Стресові ситуації у сфері праці

Лекція 5.

План: 1. Поняття оптимальної працездатності. Природна динаміка працездатності 2. Втома і перевтома 3. Попередження професійної втоми 4. Робочий, професійний та організаційний стрес 5. Чинники і стани ризику у праці лікаря та психолога 6. Завдання та принципи психопрофілактики у навчанні 7. Профілактика трудоголізму

Професійна діяльність потребує певних енергетичних затрат організму, які викликають зміни у фізіологічних системах і психічних процесах людини. У зв’язку з цим одним із завдань психогігієни праці є створення оптимальних умов для виробничої, навчальної, наукової діяльності.

Оптимальні умови праці – це такі умови, які менше, ніж інші, впливають на закономірну зміну працездатності.

На працездатність впливають різноманітні фактори:

ü соціально-психологічного і фізичного середовища;

ü характер, організація і оцінка роботи;

ü мотиви, інтереси, потреби, знання і психологічні стани людини.

Ці фактори можуть бути як сприятливими, так і несприятливими, й відповідно, підвищувати чи знижувати працездатність.

Працездатність – це здатність людини підтримувати потрібний рівень роботи протягом більш-менш тривалого часу при високих якісних показниках праці.

Працездатність характеризується динамічністю. У при-родному процесі розвитку працездатності можна виділити такі періоди:

1. Впрацьовування – "втягування" у роботу – на початку робочого дня – поступове підвищення працездатності; тривалість цього періоду залежить від характеру роботи і кваліфікації виконавця. Впрацьовування досягається: при фізичній праці – до 1 год; при творчій – до 1-1,5 год; при розумовій – до 1 – 2,5 год. У психічному статусі відмічаються покращення професійно значущих психічних процесів (пам’яті, уваги, мислення тощо), стабілізація емоційного стану, покращуються показники працездатності. Позитивна динаміка показників працездатності свідчить про формування робочої домінанти і встановлення динамічного стереотипу у роботі.

2. Оптимальна працездатність – максимальна мобілізація організму і волі; психофізіологічні функції переходять на найекономніший рівень функціонування. Це створює можливість надійно і продуктивно виконувати професійну (навчальну) діяльність у конкретних умовах при мінімальних затратах фізичної і психічної енергії. Оптимальна працездатність може зберігатися протягом 2,5 – 4 год; при цьому можуть спостерігатися незначні коливання продуктивності і працездатності; цей період має бути найдовшим.

Для підготовки та збереження тривалої оптимальної працездатності мають значення засоби стабілізації нервово-психічних станів, на тлі яких відбувається діяльність (релаксація, концентрація, візуалізація, аеробне навантаження, музикотерапія). Позитивний емоційний стан сприяє впевненості, спокою, бадьорості, стимулює навчальну діяльність, продовжує оптимальну працездатність. Негативний емоційний стан (страх, невпевненість, пригніченість) навпаки, здійснює астенізуючий вплив і знижує працездатність.

При нервово-психічному перевантаженні і високому темпі роботи розвивається стан емоційного напруження.

3. Повна компенсація – період, коли з’являються елементи втоми (відволікання, зміна характеру рухів, підвищення частоти помилок), але продуктивність залишається та сама за рахунок вольового зусилля.

4. Зниження максимальної працездатності – внаслідок підвищення втоми спостерігається нестійка компенсація; знижується працездатність; але при виконанні жорстко регламентованої роботи за рахунок вольового зусилля спостерігається „кінцевий порив”.

5. Підвищення продуктивності праці навіть на тлі втоми.

6. Прогресивне зниження працездатності організму і продуктивності праці у зв’язку із розвитком втоми та перевтоми; супроводжується погіршенням побічних і прямих показників працездатності, суттєвим погіршен-ням суб’єктивного стану, що не відновлюється після нормативного відпочинку. Спроби підвищити працездатність звичайними методами в цей час не дають успіху. Працівники не можуть сконцентрувати увагу на діяльності, тому їм необхідно надати активний відпочинок.

Деякі автори, окрім названих стадій, виділяють ще дві:

ü на початку розвитку працездатності – підготовчу стадію, яка характеризується особливим станом психіки: оперативною мобільністю, що означає внутрішню готовність включитися у роботу. При розумовій праці цей період може розтягуватися на декілька годин, а організм при цьому - непродуктивно витрачати свої ресурси; головною ознакою підготовчої стадії є формування установки, концентрація уваги, мобілізація психічних функцій;

ü наприкінці - стадія відновлення працездатності проявляється після закінчення робот; за вченням Павлова, процеси виснаження й відновлення в організмі тісно пов’язані з процесами збудження і гальмування в ЦНС; Г.В.Фольборт встановив закономірність: будь-який діяльний стан організму пов’язаний з втратою функціональних потенціалів; і чим більші ці втрати, тим інтенсивніший процес їхнього відновлення; якщо після закінчення повного циклу роботи (пари, робочого дня, тижня, семестру) стан психічних, фізичних функцій і працездатність не повертаються до попереднього рівня, то це означає:

ü недосконалість відновлювальної функціональної системи, або

ü збої у її роботі внаслідок вираженої перевтоми, або

ü збільшення затрат функціональних резервів за попередній навчальний цикл.

Коли під час роботи спостерігається виражена втома з нестійкою компенсацією – це слугує сигналом до припинення роботи з метою попередження перевтоми.

Втома – психофізіологічне явище, яке переживають як втомленість. Передчасне відчуття втомленості може виникати тоді, коли людині не подобається її робота чи організація праці, чи взаємостосунки з колективом.

Втома, яка триває дуже довго призводить до розвитку перевтоми. Перевтома, насамперед, позначається на узгодженості перебігу психічних процесів. Під впливом втоми може спостерігатися розлад психічних функцій.

Розвиток фізичної перевтоми дещо відрізняється від розумової. При фізичній перевтомі робота автоматично припиняється, спостерігається глибокий і тривалий сон. Розумова перевтома викликає нервово-психічне перезбудження, невротичні розлади, порушення сну, дратівливість, головний біль. Тому особам, які займаються розумовою працею, необхідний триваліший відпочинок.

К.К.Платонов виділяв 4 стадії розвитку перевтоми:

1) початкову - незначне зниження працездатності; поява втоми, якої раніше не було, під час збільшення навантаження; тимчасове зниження інтересу до роботи; порушення сну – це все минає після оптимізації відпочинку (за рахунок упорядкування або активного відпочинку);

2) легку – помітне зниження працездатності, яке повністю ліквідується вольовим зусиллям, поява втоми при звичайному навантаженні, інколи - нестійкість настрою, порушення сну, порушення концентрації уваги; перевтома знімається після регламентованого відпочинку або відпустки;

3) виражену – суттєве зниження працездатності, поява втоми під час полегшеного навантаження, котра вольовим зусиллям компенсується повністю; емоційні прояви у вигляді дратівливості, сонливості вдень, зниження розумової працездатності, забування; для зняття – термінова відпустка;

4) важку – різке зниження працездатності, поява втоми навіть при незначному навантаженні, незначна компенсація працездатності вольовим зусиллям, пригнічений настрій, різко виражена роздратованість, безсоння, суттєве зниження уваги, пам’яті; для зняття важкої перевтоми необхідне лікування.

На думку В.І.Ласкова є сенс виділяти у самостійну нозологічну одиницю астенію перевтоми („невроз виснаження”). Її прикмети:

ü дисинхроз як порушення добових та інших біоритмів внаслідок напруженої роботи при дефіциті часу і необхідності швидких переключень уваги, недотримання режиму чи дії екстремальних чинників;

ü поступовий розвиток астенічних проявів у прямому зв’язку із зростанням перевантаження і дією дезадаптуючих чинників;

ü нестійка але чітка окресленість симптоматики;

ü зниження розумової та фізичної працездатності;

ü прояви астенічних явищ при напруженій роботі;

ü зменшення астенічних явищ після сну, відпочинку, усунення дії екстремальних чинників;

ü зростання проявів астенії під вечір залежно від напруженості робочого дня;

ü адекватне ставлення особистості до свого стану;

ü легша піддатливість у лікуванні (за сприятливих умов);

ü відсутність органічної патології та дисоціації між суб’єктивними та об’єктивними проявами.

У роботі М.С.Корольчука пропонується виділити і визнати (як це зроблено у всьому світі!) наявність діагнозу „гостра перевтома” і „хронічна перевтома”. Психологічною основою діагнозу можуть бути суб’єктивні (погіршення самопочуття, відчуття дискомфорту, порушення сну, непритаманна для цієї особи поведінка, агресивність, зниженні або відсутність інтересу до роботи, підвищена дратівливість) та об’єктивні (наявність тривалого впливу 3 або більше несприятливих факторів професійної діяльності на особистість) симптоми та умови.

Коли об’єктивні і суб’єктивні показники працездатності погіршуються на 10 – 15%, виникає пряме підтвердження перевтоми. А зміна цих цифр більше, ніж на 15%, потребує комплексного втручання для відновлення психологічного і фізичного здоров’я особистості.

Найважливішим чинником, який дозволяє попередити розвиток втоми і перевтоми є дотримання режиму праці. Оптимальний режим праці включає добре продумані і своєчасні періоди роботи і відпочинку.

Режим праці і відпочинку повинен будуватися із урахуванням конкретної професії і психофізіологічних закономірностей конкретної діяльності. Як зазначає Асєєв, режим праці і відпочинку потрібно проектувати з урахуванням даних про динаміку працездатності людини і зміни психофізіологічних функцій і процесі праці. Режим праці і відпочинку повинен відповідати таким вимогам:

ü попереджати ранній і надмірний розвиток втоми;

ü сприяти доброму самопочуттю і збереженню високих показників функціонального стану організму протягом роботи;

ü забезпечувати високу продуктивність праці.

Важливими моментами режиму праці є кількість, тривалість, розподіл перерв на відпочинок протягом зміни і їхній зміст.

Перерви або паузи в роботі – одна з форм відпочинку. Якщо ці паузи затягуються або є вимушеними, вони негативно впливають на працездатність, оскільки порушують звичний стереотип діяльності, її ритм, викликають негативні емоції. Після таких пауз не одразу відновлюється працездатність, з’являються брак, помилки. Тому паузи повинні передувати очікуваному зниженню працездатності.

Наприклад, при монотонній роботі під час регламентованої перерви проводяться виробнича гімнастика, в процесі якої у вправи включаються ті групи м’язів, які мало були завантаження у процесі праці.

Корисними є музичні перерви: функціональна музика для створення сприятливого емоційного настрою і зняття напруженості.

Варіантами відпочинку і відновлення працездатності є також 20-хвилина релаксація у кімнаті відпочинку (аромотерапія + музика + навіювання), мікроперерви з довільним проведенням часу, обідня перерва, відпустки.

Для опису стресу, пов’язаного з професійною діяльністю, використовують різні поняття: робочий стрес, професійний стрес, організаційний стрес.

Робочий стрес ("job stress, stress at work") виникає через причини, пов’язані з роботою, зокрема умовами та місцем праці. Важко перерахувати усе розмаїття виробничих чинників, які можуть безпосередньо чи поступово викликати стрес: виробничі шуми, вібрації, слабке технічне оснащення, незручний графік праці обмежений робочий простір, незручна постава, надто яскраве чи, навпаки, надто тьмяне освітлення, холод чи спека, суворі часові рамки тощо. Зазначені чинники можуть діяти не лише на підприємстві, але й в індивідуальній праці (під час занять хобі чи домашньою працею).

З цього приводу деякі вчені вказують на те, що сучасні технологічні процеси часто створюють робоче середовище, значно відмінне від середовища існування, до якого люди пристосовані ходом еволюційно-біологічного процесу.

Професійний стрес ("occupational stress") виникає через причини, пов’язані з професією, родом чи видом діяльності. Для цілого ряду професій властива недостатня рухова активність: програмісти, бухгалтери, економісти, управлінці, науковці тощо. Гіподинамія (,,,,) сприяє зниженому тонусу м’язів, а відтак і зниженому настрою, може сприяти розвиткові монотонії.

Сильним професійним стресором стає та обставина, що у багатьох професіях об’єм інформації, необхідної для того, щоб зберігати рівень компетентності, повинен постійно розширюватися. Наприклад, у науковій і технічній сферах швидкість появи на ринку нових ідей, технологій, дослідницьких розробок росте дуже стрімко.

До професійного стресу відносять феномен професійного вигорання. Н.В.Грішина розглядає поняття вигорання ("burnout"), яке означає переживання людиною стану фізичного, емоційного та психічного виснаження, викликаного тривалим включенням у ситуації, які містять високі емоційні вимоги, що тотожно хронічним стресовим ситуаціям.

Головним джерелом вигорання є надмірне спілкування з людьми, рід діяльності, який вимагає особливих емоційних затрат. Люди таких професій не вільні у прояві почуттів приязні і неприязні, симпатії та антипатії, любові і ненависті. Більшість професіоналів стверджують, що ці людські емоції можуть викликати стрес сильніший, ніж будь-які інші чинники. Й усі професіонали, які контактують з людьми, часто змушені справлятися із сильними емоціями своїх клієнтів і підлеглих, також зі своїми власними.

До ряду таких професій належать, зокрема, професії лікаря, психолога, а також учителя, продавця, менеджера персоналу, журналіста…

Детальний опис синдрому професійного вигорання у лікарів та психологів подано нижче.

Організаційний стрес ("organizational strеss") виникає внаслідок негативного впливу на суб’єкта особливостей організації, в якій він працює. Тут діють насамперед такі чинники як несприятливий психологічний клімат у робочій групі, невміле керівництво, нераціональний чи недостатньо точний розподіл посадових обов’язків, погано організовані інформаційні потоки, невизначеність цілей діяльності і перспектив розвитку підприємства, низький посадовий статус, маленька зарплатня та відсутність перспектив тощо.

Л.В.Куліков разом з колегами показали ступінь вияву стресостійкості в залежності від посадового статусу. Стресові стани серед населення, за їхніми даними, найбільше виражені у робочих. Серед керівного персоналу стрес найбільш виражений у керівників верхнього рівня – перших осіб підприємств, установ та організацій. Від руйнівного стресу тут рятують позитивний настрій – високі показники самореалізації й активність життєвої позиції, високий рівень самоприйняття. Інженерно-технічні працівники досить подібні з керівниками середнього рівня за характеристиками психічних станів, але останні мають більший запас стресостійкості – більше задоволені плином життя і самореалізацією, виявляють високий рівень само прийняття (самий високий серед порівнюваних за посадовим рангом груп!). Найбільш сприятливі психічні стани відзначаються у керівників нижчої ланки.

Чинники та джерела стресу, які виникають у трудовій діяльності, необхідно враховувати при плануванні профілактичних заходів: одні причини стресового стану можна подолати особистісними зусиллями суб’єкта; інші потребують організаційних рішень (зміни організаційної політики, технологічної модернізації підприємства); треті можуть стати менш руйнівними при підтримці громадських організацій, соціальних інститутів, зміни позиції державних органів, суспільної свідомості (те, що впливає на статус професії).

Професійна діяльність лікаря і психолога значною мірою подібні між собою. Це зумовлено, по-перше, тим, що і лікар, і психолог працюють з людьми, що потребує особливих - душевних – витрат. Те, що сьогодні називають "людським фактором", у цих професіях представлено якнайповніше і навіть визначає фахову відповідність і успішність діяльності. По-друге, і в праці лікаря, і в праці психолога присутні високе почуття відповідальності, необхідність різнохарактерних переключень при прийнятті рішення, вимушеної швидкості психічних процесів за обмеженого резерву часу, певна міра невідповідності між очікуваним та дійсним у праці, стимуляція і тривале емоційне напруження, необхідність переробки значної кількості інформації за короткий термін. Названі чинники, на думку Б.І.Ласкова, а також Г.К.Ушакова, виявляються чинниками ризику розвитку порушень психічного, психологічного і навіть соматичного здоров’я представників даних професій.

Серед станів ризику, які часто розвиваються у лікарів та психологів, у науковій літературі досить добре описані такі стани як синдром хронічної втоми і синдром професійного (або емоційного) вигорання. З одного боку, названі синдроми – це вже сформовані розлади психічного і психологічного здоров’я; з іншого – вони виступають станами ризику розвитку психічних та соматичних хвороб.

Синдром хронічної втоми (СХВ) – один з видів епідемічних захворювань, при якому хворі страждають не стільки від фізичного чи нервового виснаження, скільки від "хронічних стресів нервової системи" (Е.В.Болз). Даний розлад відомий також під назвами "хронічний вірус Епштейна-Барра", "синдром хронічної втомленнєвої дисфункції імунної системи", "астенія перевтоми".

У професіях, пов’язаних зі взаємодією людина-людина (лікарі, продавці, психологи, менеджери, учителі) професійна втома – це передусім втома від іншої людини. Це специфічний вид втоми, зумовлений постійним емоційним контактом з великою кількістю людей. Сама професія висуває велику вимогливість і передбачає значну відповідальність за прийняті рішення.

Не зважаючи на те, що лікарі є фахівцями з питань відновлення здоров’я, "взаємостосунки" з власним здоров’ям у них вкрай складні. Складність питання медичної та психологічної свідомості лікарів підкреслювали Р.Конєчний та М.Боухал. З одного боку, знання стресорів вибраної професії повинно сприяти психологічному підходу до само-діагностики і способів психологічного розвантаження. Але з іншого боку, властивий багатьом лікарям вузько спеціалізований підхід заважає оцінити свій психологічний стан як кризовий. Відтак симптоми СХВ пояснюються підвищеним чи зниженим тиском, атмосферними явищами чи матеріальними проблемами. Як правило лікарі недооцінюють такий стан і майже ніколи не звертаються за допомогою до психолога. Разом з тим СХВ – це стан ризику розвитку серйозних психічних порушень.

Синдром хронічної втоми – постійна втома від роботи, яка накопичується з часом, а потім стає безперервною.

Симптоми СХВ:

üслабкість м’язів, м’язовий біль;

üбіль у суглобах;

üзагальне нездужання;

üбезсоння;

üсплутаність свідомості;

üпригнічений настрій;

üнесподівані візуальні розлади;

Специфічні для медпрацівників симптоми:

üдратівливість;

üскорочення часу прийому пацієнтів уже всередині дня;

üвикористання в усному та письмовому мовленні штампів;

üпри спілкуванні з колегами вживання великої кількості слів, синонімічних поняттю втома;

üпри заповнюванні документації внутрішнє (подумки) приговорювання фраз, що типово для вирішення мислитель них задач у складних умовах.

Фахівці, які виявляють дані симптоми, потребують довготривалого відпочинку (відпустки), психологічної допомоги, а часто й зміни виду і характеру професійної діяльності.

Синдром емоційного вигорання (СЕВ) – специфічна професійна деформація осіб, які працюють у тісному емоційному контакті з пацієнтами при наданні медичної (чи психологічної) допомоги.

Суб’єктивно проявляється у почутті психічного виснаження, внаслідок чого знижується ефективність професійної взаємодії: лікар (психолог) не може повністю віддаватися роботі, як це було раніше, знижується його самооцінка, діяльність суб’єктивно сприймається як недостатньо успішна. Можливий прояв негативного ставлення до пацієнтів (клієнтів), які сприймаються як джерело хронічної психічної травматизації. Лікар перестає брати до уваги ВКХ (особливості ставлення) хворого (клієнта), його механізми психологічного захисту і копінг-повеіднку, не реагує на його тривогу, депресивність чи суїцидальність. У лікаря (психо-лога) проявляється цинізм.

Симптоми СЕВ:

üвтомленість, виснаження (після активної діяльності);

üпсихосоматичні проблеми (перепади АТ, головний біль, захворювання травної та серцево-судинної систем, неврологічні розлади);

üбезсоння;

üнегативне ставлення до пацієнтів (після наявних позитивних стосунків);

üнегативна налаштованість щодо виконуваної діяльності (замість присутнього раніше "це - на все життя");

üстереотипізація особистісної установки, стандартизація спілкування, діяльності, звуження репертуару робочих дій, ригідність мислитель ний операцій;

üагресивні тенденції (гнів і дратівливість стосовно колег і пацієнтів);

üнегативне ставлення до себе;

üтривожні стани;

üпесимістична налаштованість, депресія, відчуття беззмістовності подій;

üпочуття провини.

Фази розвитку СЕВ:

1 – "напруження": їй передує фіксований стан тривожної напруги, на тлі якої спостерігається зниження настрою, дратівливість і реакції депресивного типу;

2 – "опору": поява захисної поведінки по типу "неучасті", прагнення уникати впливів емоційних факторів і тенденція до обмеження власного емоційного реагування на самі незначні подразники. "Економія емоцій" спрощує та скорочує процес спілкування "лікар-хворий", приносячи у нього риси формалізму та поверховості;

3 – "виснаження": зниження енергетичного тонусу, виражені психовегетативні порушення, поява відчуття безнадії, підвищений рівень тривожності з ознаками психічної дезорганізації діяльності (зниження пам’яті, порушення концентрації уваги тощо), схильність до соматизації.

У період подібної кризи лікар потребує відпочинку, зміни виду діяльності, психологічної "розгрузки", участі у професійних тренінгах чи психотерапевтичної допомоги. Профілактика СЕВ (та й ін. видів професійної деформації) повинна починатися ще у спеціальному навчальному закладі і включати:

- забезпечення студентам можливості пошуку рівних форм знань, розширення комунікації між студентами різних ВНЗ і країн;

- "психологізація" медичної освіти;

- введення у навчання тренінгів професійного та особистісного зростання та вивчення шляхів виходу з професійної кризи.

СХВ пов’язаний з початковим прийняттям готових форм знань про світ, про себе та інших людей і з набуттям функціонального підходу до іншої людини (як до об’єкта).

СЕВ набувають професіонали, які з самого початку мали великий творчий потенціал, орієнтувалися на іншу людину, фанатично відданні своїй справі. "Згораючих" описують як співчутливих, гуманних, м’яких, захоплених, схильних до ідеалізації оточуючих людей. У лікарів-жінок виснаження розвивається більшою мірою, ніж у лікарів-чоловіків.

В умовах систематичних шкільних перевантажень багато учнів виявляються невстигаючими чи учнями, успіхи яких досягаються ціною здоров’я. Постійне перебування у ситуації неуспішності чи тривожного очікування провалу поглиблює поведінкові та нервово-психічні відхилення у сучасних школярів і нерідко штовхає їх до асоціальних форм поведінки.

Вчені відзначають: „Сьогодні система освіти може і повинна стати не менш важливим чинником охорони здоров’я, ніж медицина. А в плані профілактики хвороб психіки і відхилень поведінки – і більш важливим”.

Разом з тим психопрофілактика недостатньо представлена в діяльності служби практичної психології освіти. Хоча ВООЗ ще у 1979 році рекомендувала перейти до вивчення чинників, які захищають дитину від стресу, й умов, які дозволяють попередити психічні порушення.

У сучасній психолого-педагогічній літературі спостерігається неоднозначне бачення місця і ролі психопрофілактики: з одного боку – вона визначається як основний зміст роботи шкільного психолога, а з іншого – її не згадують при аналізі змісту діяльності шкільного психолога.

Психопрофілактика у школі має свої особливості:

ü Неспецифічність первинної психопрофілактики: в центрі уваги психолога знаходяться усі діти, незалежно від стану їхнього психічного здоров’я. Психолог освіти насамперед повинен бути спеціалістом по первинній психопрофілактиці.

ü Профілактична робота повинна забезпечуватися на рівні освітнього середовища в цілому.

Освітнє середовище – це конкретні умови взаємодії унікального суб’єктивного світу особистості, яка розвивається, з іншими суб’єктами й об’єктивним світом, в яких розкриття і реалізація безмежних можливостей дитини є особливою цінністю.

Вона також повинна ґрунтуватися на принципах раннього, систематичного і тривалого застосування профілактичних заходів.

Вимоги до змісту психопрофілактичних програм:

ü Цілісне бачення усіх взаємозв’язків і закономірностей, які забезпечують збереження і зміцнення психологічного здоров’я дітей в умовах освітнього середовища.

ü Своєчасне виявлення і попередження можливих труднощів у розвитку дитини, зумовлених її індивідуально-психологічними особливостями.

ü Своєчасне виявлення і попередження можливих труднощів у розвитку дитини, пов’язаних із переходом дитини на новий віковий щабель.

ü Створення стійкого сприятливого психологічного клімату навколо дитини у дитячій освітній установі, у спілкуванні і взаємостосунках усіх суб’єктів освітнього середовища.

ü Ефективний контроль психологічних умов, які забезпечують благополуччя розвитку дитини на кожному віковому етапі.

ü Своєчасне виявлення і попередження можливих психологічних труднощів при виході дитини із освітнього простору.

За критерієм об’єкта спрямованості профілактичні програми поділяються на:

1. Програми „передкризової профілактики”, які мають на меті своєчасне й ефективне попередження можливих несприятливих наслідків „криз” у розвитку дитини.

2. Програми „локальної (оперативної) психопрофілак-тики”, метою яких є своєчасне й ефективне попередження можливих несприятливих наслідків „локальних” подій, що очікуються в житті дітей (зміна в освітньому середовищі, реорганізація класу, введення нової технології навчання).

3. Програми „індивідуальної психопрофілактики”, метою яких є попередження можливих негативних наслідків очікуваних в житті конкретної дитини подій особистого плану (необхідність повторного навчання, поява нового члена сім’ї, перехід у нову школу).

У контексті психопрофілактичної роботи інші види діяльності психолога освіти виступають як структурні елементи і засоби психопрофілактики:

§ діагностико-корекційна робота спрямована на забезпечення інформацією про особливості розвитку дитини; на її основі формулюються гіпотези про причини можливих і явних психологічних проблем;

§ консультування – спільне обговорення і прояснення можливих причин небажаної поведінки, особистих труднощів дитини чи групи дітей з метою попередження небажаних тенденцій;

§ просвітництво – своєчасне й адресне поширення інформації, що дозволяє попередити появу труднощів в розвитку, засвоєнні діяльності, в спілкуванні в дітей.

Як зазначають спеціалісти, основні труднощі психо-профілактичної роботи полягають у тому, що психолог зустрічається із нерозумінням педагогічного колективу і батьків важливості психопрофілактики. Ефективність взаємодії можна забезпечити, зокрема, за допомогою психолого-педагогічного консиліуму.

У цілому слід зазначити, що

ü однією з найважливіших характеристик освітнього середовища має виступати психологічне здоров’я дитини;

ü чинником, який задає умови функціонування середовища, є навчальна програма. Тому вона, насамперед, повинна підлягати експертній психологічній оцінці з точки зору її впливу на психологічне здоров’я учнів.

Працелюбність – риса характеру, яка полягає у позитивному ставленні особистості до процесі трудової діяльності. Працелюбність відзначається ініціативністю, активністю, добросовісністю, захопленням за задоволенням від самого процесу праці. Для працелюбної людини праця наповнює життя сенсом.

Разом з тим, як писав В.Франкл, повнота професійної діяльності не ідентична смисловій повноті творчого життя. Невротик часто намагається врятуватися від великого життя втечею у роботу. Однак повну пустота і бездіяльність його життя виявляється одразу ж, як тільки його професійна активність на деякий час переривається, а саме – на вихідні! Людина, яка є тільки є людино-робітником і ніким іншим, вкрай потребує суєти вихідних днів, щоб чимось наповнити внутрішню порожнечу, оскільки саме на вихідні бідність змісту його життя стає очевидна.

Робота – важлива форма самовираження людини. Але інколи вона може приймати хворобливі обриси. Знаходячи задоволення лише від роботи, людина стає залежною від неї – трудоголіком. Трудоголізм часто призводить до вигорання.

Поиск по сайту: