Етнополітика і процес формування сучасної української нації

Головне завдання у сфері етнонаціонального життя — відхід від політики національного диктату та національного насильства. У національній політиці клин клином не вибивають. Проте в Україні певні політичні сили діють саме так, як робилося за тота­літарного суспільства, тільки ніби з «протилежним знаком». Як­що національна політика в колишньому СРСР будувалася на на­сильницькому «злитті» народів і націй в один «радянський народ», то тепер певні націоналістичні сили її будують на такому ж насильницькому їх розмежуванні або на асиміляції національ­них меншин національною більшістю. Уважаючи, що нібито на­ції визначаються виключно «генофондом», а отже, національ­ність конкретної людини встановлено «апріорі», від народження, дехто у вирішенні національного питання знову виходить із штуч­но сконструйованих ідеологічних схем і постулатів, нав'язуючи їх кожному громадянинові, ігноруючи його власну думку, його намагання, його переконання, його щастя.

Намагання спертися на «масу», а не на особистість, невід'ємне від насилля над цією особистістю, давно вже стало чимось на зразок «умовного рефлексу» для нашого суспільства. Спочатку «масою» вважався пролетаріат, а тепер дехто передав цю роль «народам» та «націям». Це призводить не тільки до економічних та соціальних негараздів, до політичного напруження, а й до кро­вопролиття (Закавказзя, Югославія).

Національне життя не визнає насильства. Як не можна штучно прискорити хід етнічного розвитку людства, зігнати нації до од­нієї «купи», так не можна штучно зводити паркани між націями, консервувати відмінності між ними. І те, і те є однаково небезпеч­ним і однаково трагічним.

Яке ж суспільство має бути в нашій багатонаціональній Україні? Нормальне цивілізоване суспільство без зайвого ухилу до «національ­ного» або (як раніше) до «класового». Суспільство, де понад усе цінуватиметься Людина, а все інше буде похідним від цієї найвищої цінності. Суспільство, де спокійно і вільно живуть та розвиваються різні народи, не заважаючи один одному, не вбиваючи один одного, не підкоряючись один одному і не вимагаючи такого підкорення від інших. Не істерична біологічна закомплексованість, не націоналіс­тична самозамкненість, а щастя людське — ось де вищий критерій розвитку й прогресу будь-якого суспільства.

Отже, кінцева мета послідовно демократичної національної по­літики полягає в погодженні національних та міжнаціональних від­носин. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що гармонізація міжнаціональних відносин є можливою, якщо, по-перше, процес єд­нання, зближення, а потім і інтеграції націй відбувається природно, коли поступово визрівають для цього процесу об'єктивні й суб'єктивні передумови. По-друге, гармонізація міжнаціональних відносин може відбутися, якщо правильно вибрано політичні форми об'єднання народів (федерація, конфедерація, співдружність, асоці­ація і т. п.) та гарантовано вільний вихід з об'єднання. По-третє, якщо інтегративні процеси забезпечують реальні позитивні резуль­тати для всіх учасників такого об'єднання. По-четеерте, якщо суб'єкти співтовариства залишатимуться рівними у своїх правах і обов'язках, а певне обмеження сфери реалізації їхнього сувереніте­ту (що майже завжди неминуче) буде добровільним самообмежен­ням, а не наслідком тиску сильніших (яскравим прикладом такого позитивного об'єднання є стосунки 15 країн Європи в рамках ство­реного ними Європейського Союзу). По-n 'яте, якщо процес інтег­рації буде націлено не на нівелювання етнонаціональних відміннос­тей, а на максимальний розвиток етнонаціональної самобутності народів. По-шосте, якщо національна політика буде гнучкою, здат­ною швидко пристосовуватися до вічно змінних умов життя й роз­витку народів і націй. Відтак головним чинником гармонізації наці­ональних та міжнаціональних відносин є створення правової демократичної держави. Практика свідчить, що за тоталітарних та авторитарних режимів неминуче виникає дисгармонія у міжнаціо­нальних відносинах, що призводить до етнополітичних конфліктів, хаосу та насильства в суспільстві.

Усе це дає змогу дійти загального висновку, що гармонізація міжнаціональних відносин — не стан, а безперервний процес. Керування цим процесом з боку держави хоч і дуже складна, але абсолютно реальна річ. Зусилля й кошти, витрачені на таке керів­ництво, є цілком виправданими. Реальний приклад цього — Швей­царія, Фінляндія, Швеція. Норвегія, які забезпечують нині своїм громадянам чи не найвищий у світі життєвий рівень і харак­теризуються високою стабільністю етнополітичної ситуації.

Після проголошення державної незалежності в Україні розпо­чався процес розбудови самостійної демократичної Української держави і процес формування сучасної нації.

Початок етногенезу українців ще недостатньо з'ясований іс­ториками, але те, що основні їхні етнокультурні риси сформува­лися в часи Київської Русі, є незаперечним фактом. У часи Галицько-Волинського князівства розпочався процес націогенезу українців шляхом так званої інкорпорації. Він був перерваний литовським, а пізніше польським поневоленням українського на­роду, але в етнокультурних змаганнях з чужоземними етнокуль­турними впливами закладається духовна основа для майбутньої національно-визвольної боротьби.

Козацько-селянський рух проти польського панування із XVII ст. мав спочатку станово-козацький і релігійний характер, але зго­дом переріс у національно-визвольну боротьбу, в результаті якої утворилася козацька держава, котра проіснувала як національна автономія до 1764 р. Цей період можна вважати першим етапом національно-державного розвитку України.

Другий період розпочався наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. і спричинився в 1917—1921 pp. до утворення Української держави. В радянський період національно-державний розвиток, хоч і супроводився великими втратами у соціальній структурі та культурній сфері, проте досяг певних здобутків: національно-культурне відродження 20—30-х років, об'єднання українських земель в одній державі, прийняття України членом ООН, існу­вання, хоч і формально, інститутів держави, створення сучасних індустріальних галузей і забезпечення зростання інтелектуально­го рівня населення.

Нині в Україні головною проблемою етнополітики є вибір шляхів формування сучасної української нації, здатної гармоні­зувати етнічні, соціально-класові і релігійні відносини. Тут виді­ляються три концептуальні моделі: територіальна, етнічна й ет-нотериторіальна.

Територіальна концепція передбачала формування нації за те­риторіально-громадянським принципом, ігноруючи пріоритет­ність у цьому процесі корінного українського етносу. В ній особ­лива увага зосереджується на закріпленні статусу двомовності, федеративного устрою України, запереченні традиційної націо­нально-державної української символіки. Ця концепція утвер­джує поняття «народ України», обираючи тим самим шлях фор­мування української нації, характерний для країн, на території яких не було корінного народу і вони формувалися на політичній основі, враховуючи етнокультурні інтереси багатьох або декілька із них (як у народів США, Канади, Швейцарії).

Етнічна концепція ґрунтується на таких положеннях:

1) примордіалістичний підхід до генезису нації;

2) визнання українського етносу українською нацією та єди­ним суб'єктом державотворення;

3) юридичне закріплення пріоритетів корінного народу у порів­нянні з національними меншинами в усіх сферах суспільного життя;

4) надання українського громадянства всім українцям, неза­лежно від місця їхнього проживання;

5) представники національних меншин отримують громадянс­тво, якщо вони знають українську мову, лояльно ставляться до Української держави, шанують її закони;

6) заперечення принципу двомовності в державних установах за будь-яких умов, а також принципу державного фінансування навчальних закладів нацменшин;

7) конституційне закріплення правоспадковості Української держави;

8) заперечення ідеологічного плюралізму і конституційне ви­знання державної ідеології, яка б ґрунтувалася на національній ідеї;

9) прирівняння статусу Криму до області.

Етнотериторіальна концепція передбачає формування україн­ської нації за територіально-громадянським і етнічним принци­пами. Територіально-громадянський принцип цієї концепції пе­редбачає, що члени української нації— це представники як ко­рінного українського етносу, так і національних меншин, котрі є громадянами України. Крім того, національні меншини мають право на створення національно-культурної автономії. Цей прин­цип реалізовано у Законі України про громадянство, який перед­бачив після проголошення державності України нульовий варіант набуття громадянства всіма, хто проживає на території України, і Законі про національні меншини в Україні. У процесі реалізації цього принципу пропонується також прийняти Закон про статус кримського народу, який би закріпив статус національних само­врядних інститутів у районах проживання кримських татар, а та­кож у перспективі надав змогу їм, а також іншим національнос­тям Криму реалізувати свої етнічні інтереси через другу палату кримського парламенту, шляхом гарантованого квотового пред­ставництва.

Сутність етнічного принципу цієї концепції полягає в тому, що визнається право українського народу як корінного на політичне самовизначення. Це право виражається в тому, що національна держава отримує назву від корінного українського етносу, його мова, традиційна символіка отримують статус національно-держав­ний. Отже, національна ідентифікація відбувається насамперед на основі головних етнокультурних цінностей українського народу.

Процес формування сучасної української нації проходить на основі консолідації різних соціальних груп навколо національної ідеї у її політико-державному, економічному та етнокультурному аспектах. Він може успішно функціонувати завдяки проведенню радикальних реформ в усіх суспільних сферах: політичній, пра­вовій, економічній, культурній.

Головними політичними чинниками консолідації української нації є:

• створення збалансованої моделі державної влади, яка перед­бачала б ефективний механізм стримувань і противаг між вико­навчою, законодавчою і судовою гілками влади, виключала мож­ливість перетворення вищих державних органів в арену перманент­ного протистояння різних соціальних і політичних сил;

• формування партійної системи із сильним центристським блоком, здатним виробити ідеологію реформування держави та суспільства на засадах національної ідеї як синтезу ліберальних, соціал-демократичних і консервативних поглядів, а також нейт­ралізувати ліворадикальну і праворадикальну опозиції;

• забезпечення правових умов для цивілізованого вияву соціа­льних інтересів через групи тиску як діючі елементи громадянсь­кого суспільства.

До правових чинників консолідації української нації насам­перед треба віднести консолідацію і кодифікацію права відповід­но до норм нової Конституції і міжнародних правових стандар­тів. Створення ефективної правової системи в Україні сприя­тиме національній інтеграції, оскільки єдина система рівних для всіх громадян прав і обов'язків формуватиме у них почуття рів­них можливостей для самореалізації саме завдяки національній ідентичності. Чим ефективніше нація зможе забезпечити сприя­тливі умови для самореалізації особи, в тому числі й етнокуль­турні, тим інтенсивніше проходитиме процес національної іден­тифікації.

Реформування економіки в Україні не тільки якісно змінить галузеві й територіальні диспропорції, що дасть змогу усунути нерівномірність у розподілі національного продукту, трудових ресурсів, а й трансформує спосіб мислення, форму суспільної взаємодії. Крім того, ринкові перетворення радикально оновлять соціальну структуру, що відтворюватиме ті групові інтереси, які об'єктивно спрямовані на збереження національної єдності і сус­пільної стабілізації.

Отже, ринкова економіка, виробляючи єдину систему ділового спілкування, а також менеджменту, сприятиме подоланню мен-

тальної фрагментарності українців, зумовленої регіональною і ві­домчою замкнутістю.

У культурній сфері головним є формування через заклади освіти, а також творчі колективи спільної громадянської культу­ри, яка органічно поєднує традиційні цінності українського наро­ду з цінностями національних меншин у їх сучасному цивілізова­ному вигляді. «Майбутнє України, — підкреслює Президент України Віктор Ющенко, — найкраща освіта, висока наука, тех­нології завтрашнього дня». Реформована система освіти і науки в Україні зможе гнучко реагувати на потреби суспільного розвит­ку, закладе стимули до висококваліфікованої праці, сприятиме піднесенню її престижу і тим самим — престижу нації.

Поиск по сайту: