Концепція національного самовизначення та державного суверенітету

В умовах спільного співробітництва, близько сотні національностей в межах держав­но організованого суспільства, величезного значення набуває гармонізація міжнаціо­нальних відносин, що досягається не шля­хом вказівок, рекомендацій та велінь, а створенням сприятливих (насамперед політичних) умов. Хоча це і склад­на, але цілком реальна мета. Причому зусилля, що витрачаються на її досягнення, окупаються сторицею. Підтвердження тому - Бельгія, Швейцарія і Скандинавські країни, що займають в сучасних умовах перші місця по життєвому рівню своїх громадян і відрізняються ста­більністю економічної ситуації. Основу будь-якої послідовно демок­ратичної етнонаціональної політики становлять принципи рівно­правності і самовизначення народів, суверенітету, територіальної цілісності, права народів на мир, безпеку і розвиток, на доступ до досягнень світової цивілізації і їх використання та ін.

Принцип рівноправності і самовизначення народів - це норма міжна­родного права. Та багато народів змушені продовжувати боротьбу за рівноправність і самовизначення тому, що принцип самовизначення, по суті, відображає зміст об'єктивного, прогресивного і незворотного політичного процесу, що реалізується, гарантії нормалізації, стабілі­зації і гармонізації міжнаціональних і міжетнічних відносин. Прин­цип рівноправності і самовизначення народів - першооснова забез­печення прав людини і народів на вільне визначення політичного статусу і створення сприятливих умов для економічного, соціального і культурного розвитку. Рівноправність як складовий елемент принци­пу самовизначення означає володіння всіма без винятку народами рівни­ми правами (політичними, економічними, соціальними та ін.), що гаран­тують їм однакове становище в країні, регіоні, світі. Одним з таких найважливіших прав, що повинні мати всі народи незалежно від своєї чисельності, рівня розвитку, місця розселення та інших характерис­тик, є право на самовизначення. Самовизначення як складовий елемент принципу рівноправності і самовизначення означає право будь-якого народу самостійно вирішувати свою долю, задовольняти всі свої націо­нальні потреби, визначати форму своєї державності, частково або пов­ністю її міняти, входити до складу будь-якої держави (унітарної або федеративної), відділятися і створювати власну державу, об'єднувати­ся з іншими державами в конфедерацію, співдружність, співтовариство та ін. Право на самовизначення широко використано народами, більшість з яких об'єдналися в Співдружність незалежних держав. Ви­користано право народів на відділення і утворення власної незалежної держави. Але право на самовизначення - це основа будь-якої інтеграції, природно, не обтяженої гегемонізмом і колоніалізмом або великодер­жавним централізмом і унітаризмом.

Природно, право на самовизначення не зводиться винятково до відділення і утворення самостійної держави, особливо в сучасних умо­вах, в період потужних інтеграційних процесів. Тому не слід абсолю­тизувати та ідеалізувати право на відділення та утворення самостійної держави, підміняти ним право на самовизначення, тому що його ре­алізація для народів, які живуть розсіяно, в тому числі і на території України, просто неможлива і недоцільна. В етнонаціональній по­літиці необхідно враховувати, що принцип рівноправності і само­визначення належить не тільки народу, але й людині (як особистості та індивідууму). Звичайно, права людини і народу на рівність і само­визначення в період їх становлення не розривалися і не протистав­лялися. Гасло Великої Французької революції «Свобода, Рівність, Братерство!» однаково звернено до народів і до людини. Цікава по­зиція Карла Реннера (Шпрінгера), який вважає, що право особистості на самовизначення є істотне доповнення до всякого права нації на са­мовизначення. Рівноправність націй та окремих індивідуумів, діалек­тична єдність цих прав проголошуються в ряді міжнародних декла­рацій, пактів, обґрунтовуються в працях прогресивних учених.

Ще одним наріжним каменем дійсно демократичної етнонаціональ-ної політики виступає принцип суверенітету. В 1991 році почався про­цес суверенізації народу України. Здійснюючи Декларацію про держав­ний суверенітет України, 24 серпня 1991 року Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної унітарної держави - України. її територія неподільна і недоторкана. На її території мають силу винятково Конституція і закони України, здійснюється захист та охорона національної державності українського народу. Ук­раїна самостійна в вирішенні питань свого державного житія, здійснює верховенство на всій своїй території, самостійно визначає економічний статус і закріплює його в законах. Відносини України з іншими держа­вами будуються на основі договорів, укладених на принципах рівно­правності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи. В сучас­них умовах носіями суверенітету виступають нація, народ і держава.

Розрізняють суверенітет національний, народний, державний.

Національний суверенітет - це сукупність суверенних прав нації на вільний вибір соціально-економічного та політичного ладу, на цілісну національну територію, економічну незалежність, на розви­ток її мови та культури, на повагу національної гордості та гідності. Національний суверенітет - це повновладдя нації, володіння реаль­ною можливістю розпоряджатися своєю долею. Об'єктивною пере­думовою суверенітету нації, її повновладдя виступають національні інтереси, мета та завдання, що стоять перед нею в конкретній обста­новці. Досягнення суверенітету можливо лише внаслідок боротьби нації за своє політичне, соціально-економічне визволення! В суве­ренітеті нація знаходить правовий захист, свободу національного розвитку та національну незалежність. Логічним наслідком сувере­нітету націй виступає їх рівноправність. Протиправна і неприпусти­ма будь-яка національна дискримінація або прагнення однієї нації підпорядкувати собі іншу.

Народний суверенітет - це принцип народовладдя, що означає верховенство, незалежність і повновладдя народу в державі як єди­ного законного і правомірного носія верховної влади.

Державний суверенітет - це верховенство, єдність і самостійність державної влади, її незалежність від іншої влади всередині держави, а також поза нею. Державним суверенітетом володіють всі, без винят­ку, країни. Суверенітет як політико-правовий принцип притаманний будь-якій державі незалежно від її політичної та соціально-економіч­ної природи, не має класової суті та ідеологічного забарвлення. Суве­ренітет як принцип народовладдя становить суть держави.

Види суверенітету, по-перше, - об'єктивна реальність, а по-дру­ге, не тотожні, кожний з них має власний самостійний суб'єкт: націо­нальний - націю, народний - народ, державний - державу, але всі види органічно зв'язані та тісно переплітаються. В поліетнічній дер­жаві діалектика їх взаємовідносин досить складна. Національний та державний суверенітети, по суті, різноманітні форми прояву народ­ного суверенітету: національний виражає його етнічну організацію, а державний - державну. Такий підхід знайшов широке розповсюд­ження і юридичне закріплення в міжнародному праві, а терміни «на­ціональний», «народний», «державний» використовуються практич­но як синоніми, хоча перевага віддається державному. Такий же підхід дедалі більше проявляється в Україні. Так, українська, росій­ська, єврейська, білоруська та інші етносоціальні групи України реа­лізують національний суверенітет через суверенітет народу Украї­ни. Цілком очевидно, що досягнути національного суверенітету можна при повній рівності прав і обов'язків всіх етносоціальних спільностей, що проживають на території України. Суверенітет народу України реалізується через державний суверенітет, а Україна вважається державою її народу.

Принцип суверенітету історично неминучий і глибоко прогресив­ний, тому що прогресивна боротьба проти всякого національного гніту, за суверенність народу, нації. Суверенітет - це форма демок­ратичного життя, необхідна умова нормалізації і гармонізації міжна­ціональних відносин. Скептичне, негативне ставлення до процесу суверенізації, ігнорування і тим більше спроби загальмувати або спро­стувати його здатні викликати непередбачувані наслідки.

У сучасних умовах національно-культурне відродження України розвивається складно та суперечливо. Існує ряд міркувань українських учених - істориків, етнологів на зміст сучасної національної політики української держави. Можна виділити такі моменти. По-перше, україн­ську державу треба будувати як державу української нації. Тут зміст нації розглядається як співдружність людей різних національностей в одній державі. Корінна («титульна», бо дасть ім'я державі) нація опікає кількісно невеликі етнічні групи, беручи 'їх під свій захист. По-друге, від української нації багато в чому залежить і етнокультурний і правовий розвиток національних груп. Яким в Україні буде ставлення до націо­нальних груп, таким же може бути ставлення до українців, розсіяним по всьому світу, до України як демократичної держави. По-третє, для кон­солідації суспільства з метою об'єднання етнічних груп, які живуть в Україні, необхідна єдність національної самосвідомості, національних символів і національних ідей. По-четверте, дотримання у сфері націо­нальних відносин принципів пріоритетності прав і свобод людини та громадянина, нерозривності прав людини та національностей, орієнта­ція на національні та на загальнолюдські цінності. По-п'яте, головний ме­ханізм вирішення міжнаціональних конфліктів - держава, яка через сис­тему законів забезпечує стабільність, гармонійний розвиток суспільства. Все залежить лише від спрямування правової системи: адже держава може виступати не тільки гарантом стабільності, але й однією з найважливіших причин виникнення конфліктів, в тому числі й міжнаціональних.

Отже, досягнення національної згоди в суспільстві, реалізація ідеї національно-культурного відродження народів України і на­ціональної державності можливі тільки на основі принципів рівно­правності та самовизначення народів, суверенітету, демократії й гу­манізму. Реалізація таких принципів - суть практичної діяльності української держави.

Поиск по сайту: