ЗМІСТ ТА СУТНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА

Що являє собою національна політика? Хто є її суб'єктами? В чому полягає мірило ефективності й дійовості національної політи­ки? Що говорить про це досвід людства, України, інших країн СНД?

Національна політика — це цілеспрямована діяльність з регулю­вання відносин між етносами, націями і етнонаціональними група-ми (народами), що виявляється в свідомому впливі державних і су­спільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетніччих відносин з метою їх нормалізації, стабілізації і гармонізації¹². Націо­нальні відносини разом з націями, народностями й іншими етнічни­ми спільностями виступають як об'єкти національної політики. А суб'єктами національної політики виступають держава, її органи, по­літичні партії, громадські організації тощо.

У теорії і на практиці слід враховувати, що національна політика, соціальна політика, економічна політика, демографічна політика й інші види політичної діяльності тісно взаємозв'язані між собою. В різних системах зв'язку вони співвідносяться як загальне і особли­ве, ціле і частина. Соціальні, економічні, мовні, демографічні аспек­ти національної політики перетворюють її в складову частину цих видів політики. Водночас національна політика як система є концен­трованим виразом соціальної, економічної, мовної, демографічної політики.

У національній політиці слід розрізняти стратегічні завдання та поточні. Стратегічні завдання у сфері національних відносин є спільними для всіх націй та народностей будь-якої держави і розра­ховані на певний історичний період. Що стосується політики поточ­ного моменту, то вона визначає більш конкретні цілі та завдання, що випливають із сьогоднішньої ситуації. Відтак у механізмі національ­ної політики дуже важливим є диференційований підхід, що врахо­вує конкретну ситуацію даного регіону або національно-територі­альної одиниці. Розробляючи регіональну національну політику, необ­хідно брати до уваги географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування даної нації або народності, її національноі державності, національний склад населення, співвідно шення корінного та некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідно­сини даної республіки з сусідніми і т. д. У будь-якому разі неодмін­ною умовою ефективної національної політики є врахування зако­номірностей, тенденцій розвитку націй і національних відносин, на­уковий підхід до аналізу існуючих проблем. Там, де питання національної політики розглядаються не на основі наукового аналі­зу, а суб'єктивістськи, неминуче допускаються прорахунки й помил­ки. Це, в свою чергу, створює підґрунтя для загострення національ­них почуттів і непорозумінь між тими чи іншими групами населен­ня, відновлення старих міжнаціональних суперечок.

Політична практика засвідчує, що ефективною є така національ­на політика, яка відповідає демократичним принципам розв'язання національних проблем. Для цього треба не тільки впровадити в жит­тя принцип рівноправності націй, а ще й доповнити проголошення юридично-правової рівності націй їхньою фактичною рівністю в еко­номічній, соціальній та культурно-духовній сферах життя. Реаліза­ція різноманітних заходів для розвитку націй та народностей, що живуть нині в Україні, має супроводжуватися також подоланням тих негативних наслідків, які принесла "національна політика", здійсню­вана сталінською тоталітарною системою¹³.

Серпневі події 1991 року в колишньому СРСР відкрили нову сто­рінку в міжнаціональних відносинах і з усією гостротою поставили вимогу перед політичними діячами нових незалежних держав ста­витись до розв'язання національних проблем з позицій виваженості, чіткого врахування реалій життя, з позицій послідовного демокра­тизму і соціальної справедливості. Здійснення саме такої політики в нових умовах здатне забезпечити реалізацію життєво важливих інте­ресів усіх і кожної окремо взятої нації та народності. Одним із пози­тивних прикладів саме такого політичного підходу можуть бути прий­няті Верховною Радою України Закон про громадянство, Декларація прав національностей України, договори між Україною, Російською Федерацією та іншими республіками колишнього СРСР, які створи­ли необхідні правові основи для розвитку дружніх добросусідських взаємин між народами цих держав. Так, наприклад, у Декларації прав

національностей України зазначено, що "Українська держава гаран­тує всім народам, національним групам, громадянам, що прожива­ють на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та духов­но-культурні права.

Представники народів та соціальних груп обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та орга­нізаціях. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за законом"¹⁴. Як свідчить цей важливий державний доку­мент, в ньому проголошено й гарантовано в законодавчому порядку широке коло прав громадян у всіх сферах суспільного життя. Реалі­зація положень Декларації сприятиме широкому налагодженню дружніх відносин, мирному співжиттю громадян понад 100 націо­нальностей, які живуть в Україні.

Важливою функцією національної політики є розробка ефектив­них шляхів і методів вирішення міжнаціональних конфліктів, їх про­гнозування та запобігання ним¹⁵. Міжнаціональний конфлікт, з од­ного боку, є специфічним, конкретно-етнічним виразом загальносо-ціальних протиріч, а з іншого — власне національним (тобто етнічним) конфліктом, хоч і детермінованим соціальними супереч­ностями. Доведення суперечностей до конфлікту є дуже небезпеч­ним, оскільки в ньому сконцентрована велика руйнівна сила. Пояс­нюється це передовсім тим, що намагання кожної зі сторін — учас­ниць конфлікту "отримати перемогу" неминуче натрапляє на протидію протилежної сторони. Прикладом цього можуть бути події на Кавказі, в Таджикистані, у колишній Югославії тощо.

У національній політиці важливо не тільки своєчасно "зняти" вже існуючі суперечності, а й їх передбачити. Так, наприклад, перехід до ринкових відносин об'єктивно містить у собі можливість загострен­ня національних суперечностей, оскільки відмінності в рівнях соці­ально-економічного розвитку республік та регіонів ведуть до не­однакових стартових можливостей. Інший приклад. Демократизація виборчого процесу і перехід на альтернативну систему висування й виборів депутатів можуть призвести до звуження в законодавчих орга­нах представництва тих чи інших народів, втрати принципу пропор­ційного представництва націй та народностей у структурі влади, що, в свою чергу, породжує міжнаціональну недовіру та образи.

Як можна визначити основні принципи побудови національної політики в сучасних умовах?¹⁶

Перший принцип. Національна політика має базуватися на науко­вому аналізі і творчому осмисленні передового в цій галузі досвіду як вітчизняного, так і світового. Відправними точками для такого підходу мусять виступати рівноправність народів та їх взаємовигід­не співробітництво, взаємна повага до інтересів і суспільних цінно­стей усіх народів, непримиренність до націоналізму, в яких би фор­мах він не виявлявся.

Другим принципом є принцип стабільності територіальних кор­донів суверенних держав. Сьогоднішня політична практика перекон­ливо свідчить, що територіальні претензії все більше стають вибухо­небезпечним фактором і без того напруженого сучасного життя. Те­риторіальні претензії призводять не тільки до загострення міждержавних відносин, а навіть і до війн. Таких прикладів у сучас­ному світі багато — досить указати на приклади відносин між Іра­ном та Іраком, Індією та Пакистаном.

Україна не має територіальних претензій до сусідніх держав, її політика в цьому відношенні виважена й послідовна, хоч, на жаль, не всі сусіди, особливо Румунія, дотримуються цієї лінії.

Як третій принцип можна назвати принцип органічної єдності національної, економічної, соціальної, політичної та духовної сфер розвитку суспільства. Національну політику можна розглядати як концентрований вираз економічної, соціальної, духовно-культурної та інших видів політики. Водночас національна політика є відносно самостійною і активно впливає на економіку і соціальне життя су­спільства. А тому недооцінка як залежності національної політики від інших напрямків політики, так і відносної її самостійності при­зводить до значних прорахунків у вирішенні національних проблем.

Четвертий принцип — цілісність національної політики, враху­вання взаємозв'язку всіх її компонентів. При розробці державної національної політики необхідно враховувати географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування даної нації, народності та інших етнічних груп, особливості формування націо­нальної державності, національний склад населення, співвідношен­ня корінного і некорінного населення, релігійність населення та наявність різних конфесій і релігійних груп, особливості національної психології народу, його національні традиції та звичаї, взаємовідно­сини даної держави зі своїми сусідами.

П'ятий принцип — здійснення спеціальної програми з розвитку й надання відповідної допомоги національним меншинам, представ­ники яких проживають в Україні, для розвитку їхньої національної культури, освіти, мови, традицій, звичаїв тощо.

Шостий принцип — формування етики міжнаціональних відно­син, заперечення й засудження будь-яких виявів несправедливості й насилля. Як свідчить історичний досвід, ворожнеча й недовіра у сфері міжнаціональних відносин зникне тільки тоді, коли кожний грома­дянин будь-якої національності буде з однаковою повагою ставитися як до своїх національних, так і до інонаціональних цінностей. Роз­будована з урахуванням цих принципів національна політика, як свідчить передовий світовий досвід, може сприяти консолідації націй і народностей та здійснити їх справжню гармонізацію.

Розглядаючи взаємозв'язок політики і національних відносин, слід спинитися на питанні про вплив національного характеру на полі­тичні відносини. В понятті "національний характер" ніби акумулю­ються своєрідні історичні шляхи нації, її господарської діяльності, соціального, культурного розвитку і географічного середовища. Все це залишає слід у психіці її представників, виражається в поведінці, смаках, звичках, особливостях мислення та сприйняття навколиш­нього світу¹⁷. Риси національного характеру, національної психології змінюються разом із змінами умов існування націй, а проте вони досить стійкі, щоб надавати своєрідності культурі, духовній діяль­ності людей. Ось чому в практичній політиці не можна ігнорувати національно-психологічні особливості того чи іншого народу.

Національний характер справляє вплив на політичну поведінку людей, а отже (хоч і опосередковано), на політичний устрій. Він знач­ною мірою визначає поведінку націй у кризових ситуаціях. Політик повинен враховувати національний характер народу, рахуватися з ним у своїх діях. Дії, що не відповідають стійким рисам національного характеру, призводять політиків до поразки. Водночас політик-ре-аліст може шукати найбільш доцільні засоби впливу на національний характер у бажаному напрямку. Такий вплив може бути успіш ним лише тоді, коли він базуватиметься на послідовному формуванні умов, які б сприяли появі у нації певних нових психологічних рис Якщо, наприклад, ставиться мета виховання почуття державної відпо відальності у громадян, то необхідно створити політичні умови, за яких громадяни могли б фактично брати на себе все більшу відпові дальність за спільні справи. В цьому полягає ефективність політич ного впливу на національний характер.

У національній політиці кардинальним є питання про співвідно шення загальнолюдського й національного моментів, знаходження шляхів до їхньої гармонізації. Взаємодія національних та загально­людських інтересів відбувається складно і характеризується наявні­стю суттєвих суперечностей, зате вдале поєднання цих інтересів ство­рює такий взаємозв'язок і таку взаємозалежність, коли забезпечується прогресивний розвиток як усієї співдружності, так і окремих націй та народностей. Тривалий час у нашому суспільстві в теорії і на прак­тиці панувала теза про пріоритет загальнолюдського над національ­ним, про безумовне підпорядкування національного загальнолюдсь­кому. Це призвело до того, що під приводом захисту загальнолюдсь­ких, загальнодержавних інтересів ігнорувалися національні, обмежувалися права республік, посилювалися тенденції до унітариз­му. Сучасна національна практика не сприймає такого підходу. На­ціональне й загальнолюдське перебувають у діалектичній єдності, де на перший план виходить то одне, то інше залежно від історичних умов та конкретних завдань.

Наукова концепція національної політики випливає з визначення національних цінностей і інтересів кожного народу, їхнього діалек­тичного синтезу із загальнолюдськими. У сучасних умовах доцільно робити акцент не на підпорядкуванні національних інтересів загаль­нолюдським, а на їх погодженні. Це не відбувається само собою, а досягається в результаті послідовної й активної національної по­літики, для проведення якої необхідно створити дійові державні, суспільні й економічні механізми, які б забезпечували таке органіч­не поєднання інтересів. Суть науково обгрунтованої національної по­літики в Україні — це постійний баланс загальнодержавних, загально­людських інтересів усіх народів і етнічних груп, які тут проживають.

Проте в національній політиці будь-якої багатонаціональної дер­жави можливі й вияви націоналізму¹⁸. Націоналізм — явище бага­тогранне й багатоманітне. Але за всієї багатоманітності конкретних виявів він має визначальну ознаку: визнання власної національної винятковості та протиставлення своєї нації іншим. Націоналізм — це намагання забезпечити панівне становище своєї нації, задоволь­нити її інтереси без урахування інтересів інших народів або навіть за рахунок їхнього обмеження¹⁹. Ясна річ, що націоналізм одних може тільки породжувати націоналізм інших.

У національній політиці важливо чітко відокремлювати справді національне від націоналістичного. Це одна з необхідних умов полі­тичного керівництва й управління. До національного належить за­конне, справедливе прагнення кожної нації зберегти свою само­бутність, мову, традиції, уклад життя, історичну пам'ять — все те, без чого у людини немає національного самопочуття та національ­ної гідності. Націоналістичне — це хворобливе, перекручене, дове­дене до крайнощів національне почуття. Причому перехід одного в інше відбувається часто непомітно для самої людини, під впливом емоцій. Так, в умовах недостатньої політичної і загальної культури справедливі вимоги реального суверенітету інколи перетворюються на націоналізм та ізоляціонізм. За тих самих умов, коли не задоволь­няються елементарні соціальні потреби, значного поширення можуть набрати ідеї національної відособленості, національної нетерпимості, спроби шукати винуватих серед представників інших націй.

Інколи важко буває відрізнити національне від націоналістично­го. Межа між ними часто малопомітна. Націоналізм, паразитуючи на природних національних почуттях, прагненні до національного відродження, намагається вести свою політичну гру на деформаціях минулого. За недостатнього рівня політичної і загальної культури, за вибуху пристрастей та емоцій у свідомість народу легко проникає бацила націоналізму, що рано чи пізно зруйнує будь-який суспіль­ний організм, "з'їсть" душу народу.

Ось як писав про це ще минулого століття видатний російський мислитель В.Соловйов: націоналізм, або національний егоїзм, тобто прагнення окремого народу до ствердження себе за рахунок інших народностей, до панування над ними, є повне спотворення націо­нальної ідеї; у ньому народність зі здорової, позитивної сили пере­творюється на хворобливе, негативне зусилля, небезпечне для ви­щих людських інтересів, здатне довести народ до занепаду й заги­белі.

Характеризуючи надзвичайно велике значення національної про­блеми для подальшого розвитку Росії, М.С.Грушевський зазначав, що "без перетворення Росії у вільну спілку народів немислиме по­вне оновлення, її цілковите визволення від темних пережитків мину­лого"²⁰. Вчений також підкреслював, що стійкими у суспільному житті є лише ті відносини між націями, які базуються на взаємній вигоді, на такому розвитку, за яким свобода й суверенітет одного на­роду не обмежують свободу й суверенітет іншого.

У національній політиці слід чітко розрізняти зростання націо­нальної самосвідомості й націоналізму. Зростання національної са­мосвідомості — це природний і законний наслідок економічного і культурного прогресу народів. Протидіючи будь-яким проявам на­ціоналізму, важливо бути чуйним і чутливим до всіх законних вимог і сподівань національного характеру. Але необхідно бачити й те, що в останній період з'явилися безвідповідальні політикани, свого роду націонал-кар'єристи, які паразитують на ідеях і гаслах оновлення, видаючи вузькогрупові інтереси за загальнонаціональні.

Головне завдання у сфері етнонаціонального життя — відхід від політики національного диктату та національного насилля. В націо­нальній політиці клин клином не вибивають. Проте в Україні певні політичні сили діють саме так, як робилося за тоталітарного сусп­ільства, тільки ніби з "протилежним знаком". Якщо національна по­літика в колишньому СРСР будувалася на насильницькому "злитті" народів і націй в один "радянський народ", то тепер певні націона­лістичні сили її будують на такому ж насильницькому їх розмежу­ванні або на асиміляції національних меншин національною більшістю. Вважаючи, що ніби-то нації визначаються виключно "ге­нофондом", а отже, національність конкретної людини встановлено "апріорі", від народження, дехто у вирішенні національного питан­ня знову виходить із штучно сконструйованих ідеологічних схем і постулатів, нав'язуючи їх кожному громадянинові, ігноруючи його власну думку, його намагання, його переконання, його щастя.

Намагання спертися на "масу", а не на особистість, невід'ємне від насилля над цією особистістю, давно вже стало чимось на зразок "умовного рефлексу" для нашого суспільства. Спочатку "масою" вва­жався пролетаріат, а тепер дехто передав цю роль "народам " та "на­ціям". Це призводить не тільки до економічних та соціальних нега­раздів, до політичного напруження, а і до кровопролиття (Закавказ­зя, Югославія).

Національне життя не визнає насилля. Як не можна штучно при­скорити хід етнічного розвитку людства, зігнати нації до однієї "купи", так не можна штучно зводити паркани між націями, консер­вувати відмінності між ними. І те, й інше однаково небезпечне й од­наково трагічне.

Яке ж суспільство має бути в нашій багатонаціональній Україні? Нормальне цивілізоване суспільство без зайвого ухилу до "національ­ного" або (як раніше) до "класового". Суспільство, де понад усе ціну­ватиметься Людина, а все інше буде похідним від цієї найвищої цінності. Суспільство, де спокійно і вільно живуть та розвиваються різні народи, не заважаючи один одному, не вбиваючи один одного, не поклоняючись один одному і не вимагаючи від інших поклонін­ня. Не істерична біологічна закомплексованість, не націоналістична самозамкненість, а щастя людське — ось де знаходиться вищий кри­терій розвитку і прогресу будь-якого суспільства.

Таким чином, кінцева мета послідовно демократичної національ­ної політики полягає в погодженні національних та міжнаціональ­них відносин. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що гар­монізація міжнаціональних відносин можлива, якщо, по-перше, про­цес єднання, зближення, а потім і інтеграції націй проходить природно, коли поступово визрівають для цього процесу об'єктивні й суб'єктивні передумови. По-друге, гармонізація міжнаціональних відносин може відбутися, якщо правильно вибрані політичні форми для такого об'єднання (федерація, конфедерація, співдружність, асо­ціація і т.п.) та гарантований вільний вихід з об'єднання. По-третє, якщо інтегративні процеси приводять до реальних позитивних ре­зультатів для всіх учасників такого об'єднання. По-четверте, якщо суб'єкти співтовариства залишатимуться рівними в своїх правах і обов'язках, а певне обмеження сфери реалізації їхнього сувереніте­ту (що майже завжди неминуче) виступає як добровільне самообмеження, а не результат зовнішнього тиску (яскравим прикладом цього є стосунки 15 країн Європи в рамках створеного ними Європейсько­го Союзу). По-п'яте, якщо процес інтеграції буде націлений не на нівелювання етнонаціональних відмінностей, а на максимальний роз­виток етнонаціональної самобутності народів. По-шосте, національ­на політика тільки тоді може стати гармонійною, якщо вона буде гнуч­кою, здатною швидко пристосовуватися до вічно змінних умов жит­тя й розвитку народів і націй. Нарешті, головною умовою гармонізації національних та міжнаціональних відносин виступає створення пра­вової демократичної держави. Практика свідчить, що за тоталітар­них та авторитарних режимів неминуче виникає дисгармонія у міжна­ціональних відносинах, що призводить до етнополітичних конфліктів, хаосу та насилля в суспільстві.

Усе це дає змогу зробити загальний висновок, що гармонізація міжнаціональних відносин — не стан, а безперервний процес. Керу­вання цим процесом з боку держави хоч і дуже складна, але цілком реальна річ. Зусилля і кошти, витрачені на таке керівництво, є цілком виправданими. Реальний приклад цього — Швейцарія, Фінляндія, Швеція, Норвегія, які забезпечують сьогодні своїм громадянам чи не найвищий у світі життєвий рівень і характеризуються високою стабільністю етнополітичної ситуації.

Сазонов

Поиск по сайту: