Концепції етнічності в політичній науці

Центральним поняттям теоретичної етнополітологи та прак­тичної етнополітики є термін "етнос". Він походить з давньо­грецької мови і означає "негрек", "чужинець", "ідоловірець". Вже із V ст. до н.е. цей термін використовували у значенні "плем'я не грецького походження" або "народ негрецького по­ходження". Самі себе греки називали "демосом", а інші народи — "етносами", тобто визначали їх як "чужих", "інших". На сучасному етапі поняття "етнос" стало науковим і вико­ристовується для позначення всіх історичних типів людських спільнот від племен та народностей до сучасних націй.

Етноси — це людські міжпоколінні спільноти, які різнять­ся одна від одної особливостями культури, способом життя, стереотипами поведінки, переважно розмовляють однією мо­вою. У звичному для нас розумінні, це такі спільноти як ук­раїнці, росіяни, угорці, євреї, цигани, грузини та ін.

Поняття "етнос" найчастіше використовується на теренах ко­лишнього СРСР, особливо у вітчизняній та російській етнологіч­ній науці. В англомовній літературі користуються іншими термі­нами — "етнічна група", "етнічна ідентичність", "етнічність".

Етнічність ('англ. "еіііпісііу") — це поєднання таких спе­цифічних рис, які характеризують певні етноси або етнічні групи. Фредерік Варт стверджував, що етнічність — це такі збережені і передавані з покоління в покоління звички, від яких людина неспроможна відмовитись, але може внести до них певні корективи. Наприклад, в українців є такі специфічні характеристики, які відрізняють їх від інших спільнот. Це чітко фіксується в народних звичаях і традиціях, стереотипах поведінки, менталітеті. Отже, західні етнополітологи вжива­ють термін "етнічність" як набір специфічних рис представни­ків певної етнічної спільноти.

Природа етносу або ж етнічності викликала зацікавлення в західній науці у 60 — 70-х роках XX ст. Вчені по-різному трак­тують природу етнічності, власне сам факт довготривалого чи короткотривалого існування етнічних спільнот. Чому виника­ють етнічні спільноти? Які фактори утримують представників цих спільнот вкупі? Яким чином зникають етнічні спільноти? Взагалі, що таке "етнічність"?

Можна виокремити три основні концепції, які пояснюють природу етнічності: примордіалістська, інструменталістська та конструктивістська.

1. Примордіалістська концепція етнічності. Вперше тер­мін "примордіальні зв'язки" вжив Едуард Шилз в 1957 р. Анг­ломовний термін "ргітогйіаі" означає прадавній, першопочат-ковий, первісний. Примордіалістська концепція етнічності остаточно сформувалася в 60-х роках XX ст. завдяки працям Кліффорда Ґірца.

Автори цієї концепції розглядають етнічність як вроджену властивість людини. Етнічність — постійна характеристика людського буття, вона супроводжує людину від народження до смерті. Кожній людині властиве відчуття спорідненості зі своєю етнічною групою. Кожна людина асоціює свою етніч­ність з місцем народження, родинними зв'язками, рідною мо­вою, стилем міжособистісних контактів. Навіть змінюючи своє положення в соціальній стратифікації суспільства, людина не спроможна змінити "свою" етнічність. Етнічність українця як бідного, так і багатого — однакова. Така ж сама вона і в україн­ця України, Росії, США, Канади чи Бразилії. Адже, за логікою примордіалістів, представники етнічної групи пов'язані "при-мордіальними зв'язками", солідарні з цінностями та пріорите­тами власної спільноти. Тобто однаково спілкуються рідною мовою, святкують, працюють (швидко чи повільно), зазвичай мають за родичів українців тощо.

Представником примордіалізму вважають і відомого бри­танського етнолога Ентоні Сміта. У своїй праці "Національна ідентичність" він виділив 6 атрибутів етнічної групи:

• етнонім (групова власна назва);

• міф про спільних предків;

• спільна історична пам'ять;

• елементи спільної культури;

• зв'язок з конкретним "рідним краєм";

• почуття солідарності у значної частини населення.

Назагал всі прибічники примордіалізму розглядають етно­си як реально існуючі людські спільноти, що характеризують­ся спільною територією проживання, біологічним самовідтво­ренням, культурно-побутовою єдністю, самосвідомістю та самоідентифікацією.

2. Інструменталістська концепція етнічності. Латинсь­ке слово "іпзігитепіит" означає "знаряддя". Інструменталізм виникає в 70-х роках XX ст. в США як реакція на неспромож­ність примордіалізму пояснити пожвавлення національних рухів в сучасному світі. Цей напрям ще називають теорією ситуативної, або мобілізованої, етнічності. Представником цієї теорії є Ерік Гобсбаум, основні положення теоретичної концепції якого висвітлено у праці "Нації і націоналізм після 1780 року". Етнічність інструменталісти (ситуаціоністи) трактують як почуття солідарності, сформоване у великої групи людей за певних обставин. Етнічність — це своєрідне джерело ресурсів, до яких звертаються лідери задля досягнення поставленої мети. Ця мета переважно є політичною.

У звичайних умовах етнічність не проявляється або є латент­ною (прихованою). Про неї згадують тоді, коли виникає необ­хідність. Цікавим прикладом є ситуація, яка склалася на Камчатці на початку 90-х років XX ст. у зв'язку з закріплен­ням за малочисельними етносами Півночі риболовних ділянок. Через непродумане рішення подібного права були позбавлені камчадали. Це — етнічна група, яка склалася в середині XVIII ст. у результаті асиміляції ітельменів з росіянами. У російській етнографічній літературі кінця XIX — початку XX ст. камча­дали фіксувалися як етнографічна група росіян і після 1926 р. в матеріалах переписів не фіксувалися. І тільки на початку 90-х років через економічні причини (право на риболовство) на порядок денний постало питання етнічності камчадалів, вони "дружно згадали" про свою відмінність від росіян та інших спільнот.

Отже, інструменталісти ототожнюють досить часто етнічні групи з групами інтересів або ж соціальними групами. Вони не орієнтуються на пошук об'єктивних чинників формування ет­нічних спільнот. Тому їхні теоретичні розробки безпорадні пе­ред поясненням фактів збереження та відстоювання власної етнічності навіть тоді, коли цього не вимагає ситуація. Так, навіть у найбільш благополучній країні СІЛА більшість спіль­нот понині чітко ідентифікуються за власним походженням: американець англійського, ірландського, італійського, ук­раїнського, китайського походження, "афроамериканець".

3. Конструктивістська концепція етнічності. Латинське слово "сопвігисііоп" означає "побудова". Конструктивізм — це своєрідна спроба поєднати два попередні підходи трактування етнічності. Вони не заперечують примордіальності (первин­ності) етнічних спільнот, але подальший їх розвиток розгляда­ють через призму соціальної структури суспільства.

Конструктивізм як теорія етнічності бере початок від публі­кації праці американського історика Бенедикта Андерсона "Уявлені спільноти" (1983). Сучасні етнічні спільноти (нації),

за Б. Андерсоном, — це уявлені політичні спільноти (англ. "ітадіпеа" роіііісаі соттипііу").

Ряд традицій (що їх примордіалісти вважають прадавніми) виникли зовсім недавно. Це — інтелектуальні творіння пись­менників, художників, вчених, політиків, які цілеспрямовано формують соціальне оточення. Саме вчені-історики відпові­дальні за становлення етнічності. Українці "усвідомили себе" після прочитання історичних праць М. Грушевського, М. Ар-каса, "Кобзаря" Т. Шевченка і т.д. Цей процес посилився після проголошення незалежності в 1991 р., коли постала Україна, але українці ще не стали реальною етнічною спільнотою.

Прихильники конструктивізму формулюють основну тезу таким чином: етносів не існує, існують етнічні групи або ж культурні спільноти. їх можна сконструювати, адже головне знаряддя такої конструкції — вироблення спільного уявлення про спільну історичну долю.

Російський етнолог-конструктивіст Валерій Тішков твер­дить: будь-яка соціальна, релігійна чи діалектна група упро­довж; 160—180 років може стати етнічною групою (етносом), якщо її членам нав'язати думку про спільне походження. Так етноси можна конструювати. У своїй праці "Реквием по зтно-су" В. Тішков нагадує про "дрейф етноідентичності" в сучасно­му урбанізованому світі. На зміну етнічній ідентичності при­ходить громадянська ідентичність (нація-громадянство). Він ратує за єдину російську громадянську ідентичність поряд із багатоманітністю культур, які мають етнічну основу.

Таким чином, конструктивізм акцентує увагу на сучасних тенденціях зникнення традиційних культур і виникнення на­цій сучасного типу. Конструктивісти не можуть відповісти на запитання про емоційні компоненти етнічності, менталітет спільноти. Отож, аналізуючи етнополітичні процеси, потрібно синтетично використовувати надбання всіх вищеокреслених концепцій етнічності. 4.3.2. Теорії націй і націоналізму

Слово "нація" походить від латинського "паііо" (порода, рід, плем'я, походження, народження). У своїх промовах Цицерон називав "націями" віддалені та "варварські" народи. Пошире­ним слово "нація" було в середньовічних університетах. В Па­ризькому університеті вже в 1220 р. існували "нація Франції", "нація Пікардії", "нація Нормандії". У Болонському універси­теті нараховували 35 націй студентів і викладачів тощо.

Наприкінці XVIII ст. слово "нація" у французькій мові стало еквівалентом слова "народ" ("реиріе"). В XIX ст. поняття "на­ція" в країнах Європи ототожнюється з поняттям "держава". Термін "нація" асоціюється з державною одиницею, країною. Так, в 1919 р. була створена Ліга Націй, а пізніше — Організа­ція Об'єднаних Націй.

Ряд дослідників прагнули теоретично обґрунтувати пробле­ми виникнення, сутність націй. Досить вдало проблематику нації та націоналізму дослідив український вчений Георгій Касьянов. Серед багатого розмаїття теорій нації він виділяє комунікативний, етатистський, етнологічний та інструмен-талістський підходи.

1. Комунікативна теорія нації. Найбільш: повно і чітко ця теорія була сформульована професором Масачусетського тех­нологічного інституту Карлом Дойчем у праці "Націоналізм та соціальна взаємодія". Одне з базових понять К. Дойча — взаємна відповідність або "компліментарність" ("сотріетепіа-гііу"), здатність елементів певної структури взаємно доповню­вати, замінювати одне одного.

Спільнота, яка претендує на власну спільну історію, твер­дить К. Дойч, є спільнотою компліментарних способів і засобів комунікації, спілкування. Необхідними компонентами для цього процесу є історична пам'ять, символи, звички, спосіб мислення, які зрозумілі всім членам спільноти. Комплімен­тарність комунікативних навичок є першоосновою внутріш­ньої єдності народу-нації. Отже, ступінь розвитку нації зале­жить від ступеня суспільної комунікації індивідів.

2. Етатистська теорія нації. Ця теорія заснована на при­нципі ототожнення нації з державою, територіально-політич­ною ознакою спільноти. Британський дослідник Ентоні Ґід-денс твердить, що нація існує лише тоді, коли держава охоплює своїм впливом всю територію, яку вважає об'єктом свого суве­ренітету. Подібне трактування дається і в сучасній вітчизняній науковій літературі: "Нація — це народ, який або прагне мати власну державу, або має її".

3. Етнологічна теорія нації. Найповніше етнологічна (етні-цистська) концепція нації сформульована Ентоні Смітом. Він виділяє такі ознаки нації:

• відмінні культурні риси, які дають змогу відрізнити "своїх" і "чужих";

• наявність історично успадкованої спільної території;

• відносно велика чисельність населення;

• зовнішньополітичні відносини з іншими спільнотами;

• наявність спільних колективних почуттів;

• безпосереднє членство в групі з різними правами грома­дянства для всіх її членів;

• вертикальна економічна інтеґрація зі спільною системою поділу праці.

Головна теза етніцистів полягає в тому, що націоґенеза пот­ребує етнічного підґрунтя. Існування етносу є необхідною пе­редумовою виникнення нації.

Вчений-етнолог Михайло Тиводар твердить, що нація — це особливий стан розвитку етносу, пов'язаний з творенням де­ржавності, національно-державних атрибутів, національної свідомості і культури. Тобто, нація — це політизована етніч­ність.

4. Інструменталістська теорія нації. Найбільш відомими представниками цієї концепції є Ерік Гобсбаум та Бенедикт Андерсон. Критикуючи об'єктивістські концепції, вони фор­мулюють суб'єктивістський підхід. Насамперед, формулюєть­ся ідея про те, що "нація — це уявлена спільнота". Дослідники звернули увагу на психологічні чинники формування нації. На їхню думку, нації конструюються, оскільки державна влада прагне "втиснути" у масову свідомість спільні цілі, ідеї, цін­ності, символи спільноти. Тому нація — це продукт уявлення, сконструйована спільнота. Поряд із теоретичними моделями нації вчені прагнули кла­сифікувати або типологізувати нації.

Типології націй. Одна з перших спроб типології націй була здійснена німецьким філософом Ґеоргом Геґелем у праці "Фі­лософія історії". Він поділяв нації на "історичні" та "неісто-ричні". "Історичні" нації (західноєвропейські) мають власну історію та державу. "Неісторичні" (східні) нації через соціо-культурні причини не здатні на створення власної державності. Методологічну невиваженість такої типологізації заперечила сама соціально-політична реальність XX ст., коли етноси Азії та Африки розбудовували власні державні інституції.

Німецький історик Фрідріх Майнеке запропонував поділ націй на "культурні" і "політичні" ("державницькі"). "Куль­турна" нація може існувати і без наявності державних інсти­тутів. Прикладом таких націй є поляки після втрати своєї де­ржавності, німці, італійці до політичного об'єднання в другій половині XIX ст. "Політична" нація характеризується високим рівнем політичної свідомості громадян, які є рівними перед законом, незалежно від їхнього соціального статусу, етнічного походження та віросповідання. Прикладом "політичних" на­цій є Франція, СІЛА, Велика Британія.

Англійський історик Г'ю Сетон-Вотсон запропонував ін­ший підхід і поділив нації на "нові" і "старі". До "старих" він зарахував ті спільноти, що сформувались до епохи Французь­кої революції кінця XVIII ст. У 1789 р. "старими" націями могли вважатися англійці, шотландці, французи, голландці, португальці, датчани, шведи, угорці, поляки, росіяни. "Нови­ми" європейськими націями стали чехи, словаки, серби, хор­вати та інші. Якщо в "старих" націях процес націотворення відбувався повільно, "природним" шляхом, то в "нових" націях він проходив швидкими темпами. Вони переймали багатий досвід "старих" націй.

Усі вищенаведені типології слід розцінювати як спроби осягнути феномен нації в різних ракурсах. Кожна з типологій є методологічно стрункою та своєрідною, отже й заслуговує на увагу.

Термін "націоналізм" вперше згадується в XV ст. Тоді це слово, як і "нація", означало університетську спільноту, ство­рену для захисту власних потреб. Наприкінці XVIII ст. в Ні-

меччині "паііопаШтш" означав національне піднесення, дух захоплення власною культурою. Саме у такому значенні йоп вживав відомий німецький дослідник Йоган Гердер. Оксфорд ський словник 1836 р. ототожнював націоналізм з доктриною згідно з якою певні нації є об'єктом божественного вибору Згодом ототожнювався із словом "національність", "патріо тизм". Так, англійська газета "Дейлі ньюс" від 20 травня 186Ї року вжила цей термін стосовно ірландців. Тут термін "націо наліст" розглядався як патріот і борець за незалежність свогс народу.

Націоналізм — це природне і відкрите демонстрування, відстоювання і захист етносами своєї самобутності і неповтор­ності, устремління до державно-політичної незалежності (Ми хайло Тиводар).

Ентпоні Смітп розширює рамки значень слова "націоналізм". Воно має декілька варіантів:

• націоналізм — процес формування та утвердження націй або національних держав;

• націоналізм — усвідомлене розуміння належності до на­ції;

• націоналізм — мовні та символізовані означення нації;

• націоналізм — ідеологія нації, її прагнень і волі;

• націоналізм — суспільно-політичний рух, завдання якого полягає у досягненні певної мети нації.

Типології націоналізму. Один із теоретиків націоналізму Карлгпон Гейз твердить, що новітній націоналізм, який з'явився наприкінці XVIII ст., пройшов декілька етапів роз­витку. Спочатку існував гуманістичний націоналізм (націо­налістичні гуманістичні доктрини Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Герде-ра). Пізніше виникає якобінський націоналізм (пропонував революційні методи досягнення мети). Наступним типом став традиційний націоналізм європейської консервативної арис­тократії. Він орієнтувався на цінності і традиції нації, а не на революцію. Його наступником став ліберальний націоналізм. Представниками були Дж. Мадзіні в Італії, Д. Бентам в Англії, Ф. Гізо у Франції. Вони відстоювали ідею, згідно з якою кожна нація має право на власну незалежну державу. Національна держава — найвища цінність. Державна влада повинна узгод­жуватися з правами та свободами особистості. Згодом настає епоха інтеґрального націоналізму. Цей різновид націоналізму вже відкидав гуманістичні цінності, не переймався питаннями співвіднесеності добробуту всього людства та окремих націй. Власна нація для інтеґрального націоналіста — найкраща, найвища. Етнічна нація — це об'єднувальний фактор суспіль­ного та державного буття.

Інтегральний націоналізм з'явився наприкінці XIX — на початку XX ст. На теренах України інтегральний націоналізм поширився завдяки працям та суспільно-політичній діяльності М. Міхновського, Д. Донцова, М. Сціборського, С. Бандери. Саме М. Міхновському належить відомий вислів: "Україна — для українців!"

Впливовою є історична типологія націоналізму Ганса Кона. На його думку, історично склалися два типи сучасного націо­налізму: "західний" (раціональний) та "східний" (культурни­цький; містичний) націоналізм. На Заході націоналізм був породженням ери Просвітництва, він ґрунтувався на раціо­нальних мотивах, обстоював ідею рівності, свободи і братер­ства, загалом принципи відкритого суспільства. Націоналізм Заходу виник як політичний феномен побудови держави на національному ґрунті. "Культурницький" націоналізм виник на Сході (Азія, Центральна і Східна Європа) в авторитарних, закритих суспільствах. "Східний" націоналізм відкидає раціо­налізм, вимагає цілковитого підкорення інтересів особистості інтересам нації і держави, абсолютизує принцип колективізму. Ентоні Сміт виділяє "етноцентричний" та "поліцентрич-ний" націоналізм. "Етноцентричний" націоналізм виник у стародавні часи. Яскравим прикладом такого націоналізму є панеллінізм Давньої Греції з його ідеями релігійно-етнічно-культурної єдності і протиставлення "варварському Сходу". Поліцентричний націоналізм виникає в умовах становлення індустріальних суспільств Заходу. Для поліцентричного на­ціоналізму пріоритетними є інтереси своєї нації, однак націо­нальна спільнота має увійти до "товариства націй", не претен­дуючи на власну винятковість.

Цікавою є типологія націоналізму Макса Гайдмана. Він виділив чотири типи націоналізму:

1) націоналізм пригноблених народів (євреї, поляки в Росій­ській імперії; курди);

2) іредентистський націоналізм народів, які прагнуть відо­кремлення і визволення з-під влади імперій (румуни, болгари, серби в XIX ст.);

3) запобіжний націоналізм, який ототожнюється із імпе­ріалізмом могутніх національних держав, які на перше місце ставлять власні економічні інтереси;

4) престижницький націоналізм, в основі цього типу лежить культ історичного минулого нації (до прикладу, рух неонацистів).

Поиск по сайту: