РОЛЬ ТА МІСЦЕ НАЦІЙ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН У ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ

Сучасне людство налічує приблизно дві тисячі різних народів (тільки в Україні їх понад 100), а незалежних держав у світі біля 200. Отже, більшість народів світу проживає в багатонаціональних дер­жавах. Цей факт треба осмислити. Всі ми живемо і завжди будемо жити разом з людьми різних національностей. Ця обставина вимагає від кожного з нас особливої делікатності, терпимості та відповідаль­ності. Завжди слід пам'ятати, що у народів більше спільних рис, ніж відмінностей.

І ця спільність сьогодні, коли цілісність та взаємозв'язаність світу стали такими відчутними для нас, буде зростати. Разом з тим збли­ження народів не нищить їхніх національних особливостей. Навпа­ки, саме своєрідність культури різних народів є живим джерелом духовного багатства всього людства.

Кожний із нас відносить себе до певної національності. Націо­нальність — це належність людини до певної етнічної (від гр. "етнос"— народ) спільності. В курсах історії та філософії вже розгля­далися такі етнічні спільності, як рід, плем'я, народність, нація¹. Їхній розвиток зв'язаний зі зростанням продуктивних сил, господарських зв'язків. З розвитком капіталізму посилюються економічні та куль­турні зв'язки, створюється єдиний національний ринок, ліквідовуєть­ся господарська роздробленість даної народності, а різні її частини з'єднуються в одне національне ціле — націю.

Нація — це найбільш розвинута етнічна спільність². Вона скла­дається протягом тривалого історичного періоду в результаті з'єднан­ня, "змішування" представників різних племен та народностей. У людей однієї нації, як правило, спільні економічні зв'язки, терито­рія, мова, культура. Це не біологічні ознаки. Вони виникають і фор­муються протягом усього суспільного розвитку. Так, українська на­ція³ склалася в процесі подолання феодальної роздробленості і ство­рення єдиного загальноукраїнського ринку. Процес цей проходив у боротьбі за незалежність, за утвердження української державності⁴. Сучасна українська мова базується на стародавніх слов'янських мо­вах. Але разом з тим вона ввібрала в себе масу слів з інших мов —-латинської, грецької, татарської, французької, німецької, англійської, польської та багатьох інших.

Не слід уявляти процес етнічного розвитку як ідеально прямий шлях просування від однієї форми спільності до іншої.

Народи пере­бувають у вічному русі: етноси виникають, розвиваються, зникають. У кожного народу — свій шлях, своя доля.

З історії ми знаємо, що багато колись відомих народів пішли у безвість (фінікійці, скіфи, половці і т.д.), а деякі з сучасних народів виникли ще в стародавньо­му світі (вірмени, грузини). Англійська нація склалася в XVI столітті, українська й російська нація — в XVII-XVIII століттях, німецька — в XIX ст. Десятки націй сформувалися й формуються в XX столітті.

І сьогодні людство представлено всім багатоцвіттям етносу — ро­дом, племенем, народністю, нацією, що зв'язано з різноманітністю економічних, культурних, соціальних умов його життєдіяльності.

Етнос завжди знаходиться в розвитку. А тому не слід догматизу­вати ті чи інші риси, вважаючи їх раз і назавжди даними. Існують етноси, що розсіяні по різних країнах, тобто не мають єдиної тери­торії й економіки, але їхні представники вважають себе однією на­цією. Українці, наприклад, які живуть в інших країнах, називають себе українцями. Буває навіть так, що представники однієї нації го­ворять різними мовами. Все більше й більше на Землі людей, що народилися від змішаних шлюбів (тобто від батьків різних націо­нальностей), і вони мають право вибирати собі національність будь-кого з батьків. У більшості країн світу національність визначається не державними органами, а самою людиною — добровільно. За су­часними цивілізованими канонами вибір національності за власним бажанням є невід'ємним правом людини, однією з умов її свободи. Таким чином, національна самосвідомість людини, тобто те, ким вона себе визнає, який етнос вибирає, — це ще одна ознака нації.

В процесі зміни етносу виявляється дія двох взаємозв'язаних тен­денцій⁵. Одна з них — це етнічна диференціація, тобто відособлення людей певної етнічної групи, її прагнення до саморозвитку, до на­ціональної самостійності, до зростання власної економіки, політи­ки, культури. Цю тенденцію ще називають національною.

Друга — інтеграція, об'єднання націй (її ще називають інтерна­ціональною). Ця тенденція веде до розширення зв'язків між різними етносами, руйнування кордонів, сприйняття всього найкращого, що створено іншими народами, до поглиблення економічних відносин, розвитку спілкування в сфері культури і т. д. Обидві тенденції взає­мозв'язані. В їх основі лежать об'єктивні економічні та соціально-культурні потреби.

Дії всіх цих тенденцій у розвитку етносу наочно простежуються протягом всієї історії людства. Обидві вони сприяють прогресу ци­вілізації, бо одна веде до внутрішнього самовдосконалення, розквіту етносу, а друга — сприяє взаємозбагаченню народів, обміну націо­нальними цінностями, загальному їхньому збагаченню, зміцненню взаєморозуміння, довіри, дружби й миру. В кінцевому підсумку обидві тенденції сприяють розвиткові людської особистості.

Одним із провідних чинників розвитку людства в наші дні є науко­во-технічна революція. Вона зумовлює як спеціалізацію виробництва, так і його широку кооперацію (співробітництво), бо продуктивним силам, що бурхливо зростають, тісно в параметрах окремої нації і навіть великої багатонаціональної держави (наприклад, транснаціона­льні корпорації мають сьогодні філіали майже у всіх країнах світу і продовжують нарощувати свою міць).

Відбувається процес економічної інтеграції народів та держав, а разом з тим природне їх зближення, інтернаціоналізація всіх сторін життя. Яскравим прикладом цього процесу може бути Європейсь­кий Союз (ЄС), що об'єднує сьогодні п'ятнадцять країн Європи⁶. І процес цей посилюється. Інтереси народів ЄС виражають кілька спільних органів. Серед них, наприклад, Європейська нарада, яка спрямовує всю політику ЄС (вона представлена главами держав), Європейський парламент—законотворчий орган, що обирається всім дорослим населенням ЄС. Ще один приклад — угода між Сполуче­ними Штатами Америки та Мексикою про утворення спільного еко­номічного простору, скасування митних тарифів та проведення єди­ної економічної політики щодо інших держав.

Великим досягненням ЄС вважають ретельно розроблене єдине європейське законодавство, яке поставило міжнаціональні відноси­ни народів цієї організації на твердий грунт закону. Його верховен­ство над законодавством національним визнають всі держави ЄС. На випадок конфліктів для вирішення складних проблем створено "третю владу"— Суд європейських співтовариств, рішення якого обов'язкові для всіх держав.

Процес інтеграції народів ЄС досягнув високого ступеня. Нині існують навіть пропозиції про перетворення його в єдину державу зі спільним центром влади й управління. Всі суб'єкти, які входитимуть у це об'єднання, залишаючись повними господарями на своїй тери­торії, повинні будуть у цьому випадку добровільно передати центру право управління загальними справами. А центр, в свою чергу, має підтримувати баланс інтересів — захищати кожного члена співдруж­ності. Для нового об'єднання є вже навіть і назва — "Сполучені Штати Європи".

Крім об'єднання суверенних держав нині існує й інший шлях міжнаціональної інтеграції — так зване відкрите бага­тонаціональне суспільство, класичним прикладом якого мож­на назвати США⁷. В такому співтоваристві немає офіційного розподі­лу країни на окремі суверенні держави. Влада тут не втручається в національне життя своїх громадян, а їхня національна належність є приватною справою кожного. Держава ж на підставі демократичних законів гарантує будь-якому народові національно-культурну авто­номію й охороняє права на свободу всіх видів об'єднань — економі­чних, політичних, партійних, професійних, національних, вікових, за інтересами і т. д. Інакше кажучи, в умовах багатонаціональної де­мократичної держави люди різних національностей вільно співісну­ють, а також (за бажанням) вільно об'єднуються в товариства відпо­відно до своїх особистих потреб та інтересів, якщо, звичайно, ці об'єднання не мають кримінального характеру. Будь-яка дискримі­нація за національною ознакою є порушенням прав людини і засуд­жується за законами демократичної держави.

Названі шляхи міжнаціональної інтеграції відбивають досвід су­часної цивілізації. Ними йдуть сьогодні більшість розвинутих країн Західної Європи, США, Канада, деякі країни Азії та Латинської Аме­рики з багатонаціональним населенням. Успішне вирішення міжна­ціональних проблем завжди базується на економічній інтеграції, со­ціально-культурних досягненнях, задоволенні різноманітних потреб громадян.

Але діє й друга тенденція — диференціація. Життя спростовує прогнози деяких теоретиків, які тривалий час твердили, що в розви­нутих країнах в умовах НТР відбуватимуться в основному процеси інтеграції, а процеси національного самовизначення, які часто вияв­ляються у конфліктній формі, мовляв, залишаться "здобутком" лише відсталих країн.

Проте наприкінці 60-х років сталися різкі зіткнення на національ­ному грунті саме в розвинутих країнах — Канаді (проблема франко-канадців), Франції (проблема провінції Бретань), Великобританії (проблема Північної Ірландії), Бельгії (проблема фламандців та вал­лонів), Іспанії (проблема басків) і т. д. В 90-ті роки припинили своє існування такі багатонаціональні держави, як Союз Радянських Соціалістичних Республік, Союзна Республіка Югославія, Чехословаччина тощо.

Сам факт існування в світі понад двох тисяч етнонаціональних спільнот говорить про те, що між ними складаються певні відноси­ни. Національні відносини — це відносини між суб'єктами етнона-ціонального розвитку — націями, народностями, національними гру­пами та їхніми державними установами⁸. Проблема національних відносин займає важливе місце в політичному житті багатонаціональ­ної країни. І це зрозуміло, оскільки немає жодного принципового питання, яке можна було б вирішити без огляду на національний склад населення. Національні відносини — складна соціально-політична категорія, одна зі специфічних форм соціальних відносин. Вони не існують у чистому вигляді, а виявляються як складова економічних, політичних та духовних відносин. У національних відносинах відби­вається вся сукупність соціальних відносин, специфіка яких зумов­лена реальним існуванням національних спільностей. Визначальний вплив на них справляють економічні та політичні чинники.

У системі національних відносин політичні аспекти є ключови­ми, вирішальними. Це зумовлено передовсім значенням держави як важливого чинника формування й розвитку нації, внутрішнім зв'яз­ком національних та соціально-класових проблем. Безпосередньо до сфери політики належать такі питання національних відносин, як національне самовизначення, поєднання національних та загально­людських інтересів, рівність прав націй, створення умов для вільно­го розвитку національних мов та національних культур, підготовка й представництво національних кадрів у структурах влади і ряд інших питань. Разом з тим на формування політичних настанов, політичної поведінки, політичної культури помітний вплив справляють існуючі історичні традиції, соціальні почуття й настрої, географічні і куль­турно-побутові умови існування націй та народностей. Оскільки по­літика — це діяльність у сфері відносин між великими соціальними групами, то, по суті, всі аспекти взаємовідносин націй і народностей мають політичний характер.

Вже раніше було сказано, але не зайвим буде ще раз наголосити, що нації, як найбільш розвинута етнічно-соціальна спільність, почали створюватися з виникненням капіталістичного способу виробниц­тва. Головним гаслом у цьому процесі була теза, яка з'явилася під час Французької революції: "Один народ — одна нація". Цей прин­цип діяв понад сто років, але в кінці дев'ятнадцятого століття за­старів — виникли багатонаціональні держави.

Тоді лівими соціал-демократами було висунуто гасло самовизна­чення націй (пізніше його детально розробив В. І. Ленін) як спроби визволення від національного гніту⁹. На жаль, вже тоді у багатьох людей це гасло асоціювалося з відокремленням. "Якщо немає відок­ремлення нації, то немає і її самовизначення", — так казали тоді, так більшість тлумачить це гасло й сьогодні.

Насправді ж сталася логічна помилка: самовизначення через відок­ремлення почали розглядати як мету, а не як засіб саморозвитку нації без шкоди для інших народів. Безумовно, національне відокремлен­ня необхідне, якщо неможливо досягти знищення національного гніту, досягти суверенітету іншими засобами. Проте національне відокремлення в умовах цивілізованого демократичного суспільства завжди має негативні наслідки, наприклад, порушення існуючих еко­номічних, політичних, культурних зв'язків, що погано позначається на соціальному житті як народу, що відокремився, так і інших на­родів колись єдиної держави.

Відносини національної нерівності, національної експлуатації та пригнічення є реальністю не тільки минулого, але й сучасного. Так зване національне питання зовсім не пішло у минуле¹⁰. Національне питання — це відносини національної нерівності, поділ націй на привілейовані та неповноправні, пригнічені, це неоднаковий рівень економічного та культурного розвитку різних націй, це атмосфера національної ворожнечі, національного розбрату, чвар на національ­ному грунті тощо.

Кожний із названих елементів національного питання може мати різний ступінь напруження, масштабності виявів. Іноді на перший план виступають в основному політичні моменти. А іноді національні проблеми виявляють себе передовсім в питаннях економіки та куль­тури, оскільки дискримінація за національною ознакою має в таких випадках не тільки формально-правовий, а й фактичний характер. Указані проблеми можуть загострити ситуацію в сфері міжнаціонального спілкування, відновити ті негативні наслідки в свідомості й побуті, які склалися внаслідок тривалого впливу чинників, що ста­новлять суть національного питання.

Національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що полягає у сукупності національних проблем на даному етапі розвит­ку тієї чи іншої країни. Причому з вирішенням одних проблем вини­кають інші, часто навіть складніші, що зумовлюється постійним роз­витком самих націй. А тому не може бути повного й остаточного вирішення національного питання у всіх аспектах та соціальних ви­мірах, немає і не може бути рецептів, однакових для всіх етапів су­спільного розвитку, для всіх країн.

Отже, національне питання — це сукупність політичних, еконо­мічних правових, ідеологічних та інших проблем, що виявляються в процесі внутрішньодержавного й міждержавного спілкування між націями, народностями. Поняття "національне питання" і "націо­нальні відносини" багато в чому збігаються, але вони не ідентичні: друге значно ширше за перше. Національні відносини, крім явищ, які мають негативний характер, включають і такі явища, процеси, які характеризуються поняттями "дружба", "співробітництво", "взає­модопомога", "зближення" та інше. Таким чином, можна відзначи­ти, що національне питання — це національні відносини особливо­го типу.

В останній час широко користуються поняттям "міжнаціональні відносини". Виникає питання: як воно співвідноситься з поняттям "національні відносини"? Останнє включає в себе три форми відно­син національного характеру: внутрішньонаціональні, відносини між національно-етнічними спільностями; відносини націй, народностей на міжособистісному рівні. Міжнаціональні відносини охоплюють відносини між національними спільностями в цілому, а також між представниками різних націй на особистісному рівні. Як бачимо, це близькі поняття, багато в чому спільні. Але коли бажають зробити акцент на відносинах саме між націями, то вживають термін "міжна­ціональні відносини".

Важливим питанням національних та міжнаціональних відносин є проблема державно-правових форм об'єднання народів". Таких форм три: це — унітаризм, федерація та конфедерація.

Унітаризм — це державний устрій, що характеризується центра­лізованим керівництвом адміністративно-державними одиницями і відсутністю відособлених (самостійних) державних об'єднань. Уні­тарна держава — єдине і неподільне державне об'єднання. В межах цієї держави можлива широка територіальна або національна авто­номія. В сучасному світі багатонаціональними унітарними держава­ми є Китай, Іспанія, Румунія, В'єтнам, Лаос, ПАР та інші.

Федерація — це об'єднання двох або кількох держав в одну нову державу на основі єдиної конституції. Федерація є союзною держа­вою, або, що те саме, однією спільною державою, тобто державно-правовим об'єднанням.

Федерація завоювала міцні позиції в світі. Цей принцип держав­ного будівництва використовується не тільки в умовах багатонаціо­нального суспільства, а й там, де національний чинник відіграє дру­горядну роль. На земній кулі чимало федеративних держав, що є, як правило, великими, сильними і впливовими. В Америці це — США, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина; в Європі — ФРН, в Азії — Індія, Малайзія, Пакистан, в Африці — Нігерія. Федеративний устрій сприяє децентралізації влади, автономії і самостійності його суб'єктів, розвитку демократичних форм управління. Він оцінюєть­ся як раціональна, ефективна модель.

Конфедерація — міждержавний союз, в якому його члени абсо­лютно автономні, мають незалежну систему державних органів та незалежне законодавство, право санкціонування і нуліфікації, тобто скасування актів союзних органів, самостійне громадянство, валю­ту, національну армію. Федерація від конфедерації відрізняється пе­редовсім правовими формами створення цих державних об'єднань: у федерації— це конституція, у конфедерації — договір. Звідси ви­пливають і їхні кардинальні відмінності. В конфедерації немає єди­ної території. Тут є територія кожної окремої держави, яка вступила до неї. Такі утворення, як свідчить історія, мають тимчасовий харак­тер. Майже всюди тенденція розвитку йде від повної незалежності через конфедерацію до федерації. Таким чином, на практиці конфеде­рація виступає проміжним етапом до більш тісного союзу. Наочний приклад того — сучасна західна й центральна Європа, яка стала, по суті, конфедерацією, що поступово і поетапно перетворюється у фе­дерацію.

Поиск по сайту: