Поняття та сутність національної політики

Що таке національна політика? Хто є її суб'єктами? У чому полягає мірило ефективності та дійовості національної політики? Що говорить про це досвід людства, України, інших країн СНД?

Національна політика — це цілеспрямована діяльність з ре­гулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних відносин з метою їх нормалізації, стабілізації і гар­монізації. Національні відносини разом з націями, народностями та іншими етнічними спільностями є об'єктами національної по­літики. А її суб'єктами стають держава, органи державної влади, політичні партії, громадські організації тощо.

У теорії і на практиці слід ураховувати, що політика націона­льна, соціальна, економічна, демографічна та інші види політич­ної діяльності тісно взаємопов'язані між собою. У різних систе­мах зв'язку вони співвідносяться як загальне і особливе, ціле і частина. Соціальні, економічні, мовні, демографічні аспекти на­ціональної політики перетворюють її на складову частину цих видів політики. Водночас національна політика як система є кон­центрованим виразом соціальної, економічної, мовної, демогра­фічної політики.

У національній політиці слід розрізняти стратегічні та поточні завдання. Стратегічні завдання у сфері національних відносин є спільними для всіх націй та народностей будь-якої держави і роз­раховані на певний історичний період. Що стосується політики поточного моменту, то вона визначає конкретніші цілі та завдан­ня, що випливають із сьогоднішньої ситуації. Відтак у механізмі національної політики дуже важливим є диференційований під­хід, що враховує конкретну ситуацію даного регіону або націона­льно-територіальної одиниці. Розробляючи регіональну націона­льну політику, необхідно брати до уваги географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування даної нації або народності, її національної державності, національний склад населення, співвідношення корінного та некорінного насе­лення, релігійність, особливості національної психології, націо­нальні традиції, звичаї, взаємовідносини даної республіки з сусі­дніми і т. д. У будь-якому разі неодмінною умовою ефективної національної політики є врахування закономірностей, тенденцій розвитку націй і національних відносин, науковий підхід до ана­лізу існуючих проблем.

Політична практика засвідчує, що ефективною є така націона­льна політика, яка відповідає демократичним принципам розв'я­зання національних проблем. Для цього треба не тільки впрова­дити в життя принцип рівноправності націй, а ще й доповнити проголошення юридично-правової рівності націй їхньою фактич­ною рівністю в економічній, соціальній та культурно-духовній сферах життя. Реалізація різноманітних заходів для розвитку на­цій та народностей, що живуть нині в Україні, має супроводжуватися також подоланням тих негативних наслідків, які принесла «національна політика», здійснювана сталінською тоталітарною системою.

Серпневі події 1991 р. в колишньому СРСР відкрили нову сторінку в міжнаціональних відносинах і з усією гостротою по­ставили перед політичними діячами нових незалежних держав вимогу ставитись до розв'язання національних проблем з пози­цій виваженості, чіткого врахування реалій життя, з позицій по­слідовного демократизму й соціальної справедливості. Здійс­нення саме такої політики спроможне забезпечити реалізацію життєво важливих інтересів усіх і кожної окремо взятої нації та народності. Одним із позитивних прикладів саме такого полі­тичного підходу можуть бути прийняті Верховною Радою України Закон про громадянство, Декларація прав національно­стей України, договори між Україною, Російською Федерацією та іншими республіками колишнього СРСР, які створили необ­хідні правові основи для розвитку дружніх добросусідських вза­ємин між народами цих держав. Так, у Декларації прав націона­льностей України зазначено, що «Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що прожива­ють на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та ду­ховно-культурні права. Представники народів та соціальних груп обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за законом». Отже, у цьому важливому державному документі проголошу­ється й гарантується в законодавчому порядку широке коло прав громадян в усіх сферах суспільного життя. Реалізація по­ложень Декларації сприятиме налагодженню дружніх відносин, мирному співжиттю громадян понад 100 національностей, які живуть в Україні.

Важливою функцією національної політики є розробка ефек­тивних способів і методів вирішення міжнаціональних конфлік­тів, їх прогнозування та запобігання таким. Міжнаціональний конфлікт, з одного боку, є специфічним, конкретно-етнічним ви­разом загальносоціальних суперечностей, а з іншого — власне національним (тобто етнічним) конфліктом, хоч і детермінова­ним соціальними суперечностями. Доведення суперечностей до конфлікту є дуже небезпечним, оскільки в ньому сконцентрована велика руйнівна сила. Пояснюється це передовсім тим, що нама­гання кожної зі сторін — учасниць конфлікту «здобути перемогу» неминуче натрапляє на протидію протилежної сторони. При­кладом цього можуть бути події на Кавказі, у Таджикистані, ко­лишній Югославії тощо.

У національній політиці важливо не тільки своєчасно «зняти» вже існуючі суперечності, а й їх передбачити. Так, перехід до ри­нкових відносин об'єктивно містить у собі можливість загост­рення національних суперечностей, оскільки відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку республік та регіонів призво­дять до неоднакових стартових можливостей. Інший приклад. Демократизація виборчого процесу і перехід на альтернативну систему висування й виборів депутатів можуть призвести до зву­ження в законодавчих органах представництва тих чи інших на­родів, утрати принципу пропорційного представництва націй та народностей у структурі влади, що, у свою чергу, породжуватиме міжнаціональну недовіру та образи.

Як можна сформулювати засадні принципи побудови націона­льної політики за сучасних умов?

Перший принцип. Національна політика має базуватися на науковому аналізі та творчому осмисленні передового в цій галу­зі досвіду як вітчизняного, так і світового. За відправні точки для такого підходу треба брати рівноправність народів та їхнє взає­мовигідне співробітництво, взаємну повагу до інтересів і суспіль­них цінностей усіх народів, непримиренність до націоналізму в будь-яких його формах.

Другим принципом є принцип стабільності територіальних кордонів суверенних держав. Політична практика переконливо свідчить, що територіальні претензії нині все більше стають ви­бухонебезпечним фактором і без того напруженого сучасного життя. Територіальні претензії призводять не тільки до загост­рення міждержавних відносин, а навіть і до війн. Таких прикладів у сучасному світі багато — досить указати на ворожі відносини між Іраном та Іраком, Індією та Пакистаном.

Україна не має територіальних претензій до сусідніх держав, її політика щодо цього є виваженою й послідовною, хоч, на жаль, не всі її сусіди, особливо Румунія, дотримуються такого принци­пу. «Ми добром і повагою вітаємо всіх наших сусідів і на Сході, і на Заході, — заявив під час своєї інавгурації Президент України Віктор Ющенко. — Україна не буде ні буфером, ні полем чиїхось змагань. Ми готові поважати інтереси інших держав».

Як третій принцип можна назвати принцип органічної єднос­ті національної, економічної, соціальної, політичної та духовної сфер розвитку суспільства. Національну політику можна розглядати як концентрований вираз економічної, соціальної, духовно-культурної та інших видів політики. Водночас національна полі­тика є відносно самостійною та активно впливає на економіку й соціальне життя суспільства.

Четвертий принцип — цілісність національної політики, урахування взаємозв'язку всіх її компонентів. Розробляючи дер­жавну національну політику, необхідно враховувати географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості форму­вання даної нації, народності та інших етнічних груп, особливос­ті формування національної державності, національний склад на­селення, співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність населення та наявність різних конфесій і релігійних груп, особливості національної психології народу, його націона­льні традиції та звичаї, взаємовідносини даної держави зі своїми сусідами.

П'ятий принцип — здійснення спеціальної програми з роз­витку й надання відповідної допомоги національним меншинам, представники яких проживають в Україні, для розвитку їхньої національної культури, освіти, мови, традицій, звичаїв тощо.

Шостий принцип — формування етики міжнаціональних відносин, заперечення й засудження будь-яких виявів несправед­ливості й насильства. Як свідчить історичний досвід, ворожнеча й недовіра у сфері міжнаціональних відносин зникне тільки тоді, коли кожний громадянин будь-якої національності буде з одна­ковою повагою ставитися як до своїх національних, так і до іно­національних цінностей. Розбудована з урахуванням цих прин­ципів національна політика, як свідчить передовий світовий досвід, може сприяти консолідації націй і народностей та здійс­нити їх справжню гармонізацію.

Розглядаючи взаємозв'язок політики та національних відно­син, слід спинитися на питанні про вплив національного характе­ру на політичні відносини. У понятті «національний характер» ніби акумулюються своєрідні історичні шляхи нації, її господар­ської діяльності, соціального, культурного розвитку й географіч­ного середовища. Усе це залишає слід у психіці її представників, виражається в поведінці, смаках, звичках, особливостях мислен­ня та сприйняття навколишнього світу. Риси національного хара­ктеру, національної психології змінюються разом зі змінами умов існування націй, а проте є досить стійкими, щоб надавати своєрід­ності культурі, духовній діяльності людей. Ось чому в практич­ній політиці не можна ігнорувати національно-психологічних особливостей того чи іншого народу.

Національний характер справляє вплив на політичну поведін­ку людей, а отже (хоч і опосередковано), на політичний устрій. Він значною мірою визначає поведінку націй у кризових ситуаці­ях. Політик повинен ураховувати національний характер народу, зважати на нього у своїх діях. Дії, що не відповідають стійким рисам національного характеру, призводять політиків до поразки. Водночас політик-реаліст може шукати найбільш доцільних за­собів впливу на національний характер у бажаному напрямі. В 2004 році на Майдані Незалежності українці, під проводом лі­дера блоку «Наша Україна» Віктора Ющенка, постали перед сві­том як сучасна українська нація. Два місяці тут, на площах і ву­лицях по всій Україні, збиралися мільйони людей, щоб добитися чесних ви — борів Президента України. І вони цього досягли.

У національній політиці кардинальним є питання про співвід­ношення загальнолюдського і національного моментів, винай­дення способів їх гармонізації. Взаємодія національних та зага­льнолюдських інтересів є складною і характеризується наявністю суттєвих суперечностей, зате вдале поєднання цих інтересів створює такий взаємозв'язок і таку взаємозалежність, які забез­печують прогресивний розвиток як усієї співдружності, так і окремих націй та народностей. Суть науково обґрунтованої наці­ональної політики в Україні — це постійний баланс загальнодер­жавних, загальнолюдських інтересів усіх народів і етнічних груп, які тут проживають.

Проте в національній політиці будь-якої багатонаціональної держави можливі й вияви націоналізму. Націоналізм — явище багатогранне й багатоманітне. Але за всієї багатоманітності кон­кретних виявів він має визначальну ознаку: визнання власної на­ціональної винятковості та протиставлення своєї нації іншим. Націоналізм — це намагання забезпечити панівне становище своєї нації, задовольнити її інтереси без урахування інтересів ін­ших народів або навіть за рахунок їх обмеження. Ясна річ, що націоналізм одних може породжувати тільки націоналізм інших.

У національній політиці важливо чітко відокремлювати справ­ді національне від націоналістичного. Це одна з необхідних умов політичного керівництва й управління. До національного належить законне, справедливе прагнення кожної нації зберегти свою самобутність, мову, традиції, уклад життя, історичну пам'ять — усе те, без чого в людини немає національного само­почуття та національної гідності. Націоналістичне — це хвороб­ливе, перекручене, доведене до крайнощів національне почуття. Причому перехід одного в інше відбувається часто непомітно для

самої людини, під впливом емоцій. Так, за умов недостатньої по­літичної та загальної культури справедливі вимоги реального су­веренітету інколи перетворюються на націоналізм та ізоляціо­нізм. За тих самих умов, коли не задовольняються елементарні соціальні потреби, значного поширення можуть набрати ідеї на­ціональної відособленості, національної нетерпимості, спроби шукати винуватців серед представників інших націй.

Інколи важко буває відрізнити національне від націоналістич­ного. Межа між ними часто малопомітна. Націоналізм, парази­туючи на природних національних почуттях, прагненні до націо­нального відродження, намагається вести свою політичну гру на деформаціях минулого. За недостатнього рівня політичної та за­гальної культури, за вибуху пристрастей та емоцій у свідомість народу легко проникає бацила націоналізму, що рано чи пізно зруйнує будь-який суспільний організм, «з'їсть» душу народу.

Ось як писав про це видатний російський мислитель В. Соло-вйов: націоналізм, або національний егоїзм, тобто прагнення окремого народу до утвердження себе за рахунок інших народно­стей, до панування над ними, є цілковитим спотворенням націо­нальної ідеї; у ньому народність зі здорової, позитивної сили пе­ретворюється на хворобливе, негативне зусилля, небезпечне для вищих людських інтересів, здатне довести народ до занепаду й загибелі.

Характеризуючи надзвичайно велике значення національної проблеми для дальшого розвитку Росії, М. С. Грушевський за­значав, що «без перетворення Росії у вільну спілку народів неми­слиме повне оновлення, її цілковите визволення від темних пе­режитків минулого». Учений також підкреслював, що стійкими в суспільному житті є лише ті відносини між націями, які ґрунту­ються на взаємній вигоді, на такому розвитку, коли свобода й су­веренітет одного народу не обмежують свободи й суверенітету іншого.

У національній політиці слід чітко розрізняти зростання наці­ональної самосвідомості та націоналізму. Зростання національної самосвідомості — це природний і законний наслідок економічно­го й культурного прогресу народів. Протидіючи будь-яким ви­явам націоналізму, важливо бути чуйним і чутливим до всіх за­конних вимог і сподівань національного характеру. Але необхід­но бачити й те, що нині з'явилися безвідповідальні політикани, свого роду націонал-кар'єристи, які паразитують на ідеях і гас­лах оновлення, видаючи вузькогрупові інтереси за загальнона­ціональні.

Поиск по сайту: