Політика України в галузі міжнаціональних відносин

Основними напрямами державної політики України у сфері міжнаціональних відносин є:

— забезпечення рівних конституційних прав і свобод усіх громадян, незалежно від раси, національного чи етнічного по­ходження;

— перетворення поліетнічності суспільства, його багато-культурності в консолідуючий фактор формування громадян­ського суспільства;

— розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічний розвиток української культури та мови;

— створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;

— інтеграція до українського суспільства етнічних груп, що були незаконно депортовані;

— розширення співпраці з зарубіжними українцями;

— затвердження в міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій етнічних груп;

— удосконалення правових засад регулювання міжнаціо­нальних відносин.

У розробці та реалізації національної політики величезна роль належить державі. Саме вона має забезпечити права та свободи громадян, незалежно від їх національної належності; здійснювати контроль за виконанням усіма громадянами своїх обов'язків; створювати умови, за яких кожен громадя­нин мав би можливість розмовляти та навчатися рідною мовою, дотримуватися звичаїв і традицій, близьких йому. Держава це не етнічна спільність, а співтовариство людей, які живуть на одній території. Держава не належить певному ет­носу, вона багатонаціональна.

В українській державі розроблені та проголошені найде-мократичніші принципи національної політики. Верховна Рада України 1 листопада 1991 р. ухвалила Декларацію прав національностей України — важливий документ, що прого­лошує основи національної політики Української держави, найважливіші принципи національної політики, зафіксовані в документах міжнародного товариства. Усім народам, національним групам, громадянам, які мешкають на тери­торії України, держава гарантує рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національ­ною ознакою забороняється та карається законом. Держава гарантує всім національностям право на збереження їх тра­диційного розселення та забезпечення функціонування їх національно-адміністративних одиниць. Держава створює сприятливі умови для розвитку усіх національних мов і куль­тур, до того ж усім громадянам забезпечується право вільного використання російської мови, а в місцях, де компактно мешкають декілька національних груп, нарівні з державною ук­раїнською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення цієї місцевості.

Основи національної політики країни закріплені у Кон­ституції України. Стаття 11 фіксує: «Держава сприяє консо­лідації та розвиткові української нації, її історичної свідо­мості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України». У статті 24 прого­лошується рівність усіх громадян перед законом: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця прожи­вання, за мовними або іншими ознаками».

Ці документи повною мірою відповідають загальносвіто­вим стандартам у сфері розвитку націй та національних відно­син. Водночас дуже швидко виокремилися два національно-політичні явища. По-перше, підтримується відносна ста­лість, громадянський мир та зовнішня підтримка досить врівноваженої раціональної політики держави. У цьому є чи­мала заслуга політичної влади України, що вона нерідко і підкреслює. Однак не менш важливе й інше явище — прак­тична діяльність адміністративно-бюрократичного апарату, державних чиновників, які нерідко розділяють українське населення на «національно-свідомих» та інших, на патріотів, які розмовляють українською, та «п'яту колону» з мовою во­рожої держави. Такі висловлювання можна почути і побачи­ти на телебаченні, у друкованих виданнях і навіть у Верхов­ній Раді. На жаль, це явище нерідко підтримується не лише державними чиновниками в західних областях України, але і на найвищому рівні політичної влади.

Найбільш гострою та складною проблемою національної політики та національних відносин в Україні є мова. Консти­туція України проголосила державною мовою в Україні мову українську. Проте ст. 10 Конституції гарантує «вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов націо­нальних меншин України».

В Україні мешкає понад 100 національностей, але російською та українською мовами розмовляють понад 80 % населення України. Українською мовою володіють 78 % насе­лення, російською — 78,4 %. Однак у різних регіонах це спів­відношення різне. Якщо в західних областях України пере­важна більшість населення рідною мовою вважає українську, то у східних — становище інше. Згідно з офіційною статисти­кою в Харкові 93 % населення рідною мовою вважають російську; в Донбасі з 2,7 млн українців рідною мовою вважа­ли (1989 p.): 1,6 млн — українську (60 %) і 1,1 млн — російську (40 %). Приблизно таке саме становище і в інших регіонах та містах Східної України. Усе це свідчить про особ­ливості національної ситуації в Східній Україні, а саме:

— поліетнічний склад населення Східної України. Більш ніж 300 років цей регіон перебував під домінуючим впливом Росії в усіх сферах життєдіяльності. У багатьох районах цього регіону російську мову рідною вважають близько 90 % насе­лення;

— для Східної України характерний високий рівень ур­банізації (у Донбасі — 95 %), а в містах переважає російська мова;

— населення цього регіону має сильну орієнтацію в еко­номічній, духовній та інших сферах на Росію. Понад 70 % опитаних під. час соціологічних досліджень підтримують тен­денцію посилення всебічних, і особливо економічних, зв'яз­ків з Росією і близько 20 % — із західними країнами;

— за впровадження російської мови державною виступа­ють понад а/4 населення міст та 50 % — у сільській місцевості.

Культурно-мовна проблема в Україні ускладнюється й пра­вовою неврегульованістю, тому що право користуватися ро­сійською мовою в різних регіонах не однакове. У Криму росій­ська мова має статус офіційної, всі діти отримують освіту російською мовою; ЗМІ використовують також переважно російську мову. Але у Донецькій, Луганській областях росіян втричі більше, ніж у Криму, а їх правовий статус не визначе­ний, хоча на практиці російська мова превалює навіть на шко­ду українській. Приблизно таке саме становище у Харкові, Запоріжжі, Одесі, Херсоні та деяких інших містах.

Ці особливості не можна не враховувати при проведенні мовної політики, бо ігнорування об'єктивної дійсності, зайва старанність чиновників, які порушують насправді положен­ня Конституції України, призводить до незадоволення насе­лення та виникнення соціальної напруги.

Будь-яка мова розвивається за власними законами, що не підвладні зовнішній корекції. Можна створити казенну мову, якою будуть користуватися в аудиторії, службових кабіне­тах, у ЗМІ. Однак не можна примусити розмовляти певною мовою в побуті, повсякденному житті.

Отже, нації як суб'єкти політичного життя відіграють над­звичайну роль у стабілізації (або дестабілізації) всієї політич­ної системи суспільства. Національна політика державних органів, політичних партій та організацій повинна базувати­ся на загальновизнаних світовим товариством засадах, ос­кільки лише так можна досягти оптимальних етнонаціональ-них відносин на всіх рівнях.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке «нація»? Які існують визначення нації?

2. Назвіть спільні і відмінні ознаки понять «національне» і «націоналістичне».

3. Яке, на Вашу думку, майбутнє нації?

4. Що означають поняття «національний інтерес», «національ­не надбання», «національна академія», «національна безпека»?

5. Згідно з якими ознаками особистість визначає свою націо­нальність?

6. Згідно з якими умовами різні нації можуть мирно співіснува­ти в межах єдиної держави?

7. На досягнення яких цілей має бути спрямована національна політика держави?

8. Яка національна політика української держави і якою мірою вона сприяє консолідації української нації?

Рекомендована література

1. Бадзьо Ю. Національна ідея і національне питання — 10 років невизначеності // Політична думка. — 2001. — № 1—2.

2. Котигоренко В. Причинність етноконфліктів: Впливи гло­балізації // Політична думка. — 2002. — № 1.

3. Кривицька О. Толерантність чи конфронтація: Вектори етно-конфліктного потенціалу України // Людина і політика. — 2001. — №6; 2002. — № 1.

4. Лурье С. В. Национализм, этничность, культура. Категории науки и историческая практика // Общественные науки и совре­менность. — 1999. — № 4.

5. Мамутов В. О языке — на языке национальных интересов // Віче.— 2001.— №11.

6. НагорнаА. Українська політична нація: Лінії розлому і кон­солідації // Віче. — 2000. — № 1.

7. Павловський В. Національна ідея і національні інтереси: Стратегія порятунку України // Наука і суспільство. — 1999. — № 1-2.

8. Попеску І. Права національних меншин у законодавстві та міжнародні зобов'язання України // Людина і політика. — 1999. — №1.

9. Татунц С. А. Этнонациология: Проблемы, перспективы преподавания // Вестн. Моск. ун-та. — Серия 18: Политические науки. — 2000. — №1.

10. Тоет М. Етнонаціональна політика. Український міжна­родний правовий вимір // Віче. — 2001. — № 10.

Вегеш

Поиск по сайту: