Розділ 22. НАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ 1А НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА

Поняття «національне пи­тання»

Національне питання - це питання визво­лення пригноблених націй, забезпечення їх державного суверенітету та всебічного со­ціально-економічного і духовно-культурного розвитку. Національне питання - проблема не тільки етнічна, але також і соціально-політична. Генеза націо­нального питання пов'язана з економічними, соціальними та ідеологічними умовами капіталізму, за якого виникли і почали розвиватися нації.

Вирішення національного питання означає:

1. У соціально-політичній сфері - здійснення права націй на самовизначення в будь-якій формі, ліквідація експлуатації однієї нації іншою, ліквідація національної недовіри.

2. В економічній сфері - створення в національних державах сучасної промисловості, диверсифікація економіки, плюралізм форм власності і форм господарювання.

3. У духовно-ідеологічній сфері - відродження національної культури, мови, традицій, національного життя в цілому.

В історії розвитку національного питання можна виділити кілька якісних етапів:

1. Етап виникнення в період формування капіталізму і фор­мування націй; національне питання залишається внутрішньою проблемою і не сягає за межі окремих держав.

2. Епоха імперіалізму; різке загострення національного пи­тання; боротьба імперіалістичних держав за поділ і перерозподіл світу і, відповідно, за пріоритети колонізації слабких націй.

3. Цей етап почався з Жовтневої революції 1917 р. у Росії; будівництво нового суспільства надалі мало об'єктивні передумо­ви для вирішення національного питання, але цього не сталося.

4. 1950-1960 роки - етап зламу колоніальної системи імпері­алізму, пробудження країн так званого «третього світу».

5. Етап пов'язаний з антитоталітарними революціями та по­літичною модернізацією в країнах Східної Європи і колишнього СРСР.

Поняття «національне питання» та «національні відносини» відрізняються одне від одного за змістом і масштабами. їх засто­совують переважно в аспекті національних відносин.

1. Національне питання є історична даність; воно обумовлене історично і тому залишає «відмітини» в історичній пам'яті на­родів, які в тих чи інших обставинах спроможні обумовити відпо­відну якість у національній політиці.

2. У багатонаціональній країні будь-яке питання суспільного життя може набути суто національного колориту. Інколи це при­водить до підміни соціального чинника національним, що в ціло­му є небезпечним явищем.

3. Національне питання і національні відносини мають пря­ме відношення до емоційної сфери життя людей; тут переважа­ють психологічні моменти, тому вони потребують уваги, такту, делікатності, взагалі - украй вимогливого і розсудливого «арбіт­ражу».

4. Є релігійний перманентний чинник; він інтегрований у на­ціональне питання і тому потребує інтелектуальних зусиль у про­веденні збалансованої політики щодо віруючих.

Сучасна політологія, аналізуючи етнонаціональні та етносо-ціальні процеси, виділяє дві тенденції в їх розвитку - тенден­цію диференціації і тенденцію інтеграції. Обидві діалектично пов'язані між собою, доповнюють одна одну в цих процесах. Інакше кажучи, це є тенденція відокремлення і тенденція взає­модії націй.

Переважання кожної з них визначається конкретно-історич­ними умовами.

Тенденція відокремлення переважає, а інколи й домінує:

• під час переходу соціально-етнічних спільнот до нового якіс­ного стану їх перетворення в нації;

• під час досягнення національної незалежності;

• під час відродження державного суверенітету;

• в умовах загального відродження нації на доленосних ета­пах історичного розвитку.

Інтеграція - «провідна» тенденція. Вона виражає прогресив­ний напрямок розвитку націй. Інтеграція - це «переважаюча» тенденція. Вона переважає, але не зупиняє або припиняє прояви першої тенденції.

У соціальному світі діє універсальна закономірність - єдність історичного прогресу; тому тенденція взаємодії націй є, безумов­но, визначальною.

Найбільш яскраво про це свідчить феномен інтернаціоналі­зації (не плутати з інтернаціоналізмом).

Інтернаціоналізація - процес і форма (точніше - форми) усу­спільнення у сфері міжнаціональних відносин. Змістовно вона оз­начає такі якісні зрушення:

• подолання національної відокремленості на ґрунті розши­рення і поглиблення зв'язків між народами у всіх сферах життя;

• перетворення національних зв язків з випадкових і стихій­них у постійні, регулярні, із статичних у динамічні з набуттям нової якості;

• зростання ролі цих зв'язків для всіх сфер життя і соціаль­ної діяльності нації;

• перетворення господарської та інших сфер соціальної діяль­ності в загальні, які охоплюють більш широке коло народів;

• тенденцію відносного вирівнювання економічного, соціаль­ного, духовного і політичного розвитку народів;

• тенденцію розширення загальних універсальних рис у більшості сфер соціального життя націй і етносів.

Тільки в сукупності всіх відзначених рис історичний ступінь усуспільнення набуває якості інтернаціоналізації. Вона визна­чає зміст загальних, інтернаціональних рис та їх співвідношен­ня з національно-особливим і національним. Національне-особ-ливе визначає особливості матеріального виробництва, побуту, відтворення духовного життя нації, які обумовлені суто етніч­ними чинниками.

Національне ширше за змістом, ніж національне-особливе. Національне охоплює ті особливості економічного, соціально-по­літичного та культурного розвитку націй, які обумовлені також і неетнічними чинниками. До них належать природні умови і ре­сурси (клімат, рельєф місцевості, якість землі), чисельність насе­лення, особливості соціальної структури та інше.

Інтернаціоналізація - є результат і наслідок численних і всебічних зв'язків між націями, взаємодії і взаємозбагачення народів.

Ці чинники обумовлюють і впливають на міжнаціональні відно­сини.

Слід зауважити, що існують два типи інтернаціоналізації:

1) інтернаціоналізація як еволюційно-історичний процес, підпо­рядкований законам соціального прогресу;

2) інтернаціоналізація як форсована політика правлячих кіл більшої (імперської) нації над меншими з метою їх підкорення, підпорядкування своїм інтересам, ліквідації їх національного життя і культури.

Така політика проводиться в багатьох напрямках: це мовна асиміляція, декоренізація кадрів, монокультурний розвиток сільського господарства, однобічний розвиток промисловості та інше.

Саме тому в національних відносинах існують дві групи супе­речностей:

1) перша група пов'язана з внутрішньою сутністю національ­них відносин; вона має об'єктивний характер;

2) друга група пов'язана з проведенням неадекватної націо­нальної політики і помилками суб'єктивного характеру.

Неупереджений аналіз міжнаціональних відносин у багатона­ціональних спільнотах дає можливість виявити в них супереч­ності, які відтворюються і тому потребують розв'язання:

• між інтернаціоналізацією суспільного життя і відносною сталістю національних форм;

• між соціальним та етнічним;

• між динамічним процесом розвитку націй та консерватиз­мом національно-державних форм;

• між принципом федералізму, що обумовлює певну са­мостійність державних утворень, і принципом централізму, без якого неможливе функціонування федерацій;

• між ростом національної самосвідомості та зовнішніми впли­вами;

• між тенденцією зміцнення єдності економіки всієї федерації та підсиленням відносної господарчої самостійності суб'єктів фе­дерацій;

• між потребою взаємозбагачення культур та збереженням самобутності національних культур.

У національній політиці слід ураховувати потенційні конфлікто-генні сфери. Саме вони є постійним «чинником ризику» в міжнац­іональних відносинах. По-перше, це відносини між федеральними структурами та республіками в складі федерації. По-друге, це відно­сини між автономними державними утвореннями в складі феде­рації і федеральним урядом, наприклад, у колишній СФРЮ. По-третє, це відносини між автономіями республік у складі федерації та між республіканськими державними органами та структурами автономій. Це також проблеми, пов'язані з існуванням національ­них груп та національностей, які не мають власних державних утворень (наприклад, радянські німці - 2 млн). Це також пробле­ми розділених народів (кримські татари, курди та інші).

У національній політиці, яка претендує на конструктивність засобів у вирішенні національного питання, конче потрібно вра­ховувати поліваріантність розвитку національних відносин та вміти прогнозувати появу кризових явищ.

Динаміка кризового розвитку в цій сфері має загальні риси:

• ігнорування національних інтересів та потреб розвитку націй;

• їх перебільшення (часто гіпертрофоване) у масовій націо­нальній свідомості;

• перетворення національних інтересів у націоналістичні;

• створення націонал-популістського підґрунтя;

• використання цього підґрунтя різного роду націонал-кар'єристами: націонал-комуністами, націонал-сепаратистами, і іаціонал-шовіністами.

Деякі політологи, і навіть політологічні школи, вважають, що національне питання не можна вирішити повністю і остаточ­но, доки існують нації та взаємовідносини між ними.

Це твердження спростовується адекватною обставинам полі­тичною технологією регулювання міжнаціональних відносин та кризових ситуацій. Вона є сукупністю засобів та політичних про­цедур з урахуванням накопиченого світового досвіду, зокрема:

1) пріоритетність договірних процесів як найважливішої підва­лини розв'язання міжнаціональних та міжетнічних конфліктів;

2) «інвентаризація» причин національних конфліктів та роз­робка інноваційної технології їх розв'язання на матриці преце­дентів світового досвіду;

3) створення постійного механізму регулювання подібних конфліктів із залученням фахівців із конфліктології;

4) постійний діалог представників націй, які мають довіру народу (так звана «народна дипломатія»);

5) забезпечення суспільства повною, точною та своєчасною інформацією щодо сутності, рівня небезпеки і проявів того чи іншого конфлікту, з додержанням такту і обережності;

6) постійне врахування в державних рішеннях психологічних чинників;

7) всіляка і всебічна підтримка місцевого самоврядування;

8) виключення з політичного арсеналу тавруючих оцінок, що ображають національну гідність;

9) фахова експертиза кожного державного рішення, що сто­сується місцевого самоврядування національних меншин.

Будь-яка нація потенційно спроможна вирішувати проблеми, пов'язані з інтернаціоналізацією. Але для цього потрібен час. Кож­на нація повинна досягти того рівня, коли вона самостійно і вільно визначає можливі варіанти стосунків між народами, а також свій рух на шляху самовизначення.

У колишньому СРСР існував етнічний конгломерат: у «соц­іалізм» заштовхувались за однією технологією і представники ка­піталістичного Заходу (країни Прибалтики), і напівфеодальні на­роди Південного Сходу, і етноси первісної Півночі.

Це обумовило сумні наслідки - відчуження різних народів від самих себе. Тому відродження національного життя народів: відрод­ження мови, писемності, національної школи, звичаїв, політич­ної і правової свідомості і, нарешті, створення держав - є найбільш важливоим питанням практичної політики в міжнаціональних відносинах.

Поиск по сайту: