Політична суб'єктність етносів і націй. Сучасна етнополітика

Етнонаціональні процеси та рухи завжди виступали мо­гутнім фактором розвитку цивілізації. У переддень нового, третього тисячоліття вони не лише зумовили докорінні змі­ни як регіонального, так і глобального масштабу, а й при­звели до величезних конфліктів і жертв.

Для сучасної епохи характерне тяжіння до національної суверенізації в органічній єдності із забезпеченням гармонізації етнічних інтересів і потреб на основі демократичних, гуманістичних принципів, загальнолюдських вартостей. І ціл­ком очевидно, що від того, як розвиватимуться ці процеси, як етнополітика різних держав зможе забезпечувати прогно­зування й регуляцію останніх, значною мірою залежатимуть майбутнє людства, його перспективи як неповторного фено­мена у Всесвіті.

Людство складається з багатьох різних етносів, тобто на­родів. Давньогрецький термін "етнос" етимологічно означає "народ", "плем'я", "зграя", "натовп", "група людей" тощо. Причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. У такому розумінні діставали відображення культурно-побутові відмінності негреків. Віт­чизняним еквівалентом цього терміна стало слово "народ". Причому цим словом стали означувати "своїх", а терміном "етнос" — "чужих", інородців. Нині "етнос" вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спіль­ностей, а "народ" набув соціально-політичного і геополітич-ного значення.

У сучасній науці склалося принаймні два трактування етносу. Представники етнографічної школи розглядають ет­нос як певну соціально-історичну систему, інші вчені — як форму існування Homo sapiens, тобто як природний феномен.

Визнання за етносом соціально-історичної сутності дає змогу розглядати і будувати перспективу його розвитку, визначати певні його етапи, ступені зрілості тощо. Приро­дознавчий підхід виводить на аналіз впливу географічного ландшафту на етнос, ролі етнічних контактів, на виявлення іманентних механізмів розвитку етносів.

Що ж визначає обличчя етносу, що приводить його у стан активної діяльності? Серед численних концепцій привертає увдгу теорія пасіонарності. Пасіонарність — ознака, яка ви­никає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість людей, що мають посиле­не тяжіння до дії. Ці люди — пасіонарії. Енергія розвитку виникає у певних людей як домінанта, непереборне внутрішнє прагнення до діяльності для досягнення певної мети1.

'Див.: Гумилев Л. Н. География этноса в исторический период. — Л., 1990. — С. 33; Його ж От Руси к России: Очерки этнической истории. — М., 1992. - С. 15.

За цією теорією, енергія розвитку етносу, або пасіонар-ність, не може зберігатися на одному рівні. Вона має певні фази — піднесення, певної інерційності й занепаду.

Пасіонарність виявляється у людини як нездоланний по­тяг до діяльності заради ідеалу, суспільно значущої мети, заради досягнення якої нерідко доводиться жертвувати і життям інших людей, і своїм власним. Саме ця сила при­скорює еволюцію таких специфічних людських спільнот, як етноси.

Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів сві­домості й поведінки. Це біосоціальна система, яка протистав­ляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за прин­ципом "ми — не ми", "свої — чужі", "ми такі, а решта — інші". Таке усвідомлення своєї єдності й самоідентифікація є відоб­раженням компліментарності як підсвідомого відчуття взаєм­ної симпатії та спільності людей. Визнання людською спіль­нотою своєї єдності є головною ознакою етносу як системи. Існує і ряд інших важливих ознак (мова, культура, територі­альна єдність, спільність економічного життя, самоназва (ет­нонім) та ін.), які, однак, не є обов'язковими для визначення того чи іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії. Самоідентифікація з певним етно­сом є не лише ознакою останнього, а й системним зв'язком між людьми. Це ототожнення відображає у свідомості людей об'єктивно існуючу цілісність етносу як системи.

Етнічна приналежність — продукт не лише свідомості, а й природи людини, відображення певної фізичної або біоло­гічної реальності. Зрозуміти останню можна тільки шляхом аналізу виникнення й зникнення етносів, а також встанов­лення відмінностей між ними, характеру етнічної спадкоєм­ності, тобто в результаті етногенезу.

Етнос існує за всіх формацій і соціально-політичних ре­жимів. Л. Гумільов визначав етнос як біологічну одиницю, що таксономічно стоїть нижче виду як populatio, а сам ет­нічний поділ людства — як один із способів адаптації у ланд­шафтах (не стільки у структурі, скільки у поведінці). Фено­мен етносу належить до біогеографічних, а не історико-соці-альних явищ.

Кожний етнос має оригінальну структуру, яка сприйма­ється людьми як етнічна цілісність. У тих випадках, коли структура стирається й етнос опиняється на межі асиміляції іншими спільнотами, залишається інерція, тобто традиція. Доти, доки інерція не вичерпається, люди відноситимуть себе до даного етносу. І при цьому не має значення, чи гово­рять ці особи мовою своїх предків, чи додержують їх обря­дів, чи шанують свої древні пам'ятки, чи живуть на землі, яка є їх батьківщиною.

Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси не випадкові, вони виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворю­ють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип по­ведінки є фундаментом етнічної традиції, яка включає куль­турні й світоглядні засади, форми співжиття і господарст­ва — неповторні за своїми особливостями у кожному етносі.

Поведінка, тобто здатність пристосувати організм до но­вих умов, є результатом біологічної ознаки — здатності до мінливості. Проте остання не безмежна, і тому історія знає і процеси вимирання етносів. Поява ж нових етнічних спіль­нот означає, що завдяки здатності до мінливості трансфор­мувався стереотип поведінки, а отже, виникла нова тради­ція або сигнальна спадковість, тобто нова культура, яка до­корінно відрізняється від попередньої. Цим визначається і перехід людини з одного етнічного колективу до іншого.

Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі — обов'язкова умова її буття. А оскільки саме характер поведінки визначає етнічну приналежність, то всі люди причетні до етносфери. Такий підхід дає можливість розглядати етнос як явище глобальне, що має власні закономірності становлення, тобто появи, видозміни й зникнення (етногенезу).

Соціальні й етнічні процеси різні за своєю природою. Якщо спонтанний суспільний розвиток безперервний, глобальний, у цілому прогресивний, то етнічний — дискретний, хвиле­подібний і локальний. Збіг між суспільними та етнічними ритмами випадковий (наприклад, розпад західної частини Римської імперії і одночасно зникнення давньоримського етносу). Як правило, розпад імперій і зникнення певного соціуму активізує етнічні процеси (це переконливо засвід­чує історія етнічного розвитку в Україні), стає їх каталіза­тором.

Загальна ознака динамічного стану будь-якого етносу — здатність нової популяції до так званої "зверхнапруги", яка виявляється або у перетворенні природи, або у міграціях, теж пов'язаних зі зміною ландшафту на освоюваних терито­ріях, або у підвищеній інтелектуальній, військовій, організа­ційно-державній, торговій та іншій діяльності. Майже всі відомі етноси згруповані у своєрідні конструкції — "культу­ри", або "суперетнічні цілісності". Спочатку етнос займає район, де він з'явився і контактує, не завжди мирно, із сво­їми "однолітками". Згодом, набравши сили, він мігрує, зали­шивши на батьківщині частину свого складу. При цьому він обов'язково втрачає частину, і досить значну, свого первіс­ного запасу енергії. Деякі етнічні групи гинуть, а інші, опи­нившись в ізоляції від могутніх сусідів, перетворюються на ізольовані, реліктові етноси, які не мають ні приросту насе­лення, ні саморозвитку суспільного буття, а модифікації від­буваються лише за впливу сусідів.

Отже, етногенез можна зрозуміти як взаємодію великої кількості етногенезів у тих чи інших регіонах. Ритмічності тут немає. Спостерігається не саморозвиток, а вплив своє­рідних поштовхів, після яких інерція поступово згасає. Для спонтанного суспільного розвитку по спіралі етносфера і етногенез є фоном.

Етнос завжди взаємодіє з ландшафтом і техносферою. Ці зв'язки не випадкові й залежать від характеру адаптації і рівня розвитку продуктивних сил. Отже, етнос не випадко­ве зібрання людей, а явище розвитку географічної оболонки планети, що здійснює на ній перебудови, порівняльні з гео­логічними переворотами. Це особлива система із соціаль­них і природних одиниць з притаманними їм елементами, цілісність різних за смаками і здібностями людей, продуктів їх діяльності, традицій, географічного середовища, етнічно­го оточення і ступеня пасіонарності.

Різні етноси мають різні показники рівня активності. Ця теза має основоположне значення для розуміння своєрід­ності розвитку етносів у соціальному, економічному, куль­турному та політичному аспектах. І якщо один етнос нама­гається пристосуватися до іншого, в якого інший рівень активності, або, що ще гірше, нав'язати іншому народові свої стереотипи етнічного розвитку, то це спричиняється до не­гативних наслідків, адже порушує природний розвиток ет­носу. В цьому зв'язку особливої актуальності набуває думка Л. М. Гумільова про необхідність збереження етносом свого досвіду, своїх традицій суспільного життя: "Механічне пере­несення в умови Росії західноєвропейських традицій пове­дінки дало мало доброго, і це не дивно. Адже російський суперетнос виник на 500 років пізніше. І ми, і західноєвро-пейці завжди цю різницю відчували, усвідомлювали і за "сво­їх" один одного не вважали. Оскільки ми на 500 років мо­лодші, то, як би ми не вивчали європейський досвід, ми не зможемо зараз домогтися добробуту і звичаїв, характерних для Європи. Наш вік, наш рівень пасіонарності передбача­ють зовсім інші імперативи поведінки... Звичайно, можна спробувати "увійти в коло цивілізованих народів", тобто у чужий суперетнос. Але, на жаль, ніщо не дається дарма. Треба усвідомлювати, що ціною інтеграції Росії із Західною Євро­пою в будь-якому випадку буде повна відмова від вітчизня­них традицій і наступна асиміляція"2. 2Див.: Гумилев Л. Н. От Руси к России. - С. 299.

Йдеться, отже, про загальну закономірність розвитку ет­носів. Специфічні ж особливості значною мірою залежать від цілого ряду факторів — як соціально-економічних, полі­тичних, так і культурно-психологічних.

Розвиток етносів, як відзначалося вище, не збігається зі зміною суспільно-економічних формацій. Водночас певні фази, етапи, періоди функціонування етнічних спільнот зу­мовлені також соціально-економічними факторами, легіти-мізацією конкретних територіальних, державотворчих, куль­турних змін і перетворень. Тому ці фази є відображенням ступеня "зрілості" тих чи інших етносів, хоча критерії тут досить умовні й умоглядні. Традиційно ступені "зрілості" пов'язують з утворенням певних етнічних спільнот — пле­мені, народу, нації.

Зміни у складі й способі життя певного етносу або навко­ло нього і зв'язку з ним (у навколишньому соціальному се­редовищі, у стосунках із сусідами, всередині його структур­них елементів), які зумовлюють сутнісні зрушення в його бутті як суб'єкта людської історії та політичних відносин, прийнято називати етнічними процесами. Саме в динаміч­ному смислі етнічні процеси розвиваються в двох різнови­дах — етноеволюційному й етнотрансформаційному. Ці різ­новиди мають різну сутнісну диференціацію по широкому спектру аналізу: критеріях оцінки, аспектах і параметрах здійснення, зумовлюючих і рушійних факторах, спрямова­ності розгортання, системності взаємозв'язків, результативно­сті. Обидва різновиди етнічних процесів можна кваліфікувати не лише як динамічні зрушення, а й як типи соціально-політичних змін, що мають, у свою чергу, підтипи.

Етноеволюційні процеси зумовлені здебільшого соціаль­но-економічними і політико-культурними чинниками, кон­тактно-дисконтактними відносинами одного чи декількох етносів — з іншими, спорідненими, близькими. Ці проце­си — і за першим імпульсом, і за глибинною зумовленістю, і за сутністю — синтез багаторівневої взаємодії різних чинни­ків — економічно-господарських, історико-політичних, при­родно-географічних, геополітичних тощо. Це, наприклад, про-цесні явища тимчасової міграції цілих етносів або їх частин на нові території (сезонні переміщення); договірно-господар­ські, погоджені між державами і внутрідержавними інстанція­ми, тимчасові переміщення груп населення (скажімо, освоєння якогось краю); адміністративні — з політичним і культурно-історичним "обгрунтуванням" — депортації; анексіоністськи-насильственне приєднання однією державою частини чужої території з переміщенням туди свого населення. В резуль­таті змінюються склад даного етносу чи їх групи, структур­на організація елементів матеріальної, духовної і моральної культури, спосіб життя і побут даного етносу чи їх груп.

Значно глибше й істотніше впливають на етноси етно-трансформаційні процеси. Вони зумовлені здебільшого взає­модією етнічних спільнот або їх частин, що спричиняє змі­ни самосвідомості всього етносу або його частин, включен­ня периферійних його груп і елементів до складу інших ет­носів і навіть припинення існування одних етносів та ви­никнення на історичній арені інших. Виявами такої взає­модії етносів можуть бути: еміграція істотних масивів яко­гось етносу і "запліднення" ним інших етносів, але із збере­женням рис етногенезу, "своєї крові" (діаспора); створення і розпад поліетнічних державно-політичних утворень, що зумовлюють пересування різноетнічних шарів населення в межах нових державних кордонів і внутрішнє перекрою­вання кордонів проживання етносів (створення Московського царства, три поділи Польщі між "великими державами" та ін.); війни та міжнародні конфлікти, що завершуються анек­сією чужих територій і перекроюванням прикордонних об­рисів місцеперебування різноетнічних історичних спільнот.

Як еволюційні, так і трансформаційні процеси призво­дять до сутнісних змін у етнополітичних спільнотах. Головні з них — етнічна консолідація і етнічна асиміляція. Причи­нами консолідації можна вважати: 1) господарський розви­ток регіонів певної країни; 2) інтенсивну урбанізацію і від­повідно ослаблення почуття етнічної приналежності; 3) зрос­тання соціально-економічних, політичних і культурних зв'яз­ків між народами; 4) мовну політику держави, розвиток єдиної системи освіти тощо; 5) особливості національно-державного будівництва, в результаті чого кордони респуб­лік, областей, округів не збігаються з етнічними кордонами.

Етнічна асиміляція зумовлена дією таких чинників, як:

1) економічні, коли посилення господарських зв'язків між різними етнічними групами в районах їх спільного прожи­вання призводить до стирання суттєвих етнічних ознак;

2) внутрішні міграції, коли люди потрапляють у іноетнічне середовище; 3) етнічно змішані шлюби; 4) мовна асиміля­ція, коли народи втрачають колишню мову і вважають рід­ною мову іншого етносу; 5) посилення духовної і культур­ної взаємодії народів; 6) урбанізація.

Кінцевими показниками етнічної асиміляції є динаміка зміни чисельності народів, мовна асиміляція і зміна етнічної самосвідомості, етнічне змішування населення внаслідок зрос­тання числа міжетнічних шлюбів. Чисельність одних етно­сів збільшується (наприклад, росіян), інших — зменшується (карелів, мордви та ін.).

Для з'ясування ролі етносів у політиці, їх функцій як суб'єктів політичних процесів необхідно чітко визначити зміст таких понять, як "етнічна група", "нація", "народ", "на­ціональність" та ін.

Етнічна група — спільність людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мо­вою спілкування, нинішньою або минулою територією про­живання, рисами матеріальної і духовної культури, звичая­ми та іншими ознаками. У визначенні спільності як "групи" розмір, обсяг етномаси людей ролі не відіграє (як правило, це великі маси людей). Тут важливі лише риси й ознаки однотипової характеристики цих людей: у чомусь вони спо­ріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні обставини живуть нарізно. У політико-етнологічному плані статус етнічної групи визначається трьома основними пара­метрами: 1) частини, компоненти цього умовно взятого "ет­нічного цілого" живуть на великих географічних просторах, зберігаючи у відносній цілісності основні типологічні риси своєї етногенезисної організації; 2) не мають єдиного дер­жавного утворення, що суверенізує їх політичну волю і за­безпечує їх правове самовизначення; 3) покинувши родову етноплаценту і власну етноойкумену, далеко за межами бать­ківщини створили (або створюють) нові етнокультурні ареа­ли. Сьогодні це, наприклад, ескімоси (що проживають у Росії, Канаді, США, Гренландії, інших північних країнах), араби (у багатьох країнах Азії і Африки), індіанці (у всіх країнах Північної і Латинської Америки), євреї (у всіх країнах світу, є навіть угандійські, "чорні" євреї).

Інтеграція господарсько-економічного і політико-культур-ного життя сучасного взаємозалежного і суперечливого єди­ного людства об'єктивно зумовлює два процеси: "розпорошує" великі етноси на дифузні групи і прошарки, тобто перетворює великі етнічні цілісності на етнічні групи, а вже існуючі ет­нічні групи консолідує у мегаєдності — надетнічні спільності.

Використання поняття "народність"спід, розуміти як на­слідок формаційного підходу до визначення суті етносоці-альних спільнот. Цього терміна можна просто уникнути, причому безболісно для наукового аналізу. Та й західна полі­тологія не використовує його, слушно вважаючи, що це веде до певної дискримінації (не тільки в теорії, а й на практиці) народів, які "не доросли до рівня" націй.

За сталінським визначенням нації (чотирма ознаками — спільністю території, економічного життя, мови, особливо­стями психічного складу і культури), відсутність хоча б однієї з них призводить до втрати нацією свого "статусу". При цьому ігнорувалася найважливіша умова — державність. Це було закамуфльованим обгрунтуванням "неповноцінності" цілого ряду народів, "незаконності" їх справедливих вимог щодо національного самовизначення, створення самостійних державних утворень.

Сучасна західна концепція нації грунтується на найваж­ливішій ознаці — національній державі на певній території або змаганні до неї. На відміну від незахідної, "етнічної" концепції західна, територіальна, вважає національну (тоб­то державну) територію самодостатньою, адже "автаркія — це не лише захист священного рідного краю, а й захист еко­номічних інтересів" (Е. Сміт). Відтак найголовнішими риса­ми національної ідентичності, за Смітом, є: 1) історична те­риторія, або рідний край; 2) спільні міфи та історична пам'ять; 3) спільна масова, громадська культура; 4) єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів; 5) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території. Отже, націю західна етнополітологія визначає як "сукуп­ність людей, що має власну назву, свою історичну терито­рію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, гро­мадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні пра­ва та обов'язки для всіх членів"*.

Важливою і неодмінною ознакою нації необхідно вважа­ти національну самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільності історичної долі його представників, своє­рідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чин­ників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна самосвідомість пов'язана із самоідентифікацією нації. Тут не лише етнічна самосвідо­мість, що полягає в усвідомленні етносом себе як спільноти на базі характерологічних рис, за ознакою порівняльного протиставлення "ми — вони", але й державна, політична, як правило, поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та усвідомлення національних інтересів, вартостей, історичної долі. Звідси прагнення нації зберегти ці,особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національ­ну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно-культурної і національ­но-територіальної автономії, економічного, політичного су­веренітету, створення національного, громадянського суспіль­ства, держави.

3Сміт Е. Національна ідентичність. — К., 1994. — С. 23.

Усі ці та інші справедливі вимоги дістають оформлення в національній ідеї. Остання стає акумулятором національних програм, позицій, гасел, рушієм національного прогре­су, основою національного руху. Національна ідея стано­вить відтак платформу націоналізму. Адже останній, на думку Сміта, — "ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності єдності та. ідентичностінації"', "політична ідео­логія з культурною доктриною в центрі"4. кСміт Е. Національна ідентичність. — С. 82.

Долаючи тривалу ідеологічну "окупацію" поняття "націо­налізм", його негативну зафарбованість у радянському сусільствознавстві, необхідно визнати нарешті (як це давно зробили західні політологи) прогресивний зміст націоналіз­му, його конструктивну політичну спрямованість, позитив­ний, формотворчий, тобто націотворчий, потенціал, мобілі-зуючу роль у соціальній творчості нації. Слід погодитися із слушними висновками західних політологів щодо націона­лізму5. На думку Е. Гелнера, концепція "своєї" держави, що охоплює одну культуру і має уряд, який належить до цієї культури, і є сутністю націоналізму. Останній стає політич­ним принципом, який передбачає, що "політичне і націо­нальне ціле повинні збігатися". Нація, тобто носій політич­ного суверенітету в новий час, народжується з націоналізму, а не навпаки. Індустріальна ера стане ерою націоналізму, а не інтернаціоналізму6.

5Див.: Deutscb К. Nationalism and Social Communication. - N.Y., 1966. - P. 11; GellnerE. Nations and Nationalism. - Oxford, 1988. - P. 17.

6Див.: Миллер Е. Национализм как фактор развития // Обществен­ные науки и современность. — 1992. — № 1. — С. 126—127.

Такий підхід дає змогу об'єктивно оцінити націоналізм як невід'ємну складову сучасних політичних процесів, най-впливовішу ідейну течію, один з наймогутніших суспільних рухів, ефективний засіб масової політичної мобілізації і со­ціальної творчості. Правильна оцінка націоналізму (а нині відомо декілька десятків визначень цього поняття) умож­ливлює оптимальну етнополітику, що обов'язково передба­чає і мінімізацію всіляких політичних спекуляцій та дефор­мацій на грунті націоналізму, які в теоретичному плані на­бувають вигляду етноцентризму, а в практично-політично­му — міжнаціональних конфліктів.

Національна ідея зумовлює теоретичні, ідеологічні засади національної свідомості. Вона має стати адекватною сучас­ним національним і світовим процесам, бути включеною в них, осмисленою в їх контексті, достатньою мірою скориго-ваною. Відтак національна ідея має визначити і водночас відобразити, втілити національні інтереси, мету, пріоритети.

Сучасний етап розвитку української нації (за Шпорлю-ком, третій етап вона вже пройшла) потребує енергійних зусиль у напрямку визначення орієнтирів розвитку, подо­лання розгубленості й розслабленості. Якщо нація не мати­ме конструктивної, загальноприинятної національної ідеї, то не матиме й стимулів до державотворення, тупцюватиме на комплексі невирішеності й принципової нерозв'язності еко­номічних проблем, що породжує уразливість національної свідомості під тиском західних стандартів добробуту. В. Ли-пинський писав: "Не існує ні одної європейської нації без спільної ідеї національної незалежности і без спільної бо­ротьби за цю незалежність. І тільки коли існує об'єднуюча спільна ідея української національної незалежности, може­мо говорити про існування української нації" ("Листи до братів-хліборобів").

На нинішньому етапі етнонаціонального розвитку в Ук­раїні, коли омріяна століттями й багатьма поколіннями бор­ців Українська держава стала реальністю, національна ідея істотно коригується, набуває нових змістовних конституант. На перший план висувається вже не здобуття незалежності, що неодмінно було головним змістом української національ­ної ідеї, а розбудова засад вже здобутої державності — полі­тичних, соціальних, економічних, духовних. Тобто йдеться про створення модерної цивілізованої держави (а не бюро­кратично-поліцейського монстра, небезпека чого нині гост­ро відчувається) — національно орієнтованої, демократич­ної, правової, політично та економічно самодостатньої. Та­кий зміст національної ідеї стає основою консолідації нації і суспільства, формування засад громадянського суспільства, утвердження єдності поліетнічної спільноти навколо роз­в'язання загальнонаціональних завдань, реалізації національ­них інтересів. І цей зміст національної ідеї — державотво­рення — стає основою ідеології в сучасному українському суспільстві.

Визначаючи національну свідомість, слід врахувати шир­ше значення цього поняття порівняно з національною само­свідомістю. В ньому дістають відображення всі (теоретичні й буденні, масові та елітні, власне національні й зарубіжні) ідеї, настанови, устремління, культурні надбання, які сприя­ють економічному, соціальному, політичному, духовно­му прогресу нації, відбивають її поступ у різних сферах. Національна свідомість стає універсумом буття нації. Отже, національна самосвідомість є складовою національної свідо­мості.

Національна свідомість має різні рівні функціонування — буденний, теоретичний і політико-державний. Сучасний стан розвитку її не дає підстав стверджувати, що хоча б один з цих рівнів характеризується певною довершеністю, викінче­ністю.

На буденному рівні фіксується наявність численних сте­реотипів, деформованих, спотворених уявлень, здебільшого пов'язаних або з патріотично-романтичними, ідеалізовани­ми уявленнями про можливості нації на нинішньому етапі її розвитку, або з меншовартістю, другосортністю, навіть націо­нальним нігілізмом, негоціанством.

Теоретичний рівень характеризується тенденціями, з од­ного боку, до глибокої наукової проробки категорії націо­нального в різних аспектах і сферах досліджень — міжна­родно-правових, політичних, гуманітарних, економічних, культурних тощо, а з іншого —- до певного "космополітиз­му", обгрунтування пріоритету загальнолюдських ідей, вар­тостей, інтересів щодо національних.

Політико-державний рівень функціонування національної свідомості позначений багатьма суперечностями, зумовле­ними і недостатньою усвідомленістю, певною сором'язли­вістю, нерішучістю у відстоюванні національних інтересів як у внутрішній, так і зовнішній політиці, і впливом відзна­чених вище негативних тенденцій у наукових дослідженнях. Останнє спричиняється, зокрема, до того, що Українська держава подекуди видає закони та інші документи, які через брак наукової аргументації, понятійну плутанину не сприя­ють піднесенню національної свідомості громадян України, консолідації їх навколо національної ідеї, злагоді та єдності українського суспільства.

Ще ширшим щодо національної свідомості слід визнати поняття "свідомість нації". В ньому фіксуються не лише на­ціонально прогресивні ідеї та здобутки культури, а й реак­ційні міфи, забобони, "комплекси свідомості", стереотипи тощо. Причому межі національної свідомості та свідомості нації дуже рухливі. Адже в сучасну епоху нове швидко старіє, а старе, як це не парадоксально у духовній сфері, може на­бувати актуального звучання, нерідко, канувши у забуття, повертається у сьогодення несподівано новими гранями й відтінками. Наприклад, релігійні вірування, деякі звичаї, традиції, які за доби "розвинутого соціалізму" вважалися пережитками, в умовах духовного відродження стають скла­довими національного світогляду, світосприйняття, факто­рами піднесення національної самосвідомості.

Важливою ознакою будь-якого етносу є особливості пси­хіки, характеру. Ця ознака своєрідно виявляється в нації, яка об'єднує декілька чи багато етносів. Тут доречно навес­ти цікаве визначення нації, яке дав В. Антонович. Він задовго до О. Бауера, загальновизнаного авторитету в психологіч­ній теорії нації, обгрунтував необхідність врахування при характеристиці нації насамперед особливостей характеру, зумовлених як природними факторами, так і набутими істо­рією нації, її культурою. "За національність треба вважати суму таких прикмет, якими одна група людності відрізня­ється від цілого ряду інших груп, — підкреслював В. Антоно­вич. — Прикмети бувають двох родів: одні природжені людям, спадкові, що залежать від складу раси, від впливу природи місцевої; їх можна знайти стежкою антропологіч­ною, дослідом з анатомії та фізіології чоловіка. Другі прик­мети здобуваються вихованням і залежать від вишини роз­витку культури та від минулого життя народу, себто від його історії. Сума таких прикмет виявляє нам етнографічну індивідуальність, окрему національність. (...) Нація — гру­па людей рідних і близьких між собою натурою, хистом, вдачею, дотепом, вдатністю, темпераментом. В оцій близь­кості і ріднині треба спостерігати дві речі: — одну — ті осібності та відміни, якими сама природа наділила людей, з якими чоловік починає життя своє, як з природженим, з своїм власним; — другу — се ті осібності, що з'явились і виросли на грунті перших не самі по собі, а вироблено їх історією нації, її культурою і історичним вихованням. Вони більш чи менш бувають оригінальні і залежать від того: чи щасливо, чи безталанно переходила історія нації"7.

''Антонович В. Три національні типи народні // Старожитності. 1992. - № 3. - С 4.

О. Бауер більше акцентував на спільності долі й визначав націю як культурну спільність, спільність характеру, що ви­ростає на фунті спільності долі8. 8Див.: Бауер О. Национальный вопрос и социал-демократия. — СПб., 1909. - С. 139.

Ряд політологів вважають, що нація формується на етніч­ній основі і що цей процес має три стадії (фази, етапи): академічний, культурний і політичний. На першій з них певна етнічна група збирає та публікує народні пісні, легенди, при­слів'я, досліджує історію, звичаї і вірування, складає словники. До культурної фази віднесено становлення літературної на­ціональної мови, функціонування її в освітніх закладах, роз­виток преси, вживання мови в науці, технічній літературі, у політиці, суспільному житті, побуті освічених людей. Полі­тичний, третій етап — це той період, коли нація, об'єднана спільною мовою, прагне державного самовизначення, неза­лежності9. 9Див.: Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII — початку XIX століть // Україна. Наука і культура Вил. 25. - К., 1992. - С 159-160.

Для правильного розуміння сутності понять "нація" і "на­ціональність" підкреслимо і те, що національність виражає етнічну спільність, "етнографічну індивідуальність" (Анто­нович), неповторність, пов'язану з походженням етносу, особ­ливостями історичного розвитку, долі тощо, а також прина­лежність особи до певного етносу. Нація, крім етнографіч­ного, має політичний зміст, що полягає головним чином у державотворчих, територіальних і громадянських моментах. Звідси зрозуміло, чому групи людей, що мають спільну на­ціональність (етнічні особливості психіки, культури) з тими, які належать до певної нації, але не живуть на її території, не є представниками даної нації. Наприклад, канадські чи австралійські українці є українцями за національністю, ет­нічним походженням, але канадцями чи австралійцями — за нацією, громадянством.

Якщо розглянуте поняття національності є етнографіч­ним, нації — етнополітичним, то народ — переважно геопо-літичним і соціальним. Воно означає все населення, люд­ність певної країни (всі етнічні, соціальні групи та прошар­ки) або окремого регіону. Народ, як і нація, поліетнічний феномен. Але саме поняття зосереджене не на етнічності, а на соціальності. Воно фіксує розселення людей в межах тієї чи іншої території, держави, місцевості (наприклад, можна сказати: "народ України", "народ Криму", "народи Півночі"), а також сукупність соціальних груп, прошарків чи окремих осіб ("багато народу зібралося").

Тут виникає питання про ідентичність таких питань, як, скажімо, "народ України" і "український народ". При право­мірності застосування кожного з них для означення одного й того ж феномена (сукупності людей, що належать до різ­них етносів, але становлять єдину націю) перше фіксує ува­гу на населенні території України, а друге — на українській нації як поліетнічній спільності людей, які мають свою дер­жаву, усвідомлюють свою національну та громадянську при­належність.

Населення, етнічні групи поліетнічних держав пережива­ють різні стадії політичної активності, виявляючи різний рівень пасіонарності. Це відбивається на процесах утворен­ня й розвитку націй на мікрорівні як урбанізованих сус­пільств індустріально-громадянського типу та міжетнічної сумісності. Тут ряд дослідників10 виділяють чотири етапи, тривалість та інтенсивність яких у різних суспільствах сяга­ють від декількох століть повільного еволюційного розвит­ку до декількох десятиліть стрибкоподібного розвитку.

10Див.: Социально-политические конфликты в сфере межнациональ­ных отношений и пути их разрешения. — М., 1990. — С. 7. Иордан М. Наука национального примирения // Общественные науки и современ-. ность. — 1992. — № 4. — С. 98. Колесова Л. Для Причины современных межэтнических конфликтов // Общественные науки и современность. — 1992. — № 4. — С. 17. Майборода О. М. Проблеми зумовленості націо­нальних рухів у етнополітичних дослідженнях // Політологічні читан­ня. - 1992. - № І. - С 23.

першого етапу характерна міжетнічна сумісність, ти­пова для індустріально-виробничих суспільств, так званий первісний процес внутрінаціонального обміну, коли утво­рюється ядро нації із тих етнічних спільнот, які безпосе­редньо беруть участь в індустріально-виробничому обміні. Потім настає перехідний, кризовий період, оскільки нова спільнота неухильно втягується у другий етап міжетнічної сумісності, коли наростає процес первісного внутрінаціональ­ного користування ролями, набутими на початку шляху. На цьому етапі індустріально-виробничі суспільства стають індустріально-споживчими. Перехід до третього етапу — це наступний кризовий період — так званий вторинний процес внутрінаціонального обміну, коли міжетнічна, тепер вже власне національна, сумісність досить стабільна і вимагає відповідних зрілих, формалізованих відносин — більш бю­рократичних, природних для діяльності стабільних соціаль­них груп і сталих видів поділу праці й споживання. Це по­чаток постіндустріальної епохи. Кризові явища, що нароста­ють протягом усього періоду, означають перехід до четвер­того етапу — етапу міжетнічної сумісності вже цілком наці­онального типу. Він характеризується рівновагою, відноси­нами діалогу між основною масою етнічних груп, що беруть участь у націотворчому процесі. Тобто ми тут бачимо вто­ринний етап внутрінаціональної єдності. Встановлюється цілісне суспільство нового типу, яке засвоїло статуси й вар­тості вторинного індустріального користування, або постін-дустріальне суспільство як таке.

Одночасно із становленням нових спільнот неухильно розвиваються мезосоціальні (проміжні соціальні) відноси­ни, що відповідають вже зазначеним чотирьом етапам струк­турної соціальної перебудови. На початковому, першому етапі зародження національних спільнот виникає усвідомлена потреба у національній державі, що свідчить про високий рівень пасіонарності й зародження громадянського суспіль­ства. Суспільство, що висунуло ідею суверенітету нації, за­лишається ще аграрно-становим, лише з елементами грома­дянського (тільки міські виробничі та маргінальні прошар­ки). Таке суспільство усвідомлює цю ідею не інакше як ідею національної, відокремленої держави, тобто первісно усвідом­леного секулярного (світського) суверенітету. Етнічні спіль­ноти, які становлять ядро нації, утворюють первісні, зде­більшого авторитарні структури нової держави, а у грома­дянському суспільстві ще існують впливові відцентрові сили з тих етносоціальних груп, які дотримуються колишньої, додержавної ідентифікації. Права ж людини цим суспільст­вом усвідомлюються лише як абстрактні. Перехід до друго­го, структурно-соціального етапу супроводжується різкою активізацією як доцентрових, так і відцентрових сил, для стабілізації кризи висуваються дедалі жорсткіші державно-вертикальні моделі, навіть тоталітарні. Даний етап набуває форми етнократії або ієрархії етнічних спільнот усередині державних структур, зростає питома вага громадянського суспільства, що усвідомлює себе і носієм національного се-кулярного суверенітету, і носієм всесвітніх прав людини, нерідко витлумачених як колективно-партійні чи масові права. Громадянське секулярне суспільство стає масово-урбанізованим.

Перехід до третього етапу в розвитку нації характеризу­ється крахом тоталітарно-імперських, етнократичних моде­лей, супроводжується активною перебудовою міжетнічних відносин з ієрархічних вертикальних структур на горизон­тально-демократичні. Держава переходить до бюрократич­но-демократичних, гнучкіших моделей, що враховують зросле, вторинне усвідомлення суспільством вартостей прав люди­ни, які поступово витісняють не лише вартості колективно-партійні, масові, але й конкретно-етнічні. На даному етапі усвідомлення національного суверенітету вже не виступає як єдино значуще право на експансію або фіксацію націо­нальних кордонів; національні кордони дедалі більше усві­домлюються як перешкода на шляху до всесвітньості.

При переході до четвертого етапу різко зростає пасіонарна активність, етнос знову заявляє про себе, вимагаючи нових, справедливіших структурних відносин між усіма спільнота­ми, з одного боку, і повнішого нейтралітету до них держа­ви—з іншого. Для даного етапу характерне встановлення гомеостатично-стабільних відносин між остаточно національ­ною (а не моноетнічною), нейтрально-етнічною державою і громадянським суспільством, горизонтальні структури якого враховують інтереси всіх етнічних спільнот. Щодо суверені­тету, то він стає справді національним, громадянським, сприй­мається суспільством як реальний, а не декларований. Уні­версальною вартістю виступають права людини, реалізацією яких займається національна держава.

Представлена загальна модель внутрінаціональної між­етнічної сумісності дає змогу виявити рівні конфліктоген-них і деформованих типів націотворчого процесу і зробити певні висновки. По-перше, аналіз етапів утворення націй на макрорівні як урбанізованих суспільств індустріально-гро­мадянського типу і міжетнічної сумісності свідчить, що най­більш етно(націо)конфліктогенними виявляються саме пе­рехідні періоди — від старого до нового етапу утворення націй, коли відмирають аграрно-станові типи соціоетнічних ролей, статусів і відносин і переростають у нові, індустріаль­но-громадянські типи. По-друге, характер мезосоціальних відносин, що виникають і розвиваються паралельно із ста­новленням нових спільнот, на рівні структурної соціальної перебудови зумовлює той факт, що наростання етно(націо)-конфліктогенних ситуацій у періодах між основними чотирма етапами виявляється з найбільшою силою на соціопсихоло-гічному, етнопсихологічному та особистісно-психологічному рівнях. При цьому особистісно-психологічний рівень висту­пає своєрідним індикатором майбутніх, глибинних соціаль­них і політичних змін. Це найсуттєвіший симптом у сус­пільстві, яке гостро потребує докорінної перебудови.

Передчуття кризи пробуджує численні пласти етнічної, релігійної свідомості і виявляється насамперед у тих соці­альних груп, які найчутливіші до "громадянського" стану, тобто у маргіналів і представників творчої інтелігенції. Саме в цьому середовищі висуваються міфи і стереотипи, харак­терні для комплексу культурно-етнічної і конфесійної обра­зи, які згодом переростають у цілу ідейну систему й у ви­гляді гасел оволодівають масою.

Вияв власне етнічної свідомості як настанови типу "ми — вони" набуває у цьому комплексі вигляду конфлікту між "правом історичної першості" і "правом історичної реаль­ності" Виникають ідеї "тягара історичної несправедливості", "необхідності відродити колишню славу", "засилля інород­ців" тощо.

Концепція внутрінаціональної міжетнічної сумісності дає змогу виявити причини і характер етноконфлікту як фено­мена суспільного життя. Згідно з нею етноконфлікт є не лише специфічним виявом соціального у національному (ет­нічному), але й охоплює його своєрідність. Етнічний кон­флікт — втілення соціальної суперечності, акумуляція етно-національного у соціальному.

Міжетнічний конфлікт можна визначити як відображен­ня ставлення етнічних груп до здійснюваної у державі етно-політики. Він виражає суперечність між різними сторонами однієї і тієї ж суспільної потреби у національному розвитку, яка виявляється в опозиційному спілкуванні етнічних груп.

Аналіз чотирьох етапів утворення й розвитку націй як урбанізованих суспільств індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності засвідчує, що міжетнічні колізії у багатьох поліетнічних державах за своїми масштабами, три­валістю та інтенсивністю значно переважають класові та інші типи соціальних конфліктів. Національні суперечності, роз­біжності існували й існуватимуть доти, доки зберігатимуть­ся етнічні відмінності. У цьому розумінні так зване націо­нальне питання не підлягає остаточному розв'язанню. Полі-етнічне суспільство іманентно менш стабільне, ніж етнічно гомогенне, і сутність національного питання зводиться саме до того, яка з двох протилежних тенденцій — інтеграції чи дезінтеграції — виявиться домінуючою на кожному конкрет­ному історичному етапі розвитку суспільства. На співвідно­шення цих двох тенденцій вирішальною мірою впливає якість етнічної гетерогенності (неоднорідності). Порівнюючи під таким кутом зору різні поліетнічні держави, неважко пере­конатися у тому, що більш стабільні суспільства поступово склалися у тих країнах, народи яких (Бельгія, Швеція) близькі в етнокультурному відношенні. І навпаки, глибокі відмінності, що пов'язані з належністю до різних цивіліза­цій та релігій, практично завжди породжують складні пробле­ми взаємної адаптації, ускладнюють процеси соціально-полі­тичної інтеграції та формування громадянського суспільст­ва. А належність до різних цивілізацій і означає практично різний рівень пасіонарності етносів.

Різнорідність населення за культурою в широкому розумінні посилює тенденцію до дезінтеграції. Це спостерігаємо в М'янмі, на Кіпрі, у Судані, Ефіопії, колишній Югославії та в інших країнах і регіонах. Ще складнішою ситуацією та етнічною стро­катістю відзначаються регіони та держави, що входили до ко­лишнього СРСР. Події у Чечні — красномовний доказ цього.

Складний комплекс проблем, що виникають у стосунках між етносами, етнічними групами, націями та державою, покликана розв'язувати здійснювана адміністративно-полі­тичними та громадськими структурами етнополітика. її го­ловною метою є оптимізація та гармонізація цих відносин.

Вже стало загальновизнаним положення про те, що нау­ково обгрунтована, демократична, гуманістична етнополіти­ка має будуватися на визнанні невід'ємного права кожного етносу на самовизначення. Останнє означає вільний вибір етносом форми такого самовизначення, не виключаючи і входження до складу поліетнічної держави, при збереженні своєї державності й суверенності.

Об'єктами політичної суверенізації виступають не тільки в цілому етноси, але й їх структурні елементи — політичні, релігійно-конфесійні, культурні організації, економічні ут­ворення. У поліетнічному суспільстві процес суверенізації ускладнюється різним стартовим рівнем об'єктів і суб'єктів цього процесу, які стають рівноправними політично.

Суб'єктом суверенізації етносів виступає насамперед дер­жава. Остання визначає конституційну основу, на якій здій­снюється суверенізація, комплекс правових норм та громадян­ських свобод і прав, що регулюють взаємовідносини держа­ви та етносів, вирішує питання представництва етносів у органах державного управління, у політичних та інших струк­турах суспільства, включення їх у розв'язання загальнонаціо­нальних проблем. Сусідні держави, політичні, економічні, військово-політичні, геостратегічні блоки, а також сусідні народи можуть прямо чи опосередковано впливати (сприя­ти або перешкоджати) на процес суверенізації етносів. Це може бути втручання у хід і результати проведення рефе­рендумів, виборних кампаній, розв'язання прикордонно-те­риторіальних, адміністративно-державних, майнових, релі­гійних питань: нав'язування певної юрисдикції договорів, угод, норм взаємовідносин, ескалація воєн, конфліктів, аг­ресії.

Суверенізація, суб'єктом якої виступає сам етнос, набуває форми політичного самовизначення. У цьому випадку да­ний етнос сам себе наділяє правами, свободами, визначає правові норми, форми самоврядування і державного управ­ління. Для цього створюються та перегруповуються політичні партії, організації, рухи, проводяться вибори. Не виключені тут і революції, політичні перевороти, визвольні рухи (як, наприклад, у Чеченській республіці).

Процес суверенізації не може не супроводжуватися пев­ними колізіями, суперечностями з іншими етносами і голов­ним чином з нацією в цілому. Адже нація в такому випадку виступає як виразник загальнодержавних інтересів. А ос­танні можуть не збігатися з вимогами окремих етносів. Особ­ливо це спостерігається там, де рівень політичної, етнічної культури досить низький (як, з одного боку, нації, так і ет­носу — з іншого). Тут можуть даватися взнаки комплекси "старшого брата" або охлократичної, популістської, патер-налістської самосуверенізації. Запобігти небажаному розвиткові суверенізацп, негативним u проявам може тільки зважена, самокритична, стримана й мудра позиція суб'єктів цього про­цесу, науково обгрунтована й цілеспрямована етнополітика. Результатом суверенізації можуть стати різні моделі фе­дерації, конфедерації чи інші форми договірних відносин між державами (як, скажімо, СНД). Моделями федерації є:

— сукупність етнодержав, які, в свою чергу, теж є поліет-нічними;

— сума територій, заселених певними етносами, які досі не могли створити власних держав;

— сума адміністративних, державно-юридичних одиниць, некомпактно заселених багатьма етносами.

Здійснення суверенізації у межах федерації передбачає врахування ряду історичних та суто політичних факторів, пов'язаних із поточною ситуацією, конкретним перебігом подій. Це етноісторичні традиції, своєрідні особливості роз­витку етносів, поєднуваність "великої політики" і місцевих рис (етнорелігійна обстановка, специфіка культурного жит­тя, політичних процесів); мовні особливості; співвідношен­ня політичних сил — центральних і місцевих і т. ін.

У межах конфедерації держави зберігають відповідний суверенітет і незалежність. Суб'єктів конфедерації об'єдну­ють договірні зобов'язання.

У ході здійснення етнополітики виникає низка найваж­ливіших завдань — як теоретичних, так і практичних. Роз­в'язання перших дає чітке уявлення про феномен етносів та етнічних груп, а відтак — вихід на практичне вирішення проблем їх розвитку. Основними практичними завданнями етнополітики є:

створення умов для забезпечення економічної та політич­ної самостійності, суверенітету регіонів з компактним про­живанням одного чи кількох етносів;

вироблення таких форм співпраці, за яких кожний етнос був би зацікавлений у їх розвитку як основи власного до­бробуту;

оптимальне поєднання і гармонізація інтересів нації і ет­нічних груп, що її утворюють;

забезпечення ефективної взаємодії центральних і місце­вих органів управління на основі принципів демократії і плюралізму; вироблення моделі самоврядування в етногео-ірафічних регіонах;

забезпечення умов для вільного розвитку мов, етнокуль­турної автономії (якщо ця вимога висувається) для етносів, які є єдинодержавними громадянами;

зміцнення правових гарантій культурно-етнічних спільнот, які не мають адміністративно-територіального статусу;

здійснення заходів щодо збереження середовища прожи­вання, відтворення умов для нормального розвитку етносів, у тому числі нечисельних, соціально-політична реабілітація та адаптація депортованих етносів.

Ефективність етнополітики в кінцевому підсумку визна­чається тим, наскільки адекватно її принципи відображають соціально-економічні та політичні процеси, відповідають інте­ресам і потребам суверенізації етносів, гармонізації відно­син між ними. Принципи ж зумовлені спрямованістю етно­політики, її основними рисами — демократизмом і гуманіз­мом. Ключовими принципами виступають: 1) безумовне визнання права кожного етносу, етнічної групи на самовиз­начення на основі демократичного вибору й плюралізму;

2) пріоритет загальнолюдських вартостей над національни­ми і класовими, а інтересів особистості — над етнічними;

3) визнання за кожним громадянином незалежно від націо­нальності права вільно користуватися всіма свободами, про­голошеними Загальною декларацією прав людини.

Реалізація даних принципів можлива лише за умови демок­ратичних перетворень у суспільстві, послідовного утвердження толерантності й гуманізму в міжетнічних відносинах. Тоді ет-нополітика стає важливим важелем політичної стабілізації, су­веренізації, гармонізації міжетнічних та соціальних відносин.

Стабільність поліетнічного суспільства, співвідношення інтегративних та дезінтегративних тенденцій значною мі­рою визначаються характером політичної культури, станом історичної пам'яті етносу, яка є складовою етнічної самосві­домості. У колективній пам'яті фіксується як позитивний, так і негативний соціально-політичний і духовний досвід.

На розвиток цих тенденцій значний вплив справляють зовнішні орієнтації етнічних груп. За яскраво вираженої ет­нічної гетерогенності народи нерідко тяжіють не один до одного в межах однієї держави, а до близьких їм за культурою народів як прилеглих, так і віддалених за територією дер­жав. Наприклад, різниця у зовнішніх орієнтаціях відіграла вирішальну роль при фактичному поділі Кіпру, створила нерозв'язну проблему в Ольстері та аналогічні ситуації у ряді афро-азіатських і латиноамериканських країн. Невідо­мо, як розвиватимуться ситуації у тих державах, що вийшли з колишнього СРСР і народи яких тяжіють до суміжних держав (туркмени, таджики, молдавани тощо).

Етнодемографічна ситуація у масштабах країни і в окре­мих регіонах має вирішальне значення, коли йдеться про сприй­няття етносами зовнішнього світу, пошуки свого місця в ньому. На певних етноісторичних стадіях один і той же етнос може бути і суб'єктом, і об'єктом політики, але в різних аспектах та вимірах: на донаціональних стадіях він у політичному жцгті менш активний та організований, ніж на національній, і менш схильний стати суб'єктом, а здебільшого виступає лише об'єк­том політики. Чим вища історична стадія "зрілості" етносу, тим більше шансів він має стати суверенізованим і самосуве-ренізованим, тобто самовизначитись у політичному житті.

За даними ЮНЕСКО, у світі налічується 4 тис. етносів, з яких лише 800 досягли стадії нації. Націй, які налічують 10 млн чоловік, лише 67. Серед найбільших націй світу ки­тайці становлять 934,0 млн, хіндустанці — 180,5, американ­ці — 172,2, росіяни — 138,6, араби — 133, японці — 115,7 млн та ін. Водночас понад 3 тис. етносів ще не досягли такої стадії розвитку, переважна більшість з них надто малочи-сельна. Зрозуміло, потенційні можливості народів, чисель­ність яких становить 50—100 млн, і тих, що лише 10 тис, досить різні. Це пояснюється неоднаковими рівнями розвитку та пасіонарності етносів. Якщо великі нації спроможні ство­рити державу (хоча це діалектичний процес: нація створює державу, держава створює націю), розвинути культуру сві­тового значення, то малочисельним етносам важко підтри­мувати навіть систему освіти рідною мовою, хоча окремі їх представники піднімаються до світового рівня розвитку.

Малочисельні етноси з необхідністю виявляють схильність до співіснування з чисельнішими націями, засвоюючи їх культуру і мову. Великим націям, які протягом століть ві­дігравали важливу роль у світовій історії і міжнародній полі­тиці, властиве у тій чи іншій формі й культуртрегерство",

•Культуртрегерство — іронічна назва діяльності людей (як правило, колонізаторів), що прикривають свої корисливі, загарбницькі цілі мас­кою поширення культури, освіти тощо.

гіперболізоване відчуття своєї особливої історичної місії. Інтереси середніх і малих за чисельністю етносів мають пе­реважно регіональний характер. Вони нерідко через ряд істо­ричних обставин цілком продиктовані потребою виживання.

На складну етнодемографічну ситуацію в тій чи іншій країні впливають нерівномірний розподіл етнічних груп за різними щаблями суспільної ієрархії і відповідно неодна­кові можливості доступу до соціальних благ. Для посттота-літарних країн характерна жорстка етнічна стратифікація, що охоплює всі сфери життя суспільства, напівприкрите ранжування етнічних груп у соціальній, політичній та куль­турній сферах (колишні СРСР, Югославія та ін.). У зв'язку з цією проблемою слід зазначити, що для етнополітики прак­тично нерозв'язаною залишається проблема подолання нерів­ності між чисельними і малочисельними народами, відста­лості народів, що визволилися від колоніалізму. Першочер­говими заходами світового співтовариства, ООН, міжнарод­ної політики є встановлення нового економічного порядку, припинення експорту "брудних" технологій, нееквівалентного обміну, розвиток ефективної інформаційної мережі, підви­щення ролі громадських організацій та ініціатив у світовому політичному процесі, участь у прийнятті рішень з питань безпеки всіх націй і народів і, нарешті, подолання голоду й злиднів, що охопили насамперед регіони й країни з поліет-нічним населенням.

До найважливіших світових етнополітичних проблем на­лежить захист етнічних груп (національних меншин). Ет­нічні групи, які мешкають у кожній розвинутій країні, пра­вильніше було б кваліфікувати не як національні меншини (тим більше, що до них зараховують навіть групи, які налі­чують мільйони чоловік, як це ми бачимо з росіянами в Україні), а як частину нації, етнічні спільноти, що мають специфічні соціокультурні й політичні інтереси в межах певного національно-державного утворення.

У розв'язанні проблем етнічних груп важливо враховува­ти, що інтенсивна міжнародна міграція робочої сили, наяв­ність у розвинутих країнах десятків мільйонів іноземних найманих працівників, членів їх родин сфокусували важ­ливі питання, і насамперед нерівномірність розвитку різних держав, збільшення армії "зайвих" людей в одних країнах і регіонах і їх неминучу еміграцію в інші держави. У Західній Європі, США та інших країнах живуть десятки мільйонів працівників арабського, слов'янського, африканського, ла­тиноамериканського походження. Своєю присутністю імі-гранти вносять елементи дестабілізації у і без того складні міжетнічні відносини названих країн. Людство вже було свід­ком спалахів расизму в Німеччині, Англії, Франції та інших країнах, причина яких — дискримінація як з боку урядових кіл, так і з боку монополій та підприємців. Трудящі-імігран-ти за своїм статусом та реальним соціально-економічним становищем є найбільш експлуатованими й дискримінова­ними найманими працівниками, вони опинилися "козлами відпущення" в соціальних, міжетнічних конфліктах, об'єк­том переслідування з боку реакційних, шовіністичних орга­нізацій, а також небажаними конкурентами місцевих, корін­них безробітних.

У розв'язанні проблем етнічних груп у поліетнічних сус­пільствах нагромаджено певний історичний досвід — як по­зитивний, так і негативний. Прикладом першого може бути Україна. За даними перепису населення 1926 р., тут найбільш численними етнічними групами були росіяни — 9,2 %, єв­реї — 5,4, поляки — 1,6, німці — 1,4 %. Етнічні українці становили 80 %. За переписом 1989 p., відбулися істотні зміни: корінний етнос, найчисельніший, — українці стано­вили 37,4 млн, або 72,7 %; іноетнічне населення — понад 14 млн, або 27,3 %, у тому числі 21,9 % — росіяни, 0,9 — євреї, 0,8 — білоруси, 0,6 — молдавани, по 0,4 % — поляки і болгари, 2,8 % — представники інших етносів. Як бачимо, зміни в бік збільшення питомої ваги росіян і зменшення українців, інших етнічних груп. При цьому важливо, що ці етнічні групи одночасно є репрезентантами націй, основне ядро яких знаходиться за межами України. Виняток станов­лять кримські татари і караїми, що, як і українці, є корінни­ми етносами в Україні.

Зрозуміло, що етнічні групи, які мешкають в рамках пев­ної національної держави, повинні мати відповідний право­вий статус. Так, у 20—30-х роках, коли здійснювалася так звана політика коренізації, вони мали право на рідну мову в судочинстві, освіті, на участь у роботі державних та гро­мадських організацій, розвиток своєї культури. В Україні, зокрема, створювалися національні адміністративно-терито­ріальні одиниці. Це були національні райони, селищні, сільські рядянські органи з діловодством рідною мовою біль­шості населення. У 1929 р. тут функціонувало 24 районні, 106 селищних і 1087 сільських національних Рад (німецькі, болгарські, польські, єврейські та ін.). У 1924 р. у складі України була утворена Молдавська автономна республіка. Створювалися національні школи з німецькою, єврейською, молдавською, польською, болгарською, татарською та інши­ми мовами навчання. Мови етнічних груп запроваджували­ся у вузах та середніх спеціальних навчальних закладах, біб­ліотеках, клубах, театрах, засобах масової інформації. У си­стемі Академії наук діяли інститути єврейської і польської культури. Однак внаслідок утвердження в СРСР у середині 30-х років централістсько-шовіністичної концепції в усіх сферах суспільного життя ця робота припинилася, почався період активної русифікації, цілі народи зазнали гонінь і репресій.

Новий етап у розвитку етнічних груп почався після роз­паду світової соціалістичної системи та СРСР, в умовах ста­новлення суверенних держав. У ряді країн (колишніх респуб­лік Радянського Союзу) дістала верх ідея етнонаціоналізму, тобто така, за якою нації оголошуються типом етнічної спіль­ноти, етносоціальним організмом, основою для легітимізації державності. Такий підхід відрізняється від світового досві­ду, коли нація розглядається насамперед як співгромадянст-во, політична спільність громадян держави. Саме в цьому контексті існують і вживаються поняття "національна дер­жава", "національні інтереси", "національна армія, безпека, наука, економіка" тощо. Однак це зовсім не означає ігноруван­ня інтересів етнічних груп. Йдеться лише про те, що прин­ципи демократії вищі за етнонаціоналізм. Адже демократія — це насамперед забезпечення прав кожної особистості незалеж­но від політичних, релігійних переконань, кольору шкіри і, звичайно, етнічної приналежності.

Враховуючи те, що в Україні проживають громадяни по­над 100 національностей, держава, демократичні сили дома­гаються створення найсприятливіших умов для міжетнічної солідарності та консолідації.

Верховна Рада України 1 листопада 1991 р. прийняла Декларацію прав національностей України. Виходячи з Де­кларації про державний суверенітет України, Акта про неза­лежність України, керуючись Загальною декларацією прав людини та ратифікованими Україною міжнародними пакта­ми про права та свободи особистості, Українська держава гарантує всім етнічним групам, громадянам, що прожива­ють на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається законом. Держава гарантує всім етнічним групам права на збереження їх традиційного роз­селення і забезпечує існування національно-адміністратив­них одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку їх мов і культур.

Красномовним свідченням демократичної етнополіти-ки Української держави є Конституція України, прийнята 1996 р. Зокрема, ст. 11 Основного Закону гарантує держав­не сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релі­гійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Згідно із ст. 24 не може бути у громадян привілеїв чи обмежень за ознаками етнічного походження. Ст. 53 гарантує "громадянам, які належать до національних меншин", право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закла­дах або через національні культурні товариства.

Етнічні групи представлені на різних рівнях в органах державної влади. Зокрема, серед депутатів Верховної Ради України росіяни становлять 19,3 %, євреї — 1,5, білоруси — 0,5, поляки — 0,5 %. Членами українського парламенту є також молдаванин, румун, болгарин, німець, угорець, кара­їм, адигеєць, чуваш.

Важливим здобутком етнополітики в Україні є організа­ція добровільного повернення кримськотатарського народу та представників інших етнічних груп, яких було незаконно депортовано. У 1941 р. з південних районів України вивезе­но майже 400 тис. етнічних німців, у 1944 р. з Криму — 200 тис. кримських татар, 12,5 тис. болгар, 15 тис. греків, 9,6 тис. вірмен. Нині державою вишукуються чималі кошти на облаштування їх в Україні. На 1 липня 1995 р. вже при­було близько 260 тис. кримських татар, 1387 болгар, 4785 вірмен, 3437 греків, 2066 німців. У найближчі п'ять років очікується повернення на рідну землю ще понад 400 тис. представників різних етнічних груп.

В Україні відбувається активний процес створення етно­культурних товариств, об'єднань, асоціацій тощо. На початку 1995 р. їх налічувалося 260. Помітно розширилася мере­жа культурно-освітніх закладів, збільшилася кількість періо­дичних видань (зокрема, 48 газет), що задовольняють куль­турні потреби етнічних груп України.

Державну програму випуску літератури мовами етнічних груп реалізують відповідно до постанови Кабінету Мініст­рів 1992 р. "Про спеціалізовані редакції для випуску літера­тури мовами національних меншин України" всеукраїнські державні видавництва "Каменяр" у Львові (польською мо­вою), "Карпати" в Ужгороді (угорською, чеською, словаць­кою), "Маяк" в Одесі (єврейською, болгарською, гагаузькою), "Донбас" у Донецьку (мовою греків Приазов'я), "Січ" у Дні­пропетровську (німецькою), "Таврія" у Сімферополі (крим­ськотатарською). За три роки діяльності цих редакцій поба­чили світ понад 260 видань 20 мовами етнічних груп.

Для задоволення освітніх потреб етнічних груп Міністер­ством освіти спільно з Міністерством у справах національ­ностей та міграції розроблено і затверджено Державну про­граму відродження й розвитку освіти етнічних груп в Україні на період 1994-2000 pp.

У 1995 р. Кабінет Міністрів схвалив Концепцію розвитку культур етнічних груп. Нині вже ведеться робота по створен­ню Центру циганської культури в Києві та болгарського культурного центру в Болграді Одеської області. У серпні цього ж року прийнято постанову "Про заходи щодо роз­в'язання політико-правових, соціально-економічних та ет­нічних проблем в Автономній Республіці Крим".

Забезпечуючи права етнічних груп на власній території і спираючись на діючі міжнародні механізми їх захисту, Українська держава активно виступає за досягнення відпо­відного рівня захисту українців у всіх країнах їх прожи­вання. У ст. 12 Конституції України проголошується, що наша країна дбає про задоволення національно-культур­них і мовних потреб українців, які проживають за межами держави. Здійснюється допомога їм через різні державні й громадські організації — літературою, культурницькими ак­ціями тощо. Свідченням цього є активна участь України у розробці універсальних міжнародно-правових норм у рам­ках ООН, ОБСЄ, Ради Європи, інших міжнародних орга­нізацій. Конкретні заходи в цьому напрямку накреслені Державною програмою "Українська діаспора" на період до 2000 p., затвердженою 22 січня 1996 p. Кабінетом Міні­стрів України.

Поиск по сайту: