Етнонаціональні політика та інтереси

Для визначення феномену політичної активності етнонаціональних спільно­стей і державної реакції на цей фено­мен тривалий час найчастіше застосо­вувався термін "національна політика". У радянській науці він не мав альтернатив, хоча у зарубі­жному суспільствознавстві вживався переважно термін "етні­чна політика".

Такий підхід заклав основи для появи на Заході окремої на­укової дисципліни — етнополітолога. З часом розширилась її об'єктивно-предметна зона — від вивчення політизованих ет­нічних груп до вивчення політизованих відносин між націями у багатонаціональній державі, а також державних заходів що­до розвитку націй. Розширення діапазону етнополітичних дос­ліджень спричинило появу нового терміну — "етнонаціональна політика".

Етнонаціональна політика — це різновид політики у багатона­ціональній (поліетнічній) державі, до якої належать політичні взаємовідносини державної нації (нації-держави) з етнічними групами на її території, а також етнічних груп між собою, кон­флікти інтересів цих основних суб'єктів етнополітики навколо питання розподілу влади, соціальних і матеріальних благ, збере­ження і розвитку ідентичності груп.

Розроблення науково обґрунтованої етнонаціональної полі­тики передбачає диференційований підхід, який би враховував історичні особливості нації, конкретну політичну ситуацію тієї чи іншої країни, національно-територіальної одиниці (етнона-ціональний склад населення, співвідношення корінного і неко­рисного населення, особливості характеру, психології, традицій, звичаїв, взаємовідносин із сусідніми державами і т. ін.).

Практичне втілення в життя етнонаціональної політики ви­магає від держави першочергової уваги до таких її складових, як національний державний устрій, правовий захист етнічних меншин, юридична і фактична рівність націй та етнічних груп у соціальній та економічній сфері, розвиток її культури, пси­хологія і культура міжетнічних взаємин тощо.

Держава в першу чергу відповідальна за визначення і не­ухильне дотримання принципів ("правил гри") у етнонаціо­нальних відносинах. Історичний досвід наочно засвідчує, що при розробленні та проведенні етнонаціональної політики врахування кожної із вищеназваних складових у поєднанні та узгодженні останніх з інтересами кожної етнонаціональної спільності є обов'язковим.

Загалом кожний із головних суб'єктів політики — етнос і нація — мають свої специфічні інтереси.

Етнічний інтерес — це уявлення етнічної групи про найбільшу вигоду для себе при спілкуванні з іншими суб'єктами історич­ного процесу — державами, націями, іншими етнічними група­ми, класами, партіями. Етнічний інтерес виникає навколо як матеріальних (господарсько-економічна діяльність, соціальне просування членів своєї групи, перспективи демографічного розвитку і т. п.), політичних (доступ до влади, правові гарантії від дискримінації), так і духовних (збереження етнічної специ­фіки, розвиток культури, мови) питань.

Національний інтерес — це уявлення нації (держави) про най-оптимальніші умови свого самозбереження. Політичними умовами забезпечення цього інтересу є адміністративно-територіальна єд­ність держави, її суверенність, внутрішня політична стабільність, міжетнічне і міжнаціональне взаєморозуміння і т. ін.

Етнічні та національні інтереси можуть входити у зіткнення внаслідок як суб'єктивних, так і об'єктивних причин. Суб'єктив­ні причини найчастіше випливають із незваженоі чи агресивної етнонаціональної політики державних органів, політичних діячів. Вони виникають через зверхність національної більшості щодо меншин, байдужості до їх проблем, національного егоїзму. В ос­нову зіткнення національного й етнічного покладені, як правило, політичні домагання. Певна етнічна чи національна група ставить собі за мету здобуття для себе значно більших політичних прав і можливостей. Саме це й стає основою для постановки представ­никами меншості питання про своє політичне самовизначення, а в разі неспроможності його досягнення — здобуття автономії.

Конфлікт інтересів може виникнути і всередині етнічних та національних меншостей. Таке трапляється, коли вони розта­шовані на різних щаблях соціальної історії, мають різні можли­вості доступу до влади, соціального просування, не забезпечені (юридично чи фактично) однаковими гарантіями від дискримі­нації, їх інтереси можуть зіткнутися на ринку товарів чи робочої сили, особливо в умовах економічної кризи. Захист етнічних та національних інтересів — головне завдання етнонаціональної політики, незадоволення їх — база виникнення національного питання і таких проблем, у яких концентруються суперечності, що виникають у відносинах між різними націями та етнічними групами.

Національне питання є формою відкритої постановки на порядок денний суспільного життя національних проблем, які визрівають у його надрах.

Найчастіше національне питання виникає у зв'язку з реальни­ми або уявними, інколи надуманими, несправедливостями у між­національних стосунках. Воно може ставитися як у вузькому, так і широкому тлумаченні. У вузькому розумінні національне питання обмежується політико-правовим статусом націй, їх державною суверенністю, розподілом державної влади між суб'­єктами етнополітики, а також збереженням етнічної ідентично­сті народів. Коли ж національні інтереси усвідомлюються як сукупність усіх сторін життєдіяльності етносоціального організ­му, тоді національне питання тлумачиться у широкому зна­ченні — як все, що стосується не лише надбудови, а й базису. У такому разі уявлення про невирішеність національного пи­тання або про його несправедливе вирішення може виникати як реакція на проблеми етнодемографічного, економічного, еколо­гічного, соціального характеру. Приміром, в Україні національ­не питання зосереджене не лише на відродженні мови й культури, а й на захисті навколишнього середовища, реструкту­ризації економіки, запобіганні демографічній катастрофі тощо.

Національне питання загострюється переважно у зв'язку із со­ціально-економічними проблемами, через що у марксистській літературі панувала думка про можливість його повного розв'я­зання і навіть усунення шляхом ліквідації соціального гноблен­ня. Практика вирішення національного питання в СРСР довела марність таких розрахунків. У підході до національного питання більшість науковців схиляється до того, що вирішення його ма­тиме постійний характер і буде наполегливим пошуком шляхів гармонізації етнонаціональних відносин, подоланням проблем, що виникають на ґрунті національних та етнічних інтересів, щоб запобігти переростанню цих проблем у етнічні конфлікти.

Поиск по сайту: