УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

Активна роль політичної свідомості виявляється в націо­нальному ідеалі. Взагалі під ідеалом розуміємо певний спосіб мислення і відповідно віддзеркалення реальності, включаючи й усвідомлення мети перетворення дійсності. Ідеї не тільки підсумовують досвід попереднього розвитку знання в тій чи іншій галузі, а й є основою для синтезу знань у систему. Вони виконують роль активних евристичних принципів пояснення явищ, пошуку нових шляхів розв'язання проблем. Як зазначає М. Бубер, "ми говоримо про національну ідею, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції,

своє ставлення і розвиток, свою долю і призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивування своєї волі". Отже, йдеться про синтетичний погляд на національну спільноту як єдине безперервне утворення, розгорнуте в соціальному часі і водночас "синхронізоване" в єдності минулого, те­перішнього і майбутнього як певну сталу духовну цілісність із власною "ідейною" програмою в історії. Духовність не виникає з кожною природною чи соціальною зміною, вона постійно оновлюється, зберігаючись як тотальність.

Національну ідею не можна зрозуміти без урахування особливих умов життя народу протягом усієї його історії. Вік української національної ідеї — це вік самої України. З огляду на це національна ідея існує ніби поза історичним часом, наділена статусом вічності. Як зазначав В. Соловйов, "ідея нації є не те, що вона думає про себе, але те, що Бог думає про неї у вічності".

Національна ідея включає прагнення до ідеального само-влаштування нації — в господарській, духовній і культурній сферах, у соціальному устрої. Проте вищим виявом націо­нальної ідеї є розуміння політичної мети нації.

Отже, національна ідея відображає глибинний рівень національної свідомості, сукупність ціннісних настанов нації, спрямування мислення народу, здатність відчувати і діяти співзвучно національним інтересам. Виявляючись як своє­рідний духовний стан народу, його менталітет, національна ідея формується залежно від традицій, культури, соціальних структур нації, усього середовища буття людини і водночас сама впливає на них, існує як "животворна свідомість", як джерело культурно-історичної динаміки нації.

Американський політолог Д. Белл зазначав, що звернення до національної ідеї зумовлюється її простотою і доступністю в соціальному об'єднанні людей. Без неї неможливо втягнути широкі верстви населення в процес великих змін. Націо­нальна ідея є екстремальною в умовах кризи, коли більшість людей не може знайти свого місця в житті, реалізуватися повною мірою.

Національна ідея виступає як внутрішній чинник нації, її життєствердження як дієвого учасника політичного життя. Національна ідея виходить з концепції пріоритету нації, воля якої не ідентична сумі поодиноких воль. Вона означає забезпечення свободи та незалежності.

Проблема національної ідеї має пріоритетне значення для розвитку і зміцнення української державності, оскільки народ може організувати і розвинути власні національні сили тільки через національну ідею. Національна ідея — це для свідомості людини культурна програма. Вона передає намір окремих осіб і груп зробити певні риси народу керівним принципом діяльності, надати більшої енергії урядові цього народу. Це свідоме застосування принципу народності у внутрішній політиці.

Українська національна ідея виходить з автохтонності української нації, вона є всеохоплюючою і означає дер­жавність, власновладність, суверенітет, соборність. Тобто реалізація національної ідеї постає як національний ідеал, що має інтегруючий характер, спрямований на позитивний результат.

Національна ідея складається з чітко сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого прагне національна воля, з мотивів та думки, що надає почуттям ясно означеної форми. Українська національна ідея є могутнім чинником життя. В ній органічно поєднані дві частини — чуттєва і розумова, в ній інтелект сполучений з народним інстинктом та сумлінням, у ній виявляються національне світовідчуття та національна психіка.

Національна ідея невіддільна від національної гордості і національного характеру. Якщо йдеться про українську національну ідею, то їй властивий потяг до демократичного устрою суспільства з такими цінностями, як людяність, народність, цивілізованість, гуманізм, державний патріотизм, демократія на багатопартійній основі та широкому народному представництві. В українській національній ідеї яскраво виявляються природна доброта, порядність, гостинність, охай­ність, ошатність, незлобивий характер, працьовитість, хо­робрість, лицарство тощо. Важливо пам'ятати, підкреслював В. Липинський, що бути українським патріотом "це бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть на Українській землі, а не мріяти про утопления в Дніпрі більшості своїх же земляків".

Конкретне бачення національної ідеї залежить від істо­ричної ситуації та суб'єктивного бачення мети нації, засобів її досягнення.

І. Мазепа вважав метою всіх змагань українського народу скинути ненависне ярмо і зробити Україну вільною та незалежною.

Речником самостійної України як реалізації загальнолюд­ської демократичної цінності був Т. Шевченко. Його публі­цистичний і поетичний хист підпорядковувався цій меті. Аналізуючи поезію Т. Шевченка, утверджуємося у думці, що саме національна ідея була стрижневою у його творчос­ті. Так, вірш "До Основ'яненка" пройнятий тугою за Україною часів козацької республіки, за славою Січі та запорожців — захисників волі України. Без гетьмана і козаків Україна Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче.

Але поет вірить, що ані "ляхи", ні "татарин", ні "московщина" нездатні здолати волелюбного духу народу, неспроможні зняти питання "і чиї ми діти" з порядку дня, нічого не вдіють проти слави козацької, що увійшла в історію і промовляє до спадкоємців навіть з могил.

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, Слава України!

Крізь призму власного бачення минулого Т. Шевченко оцінює політичних діячів України з позицій захисту ними інтересів держави. Так, у віршах "Розрита могила", "Чиг-рине, Чигрине", "Стоїть в селі Суботові" та інших він кваліфікує як тяжкую провину дії Богдана Хмельницького, що призвели до втрати Україною її незалежності. В цих творах поет стверджує, що Україну "проспали" та "запро­дали", перетворили на сироту убогу. Але він вірить, що "домовина України" (саме так Т. Шевченко називає церкву у Суботові, де поховано Богдана Хмельницького)

Розвалиться... і з-під неї Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить.

Отже, Т. Шевченко як митець і громадський діяч завжди відстоював ідею незалежності України, пробуджував націо­нальну свідомість і національну гідність українського народу. Відродження національної державності — ця думка прони­зувала всю творчу спадщину мислителя-демократа. У тра­диціях козаччини він вбачав засіб національного відрод­ження, виховання справжніх патріотів на прикладах героїчної і трагічної історії народу.

Ідея права українського народу самому вирішувати свою долю пронизувала політичну діяльність І. Франка — гро­мадського діяча, одного з лідерів національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. У цьому І. Франко був дуже близький до Т. Шевченка. Та й сам він засвідчував, що знайомство з "Кобзарем" Т. Шевченка спричинилося до перевороту в його душі. Під впливом Т. Шевченка він по-новому подивився на долю Галичини, що перебувала під владою австрійських магнатів та польської шляхти. У вірші "Наймит" І. Франко алегорично зобразив український народ, закутий в кайдани, висловив надію на його звільнення з національного рабства.

Образ палкого патріота постає у поемі "Іван Вишенсь-кий". М. Рильський зазначав: "Іван Франко — це розум і серце нашого народу. Це боротьба, мука і передчуття щастя України". І. Франко зробив багато для того, щоб докорінно змінити ситуацію, шо склалася. У своїй власній політичній діяльності він чітко керувався ідеєю національно-визвольного руху, участі в ньому української молоді, необхідністю активної політичної діяльності для виконання національних завдань.

"Коли ж ідеал життя індивідуального,— зазначав І. Фран-ко,— треба признати головним двигачем у сфері матеріальної продукції... то не менше, а ще більше значення має ідеал у сфері суспільного й політичного життя. А тут синтезою усіх ідеальних завдань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного життя і розвою нації".

Національна ідея — це дороговказ для нації. І. Франко наголошував на значенні практичної політичної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. "Усякий ідеал,— підкреслював він,— це синтеза бажань, потреб і змагань близьких, практично легших, і трудніших до осягнення бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого....Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна".

У розумінні М. Грушевського серцевиною української ідеї було визнання невід'ємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. "Наш край великий і багатий, один із найкращих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держа­ви,— писав М. Грушсвський. Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності.

Завдання полягає в тому, щоб творити не тільки вільну і незалежну Україну, а й Україну Велику. Велику не за територією чи багатством, чи пануванням над іншими, а велику саме соціально-моральними вартостями".

В. Липинський наголошував, що українська національна ідея тільки тоді здатна оживити собою етнографічну масу, коли вона йде поряд з ідеєю суверенітету українського народу, коли вона кличе до повного національного визво­лення. У "Матеріалах до програми "Української демокра­тично-хліборобської партії" В. Липинський виклав концепцію об'єднання всіх українських земель в єдиній національній державі, обгрунтував ідею народного суверенітету і позиції української хліборобської демократії. За його словами, сама історія вчить, що повним національним життям наш народ жив за доби Київської держави, бо користувався на своїй землі повнотою своїх суверенних прав.

М. Міхновський виходив з постулату, що "державна самостійність є головною передумовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин".

Д. Донцов був переконаний, що без великих цілей не існує великих народів.

Генератором національної ідеї виступає національна інте­лігенція. Політичного змісту і спрямування їй надає еліта. В життя національну ідею втілює сам народ, його творча енергія і звитяжність. В. Липинський вбачав одну із причин трагічної поразки у визвольних змаганнях 1917—1921 pp. у тому, що боротьба за створення Української держави, тобто за здобуття повної волі для української нації, велася людьми, які перед тим не тільки ніколи не вірили в державну незалежність, а й навіть до самої ідеї державної незалежності ставилися з погордою і вороже.

Українська демократична інтелігенція не могла себе уявити у ролі будівничих Української держави, а національну ідею сприймала як абсолютно чужу. Тому вона й прагнула зіграти тільки ту єдину роль, на яку за природою почувалася здатною — роль посередника Російської держави й ук­раїнського народу.

Коли провідники нації борються за повне визволення й державну незалежність цілої нації, зазначав В. Липинський, кожний член нації для них — це дорогий союзник, жовнір однієї і тієї самої армії, без якої здобуття незалежності неможливе. Але коли ці провідники борються за право посередництва між чужою державою і своїм народом, тоді кожний член нації, що до їхніх партій, товариств чи об'єднань належить,— це ворог, можливо, небезпечний конкурент. Монополізація тільки для себе національної ідеї була кінцевим результатом способу життя і діяльності тих, хто на експлуатації ідеї з метою посередництва будував власне політичне і моральне існування.

Для України, її сьогодення ці думки В. Липинського є актуальними, тому що стримують від кроків, що призводять до знищення таких важливих державотворчих чинників, як національна ідея й аристократія, яка втілює цю ідею в життя.

За часів тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї. Впродовж семи десятиліть національна ідея офіційно визнавалася реакційною, нації поділялися на "буржуазні" і "соціалістичні", націоналізм кваліфікувався як "буржуазний", а отже, реакційний, націо­нальна ідея проголошувалася несумісною з інтернаціона­лізмом, що фактично був політикою русифікації.

Проте ідея незалежності України всупереч намаганню знищити її жила у визвольних змаганнях ОУН і УПА, в діаспорі, в русі шестидесятників, збагачуючись політичним досвідом провідників визвольних змагань, наповнюючись гуманістичним і демократичним змістом.

Для теперішньої України дуже важливими стали пошук форм і засобів стимулювання політичної активності ук­раїнського народу, сприяння духовному оновленню суспіль­ства, здійснення глибинних державотворчих процесів, утвер­дження і поширення в українському суспільстві культу державницької ідеї, розробка цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства, концептуальним ядром якої має бути власне державна національна ідея. Однак щоб на цьому терені досягти вагомих здобутків, потрібно зламати стереотип зашореного мислення, допомогти народові нарешті відчути себе повноцінним, не гіршим, ніж інші.

Будь-яка держава припускається великої помилки, про­пагуючи відсутність національної ідеї, свого власного ідеалу. Щодо України, то причина зрозуміла. Десятиліттями ук­раїнському народові нав'язували єдиний, комуністичний ідеал. Його думки запрограмовано спрямовувалися в одному, для всіх заданому напрямі і при цьому стверджувалося, що він щасливий і вільний у своєму виборі. А який же вибір був у народу? Тільки один — повна русифікація, злиття націй і народів, наймитування у старшого брата. На більш ніж 300-літній імперський тиск накладався тиск російської месіанської ідеї, марксистсько-лснінської ідеології. Вожді пролетаріату в ім'я класової боротьби проголошували "ре­волюційно обгрунтовані", ультрарасистські заклики — лікві­дувати цілі народи під час "прогресивної" світової війни.

Російська месіанська ідея відверто пробиває собі дорогу і сьогодні. Росія втручається у внутрішні справи Грузії, Азербайджану, Таджикистану, буцімто захищаючи власні інтереси, залишає російські військові з'єднання в багатьох державах для "оборони" місцевих росіян, хоча право опіки над етнічними меншинами належить міжнародним інсти­туціям. Увесь світ здивувало й обурило звернення Росії до ООН із проханням надати їй право здійснювати роль миротворця на теренах колишнього СРСР.

Український народ, відчувши цинічність становища, в якому опинився, почав боятися будь-якої ідеології, щоб вона знову не стала єдиною і домінуючою.

Так, у вільному демократичному суспільстві є чимало альтернатив. Але таке суспільство Україні ще треба збудувати, І сильним індикатором, об'єднуючою силою на шляху до цього стане українська національна ідея — ідея неза­лежної держави України. При цьому в жодному випадку не можна допустити розчленування національної ідеології на соціальну і національну. До уваги потрібно взяти особливості самої методології поняття цієї ідеології, врахувати її двоєди-ність. Отже, українська національна ідея, з одного боку, повинна віддзеркалювати право нації на самовизначення та незалежність, а з другого — залишити націю в рамках вселюдської спільності, прагнути до утвердження в житті загальнолюдських цінностей, боротися за соціальну справед­ливість.

Поиск по сайту: