Утворення Арабського Халіфату

Племена арабів-кочівників населяли Аравійський півострів ще в далекій давнині. Про їх перші державні утворення згадувалося в древньовавілонських написах III тис. до н.е. До VI -VII ст. – часу утворення єдиної ісламської держави - основна маса арабів-кочівників перебувала в стадії формування надобщинної адміністрації. Основними центрами життєдіяльності були оазиси, навколо яких селилися кочівники, хлібороби й торговці. Вони об’єднувалися у сімейно-родові клани, а клани – у племена. На чолі племені стояв старійшина – сеїд (шейх), що виконував адміністративні, судові й військові функції. Шейх також керував племінними зборами. Поряд із загальними зборами існували й збори старійшин – меджліс.

Процес виникнення єдиної державності в арабів в VII в. відбувався одночасно із становленням нової (наймолодшої) світової релігії – ісламу. Обидва ці процеси були пов'язані з іменем Мухаммеда (біля 570-632рр.).

Мусульмани різних країн вимовляють це ім’я по-різному: турки Мухамет, перси – Мохаммед, стара російська вимова – Магомет. Розпочавши свої проповіді в Мецці в 622р., Мухаммед переселився в Ясріб, що отримав пізніше назву Медина.

Протягом десяти років, в 30-х роках VII в. була завершена організаційна перебудова мусульманської громади (умми) у Медіні в протодержаву, у якій сам Мухаммед був і духовним та військовим поводирем, і суддею. За допомогою нової релігії й військових загонів (мухаджирів) почалася боротьба із супротивниками ісламу й нової соціально-політичної структури. Мухаммед не прийняв царського титулу. Під час останнього хаджу у березні 632 р. він сказав, що пророча місія, покладена на нього Аллахом, закінчилася. Після повернення до Медіни 8 червня 632 р. він помер.

Поступово найближчі родичі й сподвижники Мухаммеда консолідувалися в привілейовану групу, яка одержала виключне право на владу. З її рядів після смерті Мухаммеда стали вибирати нових одноособових вождів мусульман – халіфів («заступників пророка»). Перші чотири халіфи, так звані «праведні халіфи» (Абу-Бекр, Омар, Осман, Алі), придушили невдоволення ісламом певних верств і завершили політичне об'єднання Аравії. Абу-Бекр правив у 632-634 рр., Омар – у 635-644, Осман – у 644-656, Алі – у 656-661 рр. Всі вони були із найближчого оточення Мухаммеда. Абу-Бекр був його тестем (батьком четвертої дружини Айші). Омар – великий організатор, якому багато чим зобов’язаний іслам, в т.ч. виходом 1-го екземпляру Корану. Осман – перестарілий дядько Мухаммеда (саме за нього утворилася династія Омейядів). Алі – двоюрідний брат і зять пророка. В VII- першій половині VIII ст., халіфи значно розширили територію держави за рахунок сусідніх народів (Палестина, Сирія, Верхня Месопотамія, Єгипет та ін.). Ці завоювання були продовжені в період правління халіфів з роду Омейядів (661-750 рр.). Араби покорили величезні території колишніх візантійських і перських володінь, включаючи Близький Схід, Середню Азію, Закавказзя, Північну Африку, Іспанію. Арабське військо вступило й на територію франків, але було розбите рицарями Карла Мартелла в битві під Пуатьє в 732 р.

У результаті склалася наднаціональна імперія, основою якої стала єдина релігія – іслам, нова адміністративна, податкова, військова й судова система. В історії середньовічної імперії, що одержала назва Арабський халіфат, виділяють два періоди: дамаський або період правління династії Омейядів (661-750 рр.), і багдадський або період правління династії Аббасидів (750-1258 рр.), які відповідають основним етапам розвитку арабського середньовічного суспільства й держави.

Поиск по сайту: