Державний лад халіфату

На першому етапі розвитку халіфат являв собою відносно централізовану теократичну монархію. У руках халіфа була зосереджена духовна (іммат) і світська влада (емірат), що вважалася неподільною й необмеженою. Мухаммед не призначив собі наступника. Перші халіфи обиралися мусульманською знаттю. В 644 р., будучи смертельно пораненим, другий халіф Омар створив виборчу раду із шести авторитетних осіб для виборів нового халіфа. За заповітом влада халіфів стала передаватися, починаючи з Хасана – сина Алі, останнього «праведного халіфа», і тим самим здійснилося пророцтво Мухаммеда про те, що через тридцять років після його смерті на зміну халіфату прийде царювання, при якому принцип виборності халіфа буде замінений принципом династійного спадкування вищої влади.

Урядові органи й місцева адміністрація при Омейядах були досить простими. Спочатку арабізація й ісламізація скорених народів йшли повільними темпами й не супроводжувалися істотними змінами податкових і адміністративних установ, у яких продовжували службу й чиновники-немусульмани. На місцях утверджувалася військова адміністрація на чолі з емірами, що володіли всією повнотою влади. Значних змін зазнала система управління при Аббасидах. У цей період подальший розвиток одержали традиції державного управління, запозичені від Візантії й Ірану (Персії).

Розширення кордонів імперії приводить до росту центрального бюрократичного апарату. При Аббасидах влада військової адміністрації обмежується й частково передається чиновникам, що прийняли іслам і мали досвід державної служби. Поступово склався стан «катибів», що засідали у спеціалізованих установах – «диванах». Диваном при Омейядах називався реєстр осіб, яким виплачувалися пенсії за служіння ісламу й військову службу. При Аббасидах так стали йменуватися головні адміністративні відомства – канцелярія, казначейство й управління армією.

Урядова канцелярія – Диван послань займався всією діловою кореспонденцією й оформляв документи за допомогою освічених, відповідним чином підготовлених катибів. Діловодство велося арабською мовою. Диван військових справ відав питаннями рекрутування війська, оснащенням і озброєнням армії. Диван внутрішніх справ контролював фінансові органи, зайняті обліком податкових та інших надходжень. Особливі функції виконував диван поштової служби (Диван аль-барид). Він займався доставкою пошти й державних вантажів, керував будівництвом і ремонтом доріг, караван-сараїв і колодязів. Крім того, цей диван виконував функції таємної поліції. Пізніше був створений диван, що займався тільки збором податків, з'явилося відомство, що контролювало земельні дарування за державну й військову службу.

У міру розширення території арабської держави центральний державний апарат ускладнювався, росло число загальних центральних відомств, які очолювалися вищими чиновниками – сахібами. Вони ділилися на три ранги. Спочатку халіф особисто координував діяльність різних відомств. Згодом частина роботи з управління стала покладатися на візира. Таким чином складався інститут візирату. Візирові довіряли державну печатку, уповноважували очолювати судову систему, що доповнювала шаріатський суд, а іноді й замінювала його. Поступово візир стає главою всього адміністративного апарату. В історії Халіфату виділялися два періоди візирату: перший, коли візир мав обмежену владу, і другий – широку владу. Відома могутня династія спадкоємних візирів – Барменідів.

Халіфат ділився на провінції на чолі з емірами. Нерідко вони закріплювали за своїм родом спадкоємну владу. Еміри володіли і фактично, і юридично всією повнотою влади у своїх провінціях, підкоряючись тільки релігійному авторитету халіфа і центральній адміністрації. Допомагали емірам наїби. У підпорядкуванні наїба перебував свій апарат управління, невеликі збройні загони. Більш дрібні адміністративні підрозділи в халіфаті (міста, поселення) управлялися посадовими особами різних рангів і найменувань. Нерідко ці функції покладали на керівників місцевих мусульманських релігійних громад. Судові функції в халіфаті були відділені від адміністрації. Місцеві правителі не мали права втручатися в рішення суддів. Верховним суддею вважався глава держави – халіф. У цілому ж відправлення правосуддя було привілеєм духівництва. Вищу судову владу на практиці здійснювала колегія найбільш авторитетних богословів, які одночасно були правознавцями. Від імені халіфа вони призначали із представників духівництва нижчестоящих суддів (каді). Каді був своєрідним довіреним із всіх питань: він і посередник, і суддя, і нотаріус, і захисник слабких. Каді, крім того, були зобов'язані примушувати всіх мусульман поважати шаріат, розглядали справи всіх категорій, спостерігали за виконанням судових рішень, засвідчували заповіти, розподіляли спадщину, перевіряли законність землекористування. При винесенні рішень каді керувалися, насамперед, Кораном і Сунною, але могли вирішувати справи на власний розсуд.

Судові рішення й вироки каді, як правило, були остаточними й оскарженню не підлягали. Виключення становили випадки, коли сам халіф або його уповноважені скасовували рішення каді. Немусульманське населення підлягало юрисдикції судів, що складалися із представників власного духівництва.

Поиск по сайту: