|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Етнополітика і процес формування сучасної української націїГоловне завдання у сфері етнонаціонального життя — відхід від політики національного диктату та національного насильства. У національній політиці клин клином не вибивають. Проте в Україні певні політичні сили діють саме так, як робилося за тоталітарного суспільства, тільки ніби з «протилежним знаком». Якщо національна політика в колишньому СРСР будувалася на насильницькому «злитті» народів і націй в один «радянський народ», то тепер певні націоналістичні сили її будують на такому ж насильницькому їх розмежуванні або на асиміляції національних меншин національною більшістю. Уважаючи, що нібито нації визначаються виключно «генофондом», а отже, національність конкретної людини встановлено «апріорі», від народження, дехто у вирішенні національного питання знову виходить із штучно сконструйованих ідеологічних схем і постулатів, нав'язуючи їх кожному громадянинові, ігноруючи його власну думку, його намагання, його переконання, його щастя. Намагання спертися на «масу», а не на особистість, невід'ємне від насилля над цією особистістю, давно вже стало чимось на зразок «умовного рефлексу» для нашого суспільства. Спочатку «масою» вважався пролетаріат, а тепер дехто передав цю роль «народам» та «націям». Це призводить не тільки до економічних та соціальних негараздів, до політичного напруження, а й до кровопролиття (Закавказзя, Югославія). Національне життя не визнає насильства. Як не можна штучно прискорити хід етнічного розвитку людства, зігнати нації до однієї «купи», так не можна штучно зводити паркани між націями, консервувати відмінності між ними. І те, і те є однаково небезпечним і однаково трагічним. Яке ж суспільство має бути в нашій багатонаціональній Україні? Нормальне цивілізоване суспільство без зайвого ухилу до «національного» або (як раніше) до «класового». Суспільство, де понад усе цінуватиметься Людина, а все інше буде похідним від цієї найвищої цінності. Суспільство, де спокійно і вільно живуть та розвиваються різні народи, не заважаючи один одному, не вбиваючи один одного, не підкоряючись один одному і не вимагаючи такого підкорення від інших. Не істерична біологічна закомплексованість, не націоналістична самозамкненість, а щастя людське — ось де вищий критерій розвитку й прогресу будь-якого суспільства. Отже, кінцева мета послідовно демократичної національної політики полягає в погодженні національних та міжнаціональних відносин. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що гармонізація міжнаціональних відносин є можливою, якщо, по-перше, процес єднання, зближення, а потім і інтеграції націй відбувається природно, коли поступово визрівають для цього процесу об'єктивні й суб'єктивні передумови. По-друге, гармонізація міжнаціональних відносин може відбутися, якщо правильно вибрано політичні форми об'єднання народів (федерація, конфедерація, співдружність, асоціація і т. п.) та гарантовано вільний вихід з об'єднання. По-третє, якщо інтегративні процеси забезпечують реальні позитивні результати для всіх учасників такого об'єднання. По-четеерте, якщо суб'єкти співтовариства залишатимуться рівними у своїх правах і обов'язках, а певне обмеження сфери реалізації їхнього суверенітету (що майже завжди неминуче) буде добровільним самообмеженням, а не наслідком тиску сильніших (яскравим прикладом такого позитивного об'єднання є стосунки 15 країн Європи в рамках створеного ними Європейського Союзу). По-n 'яте, якщо процес інтеграції буде націлено не на нівелювання етнонаціональних відмінностей, а на максимальний розвиток етнонаціональної самобутності народів. По-шосте, якщо національна політика буде гнучкою, здатною швидко пристосовуватися до вічно змінних умов життя й розвитку народів і націй. Відтак головним чинником гармонізації національних та міжнаціональних відносин є створення правової демократичної держави. Практика свідчить, що за тоталітарних та авторитарних режимів неминуче виникає дисгармонія у міжнаціональних відносинах, що призводить до етнополітичних конфліктів, хаосу та насильства в суспільстві. Усе це дає змогу дійти загального висновку, що гармонізація міжнаціональних відносин — не стан, а безперервний процес. Керування цим процесом з боку держави хоч і дуже складна, але абсолютно реальна річ. Зусилля й кошти, витрачені на таке керівництво, є цілком виправданими. Реальний приклад цього — Швейцарія, Фінляндія, Швеція. Норвегія, які забезпечують нині своїм громадянам чи не найвищий у світі життєвий рівень і характеризуються високою стабільністю етнополітичної ситуації. Після проголошення державної незалежності в Україні розпочався процес розбудови самостійної демократичної Української держави і процес формування сучасної нації. Початок етногенезу українців ще недостатньо з'ясований істориками, але те, що основні їхні етнокультурні риси сформувалися в часи Київської Русі, є незаперечним фактом. У часи Галицько-Волинського князівства розпочався процес націогенезу українців шляхом так званої інкорпорації. Він був перерваний литовським, а пізніше польським поневоленням українського народу, але в етнокультурних змаганнях з чужоземними етнокультурними впливами закладається духовна основа для майбутньої національно-визвольної боротьби. Козацько-селянський рух проти польського панування із XVII ст. мав спочатку станово-козацький і релігійний характер, але згодом переріс у національно-визвольну боротьбу, в результаті якої утворилася козацька держава, котра проіснувала як національна автономія до 1764 р. Цей період можна вважати першим етапом національно-державного розвитку України. Другий період розпочався наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. і спричинився в 1917—1921 pp. до утворення Української держави. В радянський період національно-державний розвиток, хоч і супроводився великими втратами у соціальній структурі та культурній сфері, проте досяг певних здобутків: національно-культурне відродження 20—30-х років, об'єднання українських земель в одній державі, прийняття України членом ООН, існування, хоч і формально, інститутів держави, створення сучасних індустріальних галузей і забезпечення зростання інтелектуального рівня населення. Нині в Україні головною проблемою етнополітики є вибір шляхів формування сучасної української нації, здатної гармонізувати етнічні, соціально-класові і релігійні відносини. Тут виділяються три концептуальні моделі: територіальна, етнічна й ет-нотериторіальна. Територіальна концепція передбачала формування нації за територіально-громадянським принципом, ігноруючи пріоритетність у цьому процесі корінного українського етносу. В ній особлива увага зосереджується на закріпленні статусу двомовності, федеративного устрою України, запереченні традиційної національно-державної української символіки. Ця концепція утверджує поняття «народ України», обираючи тим самим шлях формування української нації, характерний для країн, на території яких не було корінного народу і вони формувалися на політичній основі, враховуючи етнокультурні інтереси багатьох або декілька із них (як у народів США, Канади, Швейцарії). Етнічна концепція ґрунтується на таких положеннях: 1) примордіалістичний підхід до генезису нації; 2) визнання українського етносу українською нацією та єдиним суб'єктом державотворення; 3) юридичне закріплення пріоритетів корінного народу у порівнянні з національними меншинами в усіх сферах суспільного життя; 4) надання українського громадянства всім українцям, незалежно від місця їхнього проживання; 5) представники національних меншин отримують громадянство, якщо вони знають українську мову, лояльно ставляться до Української держави, шанують її закони; 6) заперечення принципу двомовності в державних установах за будь-яких умов, а також принципу державного фінансування навчальних закладів нацменшин; 7) конституційне закріплення правоспадковості Української держави; 8) заперечення ідеологічного плюралізму і конституційне визнання державної ідеології, яка б ґрунтувалася на національній ідеї; 9) прирівняння статусу Криму до області. Етнотериторіальна концепція передбачає формування української нації за територіально-громадянським і етнічним принципами. Територіально-громадянський принцип цієї концепції передбачає, що члени української нації— це представники як корінного українського етносу, так і національних меншин, котрі є громадянами України. Крім того, національні меншини мають право на створення національно-культурної автономії. Цей принцип реалізовано у Законі України про громадянство, який передбачив після проголошення державності України нульовий варіант набуття громадянства всіма, хто проживає на території України, і Законі про національні меншини в Україні. У процесі реалізації цього принципу пропонується також прийняти Закон про статус кримського народу, який би закріпив статус національних самоврядних інститутів у районах проживання кримських татар, а також у перспективі надав змогу їм, а також іншим національностям Криму реалізувати свої етнічні інтереси через другу палату кримського парламенту, шляхом гарантованого квотового представництва. Сутність етнічного принципу цієї концепції полягає в тому, що визнається право українського народу як корінного на політичне самовизначення. Це право виражається в тому, що національна держава отримує назву від корінного українського етносу, його мова, традиційна символіка отримують статус національно-державний. Отже, національна ідентифікація відбувається насамперед на основі головних етнокультурних цінностей українського народу. Процес формування сучасної української нації проходить на основі консолідації різних соціальних груп навколо національної ідеї у її політико-державному, економічному та етнокультурному аспектах. Він може успішно функціонувати завдяки проведенню радикальних реформ в усіх суспільних сферах: політичній, правовій, економічній, культурній. Головними політичними чинниками консолідації української нації є: • створення збалансованої моделі державної влади, яка передбачала б ефективний механізм стримувань і противаг між виконавчою, законодавчою і судовою гілками влади, виключала можливість перетворення вищих державних органів в арену перманентного протистояння різних соціальних і політичних сил; • формування партійної системи із сильним центристським блоком, здатним виробити ідеологію реформування держави та суспільства на засадах національної ідеї як синтезу ліберальних, соціал-демократичних і консервативних поглядів, а також нейтралізувати ліворадикальну і праворадикальну опозиції; • забезпечення правових умов для цивілізованого вияву соціальних інтересів через групи тиску як діючі елементи громадянського суспільства. До правових чинників консолідації української нації насамперед треба віднести консолідацію і кодифікацію права відповідно до норм нової Конституції і міжнародних правових стандартів. Створення ефективної правової системи в Україні сприятиме національній інтеграції, оскільки єдина система рівних для всіх громадян прав і обов'язків формуватиме у них почуття рівних можливостей для самореалізації саме завдяки національній ідентичності. Чим ефективніше нація зможе забезпечити сприятливі умови для самореалізації особи, в тому числі й етнокультурні, тим інтенсивніше проходитиме процес національної ідентифікації. Реформування економіки в Україні не тільки якісно змінить галузеві й територіальні диспропорції, що дасть змогу усунути нерівномірність у розподілі національного продукту, трудових ресурсів, а й трансформує спосіб мислення, форму суспільної взаємодії. Крім того, ринкові перетворення радикально оновлять соціальну структуру, що відтворюватиме ті групові інтереси, які об'єктивно спрямовані на збереження національної єдності і суспільної стабілізації. Отже, ринкова економіка, виробляючи єдину систему ділового спілкування, а також менеджменту, сприятиме подоланню мен- тальної фрагментарності українців, зумовленої регіональною і відомчою замкнутістю. У культурній сфері головним є формування через заклади освіти, а також творчі колективи спільної громадянської культури, яка органічно поєднує традиційні цінності українського народу з цінностями національних меншин у їх сучасному цивілізованому вигляді. «Майбутнє України, — підкреслює Президент України Віктор Ющенко, — найкраща освіта, висока наука, технології завтрашнього дня». Реформована система освіти і науки в Україні зможе гнучко реагувати на потреби суспільного розвитку, закладе стимули до висококваліфікованої праці, сприятиме піднесенню її престижу і тим самим — престижу нації.
Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.006 сек.) |