Етнонаціональна політика в Україні

На сучасному етапі розвитку України національно-етнічна сфера стає невід'ємним виміром суспільно-полі­тичних реалій. У зв'язку з цим етнонаціональний роз­виток українського суспільства потребує адекватного забезпечення політичними засобами і механізмами. Першочерговими потребами є наукове осмислення віт­чизняної етнонаціональної самоорганізації, проблем національної державності й державного управління на­ціональною структурою; формування соціально-полі­тичних важелів розв'язання суперечностей у сфері ет-нонаціональних відносин; всебічний аналіз існуючих форм національного об'єднання і моделювання нових. їх реалізація в поєднанні з фундаментальними цінностя­ми українського демократичного самовідродження відо­бражає принципово нові форми взаємодії народів для до­сягнення суспільної гармонії.

Мета і завдання вітчизняної етнонаціональної політики

Вирішення національного питання в Україні на суча­сному етапі можна визначити як:

а) суверенізацію особистості, втілення в життя націо­нальних прав людини;

б) політико-правове закріплення демократичного роз­витку української нації;

в) забезпечення колективних прав етнічних меншин. Вдосконалення життєдіяльності української нації на сучасному етапі передбачає повноцінне національне бут­тя, гармонійний розвиток і ефективне функціонування української мови, культури, фольклору, етнографічного елемента. Національне відродження є своєрідною фор­мою створення можливостей для реалізації неповторнос­ті й самодостатності людської особистості. Етнонаціо-нальна політика в Україні означає відродження й збере­ження духовної та культурної спадщини не тільки укра­їнців, а кожного з етносів, що населяють її територію.

Можливо, через те що Україна майже не має власно­го досвіду вирішення проблем відносин держави і нації, розв'язання національного питання, її етнонаціональний розвиток в умовах перехідного періоду, по суті, не вий­шов за межі конституювання атрибутики держави. Не відбулося самоідентифікації українського суспільства, самоусвідомлення його справжньої сутності, відсутній ці­лісний стратегічний план його розвитку. Тому і надалі залишається відчутною незбалансованість інтересів, цін­ностей і традицій населення різних регіонів України, внаслідок чого не вдається подолати в деяких з них — особливо східних та південних — відцентрових тенден­цій. За відсутності загальнонаціональної доктрини, етно­національної політики в Україні енергія національної са­мосвідомості недостатньо задіяна у процесі державного будівництва. Звідси — накопичення в суспільстві соці­ального та національного незадоволення, духовно-мо­рального пригнічення, соціально-політичного розчару­вання.

Поки що концепція національної політики зведена до етнополітики в західному розумінні, стрижень якої — ставлення «держави-нації» до національних (етнічних) меншин. Це — серйозна вада, яка може завдати великої шкоди духовно-культурному розвиткові української на­ції, її соціальному, політичному, економічному розвитку. Таке розуміння сутності етнонаціональної політики озна­чає не гармонізацію, а відчуження держави від нації, протиставлення державних інтересів національним, дер­жавної ідеї — національній. Культурницька спрямова­ність державної етнополітики межує з уникненням влас­не політичних проблем, висунутих етнічним відроджен­ням, політизацією етносів та етнізацією особи, що може призвести до етнічних ускладнень, відчутно загальмува­ти процес розбудови української держави. У зв'язку з цим існує необхідність створити справді наукову прогно­стичну теорію, що відображала б реальні міжетнічні про­блеми, передбачала б забезпечення справжньої рівнопра­вності, об'єктивного права народу на національне самост­вердження.

Важливим завданням сучасної етнонаціональної полі­тики має стати вироблення позиції з усіх принципових аспектів розвитку етнонаціональних процесів — законо­давчих, правових, політичних, економічних та ідеологіч­них, її мета — формування суспільства, у якому гармо­нійно розвиватимуться всі етноси, етнічні групи, а етно-національна політика буде засобом духовного розвою української нації, її соціального, економічного, політич­ного розвитку. Це відповідно передбачає:

— сприяння ефективному місцевому етнолідерству й ініціативі, розширення управлінських знань представни­ків нової адміністрації, політичних та громадських дія­чів, доступ національної еліти до прийняття рішень та контролю над ними;

— забезпечення етнічної злагоди, народовладної мно­жинності, багатоманітності культур, подолання етнічної недовіри;

— підхід до етнонаціональних проблем, який сприя­тиме виробленню нових законопроектів у сфері націо­нально-державного будівництва, конституційного права, міжетнічних стосунків, розвитку державного ладу, упра­влінської сфери;

— зміцнення державності, територіальної цілісності, демократії, недопущення етнічних протистоянь.

Для цього необхідні мир у суспільстві, громадянська злагода загальнонаціонального характеру, що ґрунтують­ся на дотриманні й захисті прав людини, поважанні гід­ності особи та колективу, співіснуванні політичних, релі­гійних, історико-культурних поглядів та переконань, різ­них етнічних традицій та уподобань. Конкретні ознаки такої злагоди — терпимість, порозуміння; співробітницт­во, взаємодія всіх суспільних сил; світоглядна множин­ність; національна, соціальна, конфесійна толерантність; цивілізовані норми взаємин між людьми. Соціально-політичним наслідком втілення вищезазначеної мети мають стати:

— забезпечення політичної злагоди, досягнення рів­новаги, стійкого розвитку суспільства;

— пошуки ефективних шляхів виходу з економічної й культурно-духовної кризи;

— соціально-політичне єднання як запорука безпеки держави і громадянина;

— піднесення духовності суспільства, забезпечення всебічного розвитку\науки, культури, освіти;

— утвердження у свідомості громадян людинолюбної моралі, толерантності, віротерпимості.

Гасла на зразок «держава над усе» суперечать і укра­їнській ідеї, і специфічній ролі України в європейській та світовій історії. Ця роль має духовний, культурно-мистецький характер і, за слушним спостереженням М. Бердяєва, не пов'язана із зовнішньою державною мо­гутністю. Відповідно до цього новий підхід до етнонаці-ональної сфери полягає у сприянні унезалежненню осо­би, життєдіяльності української нації; утвердженню рівноправності та задоволення специфічних інтересів і потреб усіх етнічних груп в Україні, повному подолан­ню будь-яких привілеїв чи зверхності на національному ґрунті.

Державне та правове відродження етносів України, зокрема й українського, передбачає втілення таких ос­новних завдань:

— розробка наукової концепції про правовий статус національних меншин в Україні розкриттям змісту прав етносів (субетносів), співвідношення цих прав з «інди­відуальними» правами та свободами людини і громадя­нина малочисельних народів, національних меншин;

— чітке визначення повноважень органів законодав­чої та виконавчої влади України щодо створення умов для відродження, збереження та розвитку всіх етносів України;

— правове забезпечення самостійності національних меншин у розв'язанні питань, що торкаються їх інтересів та вільного вибору ними шляхів свого національного від­родження й розвитку.

При цьому слід уникати прагнення до одноманітнос­ті, наперед визначеного алгоритму розв'язання націо­нальних та соціальних проблем, централізованої упоряд­кованості й заформалізованості. Мета і завдання вітчизняної етнонаціональної політики повинні виходити з необхідності досягнення її гармонійного ритмічного утвердження на всіх рівнях і потребах, забезпечення ет-нонаціональних інтересів українського народу.

Поиск по сайту: