Роль та місце націй і етновідносин у політичному житті

Сучасне людство налічує приблизно дві тисячі різних народів (тільки в Україні їх понад 100), а незалежних держав у світі бли­зько 200. Отже, більшість народів світу проживає в багатонаціо­нальних державах. Цей факт треба завжди пам'ятати. Усі ми жи­вемо й завжди житимемо спільно з людьми різних національ­ностей. Ця обставина вимагає від кожного з нас особливої делі­катності, терпимості та відповідальності. Завжди слід пам'ятати, що в народів більше спільних рис, ніж відмінностей.

І ця спільність нині, коли цілісність та взапомозв'язаність сві­ту стали такими відчутними для нас, буде зростати. Проте збли­ження народів не нищить їхніх національних особливостей. На­впаки, саме своєрідність культури різних народів є живим джерелом духовного багатства всього людства.

Кожний із нас відносить себе до певної національності. На­ціональність — це належність людини до певної етнічної (від гр. «етнос» — народ) спільності. У курсах історії та філософії розглядаються такі етнічні спільності, як рід, плем'я, народ­ність, нація. їх розвиток пов'язаний зі зростанням продуктив­них сил, господарських зв'язків. З розвитком капіталізму по­силюються економічні та культурні зв'язки, створюється єдиний національний ринок, ліквідується господарська роз­дробленість народності, а різні її частини з'єднуються в одне національне ціле — націю.

Нація — це найбільш розвинута етнічна спільність. Вона складається протягом тривалого історичного періоду в результаті з'єднання, «змішування» представників різних племен та народ­ностей. У людей однієї нації, як правило, спільні економічні зв'язки, територія, мова, культура. Це не біологічні ознаки. Во­ни виникають і формуються протягом усього суспільного розвит­ку. Так, українська нація склалася в процесі подолання феодаль­ної роздробленості та створення єдиного загальноукраїнського ринку. Процес цей проходив у боротьбі за незалежність, за утве-

рдження української державності. Сучасна українська мова ґрун­тується на стародавніх слов'янських мовах. Але водночас вона ввібрала в себе велику кількість слів з інших мов — латинської, грецької, татарської, французької, німецької, англійської, польсь­кої та багатьох інших.

Не слід уявляти процес етнічного розвитку як ідеально пря­мий шлях просування від однієї форми спільності до іншої. На­роди перебувають у вічному русі: етноси виникають, розвива­ються, зникають. У кожного народу — свій шлях, своя доля. З історії ми знаємо, що багато колись відомих народів пішли у безвість (фінікійці, скіфи, половці і т. д.), а деякі із сучасних на­родів виникли ще в Стародавньому світі (вірмени, грузини). Анг­лійська нація склалася в XVI ст., українська й російська — у XVII—XVIII ст., німецька — у XIX ст. Десятки націй сформува­лися в XX ст. І нині людство репрезентоване всім багатоцвіттям етносу— родом, племенем, народністю, нацією, що пов'язано з різноманітністю економічних, культурних, соціальних умов його життєдіяльності.

Етнос завжди перебуває в розвитку. А тому не слід догмати­зувати ті чи інші риси, вважаючи їх раз і назавжди даними. Існу­ють етноси, що розпорошені по різних країнах, тобто не мають єдиної території та економіки, але їх представники вважають себе однією нацією. Українці, наприклад, які живуть в інших країнах, називають себе українцями. Буває навіть і так, що представники однієї нації говорять різними мовами. Усе більшає на Землі лю­дей, що народилися від змішаних шлюбів (тобто від батьків різ­них національностей), і вони мають право вибирати собі націона­льність будь-кого з батьків. У більшості країн світу національ­ність визначається не державними органами, а самою люди­ною — добровільно. За сучасними цивілізованими канонами ви­бір національності з власного бажання є невід'ємним правом лю­дини, однією з умов її свободи. Отже, національна само­свідомість людини, тобто те, ким вона себе визнає, який етнос вибирає, — це ще одна ознака нації.

У процесі зміни етносу виявляється дія двох взаємопов'язаних тенденцій. Одна з них — це етнічна диференціація, тобто відо­соблення людей певної етнічної групи, її прагнення до самороз­витку, до національної самостійності, до розквіту власної еконо­міки, політики, культури. Цю тенденцію ще називають націо­нальною.

Друга — інтеграція, об'єднання націй (її ще називають інтер­національною). Ця тенденція веде до розширення зв'язків між різ-

ними етносами, руйнування кордонів, сприйняття всього найліп­шого, що створено іншими народами, до поглиблення економіч­них відносин, розвитку спілкування у сфері культури і т. д. Оби­дві тенденції взаємопов'язані. Вони пояснюються об'єктивними економічними та соціально-культурними потребами.

Дія обох цих тенденцій у розвитку етносу наочно простежу­ються протягом усієї історії людства. Обидві вони сприяють про­гресу цивілізації, бо одна веде до внутрішнього самовдоскона­лення, розквіту етносу, а друга сприяє взаємозбагаченню народів, обміну національними цінностями, зміцненню взаєморозуміння, довіри, дружби й миру. У кінцевому підсумку обидві тенденції сприяють розвиткові людської особистості.

Одним із провідних чинників розвитку людства в наші дні є науково-технічна революція. Вона зумовлює як спеціаліза­цію виробництва, так і його широку кооперацію (співробіт­ництво), бо продуктивним силам, що бурхливо зростають, ті­сно в параметрах окремої нації і навіть великої багато­національної держави (наприклад, транснаціональні корпора­ції мають філіали майже в усіх країнах світу і продовжують посилювати свою міць).

Відбувається процес економічної інтеграції народів та дер­жав, а разом з тим природне їх зближення, інтернаціоналізація всіх сторін життя. Яскравим прикладом цього процесу може бути Європейський Союз (ЄС), що об'єднує п'ятнадцять країн Європи. І процес цей посилюється. Інтереси народів ЄС вира­жають кілька спільних органів. Серед них, наприклад, Євро­пейська нарада, яка спрямовує всю політику ЄС (вона склада­ється із глав держав). Європейський парламент — законотворчий орган, що обирається всім дорослим населен­ням ЄС. Ще один приклад — угода між Сполученими Штатами Америки та Мексикою про утворення спільного економічного простору, скасування митних тарифів та проведення єдиної економічної політики щодо інших держав.

Великим досягненням ЄС вважають ретельно розроблене єди­не європейське законодавство, яке поставило міжнаціональні відносини народів цієї організації на твердий ґрунт закону. Його верховенство над національним законодавством визнають усі держави ЄС. На випадок конфліктів для вирішення складних проблем створено «третю владу» — Суд європейських співтова­риств, рішення якого обов'язкові для всіх держав.

Процес інтеграції народів ЄС досягнув високого ступеня. Нині існують навіть пропозиції про перетворення Союзу в єдину дер-

жаву зі спільним центром влади й управління. Усі суб'єкти, які ввійдуть у це об'єднання, залишаючись повними господарями на своїй території, мають добровільно передати центру право управління загальними справами. А центр, у свою чергу, повинен підтримувати баланс інтересів — захищати кожного члена спів­дружності. Для нового об'єднання є вже навіть і назва— «Спо­лучені Штати Європи».

Крім об'єднання суверенних держав, існує інший шлях між­національної інтеграції — відкрите багатонаціональне суспільс­тво, класичним прикладом якого можна назвати США. У такому співтоваристві немає офіційного розподілу країни на окремі су­веренні держави. Влада тут не втручається в національне життя своїх громадян, а їхня національна належність є приватною справою кожного. Однак держава на базі демократичних законів гарантує будь-якому народові національно-культурну автоно­мію й охороняє права на свободу всіх видів об'єднань — еконо­мічних, політичних, партійних, професійних, національних, ві­кових, за інтересами і т. д. Інакше кажучи, за умов багато­національної демократичної держави люди різних національно­стей вільно співіснують, а також (за бажанням) вільно об'єдну­ються в товариства відповідно до своїх особистих потреб та ін­тересів, якщо, звичайно, ці об'єднання не мають кримінального характеру. Будь-яка дискримінація за національною ознакою є порушенням прав людини і засуджується законами демократич­ної держави.

Названі шляхи міжнаціональної інтеграції відображають до­свід сучасної цивілізації. Ними прямує більшість розвинутих країн Західної Європи, США, Канада, деякі країни Азії та Латин­ської Америки з багатонаціональним населенням. Успішне вирі­шення міжнаціональних проблем завжди базується на економіч­ній інтеграції, соціально-культурних досягненнях, задоволенні різноманітних потреб громадян.

Але діє й інша тенденція — диференціація. Життя спростовує прогнози деяких теоретиків, які тривалий час твердили, що в роз­винутих країнах за умов НТР відбуватимуться в основному про­цеси інтеграції, а процеси національного самовизначення, які ча­сто виявляються в конфліктній формі, мовляв, залишаться «здобутком» лише відсталих країн.

Проте наприкінці 60-х років сталися різкі зіткнення на націо­нальному ґрунті саме в розвинутих країнах — Канаді (проблема франко-канадців), Франції (проблема провінції Бретань), Велико­британії (проблема Північної Ірландії), Бельгії (проблема фламандців та валлонів), Іспанії (проблема басків) і т. д. У 90-ті роки припинили своє існування такі багатонаціональні держави, як Союз Радянських Соціалістичних Республік, Союзна Республіка Югославія, Чехословаччина, Федреативна Республіка Німеччини, Німецька Демократична Республіка.

Сам факт існування у світі понад двох тисяч етнонаціональ-них спільнот свідчить про те, що між ними складаються певні відносини. Національні відносини — це відносини між суб'єк­тами етнонаціонального розвитку — націями, народностями, на­ціональними групами та їхніми державними установами. Про­блема національних відносин займає важливе місце в політично­му житті багатонаціональної країни. І це зрозуміло, оскільки немає жодного принципового питання, яке можна було б виріши­ти без огляду на національний склад населення. Національні від­носини — складна соціально-політична категорія, одна зі специ­фічних форм соціальних відносин. Вони не існують у чистому вигляді, а виявляються як складова економічних, політичних та духовних відносин. У національних відносинах відбивається вся сукупність соціальних відносин, специфіка яких зумовлена реа­льним існуванням національних спільностей. Визначальний вплив на них справляють економічні та політичні чинники.

У системі національних відносин політичні аспекти є ключо­вими, вирішальними. Це зумовлено, передовсім, значенням дер­жави як важливого чинника формування й розвитку нації, внут­рішнім зв'язком національних та соціально-класових проблем. Безпосередньо до сфери політики належать такі питання націона­льних відносин, як національне самовизначення, поєднання наці­ональних та загальнолюдських інтересів, рівність прав націй, створення умов для вільного розвитку національних мов та наці­ональних культур, підготовка й представництво національних кад­рів у структурах влади і багато інших питань. Водночас на фор­мування політичних настанов, політичної поведінки, політичної культури помітний вплив справляють існуючі історичні традиції, соціальні почуття й настрої, географічні та культурно-побутові умови існування націй і народностей. Оскільки політика — це ді­яльність у сфері відносин між великими соціальними групами, то, по суті, усі аспекти взаємовідносин націй і народностей ма­ють політичний характер.

Раніше вже було сказано, що нації як найбільш розвинута ет­нічно-соціальна спільність почали створюватися з виникненням капіталістичного способу виробництва. Головним гаслом у цьому процесі була теза, яка виникла під час Французької революції:

«Один народ — одна нація». Цей принцип діяв понад сто років, але в кінці XIX ст. з появою багатонаціональних держав він без­надійно застарів. Тоді ліві соціал-демократи висунули гасло са­мовизначення націй (пізніше його детально розробив В. І. Ленін) як спроби визволення від національного гніту. На жаль, уже тоді в багатьох людей це гасло асоціювалося з відокремленням. «Як­що немає відокремлення нації, то немає і її самовизначення», — так казали тоді, так більшість тлумачить це гасло й зараз.

Насправді ж сталася логічна помилка: самовизначення через відокремлення почали розглядати як мету, а не як засіб самороз­витку нації без шкоди для інших народів. Безумовно, національне відокремлення необхідне, якщо неможливо досягти знищення національного гніту, досягти суверенітету іншими засобами. Про­те національне відокремлення за умов цивілізованого демократич­ного суспільства завжди має негативні наслідки, наприклад, по­рушення існуючих економічних, політичних, культурних зв'яз­ків, що погано позначається на соціальному житті як народу, що відокремився, так і інших народів колись єдиної держави.

Відносини національної нерівності, національної експлуатації та пригнічення є реальністю не тільки минулого, а й сучасного. Так зване національне питання зовсім не пішло у минуле. Націо­нальне питання — це відносини національної нерівності, поділ націй на привілейовані та неповноправні, пригнічені, це неодна­ковий рівень економічного та культурного розвитку різних націй, це атмосфера національної ворожнечі, національного розбрату, чвар на національному ґрунті тощо.

Кожний із названих елементів національного питання може мати різний ступінь напруження, масштабності виявів. Іноді на перший план виходять суто політичні моменти. А іноді націона­льні проблеми виявляються передовсім у питаннях економіки та культури, оскільки дискримінація за національною ознакою має в таких випадках не тільки формально-правовий, а й фактичний характер. Названі проблеми можуть загострити ситуацію у сфері міжнаціонального спілкування, відновити ті негативні наслідки в свідомості та побуті, які склалися внаслідок тривалого впливу чинників, що становлять суть національного питання.

Національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що полягає в сукупності національних проблем на дано­му етапі розвитку тієї чи іншої країни. Причому з вирішенням одних проблем виникають інші, часто навіть складніші, що зу­мовлюється постійним розвитком самих націй. А тому не може бути повного й остаточного розв'язання національного питання в усіх його аспектах та соціальних вимірах, немає і не може бути рецептів, однакових для всіх етапів суспільного розвитку, для всіх країн.

Отже, національне питання — це сукупність політичних, еко­номічних, правових, ідеологічних та інших проблем, що виявля­ються в процесі внутрішньодержавного й міждержавного спілку­вання націй, народностей. Поняття «національне питання» і «національні відносини» багато в чому збігаються, але вони не ідентичні: друге значно ширше, ніж перше. Національні відноси­ни, крім явищ, що мають негативний характер, включають і такі явища, процеси, які характеризуються поняттями «дружба», «спів­робітництво», «взаємодопомога», «зближення»»та ін. Отже, мо­жна сказати, що національне питання — це національні відноси­ни особливого типу.

Нині широко користуються поняттям «міжнаціональні від­носини». Виникає питання: як воно співвідноситься з поняттям «національні відносини»? Останнє включає в себе три форми відносин національного характеру: внутрішньонаціональні, відносини міжнаціонально-етнічними спільностями; відносини націй, народностей на міжособистісному рівні. Міжнаціональ­ні відносини охоплюють відносини між національними спіль­ностями в цілому, а також між представниками різних націй на особистому рівні. Як бачимо, це близькі поняття, багато в чому спільні.

Важливим питанням національних та міжнаціональних відносин є проблема державно-правових форм об'єднання народів.

Таких форм три: унітаризм, федерація та конфеде­рація.

Унітаризм — це державний устрій, що характеризується централізованим керівництвом адміністративно-державними одиницями, що являють собою одне ціле. Такою є Україна. «Багатство України, — відмічає Президент України В. Ющен­ко, — це багатство її регіонів... Нас не розділити ні мовами, якими ми розмовляємо, ні вірами, які ми сповідуємо, ні полі­тичними поглядами, які ми обираємо. У нас одна українська доля. У нас одна українська гордість. Ми горді тим, що ми — українці!»

Унітарна держава — єдине й неподільне державне об'єднання, хоч у межах цієї держави цілком можлива широка територіальна або національна автономія. У сучасному світі багатонаціональ­ними унітарними державами с Китай, Іспанія, Румунія, В'єтнам, Лаос, ПАР та ін.

Федерація — це об'єднання двох або кількох держав в одну нову державу на підставі єдиної конституції. Федерація є союз­ною державою, або, що те саме, однією спільною державою, тоб­то державно-правовим об'єднанням.

Федерація завоювала міцні позиції у світі. Цей принцип дер­жавного будівництва використовується не тільки за умов багато­національного суспільства, а й там, де національний чинник віді­грає другорядну роль. На земній кулі чимало федеративних держав, котрі є, як правило, великими, сильними і впливовими. В Америці це — США, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина; в Європі — ФРН, в Азії — Індія, Малайзія, Пакистан, в Африці — Нігерія. Федеративний устрій сприяє децентралізації влади, ав­тономії і самостійності його суб'єктів, розвитку демократичних форм управління. Він оцінюється як раціональна, ефективна модель.

Конфедерація — міждержавний союз, у якому його члени абсолютно автономні, мають незалежну систему державних органів та незалежне законодавство, право санкціонування і нуліфікації, тобто скасування актів союзних органів, самостій­не громадянство, валюту, національну армію. Конфедерація від федерації відрізняється передовсім правовими формами створення цих державних об'єднань: у конфедерації — дого­вір, у федерації— конституція. Звідси випливають і їхні кар­динальні відмінності. У конфедерації немає єдиної території. Тут є територія кожної окремої держави, яка вступила до неї. Такі утворення, як свідчить історія, тимчасові. Майже всюди тенденція розвитку йде від повної незалежності через конфе­дерацію до федерації.

Отже, на практиці конфедерація стає проміжним етапом до ті­снішого союзу. Наочний приклад того — сучасна західна й центральна Європа, яка стала, по суті, конфедерацією, що посту­пово й поетапно перетворюється на федерацію.

Поиск по сайту: