торки, що до того признавали владу половців, підняли тепер голови і 1116 р. повстали проти них і признали владу над собою українських князів. Згодом деякі ватаги половців також признали їхню владу.

Ця безупинна боротьба дуже виснажувала українське населення. На те, щоб організувати великий похід в степ, сил уже не було. Це й змусило Святослава й інших князів змінити тактику боротьби з кочівниками відмовитись від наступальної війни і перейти до оборонної, щоб захистити пограничні землі.

Саме він і інші князі цілими місцями стояли над Россю або над Сеймом і стерегли, щоб якимось переходом не пробрались степовики. Ці заходи мали свій результат. Половці добігали тільки до крайніх українських осель, а в середину земель пробитись уже не могли, побачивши сторожу, повертались.

Татари. Але найгрізніші і найсильніші з усіх степовиків були татари, які вперше з’явились на українських землях 1223 р. Спочатку вони напали на половців, яких звали своїми “рабами і конюхами”, погромили половецьку орду й переслідували її до Дніпра.

Тоді половці звернулись до українських князів за допомогою. Князі зібрали в Києві воєнну раду і вирішили спільно виступити проти нового сильного ворога: “Краще нам прийняти їх на чужій землі, ніж на своїй”. У квітні військо зібралось біля Дніпровських порогів, де був брід на Протолчі. В поході взяли участь князі київські, чернігівські, смоленські й волинські. Прийшли й таємні галицькі “вигонці”, від моря на тисячі човнах. Коли прийшла звістка, що наближається татарська сторожа, молоді дружинники кинулись на них на конях, щоб оглянути це “невидане військо”. 23 травня 1223 р. відбувся перший бій. Тоді перемогла українська легка кіннота.

Заохочені успіхом, українські війська пішли далі, йшли вісім днів степами, поки не зустріли татарську сторожу на р. Калці. В першій сутичці татарський передовий загін відступив, а князь Мстислав Мстиславович, що керував об’єднаними силами, дав наказ озброїтись і упорядкуватись до великого бою.

Військо перейшло Калку. Першими з татарами зустрівся Данило Галицький. Молодий, 18-літній князь відважно кинувся у бій, дістав рану в груди, але й далі тиснув на татар, що ті почали відступати. За ним пішли в бій інші полки. Але підвели половці, почали втікати перед татарами й ослабили боєву лінію. Полки другої лінії, що не вступили в бій, почали метушитися. В цей час і вдарили з усієї сили татари. Вони обсипали наші війська такою кількістю стріл, що навіть Данило не зміг втриматись. Всі князі почали відступати. Вбитих киян було 10 тисяч.

Після цієї перемоги татари повернулись знову до Азії і довгий час в Українських землях не з’являлися.

У 1236 р. вони завоювали і знищили Поволжя й Сульдащину, потім ще раз половців, і в 1239-1240 рр. завернули в Україну.

Відразу проявилась відвага їх чисельності і тактики. Вони мали величезну масу війська, не щадили нікого.

В боях були надзвичайно завзяті, не знали милосердя не тільки до озброєних супротивників, але й до мирних людей. Перед ними не встояла навіть найсильніша сторона української воєнної організації – городи. Татари володіли вдосконаленими способами і засобами облоги, застосовували сильні воєнні машини і найсильніші укріплення їм піддавались. “Пороками били город і стрілами без числа стріляли”, “розбили стіну города і вийшли на вал”, “взяли город коп’ями” (приступом), - це описи, що повторюються при кожній облозі.

На Україні знали, що від татар не можливо помилування, тому кожний город оборонявся до останнього захисника.

Переяслав хан Батий добув приступом і вирізав все населення і поруйнував церкви. Чернігів “обступили в силі тяжкій” – князь Мстислав Глібович вийшов проти них усім військом, але татари перемогли його, місто добули й спалили.

Київ оборонявся довше, за переказом 10 тижнів і 4 дні. Захищала Київ залога під проводом воєводи Дмитра, якого прислав Данило з Галичини. Але Батий оточив Київ великим військом. Татари встановили свої пороки і били безперервно день і ніч, поки нарешті не розбили стіни. Городяни продовжували боронитись і після того, як ворог прорвався в місто. Воєвода Дмитро поранений потрапив в полон. Місцеві жителі здобували нове укріплення біля Десятинської церкви, але татари досягли їх і там. Люди сховались на хорах церкви, але будова не витримала ваги, завалилась й поховала під собою оборонців. Татари здобули Київ за одними звістками 19 листопада, за іншими 6 грудня 1240 року.

Татари й Галицько-Волинська держава

Оволодівши Києвом, татари рушили на Галицько-Волинську державу. Щоб захистити свою державу Данило змушений був у 1245 р. прийняти титул союзника татар, але свою залежність від них відчував дуже боляче і почав рішуче готуватись до війни з татарами.

Насамперед він почав наново укріплювати старі городи і будувати нові, такі як Львів і Холм. Одночасно він готував антитатарську коаліцію європейських держав під егідою папи римського Інокентія IV. У 1253 р. він коронувався королівською короною, присланою з Риму. Але обіцяний “христовий похід” проти татар не відбувся. Данило був залишений один на один з грізними суперниками.

Татари, занепокоєні такою непокірністю, перейшли до гостріших виступів. З приходом у 1259 р. великої раті Бурандая, який став на кордоні і зажадав, щоб Данило розкидав всі свої укріплення, князь змушений був виконати його вимогу. Цей Бурундаєвий погром перебив усі Данилові плани. Він мав більше сил і змоги, щоб підняти проти монголотатар боротьбу і ніякої допомоги з Заходу не отримав. У 1264 р. Данило помер. Аж Андрійові правнуки Андрій і Лев Юрійовичі, що правили (1315-1323 рр.) спробували захищати свою землю від завойовників і загинули разом в боротьбі з татарами.

Якщо аналізувати причини, чому Україна не змогла виграти цієї великої війни з степовиками, яка велась протягом століть, то головна причина полягала в тому, що князі українських земель самі були в взаємній боротьбі і не могли одностайно стати на спільного ворога.

Таким чином, Україна упала у боротьбі з степовими ордами. Все ж боротьба з степовими наїзниками мала неабияке значення в історії України і всієї Європи.

Перші київські князі визволяли наші племена з ярма хозарів, які цілою масою вивозили слов’янське населення на східні торги. Потім наші степи заполонила орда печенігів, в боротьбі з якими загинув князь Святослав, а Володимир і Святослав покінчили з ними. Одним сильним ударом наші війська розбили нову орду торків. Два століття воювала Україна з половцями і ні на крок не поступилась перед їх натиском. І навіть тоді, коли прийшли найгрізніші з азійців, татари, навіть коли впав під їхніми ударами Київ і всі придніпровські городи Галицько-Волинська держава ще сто років стримувала удари кочівників. Коли в 1323 р. галицькі князі Андрій і Лев загинули в боротьбі з татарами, польський князь Володислав з призначенням зазначив, що вони були йому “за необорний щит від татар”. Так повинна була сказати і вся Європа, для якої Україна була довгий час надійним забралом, за яким зростала Європейська культура, в той час, як Україна сама спливала кров’ю.

У цих війнах продовжувало розвиватися і українське військове мистецтво, про характерні особливості якого піде мова у подальшому.

Поиск по сайту: