ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ — УМОВА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Позитивні процеси політичного життя мають універсальний характер. Вони є чинником прогресу всього людства. Це не суперечить неминучості досить істотної специфіки полі­тичного життя кожного народу. Даються взнаки його націо­нальні традиції, політичні здобутки, культура і господарський стан, особливості національного менталітету та ін. Саме таке поєднання, переплетення загальнолюдського і національного є реалією політичного буття кожного народу. Воно в умовах національного відродження має особливе значення як для розуміння політичного процесу, так і для його оптимального, гуманістичного і демократичного спрямування.

Національне відродження (в сучасній західній літературі— етнічний ренесанс) — один із найголовніших чинників сучасного політичного життя багатонаціональних держав і міждержавних стосунків. Загалом це явище має глобальний характер. Особливо відчутним воно стало з 60-х років.

Щодо сутності національного відродження, то йдеться про усвідомлення етносом себе як нації, як дійової особи історії та сучасного світу. При цьому, мабуть, треба враховувати його змістову неоднаковість — залежно від того, якого народу воно стосується. Одна річ, якщо йдеться про первинну стадію утворення націй в сучасному розумінні (як це, наприклад, нині відбувається в деяких країнах Африки — коли нація вперше виникає, йде на зміну племенній організації), і зовсім інша, коли об'єктом і суб'єктом процесу є народ, що має свою "національну" історію і прагне відродитися як нація. Саме таким є український народ.

Національний ренесанс не є простим відновленням усього історичного минулого народу. Навіть якщо йдеться про відродження національного духу, то цей процес не можна розуміти як повернення до старих форм культури. Власне кажучи, цього і не може бути, як і повернення до архаїчних форм господарського укладу, політичних та інших структур, ідейно-політичних доктрин, адекватних минулому, його ре­аліям.

Національне відродження — це не реставрація нації і аж ніяк не реанімація всього, що було в її історії. Відродження — це модернізація нації, її оновлення в системі реалій сучасного життя, в поступі загальнолюдської цивілі­зації. Тобто мовиться про багатогранний процес засвоєння на основі критичного переосмислення традицій народу і водночас створення сучасних господарських, соціокультур- них, політичних та інших структур, інститутів та цінностей, завдяки яким нація виступала б не просто етнічною спіль- ністю, а стала б сувереном своєї долі. Це процес розкриття творчого потенціалу народу, його інститутів і цінностей в інтересах історичного поступу.

Поява етнічного "парадоксу" в багатонаціональній дер- жаві, де проголошувались "розв'язання національного пи­тання", "інтернаціональна єдність і дружба націй і народ­ностей" є наслідком як глобальних тенденцій, так і таких, що були властиві тільки колишньому СРСР. Основа цих процесів неоднозначна. Безумовно,.велике значення мають соціально-економічні фактори. В глобальному плані націо­нальне відродження відображає підсвідоме прагнення людей чинити протидію невілюючому та уніфікуючому впливові науково-технічної революції на їхнє життя, в тому числі на національну самобутність. Разом з цим розвиток засобів масових комунікацій — телебачення, радіо, преси, транс­порту сприяє зростанню національної самосвідомості. З одного боку, народи стають ближчими одні до одних, а з другого — їхня несхожість, самобутність, відмінність щодо інших вперше по-справжньому усвідомлюється, а не просто відчувається.

Науково-технічна революція спричинилася до повсюдного зростання національної інтелігенції. Саме вона, особливо гуманітарна, виступає головним носієм національної са­мосвідомості. До того ж різко посилилася урбанізація, стрімко зростають міста. А саме туди дедалі інтенсивніше пе­реміщаються центри національної культури. Отже, вона професіоналізується, перестає бути тільки етнографічним атрибутом, впливає на душі і розум сильніше, а це зумовлює зростання національної самосвідомості. Впливає і нерівно­мірність розвитку народів. Науково-технічна революція і зростання національної самосвідомості зробили цю нерівно­мірність особливо відчутною. Виникає своєрідний "націо­нальний комплекс" і як результат — прагнення до націо­нального самоутвердження.

Потяг до національного відродження — це реакція на тоталітарну політику національної уніфікації, спробу адміні­стративними методами прискорити тенденцію до "зближення націй".

Національне відродження передбачає забезпечення суве­ренітету народу. Йдеться про прагнення домогтися автономії права на самовизначення, яке лежить в основі всіх визволь­них рухів проти іноземних імперіалістичних зазіхань, неза­лежно від того, в якому ідеологічному "одязі" вони висту­пають.

Суверенітет — це сукупність повновладдя нації та прав, що гарантують незалежність особи. Він забезпечується на­самперед державністю, комплексом конституційних прав і нормативних юридичних актів, а також традиціями і непи­саними правилами поведінки. Дуже істотну роль відіграють демократичні гарантії — соціальні, економічні, культурні.

Якщо йдеться про націю, то її суверенітет виявляється у можливості вільного політичного самовизначення, в праві на зайняття такої, що історично склалася, території та на природні ресурси, а також у верховенстві її законодавства і вибраної державної влади, в національному громадянстві.

Національний суверенітет як загальнолюдська гуманіс­тична цінність у сучасних умовах набуває особливого зна­чення у зв'язку з відновленням пріоритету саме загально­людських цінностей. Визнання суверенних прав нації аналогічне визнанню прав людини. Воно надає гуманістичної і демократичної спрямованості політичному розвиткові дер­жави, яка прагне до непідвладності іншим державам. Суве­ренітет — та основа, на якій внаслідок вільного самовиз­начення встановлюється той чи інший політичний характер державності, соціальної і культурної цілісності суспільства. Він передбачає узгодження природного невід'ємного права основної нації на збереження і розвиток власної культури і самобутності з принципом забезпечення громадянських прав і культурного самоврядування всіх національних та етнічних груп, що живуть на певній території.

Суверенітет — явище політичне, оскільки здійснюється тільки в системі держав. Він передбачає обов'язкову на­явність незалежної національної державності. Така держав­ність є формою політичної організації народу, яка забезпечує йому найкращі умови для економічного, соціального і духовного розвитку. Без власної національної держави, тобто такої, що побудована на етнографічних землях певного народу, неможливий його всебічний розвиток. За умови відсутності національної держави народ приречений на за­гибель. Бездержавний народ не може бути суверенним.

Потреба власної незалежної національної держави вип­ливає з найглибших національних почуттів кожної нації. Нації прагнуть бути господарями на своїй землі, хочуть бути вільними. Цього вимагає від них почуття національної честі, гордості і патріотизму. Реальну і повну свободу може дати їм саме незалежна національна держава. Мовиться, звичайно, про демократичну державу. Національне відро­дження на тоталітарній основі при нехтуванні свободою особи — міф, який при спробі його реалізувати закінчується національною катастрофою, великими втратами для народу.

За своєю природою національне відродження є процесом глибоко і послідовно демократичним, при якому людина, особистість, її свобода мають пріоритетне значення. Отже, засади ліберальної демократії — то підвалина національного відродження. Саме в такому розумінні національна держава виступає і як умова національного самовизначення в аспекті її зовнішніх функцій і в геополітичному плані. Вона — істотний фактор національного відродження з точки зору своїх внутрішніх функцій, за своїм внутрішньонацюнальним спрямуванням. Особливо, якщо йдеться про "денаціона­лізований" народ, що до того входив до багатонаціональної унітарної держави. Без державного захисту і сприяння неможливе культурне відродження нації, формування націо­нальної економіки, забезпечення соціальної згоди народу, гарантування свободи та суверенності кожного громадянина і становлення громадянського суспільства. Саме з урахуван­ням зазначених зовнішніх і внутрішніх напрямів діяльності виявляється особливе призначення держави як засобу на­ціонального відродження.

Ідея національної держави є фактором згуртованості, інтеграції людства. Виходячи з того, що воно поділяється на нації — найбільш стійкі і глибинні форми спільностей, а прагнення до національної незалежності є природним для кожного народу, єдино можливою, раціональною, гуманною і демократичною виступає саме система вільних національ­них держав усіх народів світу. Система незалежних націо­нальних держав найкраще відповідає інтересам усіх народів, всього людства.

Існує два підходи до національного відродження. Насам­перед воно розглядається як однобічний процес дедалі більшого утвердження національної свідомості. Вона з'яв­ляється вперше серед інтелігенції і згодом передається масам. Другий підхід розглядає національне відродження як досить складний процес, що характеризується різними стадіями. їх кількість і хронологічні межі різні автори інтерпретують неоднаково. Так, М. Грох виділяє три прогресивні стадії національного відродження. Перша — період наукового зацікавлення, коли окремі інтелігенти "віднаходять" націо­нальність і накреслюють контури свідомості. Друга — період патріотичного відродження, коли маси включаються у від­родження. Третя — поява масового національного руху з політичними наслідками.

Щодо України XIX ст., то Р. Шпорлюк відзначає наукову, культурну та політичну фази національного відродження. П. Магочій називає такі стадії: збирання спадщини, коли окремі вчені, просто ентузіасти знаходять мовні, фольклорні, літературні та історичні залишки певного народу; закладання культурних організацій (читалень, театрів, бібліотек, націо­нальних домів тощо), поширення через школи і видання знань про національну спадщину, яку вже зібрано або яка далі збирається; заснування партій та інших організацій, які уможливлюють участь у політичному процесі. Для обох цих підходів характерна одна і та ж риса — кінцевою метою є самостійна держава.

Національна держава жодною мірою не означає зневаги, тим більше обмеження інтересів громадян некорінної націо­нальності. "Національність" держави полягає і в тому, що вона забезпечує умови для розвитку всіх національних груп, що входять до її складу, в тому числі і тих, що знаходяться в діаспорі стосовно своїх націй. Р. Дарендоф вважає це кроком до створення світового громадянського суспільства.

Створення національної держави не самоціль, як в цілому утвердження політичного суверенітету. Це, мабуть, вирі­шальний засіб національного відродження, яке відбувається на тлі і в контексті конкретних історичних умов, без урахування яких неможлива всебічна модернізація народу, його національне відродження. Такою домінуючою реаль­ністю є всебічна "інтернаціоналізація" економіки, перетво­рення технологій у загальний здобуток людства, формування всесвітньої системи інформації, політична взаємозалежність народів. Отже, створюється єдиний економічний, інфор­маційний та політичний простір людства. І доля кожного народу, його національне сьогодення і майбутнє залежать від оптимального входження в цей простір, оскільки не єдиним національним духом живе будь-який народ.

Звичайно, тут вирішальним чинником повинен бути нормальний глузд. Але реально це залежить і від загального стану національної свідомості, складовою частиною якої є емоційне сприйняття дійсності. Тобто вибір оптимальної форми державності як форми залучення до людської спіль­ності не може бути нав'язаний нації — це справа її власного розуму і вибору, який, проте, є результатом взаємодії і протиборства сил, з яких складається народ України, тих політичних партій та лідерів, що їх уособлюють.

Політичний спектр національного відродження дуже ши­рокий. Він включає різноманітні напрями політики. Це, наприклад, політика в галузі відродження духовності нації, в галузі освіти, демографічна, молодіжна, економічна, еко­логічна політика. В подальшому викладі ці аспекти національного відродження не розглядаються. Акцент робиться на вузловій проблемі, передумові всього іншого — проблемі політичного суверенітету.

При всій важливості національної державності утверджен­ня політичного суверенітету не зводиться до відродження держави. Справжній суверенітет можливий тільки за умови одержання повноцінної політичної системи. Отже, якщо йдеться про політичний аспект національного відродження України, про її самовизначення, то мається на увазі утвер­дження не тільки державності, а й інших організаційних інститутів політичної системи як знаряддя здійснення владної волі її народу. Запровадження адекватних законів і правових норм, формування відповідної політичної ідеології, тобто всіх складових політичної системи.

Поиск по сайту: