УКРАЇНА ПОСТТОТАЛІТАРНА: ПОЛІТИЧНІ ПРОБЛЕМИ

За час після проголошення незалежності України у суспільній свідомості відбулися істотні зміни. Наївні, романтичні уяв­лення про те, що з набуттям незалежності почнеться якісно новий поступ по висхідній в усіх сферах громадського життя, зникають під натиском буденних реалій. Суспільство пере­буває у стані економічної кризи, загострюються соціальні проблеми, посилюється соціальна напруга, зростають полі­тична нестабільність, криміногенність. Зневіра, песимізм, туга за "спокійним" життям в умовах "застійного часу" — все це дійсність, від якої не можна втекти і яку не можуть ігнорувати справжні політики. Історія вчить, що саме такі періоди вирішують долю народу, його історичні перспективи.

Виходячи з цього, спробуємо максимально реалістично оцінити, проаналізувати, яким є українське сьогодення — економічне, соціальне, політичне.

Оскільки йдеться про політичні проблеми України після проголошення її незалежності, то в загальному аспекті розуміємо державотворення, а в ширшому — формування політичної системи плюралістичного суспільства і налагод­ження дієвого політичного процесу. Ці проблеми, можливі варіанти їхнього розв'язання об'єктивно потребують висвіт­лення нинішнього стану суспільного життя в Україні як перехідного.

Україна перебуває у початковій фазі консолідації своєї національної самостійності. Саме в цьому полягає відмінність між становищем України та країн Центральної Європи й Росії. Наприклад, для Польщі не існує питання, чи зали­шиться вона самостійною державою. Республіку турбує лише те, як швидко їй вдасться перейти від комуністичного правління до стабільної демократії на основі механізмів ринкової економіки. Для Росії теж немає проблем щодо самостійності. Питання тільки в тому, чи зможе вона у майбутньому стати справжньою демократичною державою, чи повернеться до автократичних, імперіалістичних традицій.

Водночас для України найважливішим є питання, чи пощастить їй консолідувати національну самостійність. Це вимагає конструктивних кроків у внутрішній і зовнішній політиці республіки. У першому випадку пріоритетні завдан­ня такі: створення власної фінансової системи, а також армії, яка захистить народ.

У сфері зовнішньої політики вирішальним є перехід України від "східноєвропейської" до "центральноєвропей­ської" держави. Це не механічна зміна в географії, а проблема фундаментальної політичної, культурної та еко­номічної переорієнтації. Одного дня Україна повинна виз­начитися, як тісно їй бути пов'язаною з СНД. Широке співробітництво України з державами співдружності, без­умовно, потрібне. Проте існують межі, за якими це може призвести до політичного підпорядкування. Тому рівень заглиблення в СНД треба постійно контролювати. Але цілком природно і те, що Україна хоче мати стабільні добросусідські стосунки з Росією.

Витоки перехідного стану зумовлені тим, що кінець 70-х— початок 80-х років ознаменувався кризою комунізму. Це аж ніяк не означало фатальної еволюції у плюралістичне демократичне суспільство західного взірця. Була альтерна­тива переходу і в посттоталітарне — авторитарно-кому­ністичне суспільство. Слід зазначити, що панівна держав­но-партійна номенклатура для реалізації цієї альтернативи доклала чимало зусиль. Це стосується загалом колишнього СРСР й України.

Вважається, що в серпні 1991 р. ця фаза завершилася. Проте такий оптимізм виходить з того,, що бажане видається за реальне. Справді, формально комуністична партія, її структури були усунені з громадського життя, відсторонені від влади. Однак, незважаючи на це, панівні владні позиції, зокрема в економіці, залишилися в руках номенклатури. Саме це разом з деякими іншими об'єктивними і суб'єк­тивними чинниками зумовило стан глибокої політичної та економічної кризи, в якій опинилась Україна. Нинішня економічна, соціальна і політична ситуація призводить до зміцнення позицій прокомуністичних сил.

Загалом, і це випливає з політичної логіки, неминучим є певний перехідний стан посттоталітарного суспільства. Виходячи з оптимальної оптимістичної перспективи — йдеть­ся про трансформацію в плюралістичне, демократичне сус­пільство, перехідний період можна було б назвати автори­тарно-плюралістичним. Адже не завжди демократична форма держави здатна реально забезпечити демократизацію усіх сторін громадського життя. Для цього потрібні відповідні економічні, соціальні, духовні та психологічні передумови. І навпаки, формування стабільної демократичної політичної системи, здійснення радикальних реформ вимагає у пе­рехідний період певних обмежень політичної демократії.

Детермінованість перехідного стану зумовлена багатьма чинниками. Це пояснює специфіку трансформації України в демократичну державу порівняно, наприклад, з Іспанією, Португалією, Чілі, де усунення авторитаризму, тоталіта­ризму відбулося без суттєвих змін у суспільно-економічному ладі. Існували певні ринкові структури. Не був порушений генофонд нації. Були і певні демократичні традиції. Однак для України ключова економічна проблема — це створення ринкової структури. Мається на увазі не ринок ранніх індустріальних суспільств, а соціальне ринкове господарство. Ситуація ускладнюється тим, що потрібні глибинні струк­турні зрушення, а значною мірою — це проблема.джерел інвестицій. Йдеться про кардинальні структурні зміни, зок­рема, зумовлені необхідністю переорієнтації на Захід. На перешкоді стоїть також відсутність ринкової психології у суспільній свідомості.

Реальною політичною силою, зацікавленою як в ринку. так і в незалежності держави, могли б стати підприємці. Проте цьому перешкоджають два фактори: в Україні, на жаль, ще дуже мало справжніх підприємців, а ті, що є, часто-густо пов'язані з компартійно-мафіозними утворення­ми. Обидва ці фактори стримують процес визрівання і самовизначення нової еліти, яка часто більше піклується про власні інтереси, аніж думає про відповідальність за ситуацію в суспільстві. Справжній процес структуризації, стратифікації ще не розпочався. У зв'язку з цим постає проблема формування громадянського суспільства. До речі, в Іспанії, Португалії, Чілі навіть в умовах авторитарної диктатури основні підвалини громадянського суспільства не були порушені. У процесі редемократизації відновлювалося громадянське суспільство.

Воно може сформуватися за умови подолання усіх ком­понентів тоталітарної системи. Звичайно, йдеться про існуючі структури. І найскладніше при цьому — не подолання організаційних структур і правових норм, а трансформація соціально-політичної позиції людей, докорінна зміна по­літичного мислення, політичного менталітету. У зв'язку з цим постає одна з докорінних проблем — формування нової політичної, в тому числі громадянської культури.

Становлення плюралістичного суспільства неможливе без адекватного утвердження політичної та економічної еліти. Справа не тільки в необхідності значного часу для її створення. Дуже суттєво подолати опір і засилля тоталітарної номенклатури. По-перше, різні політичні сили неоднаково тлумачать національне відродження України, її етнічний ренесанс. По-друге, вихід з колишньої радянської імперії — це не тільки економічна й політична, а значною мірою соціально-етнічна та психологічна проблема. її соціальний аспект полягає, зокрема, у тому, що найбільш інтелек­туальна частина населення пов'язувала своє життя із галу­зями промисловості, які входили до воєнно-промислового комплексу. Порушення економічної цілісності імперії безпо­середньо вплинуло на життєвий рівень цих людей. Етнічний аспект проблеми полягає в тому, що росіяни в Україні — це національна меншина, тим більше, що значна частина етнічних українців русифікована, в усякому випадку "де­націоналізована". Однак найскладнішим є психологічний аспект виходу з імперії. Йдеться про подолання певного способу мислення. Поки що для значної частини населення дедалі відчутнішим стає синдром "позаімперського диском­форту". Становище ускладнюється тим, що серед значної кількості росіян, як в Росії, так і в Україні, є люди, в тому числі серед відомих політиків, яким і історично, і психологічно важко усвідомити реальність Української дер­жави, їм дуже важко збагнути, що українці — то окрема нація. Тут можна провести аналогію зі ставленням Росії до Польщі. Протягом багатьох десятиріч, навіть після більшо­вицької революції, росіяни не могли усвідомити існування Польської держави. Але минув час і вони змушені були визнати цю реальність. Отже, потрібен час, щоб більшість росіян усвідомили Україну як існуючу реальність.

Зазначене вище дає змогу визначити найсуттєвіші ознаки нинішнього українського суспільства.

В економіці, якщо йдеться про галузеву структуру, це здебільшого ще складова "єдиного народногосподарського комплексу СРСР", зі спотворено перебільшеною частиною галузей воєнно-промислового комплексу. Управління, цент­ралізоване на засадах командно-адміністративної системи, загалом порушене, проте управлінський вакуум не заповне­ний ринковим елементом. Власне кажучи, механізм остан­нього тільки формується. Приватизація перебуває в руди­ментарному стані. Звідси — монополізація у найгіршому варіанті, яка не обмежується державним регулюванням.

Навіть з появою острівків приватної власності не може бути й мови про плюралістичну економіку. Остання пере­дбачає взаємодію, співпрацю різних форм власності, тобто існування єдиної господарської системи. У перехідному сус­пільстві України маємо господарський конгломерат, фраг­ментарну економіку. Подолання цієї "фрагментарності" не­можливе без державного втручання, без сильного та ефективного державного сектора.

Сучасний політичний стан характеризується головним чином декларативним юридичним, правовим оформленням державної незалежності і становлення демократичної держав­ності. Новим, і структурно і за змістом, державним інсти­тутом є президентство (чи система його регіонального представництва). Особливість посткомуністичної демократії полягає в тому, що представницькі парламентські органи виникають і розпочинають діяти при відсутності сучасної ринкової економіки і громадянського суспільства, тобто при відсутності якої-небудь розвиненої і розчленованої структури економічних і соціально-політичних інтересів та відповідних їм організацій. Йдеться про суспільство, де відсутні або майже відсутні приватні й групові виробничі і панують споживацькі інтереси. Відповідно і громадяни такого сус­пільства сприймають один одного як конкуренти виключно в споживанні, а не у виробництві. Для такої структури інтересів тоталітарний комуністичний режим видається дуже органічним. З одного боку, він змушує всіх працювати, вивільняючи від роздумів про конечну необхідність роботи, з іншого — бере на себе обов'язок розподілу і перерозподілу.

Якщо в такому суспільстві запроваджується представниць­ка демократія, то парламенти не можуть тут не перетво­ритися в клуби сердитих споживачів, котрі або вимагають перерозподілу доходів на користь своїх виборців за рахунок інших груп населення, або змагаються у сміливості розвін­чувати можновладців, які не бажають віддавати те, що у них просять.

Поза тим завдання, які об'єктивно покладаються на посткомуністичні інститути влади, передусім на її виконавчі органи, полягають зовсім не в удосконаленні механізмів розподілу, а в глибокому реформуванні виробництва, що попервах не тільки не поліпшує, а, навпаки, знижує життєвий рівень більшості людей.

Радянський парламентаризм мав історичне виправдання в період демонтажу комуністичної системи. Тоді він був важливим кроком на шляху демократизації. У той час не зовсім точне використання стосовно Рад визначення "пар­ламент" було більш-менш виправданим, оскільки воно фік­сувало основний напрям, провідну тенденцію політичного розвитку.

Лозунг, передачі, влади Радам був спрямований проти панування партократії, яка використовувала радянський фа­сад для надання своїй владі вигляду легітимності. При всіх недоліках ще у 1977—1988 pp. цей варіант розвитку мав одну перевагу: він давав змогу здійснювати демонтаж партійно-комуністичної системи відносно безболісно і кон­ституційно, тому що зосередження всієї повноти влади в Радах санкціонувалось існуючою комуністичною Консти­туцією України. Саме через канали радянського парламен­таризму в Україні, як і в інших республіках колишнього СРСР, прийшла до влади нова політична еліта, яка здійснила демонтаж комунізму.

Після того, як це було зроблено, на практиці почало виявлятися те, що теоретично було очевидно і раніше: Ради як витвір тоталітарної системи, що претендує не тільки на законодавчу, а й на ісю владу, самі собою не функціональні, і не дієздатні. Вони не дають змоги завершити розподіл влад з чітко окресленою сферою відповідальності кожної із них, зате неминуче" породжують не розв'язані суперечності між ними.

У такій ситуації використання терміну "парламент" стосовно Верховної Ради України тільки затушовує суть того, що відбувається, вказує найближчу перспективу, яка полягає в негайному переході від радянської представницької демократії до парламентської. Переміщення цієї проблеми в практичну площину виявило ряд складних моментів.

Насамперед потрібно вирішити, ніскільки реальною й ефективною може бути в умовах України президентська система, заснована на всенародних вибсрах. Належить також вибрати тип парламентської системи: вибори на багато-партійній основі нічого не вирішать, якщо реально не буде забезпечене представництво регіонів, не знайдена його за-гальноприйнятна форма.

Однак навіть розв'язання дих питань само собою не усуне характерного для посткомуністичної демократії відчу­ження суспільства від влади. На порядок дня постає проблема формування у громадян України політичної та громадянської культури.

Розбудова державності в Україні гальмується відсутністю конституції. А як засвідчує історичний досвід, лаконічний, зрозумілий громадянству основний правничий документ, котрий регулює взаємовідносини держави і суспільства, взаємодію політичних інститутів і гілок державної влади, є необхідною умовою стабільності суспільства, його трансфор­мації як посттоталітарного в плюралістичне, подолання політичної фрагментарності.

Отже, політичної системи у розумінні певної цілісності, єдності перехідне суспільство України не має. Реальністю є конгломеративне об'єднання компонентів тоталітарної полі­тичної системи (її структур, правових норм, свідомості та культури) з паростками (деякі з них можуть виявитися життєздатними) демократичної політичної системи.

Політичну конгломеративність посилюють і такі об'єктив­ні фактори, як поліетнічність і поліконфесійність, істотні регіональні розбіжності у соціальній структурі, його полі­тичних настановах, ставленні до державотворчих процесів населення України. Це, між іншим, означає, що надзвичайно зростає роль загальнонаціонального лідера. Його авторитет,

зокрема на грунті харизми, сприятиме національному єд­нанню. Об'єктивно таким лідером судилося бути президен­тові, обраному на основі прямого волевиявлення народу.

Ми розглянули дві найважливіші сфери посттоталітарного стану українського суспільства. Поза аналізом залишилося духовне життя. Проте, і тут має місце фрагментарність, відсутня цілісність, притаманна справжньому духовному плюралізмові.

Отже, Україна ще не вступила в авторитарно-плю­ралістичну фазу. Специфічна риса нинішнього перехідного суспільства України — безсистемність. Зумовлена цим не­узгодженість властива не тільки економічній і політичним сферам. Вона пронизує весь громадянський організм. Саме на цьому тлі фрагментарної кризи формується майбутнє України, визначається зміст і спрямування політичних про­цесів, безпосередньо покликаних забезпечити фазу автори­тарного плюралізму. В їхній дієвості значну, а можливо і вирішальну, роль відіграє такий суб'єктивний чинник, як передусім свідомість громадян. У нас, українців, повинні бути власні ідеї стосовно України, які б утверджували національне обличчя народу. Україна не може бути Ук­раїною, якщо її народ не буде вільним, здатним домагатися успіху. Йдеться про успіх не у примітивному розумінні цього слова, а про успіх, який би поєднувався з вірою у поставлену мету. Врешті-решт, нехай українці працюють на самих себе. Захід поважатиме Україну тоді, коли побачить її відродження, відчує її віру у власні сили.

На перехідному етапі важливе значення має глибокий1 економічний аналіз. Зокрема, йдеться про своєрідну інвента­ризацію того, що Україна має на сьогодні. Якщо громадяни на певний час повинні сконцентруватися і принести певні жертви, то вони мають усвідомлювати, якою Україна буде через 10—15 років. І ці уявлення мусять бути визначені в соціальному, економічному та політичному плані. Для того, щоб створити таке уявлення, необхідна як політична, так і духовна підтримка. Вона можлива тільки на грунті компромісу основних політичних сил. Викликає занепокоєння нерозуміння окремими політичними лідерами суті такого компромісу.

Демократичним силам, українському народові не байдуже, які групи бюрократів будуть при владі. Саме демократичні сили повинні допомогти їм виробити програми радикальних реформ, а також домогтися відкритості усіх угод, публічних зобов'язань сторін. Народ повинен знати, хто і шо пропонує, хто і що захищає, від чого відмовляється.

Ще одна проблема, яка потребує конструктивного роз­в'язання,— формування політичної еліти. Безперечно, нове суспільство — це докорінно оновлена правляча верхівка. Але, як зазначалося, для її формування потрібен чималий час. Нині доцільно використати досвід професіоналів-функ-ціонерів, командно-адміністративної системи, звичайно, за винятком корумпованих. Між іншим, це підтверджується і досвідом інших держав — складових колишнього СРСР. Йдеться про так званий "феномен Кравчука", "феномен Бразаускаса". Мабуть, і власний досвід, в основі якого лежить реалізм і здоровий глузд, засвідчує ефективність такого підходу до формування еліти.

І нарешті, успіх у розв'язанні проблем національного відродження України значною мірою залежить від подолання національної амбіційності при вирішенні зовнішньополітич­них проблем — господарського, військового та іншого ха­рактеру. Йдеться про усвідомлення справді національних, довгострокових, стратегічних інтересів України.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ

Прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року

Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соці­альний і духовний розвиток народу України,

визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України,

ПРОГОЛОШУЄ

державний суверенітет України як верховенство, са­мостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

І. САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Українська РСР як суверенна національна держава роз­вивається в існуючих кордонах на основі здійснення ук­раїнською нацією свого невід'ємного права на самовизна­чення.

Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу.

Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за зако­ном.

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

— виходячи з права па самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими докумен­тами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціаліс­тичної Республіки урочисто -П Р 0 ГОЛОШУ Є НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканою.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ 24 серпня 1991 року

Холод

Поиск по сайту: