Чи можна вважати повстання на чолі з І. Мазепою «зрадою» та одноосібною акцією гетьмана? ( Диптан Вікторія)

«Мазепина зрада» — це не що інше, як найвища точка конфлікту, що виріс із спроб провідника місцевої, національної еліти, уособленої в генеральній старшині, оборонити традиційні права та привілеї їхньої країни перед абсолютистськими й імперіалістичними планами та політикою чужоземного монарха», — писав О.Субтельний. Стосунки між І.Мазепою і Петром І, а згодом між гетьманом і Карлом XII базувалися на договірному принципі, який був тогочасним регулятором політичних стосунків між місцевими елітами і їх сюзеренами. Договір був двостороннім актом. Тому в разі порушення «сюзереном» (Петром І) своїх обов’язків «васал» (Мазепа) міг використати право повстати проти нього задля оборони власних інтересів, що й сталося 1708 року. Отже, І.Мазепа не був зрадником ні свого народу, ні своєї держави, ні Петра І, ні тим більше російського народу. Він діяв в інтересах власного народу. Однак саме за це гетьман І.Мазепа був не лише визнаний політичним злочинцем, а й проклятий церквою (тобто йому було проголошено церковну анафему).

Прагнучи незалежності своєї держави, треба мати спільників, однодумців, тих, на кого можна спертися в реалізації своїх намірів. Таке оточення в гетьмана було. В плани гетьмана були утаємничені лише обрані особи, решта дізналися про них пізніше. Завчасно розширювати коло прихильників було небезпечно, тому І.Мазепа тримав підготовку повстання в таємниці. Знаючи про наявність у старшинських колах значних груп, які були пропольськи, протурецьки та проросійськи налаштовані, гетьман намагався робити ставку на тих, хто поділяв його погляди щодо необхідності скористатися шансом і позбутися залежності від Московщини. У певних ситуаціях саме старшина підштовхувала гетьмана до більш рішучих та радикальних кроків.

Взагалі твердження про «одноосібність» акції гетьмана — витвір російської історіографії, пізніше підхоплений історіографією радянською. Це було зроблено з політично-агітаційною метою, щоб переконати суспільство в тому, нібито український народ не підтримав свого гетьмана і «не зрадив» царя та «віковічну дружбу російського й українського народів». Стверджуючи, що гетьман не мав прихильників та однодумців, російські історики намагалися довести лояльність українського народу до царської влади, а також «виправдати» українців, звинувачуваних останньою у «природній зрадливості». Згодом цей «винахід» з успіхом використовувався радянською пропагандою, про що свідчить стан історичної свідомості сучасних українців.

Поиск по сайту: