Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає ставлення людей до певних речей, як до своїх

Власність з економічної точки зору є складною системою господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи:

а) відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;

б) відносини з приводу господарського використання майна;

в) економічні форми реалізації відносин власності.

Типи, форми і види власності

Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна. Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Історично спочатку привласнення мало трудовий характер. Адже привласнювати можна лише те, що задовольняє певні людські потреби. Людина своєю працею перетворювала дані природою предмети у такі, які вона могла споживати, а отже, і привласнювати. Тому саму по собі працю можна представляти як процес привласнення.

У цивілізованому суспільстві, де переважає високомеханізоване та автоматизоване виробництво, нетрудові доходи не завжди мають соціально несправедливий характер. Застосування капіталу підвищує продуктивну силу працівника і капітал має "власну продуктивність". Дохід, що походить від капіталу, логічно має привласнюватися власником капіталу. Якщо, наприклад, за рахунок коштів акціонерів здійснена технічна реконструкція підприємства і завдяки цьому зросли його доходи, то останні мають виплачуватись у формі дивідендів власникам акцій.

Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає у формах державної і колективної власності.

Прогресивний економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності, водночас не заперечуючи того, що один з них може переважати в окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства.

19. Еволюція форм власності.

Первісні форми власності мали своєю передумовою природний фактор — землю з її плодами, оскільки впродовж тисячоліть, що передували буржуазному суспільству, панівне становище в економіці посідало сільське господарство. Тому визначальна роль тут належала земельній власності. Історично першим суб’єктом власності на землю була община. Окремий індивід міг лише користуватися землею, але не міг бути приватним власником. Первісні форми земельної власності безпосередньо включали також власність на знаряддя обробітку землі і на продукти. Перетворення землі в об’єкт власності здійснювалось у результаті освоєння вільних масивів або насильницького загарбання їх у інших общин.

Інший характер мала антична власність. Передумовою для присвоєння земель тут залишається членство в общині, а кожен окремий індивід виступає приватним власником. Тобто одна частина землі перебувала в розпорядженні общини, друга поділялась на дрібні ділянки, парцели, які оброблялись окремими сім’ями і були приватною власністю.

Більш високий ступінь відокремлення землі від общини мала германо-слов’янська форма земельної власності. Тут община існує тільки у взаємних відносинах індивідуальних земельних власників. Загальна общинна власність існувала лише на пасовиська та ліси і служила простим доповненням приватної власності. Антична і германо-слов’янська форми власності відрізнялись відношенням індивідів до общинної землі, але були близькими між собою тим, що приватна земельна власність в обох випадках базувалась на праці самого власника.

Рабовласницька і феодальна власність.

У результаті зростання майнової нерівності, розвитку поділу праці, обміну, відокремлення виробників виникла приватна власність на основі експлуатації рабської і кріпацької праці. За рабовласництва самі раби були об’єктами власності рабовласників. У середні віки пануючою стала феодальна земельна власність, за якої земля не належала виключно окремій особі.

У надрах феодального суспільства внаслідок другого суспільного поділу праці, утворення міст і розвитку ремісництва виникла власність, не пов’язана із землею. Ремісники в містах виступали як відносно відокремлені приватні власники засобів виробництва і продуктів своєї праці. Тому власність ремісника на продукт, включаючи життєві засоби, базувалась не на володінні землею, а на володінні знаряддями праці. Приватна власність ремісників уже безпосередньо пов’язана з товарним виробництвом і обміном, тому вони формують нову соціальну спільність — товаровиробників.

Капіталістична власність.

За економічним змістом капіталістична власність принципово відрізняється від попередніх систем: по-перше, для неї характерне повне відчуження безпосередніх виробників від матеріальних умов праці; по-друге, безпосередній виробник в умовах капіталістичної власності є юридично незалежною особою; по-третє, реалізація буржуазної системи власності базується на капіталістичному присвоєнні, опосередкованому купівлею-продажем робочої сили; по-четверте, економічною формою капіталістичного привласнення може виступати додатковий продукт (економічна рента), створений працею найманих робітників; по-п’яте, чільне місце в системі капіталістичної власності посіла власність на промислові товари і послуги шляхом остаточного усунення феодальних відносин і значної частини власності дрібних ремісників.

За сучасних умов розвитку продуктивних сил нові організаційні форми капіталістичного виробництва істотно трансформують економічні відносини, а разом з ними і систему власності.

В еволюційному поступі відпрацьовуються кращі варіанти управління новими відносинами протягом багатьох років і десятиріч. Практика господарського життя робить відбір прогресивних форм, методів і юридично закріплює їх економічним законодавством.

20. Трансформація форм власності в Україні. Закон України «Про власність»

Згідно з прийнятим Верховною Радою України законодавством про власність та розвитком підприємництва в сучасних умовах формується нова система відносин власності:

1) Індивідуальна власність громадян: особиста власність - формується за рахунок трудових доходів від ведення власного господарства, від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції та інші цінні папери;

2) Колективна власність: власність орендного підприємства - це вироблена продукція, одержані доходи й інше придбане за рахунок коштів цього підприємства майно;

3) Державна власність: загальнодержавна власність - майно органів влади й управління: оборонні об'єкти; енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; державні банки; підприємства і народногосподарські комплекси; страхові, резервні та інші фонди; культурні та історичні цінності народів; виші й середні навчальні заклади та інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України й забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

4) Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав: спільні підприємства у формі акціонерних та інших господарських товариств;

5) Приватна власність - у власності громадянина можуть знаходитися житлові будинки, квартири, дачі, гаражі, предмети домашнього господарства й особистого споживання; грошові кошти; акції, облігації та інші цінні папери.

21. Роздержання та приватизація, їх результати та ефективність.

Роздержавлення - це перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності. Воно означає істотне скорочення державного сектора економіки і масштабів державного втручання в економіку. Роздержавлення-це загальноекономічний процес. Під приватизацією розуміють створення нових недержавних форм власності зокрема перехід власності в індивідуальне і колективне володіння. Та не слід стверджувати, що державна власність ліквідується, зникає повністю. У світі немає жодної країни де б держава не була власником. В процесі приватизації значна частина державного майна буде вилучена з державної власності. Процес роздержавлення та приватизації призводить до зрощенняорендних форм господарювання з акціонерними. За думкою провідних спеціалістів та керівників підприємств, саме поєднання орендної та акціонерної форм господарювання стане визначальним у становленні ринкової економіки. На початок 1990 року в нашій країні близько 300 підприємств проводило свою діяльність з притягненням елементів акціонерних форм господарювання. Перехід на оренду, в свою чергу, прискорює процес перетворення державних підприємств в акціонерні товариства. Не слід ототожнювати роздержавлення власності з приватизацією. Процес роздержавлення як комплекс заходів, спрямованих на усунення монополії держави на власність, формування конкурентного ринкового середовища, відбувається як у межах державної власності, так і поза ними.

Приватизація є радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приватної.

Зазначені процеси - дуже необхідні заходи, рішучість і послідовність в проведенні яких, зрештою, призведуть до трансформації перехідної економіки в змішану економіку стабільного соціального орієнтованого суспільства.

22. Історичні типи соціально-економічних систем.

1) Державний спосіб виробництва
Державний спосіб виробництва і суспільного устрою характеризується централізацією ресурсів, зокрема трудових. Представники "давньої адміністрації" (вожді, жерці) керують і розпоряджаються працею сотень тисяч соплемінників і рабів, а також усім достатком общини. Однак через феномен власті - власності вони за допомогою системи відробітку, данини, податей ставлять колишніх вільних общинників у залежне, а часом і рабське становище. Таку систему суспільного устрою і пануючих відносин К.Маркс назвав системою "поголовного рабства".

2) Античний устрій
"Античний" спосіб виробництва здебільшого пов'язують з устроєм громадянської міської общини у Давній Греції. Це був новий - ринковий - тип організації і координації суспільного життя. Економічна основа "античного способу" - дрібне селянське господарство і незалежне ремісниче виробництво. У цей спосіб спочатку добре вписалося рабовласництво. З часом, однак, співіснування приватної власності і ринку, з одного боку, із рабовласництвом - з іншого, спричинилося до подальшої економічної і політичної нестабільності суспільства.

3) Вади обох систем
Слід відмітити, що кожна із позначених вище систем має свої, так би мовити, генетичні вади. Так, відмітною рисою "централізованих " систем є жорстка регламентація і дисципліна, що перетворює виробника на живе знаряддя праці, обмежує розвиток і потенції основної продуктивної сили суспільства - людини. Інша картина розвитку (з іншими вадами і проблемами) властиві "європейському " шляху. Приватновласницькі структури забезпечують більш динамічний соціально-економічний розвиток. Однак в часи нерозвинених продуктивних сил приватні структури іноді ще менш ефективні, аніж державні. Ця система постійно потерпає від стихії ринку та непередбаченості розвитку.

4) Зигзаги "централізму"
З давніх-давен Китай є яскравим зразком "централізованого" устрою. Від імператорів і мандаринів до "сонячного" керманича Мао Дзедуна китайська традиція поділяє цінності жорстокого централізовано-адміністративного устрою. Час від часу цей устрій дозволяє собі "припуститись" деяких приватновласницьких елементів. При збереженні "соціалістичної", тобто державницької термінології (з усіма традиційними інститутами "централізму") правителі Китаю проводять суто ринкові, тобто капіталістичні, перетворення (з неминучою децентралізацією).

5) Зигзаги "ринкового" устрою
Всупереч деяким поглядам, зовсім не прямим виявився і шлях т.зв. "ринкової цивілізації". Вся історія ринкової "античності" перетинається централізмом. Вона відзначена постійними спробами приборкати небажану ринкову стихію політичним централізмом.

6) Напрямок еволюції соціально-економічних систем
Ретроспективний погляд на шляхи розвитку країн і народів дає підстави вважати, що процеси централізації і децентралізації господарчого життя перетинаються та перетікають один в одний, народжують нові, іноді дуже суперечливі форми. Тривалий час "державний спосіб виробництва" панує і жорстко регламентує господарчі процеси. В цьому ж напрямку еволюціонують і принципово нові "європейські" господарчі системи. Вони забезпечили неабияку і небачену раніше економічну динаміку

23. Типи економічних систем та критерії їх класифікації.

Економічна система — це сукупність взаємопов'язаних та впорядкованих елементів економіки, що в цілому складають економічну структуру суспільства. Економічна система — це спосіб організації національної економіки, господарський механізм, завдання якого полягає в тому, щоб знаходити шляхи і методи ефективного використання обмежених (рідкісних) виробничих ресурсів. За стадіями розвитку ринкових відносин національну економіку підрозділяють на: 1)економіку вільного капіталізму; 2)економіку сучасного капіталізму; 3) централізовано планову національну економік; 4)економіку "традиційного" типу. Крім представленої класифікації типів господарських систем, існують інші критерії їх поділу. Так, за ступенем інтеграції у світову практику господарювання розрізняють національні економіки закритого та відкритого типів. За соціальної економічним та техніко-технологічним рівнем виділяють високорозвинуті; ті, що розвиваються, та слаборозвинуті національні господарські системи. За структурою господарства поділяють на аграрно-індустріальні та індустріально-аграрні національні економіки. За етнічною (національною) ознакою економіки групуються по окремих країнах. За регіональною ознакою національні економіки об'єднуються із урахуванням місцезнаходження країни на конкретній території світу. Використовується також поділ країн за рівнем розвитку:1. Промислово розвинені країни. Найпотужнішу групу серед цих країн становлять країни так званої "Великої сімки" - Великобританія. Італія. Канада, Німеччина. США. Франція, Японія, які виробляють найбільші обсяги ВВП у всьому світі і зосереджують у своїх руках значну частину міжнародної торгівлі. 2. Країни з перехідною економікою - країни Центральної та Східної Європи та колишнього Радянського Союзу, що здійснюють перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки: Азербайджан, Боснія та Герцеговина. Болгарія. Вірменія. Грузія. Казахстан, Молдова, Румунія. Узбекистан та інші. 3. Країни, що розвиваються - країни Азії. Африки, Латинської Америки. Через їх велику кількість і особливості соціально-економічного розвитку національних економік ці країни здебільшого систематизують за регіонами з урахуванням їх географічного положення

24. Натуральна форма суспільного виробництва та її роль в історичному розвитку суспільства.

Виробництво життєвих благ завжди носить суспільний характер. Важливою невід’ємною рисою суспільної природи виробництва є те, що його продуктом є не лише життєві блага, але і також суспільна людина, член суспільства, який постійно взаємодіє з іншими людьми.

Суспільне виробництво виступає як функціонування його виробничих сил. Виробничими силами суспільства є вся сукупність факторів суспільного виробництва, що забезпечуюють створення необхідних людям матеріальних та духовних благ.

Суспільне виробництво має ячейкову структуру. Сировинні, трудові ресурси та споживачі природньо розташовані по території країни. У зв’єзку з такою структурою розрізняють два рівня: 1) виробництво як техніко-технологічний процес, який протікає безпосередньо в первинних виробничих ячейках; 2) виробництво як суспільно-економічний, виробничо-господарський процес даної країни, нації в цілому.

На другому рівні функціонування суспільного виробництва між людьми складаються виробничо-господарські або економічні відносини. На першому рівні люди виступають як безпосередні робітники, як особистий фактор виробництва, що функціонує в конкретних виробничо-технічних процесах. Суспільне виробництво викликається до життя та функціонує для задоволення потреб людей. Суспільні потреби досить багатоманітні. В залежності від рівня розвитку суспільних потреб та широко набору відповідних їм життєвих благ та послуг суспільне виробництво поділяється на: матеріальне та нематеріальне.

Вже стародавні люди жили і працювали не поодинці, а групами, суспільствами. Люди у всій своїй історії живуть більш або менш великими суспільствами, які утворюють таким чином світове суспільство з світогосподарчими економічними, а також науковими, культурними та іншими цивілізаційними зв’язками.

25. Товарна форма організації суспільного виробництва. Умови та причини виникнення.

Природа не надає людям готових до споживання життєвих благ — їх потрібно виробляти. Виробництво виступає як видозміна та пристосування предметів та сил природи до задоволення людських потреб. Тобто виступає як товарне виробництво. Товарне виробництво – вічна природня умова життя людей.

Організація виробництва — сукупність виробничих структур суспільства, різних галузей народного господарства, а також способів, прийомів, форм їх взємодії, механізму їх виробничо-господарських зв’язків. Товарне виробництво утворюють різні галузі промисловості, будівництва, с/г. До нього також відносяться транспорт, торгівля, комунальне господарство и побутове обслуговування. Загальною умовою існування товарного виробництва виступає суспільний поділ праці. Його суть полягає у тому, що виробники спеціалізуються на виготовленні певних продуктів. Ця спеціалізація призводить до підвищення продуктивності праці. Для появи товарного виробництва необхідна наявність економічної відособленості виробників. В Україні процес розвитку товарної організації суспільного виробництва, по суті, тільки-но почався. Його основними напрямами є: 1) формування приватної та колективної форм власності. Цей процес відбувається, перш за все, як наслідок приватизації, що здійснюється в нашій державі. Водночас йде і певна перебудова тих підприємств, які залишаються у власності держави. Цей процес зовні має вигляд роздержавлення, а його сутність полягає в пристосуванні державних підприємств до ринкових умов господарювання; 2) зміна психології та масових стереотипів громадян нашої Батьківщини. Це досить складне завдання, але без його вирішення досягти високоефективної організації функціонування ринкової економіки практично неможливо. Цей процес складний, досить болісний для значних верств нашого населення, але він об'єктивно необхідний і служить важливою передумовою становлення й успішного розвитку товарного виробництва в Україні.

26. Просте і розвинене виробництво, загальні риси та відмінності.

Просте товарне виробництво - це дрібне виробництво індивідуальних самостійних ремісників і селян, що працюють на ринок. Воно було притаманне докапіталістичним суспільствам.

Розвинута форма товарного виробництва - це вищий і ефективніший ступінь товарної організації господарства, заснований на великій приватній власності, найманій праці й машинній індустрії. Притаманна капіталістичному суспільству.

Спільні ознаки: 1)наявність суспільного поділу праці; 2)приватна власність на засоби праці; 3) ринкова зв’язків між виробниками; 4)конкуренція.

Відмінні ознаки:1) просте тов.. вир. базується на особистій праці виробника, а розвинуте тов. вир. – на сис-мі найманої праці; 2)просте тв.вир.:мета – задоволення особистих потреб виробника та його членів сім*ї, а розвинуте тв. вир.:мета – отримання прибутку підприємцем; 3)просте – виробництво товарів має обмежений характер(стосовно панівного натур. госп.), а розвинуте – товарне виробництво набуває загального панівного характеру(товаром стає і сама робоча сила); 4)просте – незначні масштаби виробництва, кустарна техніка, переважно ручна праця, а розвинуте – великі масштаби виробництва, передова техніка, механізована праця.

27. Товар і його властивості. Характер праці втіленої в товарі.

Товар — це продукт праці, це річ, яка задовольняє будь-які потреби людини та призначена для обміну, продажу на ринку.

товар володіє двома властивостями: 1) споживча вартість; 2) мінова вартість.

споживча вартість—це корисність речі, її здатність задовольнити будь-які людські потреби. Не є товаром дані природою і не створені людською працею; створені людською працею для споживання іншими людьми, але що поступає в їх розпорядження прямо чи безпосередньо без обміну або через обмін, коли вони покинули сферу обміну та знаходяться в сфері споживання. Якістю товару є суспільно-споживча вартість – це також споживча вартість, яка: має корисність,створена не для власного споживання,а для обміну на ринку;2-вона створена в кількості та структурі суспільної потреби; 3-це споживча вартість не лише окремих речей,а всієї маси речей даного роду, призначена для продажу в зіставлення з потребою їх в суспільстві.

Мінова вартість товару—це кількісне співідношення, пропорція в якій даний товар обмінений на інший товар. Кожний товар має декілька мінових вартостей. Абстрагування від природніх якостей товарів показує, що спільним для всіх товарів і основою є те, що всі товари-продукти, згустки кристали людської праці. Втілена в товарах суспільна праця створює вартість товару.

Основою кожної із сторін товару е певний вид праці: споживчу вартість створює конкретна праця, вартість — абстрактна праця. Конкретна праця — праця в особливій доцільній формі, що характеризується застосуванням специфічних способів виробництва, своєрідністю виробничих операцій І створює окрему споживчу вартість.Розвиток конкретної праці визначається насамперед прогресом продуктивних сил і техніко-економічних відносин (тобто технологічного способу виробництва), її зміст детермінований розвитком людини-працівника (зростанням загальноосвітнього, кваліфікаційного рівнів та ін.), прогресом техніки і технології, впровадженням нових форм і методів організації виробництва, процесом перетворення науки у безпосередню продуктивну силу, змінами у використовуваних людьми силах природи, розвитком інформації. Абстрактна праця — специфічна економічна форма праці загалом в умовах товарного виробництва і розвинутого суспільного поділу праці, в якій виражається суспільний характер праці. Абстрактна праця є тим спільним, однорідним, що існує в сотнях тисяч видів конкретної праці (токаря, столяра, агронома, лікаря, водія, космонавта тощо) — це затрати людської робочої сили у фізіологічному розумінні, тобто затрати мускульної, розумової, психічної енергії людини. Для визначення величини інтенсивності праці вимірюють витрати працівником теплової енергії, кількість виконаної механічної роботи, рівень і швидкість втомлюваності і відновлення працездатності, визначають виробіток продукції працівником порівняно з рівнем механізації праці, масштаби виробничого травматизму, тимчасової непрацездатності тощо.

28. Величина вартості товару та фактори що її визначають.

Величина вартості товару визначається суспільно-необхідною працею чи часом, витраченим на його виробництво.

Суспільно-необхідний робочий час - це час, що затрачає на виробництво одиниці товару найбільша група товаровиробників, що працюють при середніх, нормальних умовах виробництва (середня технічна оснащеність і кваліфікація працівників, середній рівень продуктивності й інтенсивності праці).

Теоретично суспільно-необхідний робочий час визначається як відношення сумарного індивідуального часу, витраченого на випуск усієї продукції, до всього обсягу випуску товарів.

Фактори, що впливають на величину вартості

1 Продуктивність праці - це результативність праці чи кількість продукції, виробленої працівником в одиницю часу. Величина вартості товару назад пропорційна продуктивності праці.

2 Інтенсивність праці - це ступінь його напруженості, що виміряється витратами праці в одиницю часу.

Зі зміною інтенсивності праці змінюється загальна величина вартості, тому що змінюється загальна кількість виробленої продукції, але вартість одиниці продукції не змінюється, тому що умови виробництва залишаються незмінними.

3 Складність праці Праця буває проста і складна.

Проста праця - це праця некваліфікованого працівника, що не володіє спеціальною підготовкою.

Складна праця вимагає спеціального навчання.

Величина вартості товару прямо пропорційна складності праці. Простіше виміряти величину вартості простою працею. Процес зведення складної праці до простої називається редукцією праці.

Вартість - це абстрактна, проста праця в суспільно-необхідній кількості.

29. Теорії вартості товару та їх еволюція.

Вартість товару - надзвичайно важлива економічна категорія, яка, щоправда, у формі свого зовнішнього прояву - мінової вартості - привертала увагу багатьох учених. Аристотель досліджує мінову вартість (просту міну) і робить геніальну здогадку про те, що в обох різних споживчих вартостях є щось загальне рівної величини. Але недостатній рівень розвитку товарного виробництва й економічної науки того часу не дозволили йому розкрити сутність мінової вартості. Першими, хто підійшов до розкриття сутності мінової вартості, були У.Петті (Англія) та ПБуагільбер (Франція). У своїх працях У.Петті стверджував, що існує природна ціна. Вона, на його думку, протистоїть ринковій ціні, яку він називає політичною і яка виникає на базі природної ціни під впливом дії різноманітних факторів. П.Буагільбер, незалежно від У.Петті, став засновником трудової теорії вартості. У своїх працях "Роздрібна торгівля Франції" та "Роздуми про причину багатства" він вважав, що дійсна вартість створюється працею, а її величина визначається робочим часом, який розподіляється пропорційно між окремими галузями. А.Сміт вважав, що вартість створюється будь-якою працею, а не тільки працею, витраченою на видобуток золота чи срібла. Величина вартості, за А.Смітом, визначається робочим часом, що вимірює працю, витрачену на виготовлення конкретного товару. Д.Рікардо, як і А.Сміт, чітко розрізняв мінову вартість і споживчу вартість товару. Він також розрізняв вартість, як уречевлену в товарі працю, і мінову вартість. Останню він справедливо тлумачив як вартість, що виражена в іншому товарі. Проте він не розумів того, що мінова вартість є формою вартості. Вирішальний внесок у розробку трудової теорії вартості зробив К.Маркс. Саме він розробив вчення про двоїстий характер праці і довів, що конкретна праця створює споживчу вартість, а абстрактна праця є першоджерелом вартості. Розкривши суперечності, які існують між конкретною та абстрактною працею, між приватною і суспільною працею і між споживчою вартістю і вартістю, він розкрив внутрішній механізм розвитку товарного виробництва.

30. Виникнення та суть грошей. Раціоналістична та еволюційна теорії походження грошей.

Гроші – це загальний еквівалент по відношенню до інших товарів, це також товар. Сутність грошей проявляється в їх функціях: міра вартості, засіб обігу, засіб нагромадження, засіб платежу, світові гроші. Сучасна економічна теорія виділяє перші три функції. Сутність міри вартості полягає в тому, що гроші є загальним втіленням і мірилом вартості, яка виражає вартість товару через її ціну.
Ціна – це грошовий вираз вартості. Ціна товару залежить від вартості товару і від вартості золота. Чим більша вартість золота, тим менша ціна товару, тому що вона буде визначатися меншою ваговою кількістю золота. Вагову кількість золота в грошовій одиниці називають масштабом цін. Засіб обігу. Гроші виконують функцію засобу обігу, коли стають посередником при обміні, тобто купівлі-продажу (Т – Г – Т).
Засіб нагромадження. Золоті монети, паперові гроші випадають з обігу якщо услід за продавцем товару не здійснюється купівлі іншого товару, тобто немає проходження далі (Т – Г). Нагромадження грошей – це необхідний момент виробництва і його відтворення.
Засіб платежу. Із виникненням кредитних відносин гроші стали виконувати функцію засобу платежу. Цю функцію гроші виконують також при сплаті боргів, податків, виплаті заробітної плати, дивідендів тощо.
Світові гроші. Поява міжнародної торгівлі стала умовою для появи ще однієї функції грошей – світових грошей. Спочатку функцію світових грошей виконували повноцінні гроші – золото. На сучасному етапі функцію світових грошей виконують грошові одиниці економічно розвинутих країн.

31. Функції грошей.

Основні функції грошей. У функціях також розкривається роль грошей в економічній системі, їхня здатність встановлювати економічні зв'язки, передусім відносини економічної власності між людьми, сприяти диференціації товаровиробників тощо.
Перша з них — міра вартості (цінності). Ця функція полягає у тому, що гроші служать матеріалом для співвимірювання (вираження) вартості усіх інших товарів.
посередник у процесі обігу товарів гроші виконують функцію засобу обігу, служать інструментом їх реалізації. Цю функцію можуть виконувати лише реальні гроші, тобто наявні золоті монети, злитки та ін. або їхні паперові та кредитні замінники. Водночас це зумовлює появу іншої функції грошей — засобу платежу — і виникнення кредитних грошей.
Так гроші випадали із сфери обігу і перетворювалися на скарб, внаслідок чого виконували функцію утворення скарбів.
Відтоді функція грошей як засобу утворення скарбів набуває якісно нової форми — функції нагромадження
Із розвитком міжнародного поділу праці та міжнародного ринку гроші починають обслуговувати і міжнародну торгівлю як світові гроші.

32. Грошовий обіг та його закони.

Грошовий обіг - неперервний рух грошей у сфері обігу, їх функціонування як засобу обігу і платежу. Грошовий обіг здійснюється в готівковій та безготівковій формах. Для обслуговування нормального грошового обігу необхідна певна точно визначена грошова маса. Існує кілька варіантів так званої кількісної теорії грошей, що визначає кількість грошей, необхідних для виконання функції засобу обігу. Згідно з марксистською теорією, кількість повноцінних грошей - це загальний закон грошового обігу повноцінних грошей, сутність якого полягає в тому, що кількість грошей, необхідних для виконання функції засобу обігу, має дорівнювати сумі цін реалізованих товарів, поділеній на кількість обігів однойменних грошових одиниць. Він відображає економічну взаємозалежність між масою товарів, що обертаються, рівнем їх цін і швидкістю обігу грошей. Тобто кількість повноцінних грошей, яка необхідна для забезпечення товарообігу, визначається трьома чинниками:

1) рівнем цін товарів, що підлягають реалізації;

2) обсягом товарної маси;

3) швидкістю обігу грошей

Функціональні форми грошей, що поєднані в агрегаті МІ, використовуються переважно у функції як засіб обігу і відповідають грошовій масі у вузькому розумінні.

Функціональні форми грошей агрегату М2 використовуються не тільки як засіб обігу, але здебільшого у функції засобу нагромадження. Вони представляють гроші в широкому розумінні.

Швидкість обігу грошей - показник інтенсифікації їхнього руху при функціонуванні як засобу обігу і засобу платежу. Вона залежить від таких чинників: загальноекономічних - циклічного розвитку національної економіки, темпів економічного зростання, руху цін; монетарних - структури платіжного обігу, розвитку кредитних операцій і взаємних розрахунків, рівня відсоткових ставок на грошовому ринку тощо.

Україна розбудовує новий паперово-грошовий обіг. У 1996 році національною грошовою одиницею стала гривня. Порядок її виготовлення і введення в обіг та підтримання товарно-грошової рівноваги розроблено Національним банком України. Всі гривні є банківськими білетами, тобто банкнотами, що дуже важливо. Банкноти забезпечені всіма активами Національного банку (золотом, коштовностями, іноземною валютою) і обмежено випускаються в обіг під реальні товарно-грошові угоди. Отже, банкнотний обіг більш захищений від знецінення і краще гарантує стабільність грошового обігу в національній економіці.

Проведення грошової реформи в Україні та введення власної національної валюти передбачає стабілізацію вітчизняної економіки, її структурну перебудову, досягнення зростаючого виробництва високоякісної і конкурентоспроможної продукції, подолання товарного дефіциту і перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки.

33. Еволюція і типи грошей і грошового обігу.

Еволюція форм грошей відбувалася в напрямі від повноцінних грошей до неповноцінних, якими є сучасні гроші. Повноцінними були гроші, що мали внутрішню реальну вартість, адекватну вартості товару, який виконував функції грошей, чи вартості того матеріалу, з якого гроші були виготовлені, наприклад золоті чи срібні монети. Неповноцінними є гроші, які набувають своєї вартості виключно в обігу. При цьому вона може істотно відхилятися від вартості того матеріалу, з якого вони виготовлені (банкноти, білонна монета, депозитні та електронні гроші). Початковою висхідною формою повноцінних грошей були товарні гроші. Спочатку це були предмети першої необхідності — худоба, сіль, зерно, риба, хліб тощо як найбільш ходові товари. На зміну предметам першої необхідності в ролі грошей посту-пово прийшли предмети розкоші, передусім прикраси. Другий великий поділ праці істотно розширив межі товарного виробництва й обміну та прискорив розвиток ринку. Ринок поставив перед грошовим товаром нові вимоги — бути однорідним, економічно подільним, здатним тривалий час зберігати свою вартість. На їх місце ринок стихійно висунув металеві гроші. Спочатку використовувалися звичайні метали — залізо, мідь, бронза та ін. Згодом цю роль почало виконувати срібло та золото. З появою металевих грошей вони використовувалися у формі простих зливків чи кусків металу. Такі гроші мали величезні переваги перед товарними грошима. Разом з тим форма зливків обумовлювала певні незручності. З розвитком торгівлі виникла потреба таврування зливків – цю функцію стала виконувати держава. Держави стали виготовляти за встановленою формою зливки металу, вагу і пробу яких засвідчували своїм штемпелем. Такі зливки дістали назву монети. Монета виявилася найдосконалішою формою повноцінних грошей. Новий етап у розвитку монети як форми грошей пов'язаний з виникненням білонної монети, тобто розмінної, з дрібною вартістю. Вона призначена для забезпечення нормального виконання грошових функцій основною (валютною) монетою. Головна відмінність її полягає в тому, що вона карбується не з дорогоцінного металу, отже є неповноцінною. Неповноцінні гроші — це гроші, які не мають власної субстанціональної вартості. Основними формами неповноцінних грошей є білонна (розмінна) монета, паперові гроші (казначейські зобов'язання), банківські зобов'язання (банкноти), депозитні вклади, квазігроші. Вони дістали також назву кредитних. Кредитні гроші класифікуються за кількома критеріями. Залежно від форми існування виділяють готівкові гроші, розмінну монету, депозитні гроші; залежно від статусу емітента та характеру емісії — казначейські та банківські гроші. Паперові гроші. Поняття паперових грошей має два тлумачення: широке, коли паперовими називають будь-які грошові знаки, виготовлені з паперу (розмінні і нерозмінні банкноти, казначейські білети тощо), і вузьке, коли паперові гроші ототожнюються лише з казначейськими білетами. Це нерозмінні на метал знаки, що випускаються державою для покриття своїх (бюджетних) витрат і наділяються нею примусовим курсом, визнаються законодавче обов'язковими до приймання у всі види платежів. Такі гроші називають ще казначейськими. Визначальними ознаками паперових грошей є випуск їх для покриття бюджетного дефіциту; нерозмінність на золото; примусове запровадження в оборот; нестабільність курсу і неминуче знецінення. Ці ознаки властиві насамперед грошам, що емітують-ся безпосередньо урядом в особі Міністерства фінансів. Звичайно вони називаються казначейськими білетами, зобов'язаннями тощо. Але цих ознак можуть набути і гроші, які емітуються банками, зокрема центральним банком, якщо емісія їх спрямовується на фінансування бюджетного дефіциту. Банківські гроші — це теж неповноцінні знаки вартості, які емітуються банками на основі кредитування реальної економіки, завдяки чому їх випуск тісно пов'язується з потребами обороту, забезпечується їх вилучення з обороту при погашенні позичок і підтримка стабільної вартості. Депозитні гроші — це різновид банківських грошей, який існує у вигляді певних сум, записаних на рахунках економічних суб'єктів у банках. Вони не мають речового виразу і використовуються для платежів у безготівковій формі. Рух їх здійснюється по рахунках у банках і не виходить за межі банківської системи. А приводяться вони в рух за допомогою технічних інструментів — чеків, платіжних доручень, пластикових карток тощо. Електронні гроші — це різновид депозитних грошей, які існують у пам'яті комп'ютерів і здійснюють свій рух автоматично з допомогою комп'ютерних систем за безпосередніми розпорядженнями власників поточних рахунків. Носієм електронних грошей є пластикова картка — іменний грошовий документ, що видається банком власнику поточного рахунку і дає йому можливість оплатити через комп'ютерні мережі свої покупки і погасити борги переказом грошей по рахунку без використання готівки чи паперових платіжних документів. Квазігроші, або майже гроші, — це специфічні грошові форми, в яких грошова суть істотно послаблена, відхиляється від загальноприйнятих, стандартних форм.

34. Інфляція, суть, причини, типи.

Інфляція - це одна з найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки в багатьох країнах світу, що негативно впливає на всі сторони життя суспільства.

Є різні погляди на природу і причини інфляції, але переважають два напрями: перший розглядає інфляцію як суто грошове явище, спричинене порушенням законів грошового обігу; другий - як макроекономічне явище, спричинене порушенням пропорцій суспільного відтворення, і насамперед між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією товарів.

Причини: 1)порушення пропорцій суспільного виробництва; 2)надмірна емісія паперових грошей; 3)дефіцит державного бюджету; 4)мілітаризація економіки; 5)значне зростання внутр. і зовн. бюджету; 6)недосконалість податкової сист-ми; 7)кризові явища у фінанси.-кредит. сист-мі; 8) монополізація виробництва; 9)зовні. фактори.

Зовнішні фактори інфляції пов'язані з посиленням інтернаціоналізації господарських зв'язків між державами, що супроводжуються загостренням конкуренції на світових ринках капіталів, товарів та послуг, робочої сили, загостренням міжнародних валютно-кредитних відносин, зі структурними світовими кризами.

Прих ована інфляція - це така інфляція, коли держава вживає заходи, спрямовані на безпосереднє стримування цін на товари і послуги, з одного боку, і доходів населення-з іншого. Відкрита інфляція розвивається вільно і ніким не стримується. Повзуча інфляція - інфляція, що розвивається поступово, коли ціни зростають незначною мірою (не перевищує 10 % на рік). Галопуюча інфляція - інфляція, коли ціни зростають швидко - на 10-100 % щорічно. Гіперінфляція - інфляція, коли ціни зростають астрономічно - на 1-2 % щодня або сягають 1000 % і більше нарік. Збалансована інфляція - інфляція, коли ціни товарів різних товарних груп відносно один одного не змінюються. Незбалансована інфляція - інфляція, коли співвідношення цін у різних товарних групах змінюється на різні відсотки і по-різному на кожний вид товару. Очікуванаінфляція - зазвичай помірна інфляція, яку можна спрогнозувати на будь-який період. Неочікуванаінфляціяхарактеризується раптовим стрибком цін, зумовленим збільшенням під впливом інфляційних очікувань суспільного попиту населення на споживчі товари, товаровиробників - на сировину та засоби виробництва. Інфляціяпопиту- це порушення рівноваги між попитом і пропозицією з боку попиту.

Інфляціяпропозиції(витрат) - це зростання цін внаслідок підвищення витрат виробництва чи скорочення сукупної пропозиції.

Типи:1)залежно від переважаючого впливу факторів (інфляція попиту, інфляція пропозиції); 2)за темпами зростання(повзуча,галопуюча,гіперінфляція); 3)за характером прояву(відкрита,прихована); 4)за співвідношенням темпів зростання цін на товари (збалансована, незбалансована); 5)за ступенем прогнозування(очікувана,неочікувана).

35. Соціально-економічні наслідки інфляції.

Економічні наслідки інфляції: 1)інфляція руйнує нормальні господарські зв'язки, посилює хаос і диспропорції в економіці, дезорганізує інвестиційний процес; 2)капітали переливаються зі сфери виробництва у сферу обігу, насамперед у спекулятивні комерційні структури, де вони швидше обертаються і приносять величезні прибутки, а також переміщаються за кордон у пошуках прибутковішого застосування й гарантованого прибутку; 3)порушується нормальне функціонування кредитно-грошової системи. Знецінення грошей підриває стимули до нагромадження їх, породжуючи таке явище як "втеча від грошей", коли підприємці й населення надають перевагу вкладанню грошових заощаджень у товари, нерухомість та інші матеріальні цінності; 4)поступово згортаються товарно-грошові відносини й розширюється прямий продуктообмін на основі бартерних угод; 5)інфляція негативно впливає і на міжнародне економічне та валютно-кредитне становище країни.
Соціальні наслідки інфляції: 1)інфляція знижує життєвий рівень усіх верств населення, особливо тих, які мають сталий дохід, оскільки темпи зростання доходів відстають від темпів зростання цін на товари й послуги; 2)інфляція знецінює попередні грошові заощадження населення в банках, страхових полісах, щорічну ренту та інші паперові активи з фіксованою вартістю; 3)інфляція посилює безробіття, підриває мотивацію до ефективної трудової діяльності, посилює соціальну диференціацію населення і соціальну напругу в суспільстві.

36. Методи стабілізації грошового обігу.

Грошовий обіг – це непереривний рух грошей у сфері обігу та їх функціонування як засобу платежу й обігу. Регулювання грошового обігу проводиться здійсненням заходів, спрямованих на оздоровлення фінансів і збалансування бюджету. Основними чинниками сталості грошей: а) з боку товарів є затрати на їх виробництво, якість та асортимент товарів; б) з боку грошей - їх внутрішня вартість, маса грошей в обігу та швидкість обертання. Провідними методами подолання наслідків інфляційної нестабільності грошової системи стали методи нуліфікації, ревалоризації і реставрації. Нуліфікація означає деномінацію знеціненої грошової маси й заміну її новою укрупненою грошовою одиницею з одночасним перерахуванням у встановленому порядку доцільним співвідношенням як грошових знаків, так і усіх цін, тарифів і заробітної плати. Тобто в процесі використання методу нуліфікації проводиться зміна масштабу цін, розрахунковим способом визначається купівельна сила нової грошової одиниці з урахуванням збалансованості емітованої кількості нових грошей з товарною масою. Ревалоризація означає реалізацію комплексу економічних перетворень для поступового відновлення доінфляційної вартості паперових грошей. Однак метод ревалоризації успішно діє тоді, коли інфляція лише підважила купівельну силу грошей, коли знецінення грошей охопило 40-60% їх вартості. Тоді політика ревалоризації стає сильним важелем усунення інфляційних чинників, започаткуванням динамічного зростання виробництва й підвищення його ефективності за одночасного проведення заходів систематичного вилучення з обігу знецінених грошей. Сучасними найпоширенішими методами проведення стабілізаційних заходів стали методи: девальвації, ревальвації та проведення політики дефляції. Зокрема, причиною застосування методу девальвації може бути виконання платіжного балансу з хронічним пасивним сальдо і означає офіційне пониження вартості грошової одиниці або зниження курсу національних грошей відносно іноземних валют або до золота. Стабілізацію національної валюти можна розпочати з традиційної для багатьох країн політики дефляції. Дефляція означає процес вилучення з обігу певної частини надлишкової маси грошей аж до відновлення товарно-грошової рівноваги.

37. Витрати виробництва: їх суть, види. Витрати виробництва, вартість товару, ціна.

Витрати виробництва – це те, у що обходиться створення продукту підприємтсву. Витрати виробництва благ – це загально економічна категорія. Частина вартості товару, що має бути авансована на продовження виробництва, визначається як витрати виробництва. Витрати виробництва поділяються на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні (явні) витрати пов’язані з придбанням фірмою ресурсів (сировини, матеріалів, робочої сили). При цьому витрати дорівнюють вигоді, яку можна отримати, якщо при самих витратах використати альтернативний ресурс.

Внутрішні (неявні) витрати пов’язані з використанням факторів виробництва, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). При цьому витрати дорівнюють вигоді, що може бути отримана при альтернативному використанні власних ресурсів.

Частина вартості продукту, що втілює в собі вартість засобів виробництва, існує ще до процесу виробництва. Вона лише переноситься на нього у вигляді вартості матеріальних витрат, а жива праця робітника створює чистий продукт – понад вартість матеріальних витрат. Повторення виробництва можливе тоді, коли засоби виробництва і робоча сила відтворюються. Для цього з вартості, отриманої після реалізації продукту, відповідна частина виділяється на заміщення вартості засобів виробництва та робочої сили, спожитих у процесі виробництва. Частина вартості товару, що має бути знову авансована на продовження виробництва, визначається як витрати виробництва. У процесі обміну виробнику треба відшкодувати витрати засобів виробництва та робочої сили. Витрати окремого виробника не тотожні витратам суспільства. Тільки сукупні витрати суспільної праці на виробництва продукту набувають форми суспільно необхідних витрат, тобто виступають у формі вартості. Витрати праці простого товаровиробника в суспільно необхідних розмірах збігаються з вартістю товару.

Для того, щоб прівняти витрати на виробництво продукту з його ціною, треба підрахувати витрати на виробництво одиниці продукту, або середні витрати.

Вартість – категорія власне виробництва. Її складовими частинами є: матеріальні витрати, необхідний продукт, додатковий продукт.

Представники західної економічної науки грунтовно розробили проблему витрат виробництва вихадячи з потреб зростання його ефективності. При цьому вони виходили з: а) обмеженості ресурсів; б) неможливості їхнього альтернативного використання.

38. Прибуток: економічний і бухгалтерський. Норма прибутку та факори, що її визначають.

Бухгалтерський прибуток визначається як різниця між валовим доходом (виручкою від реалізації продукції) та бухгалтерськими (зовнішніми) витратами виробництва.

Економічний прибуток визначається як різниця між валовим доходом та економічними (зовнішніми і внутрішніми, з урахуванням нормального прибутку) витратами виробництва. Економічний прибуток - це надлишок від нормального прибутку, що є результатом ініціативи підприємця, його вміння знайти найкраще застосування і комбінацію економічних ресурсів, здійснити нововведення, ризикнути. При його розрахунку можливі такі ситуації: 1)економічний прибуток є від'ємною величиною, що свідчить про необхідність пошуку вигідніших шляхів застосування наявних ресурсів; 2)економічний прибуток є нульовим - це означає, що підприємець отримує нормальний прибуток і альтернативне застосування вкладених засобів не збільшить його дохід; 3)економічний прибуток є додатною величиною, що засвідчує ефективне використання ресурсів

Засобами вимірювання прибутку є його маса(абсолютна грошова величина) та норма(якісний відсотковий показник). Маса прибутку - це абсолютний обсяг прибутку в грошовому вираженні .Норма прибутку характеризує ступінь прибутковості капіталу і визначається як відсоткове відношення маси прибутку до всього авансованого капіталу.

39. Ринкові відносини як форма організації суспільного виробництва. Сутність ринку.

Суб’єктами риноквих відносин можуть бути: практично кожний індивідуум як фізична особа, що не обмежена законом у правосуб’єктності та дієздатності; групи громадян (партнерів); трудові колективи; юридичні особи всіх форм власності. Щодо останніх, то світова практика нагромадила значну кількість різних форм господарювання, які водночас є господарськими суб’єктами. Зокрема, йдеться про такі організаційно-господарські форми, як індивідуально-трудова діяльність; державні підприємтва; кооперативи; орендні підприємтсва; фермаерські господарства; народні підприємства; акціонерні товариства; корпорації, об’єднання, асоціації тощо. Об’єктами ринкових відносин можуть бути усі види товарного і нетоварного виробництва, все те, що можна купити, продати та обміняти. Сучасний ринок – це один з феноменів, який зумовлює складну систему господарювання, в якій тісно взаємодіють ринокові закономірності, численні регулюючі інститути і масова свідомість.

40. Типи, види, функції ринку.

В економічно розвинутих системах оснвними фукціями ринку є: відтворення матеріальних передумов для дії об’єктивних економічних законів загального характеру; забезпечення еквівалентності економічних відносин, пріоритету економічних інтересів господарюючих суб’єктів; блокування господарської і регіональної автаркії, інтернціоналізація суспільного виробництва, розвиток інтеграційних процесів у міждержавних відносинах; утворення економічних передумов для демократизації господарського життя; утвердження ефективного господарювання; вимір людської праці, визнання першочергового значення професійності та компетентності; стимулювання структурних змін в економіці, диверсифікація виробництва; встановлення об’єктивно необхдної рівноваги, пропорційності в економіці; розвиток конкурентних засад. Типи ринків поділяють в залежності від переважання на них певної категорії учасників.

На ринку продавців переважають і мають більш сильну позицію продавці товарів і послуг. Ринок покупців, навпаки, відрізняється переважанням на ньому потенційних споживачів товарів і послуг. В залежності від функцій, які виконує споживач, розрізняють певні типи ринків. Покупці, які відчувають інтерес до конкретної категорії товарів, формують потенційний ринок. Доступний ринок складається з категорії споживачів, які цікавляться, мають доступ і кошти для купівлі конкретного товару або послуги. Споживачі, які мають певний інтерес, засоби і доступ до товару, а також відповідають певним вимогам на законодавчому рівні, складають кваліфікований ринок.

У процесі торгівлі споживачі набувають один і той же товар, який відповідає їх вимогам і запитам. Ця категорія складає освоєний ринок.

В залежності від кількості продавців і їх впливу на ринкову обстановку розрізняють типи конкурентних ринків. Кожен продавець, потрапляючи на ринок, стикається з конкурентами і вступає в боротьбу за грошові ресурси покупців.
Суперництво, яке присутнє на ринку, і визначає стратегію продавця. В залежності від конкуренції розрізняють основні типи ринків.

Ринок конкуренції в досконалому вигляді являє собою сукупність великої кількості продавців, які володіють рівними можливостями і не можуть диктувати свої умови і впливати на ситуацію.

Ринок монополістичної конкуренції являє собою згуртування декількох виробників, які пропонують товари одного типу, можуть незначно впливати на цінову політику, але не перешкоджають проникненню на ринок нових учасників.

Для ринку олігополії характерна наявність великих продавців, які роблять значний вплив на ціни і вартість товару і послуг.

Ринок монополії відрізняється найменшим числом продавців, які нав’язують свої ціни споживачеві. Це самий незручний ринок для покупця, тому що він не має шансів купити товар за зниженими цінами через відсутність інших продавців.

Види: 1)Фінансовий; 2)Робочої сили (праці); 3) Засобів виробництва; 4) Послуг; 5)Товарів споживання; 6)Науково-технічної інформації; 7)Валютний.

41. Закони ринку, їх дія та реалізація.

1)Закон грошового обігу: Одним з важливіших законів ринкової економіки є закон грошового обігу.

Основна вимога його полягає v дотриманні грошової збалансованості. Це означає, що кількість грошей в обігу не може бути довільною. Вона повинна кореспондуватися з сумою цін товарів і послуг, що є в обігу. 2)закон пропозиції: це та кількість продукту, яку виробник бажає та спроможний виробляти і постачати для продажу на ринку за кожну ціну із низки можливих цін протягом визначеного проміжку часу. 3)закон ринкової рівноваги: дослідження найважливіших законів функціонування і розвитку рівноваги сучасної ринкової системи, їх відображення в економічних поглядах представників різних напрямів політичної економії, а також еластичність попиту і пропозиції та їх основні види є важливим розділом економічної теорії. 4)закон вартості: об'єктивний і найважливіший економічний закон товарного виробництва. Суть його полягає в тому, що виробництво й обмін товарів здійснюються відповідно до їхньої суспільної вартості, суспільно необхідних витрат праці на їх виготовлення. Основою виникнення закону вартості є товарне виробництво. Він діє в будь-якій економічній системі, де відбуваються товарно-грошові відносини. 5)закон попиту: згідно з яким зростання цін призводить до зниження величини попиту на товари за інших рівних умов. 6)закон конкуренції: наявність внутрішньо необхідних, сталих і суттєвих, прямих і зворотних зв'язків та відносин (відповідно і суперечностей) між різними економічними суб'єктами (передусім виробниками), які (зв'язки) є примусовою силою у боротьбі за найвигідніші умови виробництва, збуту, привласнення максимальних доходів, насамперед прибутку.

42. Класифікація ринків.

Є різні класифікації ринку. Вони відрізняються між собою критеріями, що є в їхній основі.

Наприклад, за ступенем обмеження конкуренції (ступенем монополізації) виділяють чотири моделі ринку:1)ринок досконалої конкуренції;2)ринок монополістичної конкуренції;

3)олігополістичний ринок;

4)чисто монополістичний ринок;

Ці моделі часто поділяють ще на два великі блоки:

1)ринок вільної (досконалої) конкуренції;

2)ринок недосконалої конкуренції, який охоплює монопо­лістичний ринок, олігополістичний і ринок монополістичної конкуренції.

За адміністративно-просторовою ознакою виділяють такі види ринку: 1)місцевий; 2)регіональний;3)національний;4)міжнародний;

5)світовий. За характером продажу ринок поділяють на оптовий і роздріб­ний; за ступенем регулювання — на регульований і нерегульований; за ступенем насиченості — на рівноважний, насичений і дефіцитний; за відповідністю законодавчим нормам — на легаль­ний і "тіньовий" ("чорний"). В усіх цих класифікаціях ринок розглядається з різних точок зору.

43. Ринкова інфраструктура. Її елементи та роль в функціонуванні ринкової економіки

ринкова інфраструктура — це система каналів зв'язку, через які переміщаються матеріальні, людські і фінансові ресурси, відбувається їхній розподіл в еконо­міці. Інфраструктура становить основу, фундамент економічної системи, є її внутрішньою структурою, що забез­печує цілісність. В економіці розвинутих країн елементи ринкової інфраструктури посідають провідне місце.

Будова інфраструктури дуже складна. Її елементами є: на товарному ринку — система оптової і роздрібної торгівлі (різні ярмарки, торгові центри, супермаркети та ін.); на ринку природ­них ресурсів — товарні біржі; на ринку праці — служба зайнятості (біржа праці), контори працевлаштування та центри зайня­тості; на ринках капіталів і грошей — банки та інші фінансово-кредитні посередники; на ринку цінних паперів — фондові біржі. Серед інших елементів ринкової інфраструктури — інфор­маційно-консультативні фірми, маркетингові, аудиторські та податкові установи, асоціації підприємцю, рекламні агентства лізингові та консалтингові фірми тощо. Ринкова інфраструктура виконує дуже важливі функції. Вона опосередковує і полегшує товарообмінні операції, забез­печує їхній фінансовий і юридичний контроль. Вона вловлює інформацію (сигнали), які йдуть від споживачів і попиту/ та передає їх через свої засоби до виробників, зв'язуючи вироб­ництво і споживання в єдиний комплекс. Цим інфраструктура сприяє підвищенню ефективності ринкового механізму і рин­кової економіки загалом.

Поиск по сайту: