Етнонаціональні відносини і світовий досвід самовизначення народів

Проблема етнонаціональних відносин посідає одне з перших місць серед проблем сучасності. Під її натиском розпалося багато імперій, а наприкінці XX ст. — СРСР і Югославія. Національне питання залишається складною внутрішньою проблемою у Великобританії (Ольстер), Бе­льгії (фламандсько-валлонський конфлікт), Канаді (анг-ло-канадський і франко-канадський конфлікти), у СІЛА (негритянське, мексиканське, кубинське питання) та ін. Сам факт існування понад 2000 національно-етнічних спільностей свідчить про наявність особливого типу соці­альних відносин, що характеризуються як відносини на­ціональні (міжнаціональні).

Етнонаціональні відносини — відносини між суб'єктами націо­нально-етнічного розвитку — націями, народностями, національ­ними групами та їх державними утвореннями.

Ці відносини бувають трьох типів:

1) рівноправні; 2) відносини панування й підлеглості; 3) відносини, що передбачають знищення інших суб'єктів.

В етнонаціональ­них відносинах відображена сукупність соціальних відно­син. Визначальний вплив на них справляють економічні й політичні чинники, причому політичні частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовлено насамперед зна­ченням держави як важливого чинника розвитку нації. Життя засвідчує, що етнонаціональні відносини — це мі­цний сплав національного й політичного. Головними в ет­нонаціональних відносинах є проблеми рівноправності й підлеглості; нерівності економічного й культурного розви­тку; міжнаціональної ворожнечі, розбрату, недовіри й пі­дозри на національному ґрунті.

Щодо етнонаціональних відносин необхідно розрізняти два аспекти: загальноісторичний і конкретно-історичний. Так, відомо, що Жовтневі події 1917 р. сприяли вирішенню багатьох аспектів національного питання в Російській імперії. Однак висновок, що нібито в СРСР у 60-ті роки було повністю розв'язане національне питання, був перед­часним. Об'єднання Німеччини також вважають остаточ­ним розв'язанням німецького національного питання. Таке твердження теж необґрунтоване з позицій загально-історичного розвитку, оскільки сутність національного питання полягає в тому, щоб нація не лише самовизначи­лась, а й дала можливість рівномірно й вільно розвивати­ся всім спільнотам. Саме в цьому розумінні національне питання існуватиме завжди, бо з точки зору діалектики не може бути повного й остаточного його розв'язання. «Абсолютної рівності бути не може, визнання рівності і є основою рівності, але рівноправність націй повинна забез­печуватися національною політикою». Цю незаперечну думку висловив О. Бауер (1882—1938) — лідер австрій­ської соціал-демократії та II Інтернаціоналу. Отже, націо­нальне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку країни. А конкретні обставини завжди ви­магають від держави певної національної політики.

Національна політика — науково обгрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

У колишньому СРСР національна політика здійсню­валася без належного аналізу суперечностей, породжених розбіжністю інтересів у різних націй-етносів, без ураху­вання матеріальних умов для їх розв'язання, що призве­ло до краху Радянського Союзу як федеративної держа­ви. Оскільки національна політика насамперед спрямова­на на передбачення й вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, сучасні політологи й соціо­логи постійно здійснюють теоретичні дослідження (особ­ливо в багатонаціональних державах), які дають змогу визначити (переважно на прикладі СРСР) основні сфери виникнення суперечностей і конфліктів, пов'язаних із національними проблемами:

1. Відносини між центральними органами та респуб­ліками (землями, штатами, кантонами). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану та Вірменії, було скасовано чи визнано не­дійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подібна ситуація простежується у відносинах Квебеку з канадським центральним урядом, Північної Ірландії — з англійським.

2. Відносини між союзними (автономними) республі­ками (штатами, кантонами). У колишньому СРСР на­ціональні проблеми призвели до загострення відносин між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і Киргиз­станом, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азербайджану та Вірменії переросла у справжню війну.

3. Відносини всередині союзних республік. У постра­дянських республіках найбільшої гостроти суперечності досягли в Азербайджані (Нагірний Карабах), Таджикис­тані (громадянська війна), Грузії (Південна Осетія, Абха­зія), Молдові (Придністров'я), Росії (Чечня), Україні (Крим). Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх народів на вибір форми націо­нальної державності відповідно до реальних можливос­тей кожного етносу. Цим правом скористалися у Нагір­ному Карабаху і Південній Осетії, проголосувавши на ре­ферендумах за свою незалежність.

4. Проблеми національних груп у республіках (шта­тах), а також національностей, які не мають власних національно-державних утворень. Це стосується насампе­ред росіян, які проживають за межами Росії (25 млн). Го­стро постала проблема російських німців (понад 2 млн), яких сталінський режим огульно звинуватив у підтримці фашистської Німеччини та застосував до них масові реп­ресії, ліквідувавши національну автономію. Хоча звину­вачення було знято 1964 р., однак загалом проблема ро­сійських німців залишається нерозв'язаною. Триває ма­совий виїзд німців до ФРН. У складній національно-дер­жавній структурі Російської Федерації існують й інші на­ціональні тертя: у Башкиртостані — між башкирами й татарами; Татарстані — між татарами й чувашами; Даге­стані — між аварцями, кумиками і лезгинами; Північній Осетії — між осетинами та інгушами.

5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербай­джанці (Азербайджан — Іран), таджики (Таджикистан — Афганістан); курди (Туреччина — Ірак — Іран); корейці (північні — південні) та ін.

Усі ці суперечності можуть вирішуватися чи загост­рюватися, переростати в конфлікти в процесі проведення певної національної політики. Світова практика вироби­ла лише один — демократичний — спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який передбачає забезпечен­ня вільного волевиявлення націй, реалізацію їх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рі­вності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших відносин, а отже, про право націй на самовизна­чення, яке тісно пов'язане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право народів на самовизна­чення взаємозумовлені. Нині право нації на самовизна­чення — один із важливих принципів відносин між наро­дами й націями. Навіть більше, самовизначення є загаль­новизнаною основоположною нормою міжнародного пра­ва, обов'язковою для всіх без винятку держав. Це зафік­совано і в документах ООН (друга стаття Статуту). У цьо­му документі наголошується на правомірності боротьби народів за досягнення політичної незалежності та утво­рення своєї державності; свобода народу чи нації без втру­чання ззовні в її політичний статус; на необхідності уни­кнення збройного втручання у справи держав, які стали на шлях самостійного розвитку, а також забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії.

Самовизначення народів, націй неможливе без розв'я­зання проблеми національно-територіального розмежу­вання, яка є однією з найскладніших і найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історич­ні умови певної нації, прийнятні форми його реалізації, можна у двох формах — відокремлення і возз'єднання.

Відокремлення — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціонального утво­рення під впливом волевиявлення народу.

Така нація може відокремитися від іншої нації (ін­ших націй) й утворити свою незалежну державу, визна­чити форму і способи свого соціально-економічного роз­витку, характер державно-політичного устрою відповідно до своїх історичних умов; формувати основи й механіз­ми внутрішньої та зовнішньої політики на вільних заса­дах без іноземного втручання; має поважати права інших народів і міжнародного співтовариства. Цю форму за останні роки обрало чимало народів, утворивши свої не­залежні держави: народи колишніх республік Радянсько­го Союзу, СФРЮ, Чехо-Словаччини. Самостійною держа­вою від серпня 1991 р. стала й Україна.

Возз'єднання — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає об'єднання народів (націй).

Ця форма, як і перша, має природний, демократич­ний характер. Це — право на життя, щастя, братерство народів, яких об'єднують звичаї, традиції, а іноді й істо­рія та релігія. Виходячи зі спільних інтересів, народи (нації) ухвалюють рішення про возз'єднання в межах од­нієї держави. За формою державно-правові об'єднання народів можуть бути різними. Світовій практиці відомі три основні форми возз'єднання: унітарна держава, фе­деративна держава, конфедерація держав. Усі вони мо­жуть бути використані лише численними націями, нечи­сленним народам — значно складніше. Складність поля­гає в забезпеченні державного утворення необхідними атрибутами (національна бюрократія, сили безпеки і правопорядку, армія). Тому специфіка нечисленних на­родів передбачає розробку різноманітних комплексних програм, здатних забезпечити життя цих народів, не до­пустити їх знищення. Малочисельні народи мають пра­во повною мірою користуватися своїми національними правами, зберігати національну мову, традиції та істо­рію. Одним з ефективних кроків щодо цього є автономі­зація, тобто існування в загальнодержавній адміністра­тивній структурі автономних районів і провінцій.

Політична автономія є могутнім стимулом для роз­витку економіки, культури, національної самосвідомості малих народів. Але на шляху її активного впровадження існує чимало перешкод. Одна з них — міфи про окремі народи-етноси. У Туреччині, наприклад, уряд вважає, що курди — це ті ж турки, хіба що живуть у горах, а тому відірвані від турецького загалу, розмовляють своїм діале­ктом. Курдів у Туреччині називають «гірськими турка­ми» (їх 8,5 млн осіб, або майже 24% всього населення країни). В Ірані панує концепція, що всі люди — «діти Аллаха», а тому не існує різниці між іранцем (персом), арабом, курдом. Є, мовляв, одна нація — ісламська. І во­на мусить перемогти на світовій арені. Цей курс чітко окреслився після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 р.

Отже, історичний досвід свідчить, що реалізація наро­дом свого права на самовизначення залишається однією з найскладніших і найактуальніших проблем нашого часу.

Національні відносини в сучасному світі підпорядко­вані дії двох взаємозалежних тенденцій: з одного боку, формування й розвиток націй, їх боротьба за рівноправ­ність і самостійність, за створення держав; з іншого — злам національних кордонів, посилення зв'язків і взаємного співробітництва, інтеграційних процесів на основі об'єктивного процесу інтернаціоналізації всіх аспектів суспільного життя. Ігнорування цих тенденцій може не тільки загострити національне питання в окремих дер­жавах, а й спричинити непередбачувані наслідки в ме­жах усього світового співтовариства.

Запитання. Завдання

1. Що є спільного в поняттях «етнос», «національність», «нація»?

2. Коли виникла національна проблема, які причини її появи та основні форми вияву?

3. Чим відрізняється самовизначення націй від сепаратизму?

4. З'ясуйте зміст та основні компоненти концепції «національна ідея».

5. Порівняйте процеси національного самовизначення в колиш­ніх колоніях третього світу і в пострадянських країнах.

Поиск по сайту: