Етнодержавне будівництво і національна політика

Історія свідчить: в міру переходу до вели кої промислової індустрії етноси дедалі більше націоналізуються, створюють свої держави. Багатонаціональні імперії розпа даються на національні держави. Тому не тільки для Європи, де раніше всього народи, поділені на етнографічні групи з різноманітними діалектами, культурами, прийшли до фор мування нації, але для всього світу типовим та нормальним стали національна держава. У різноманітних учених неоднозначні позиції в питанні формування націй. Ідея національної держави мала багато прихильників серед західних учених (Поль Манчині, Макс Вебер), вітчизняних (Микола Бердяев, Олександр Градовський та ін.). Од­нак з моменту виникнення ідея національної держави підлягає кри­тиці (Іммануїл Кант, Отто Бауер, Карл Реннер, Роза Люксембург, Ми­хайло Драгоманов, Михайло Грушевський та ін.).

В сучасних умовах критика розгортається з чотирьох напрямків: пер­ший - національна держава - це утопія, не відповідна дійсності; дру­гий - принцип національності, в разі його реалізації невідворотно ставить питання про розмежування людей за національною належністю, тобто веде до явного або прихованого націоналізму і расизму; третій - принцип національності неминуче загострить і таку вибухонебезпечну проблему, як питання про кордони; четвертий - принцип національності допускає створення етнічно однорідної («чистої») держави, що можливо лише че­рез такі антигуманпі засоби, як насильна асиміляція, масове вигнання або тотальна ліквідація представників всіх етнонаціональних меншостей. Визначаючи ставлення до такої (національної) держави, необхідно зро­зуміти, що близько 90% населення Землі живе і буде жити в багатона­ціональних державах. Закривати очі на такий факт не мають права ані теоретики національного питання і державного будівництва, ані прак­тики керівництва етносоціальними процесами і державним будівницт­вом. Повністю невдячна місія шукати «винуватців» поліетничності су­спільства України в далекій і близькій історії.

Історія непідсудна, може тільки надати в розпорядження сумлінних теоретиків і практиків найбагатший досвід позитивного і негативного підходів до реалізації проблеми. В Україні широко дискутується про­блема адміністративно-державного устрою. Свої аргументи дають при­хильники унітарної та федеративної української держави, поділеної на автономії або на історичні землі тощо. Державу Україна треба будувати як державу української нації. Однак термін нація має два значення. Життєво важливо віддати перевагу тому з них, що став узвичаєним в цивілізованому світі: співдружність людей різних національностей в одній державі. Державі Україна треба відмовитися і від такої зловісної спадщини, як надання окремим національностям політичної иравосуб'-єктності, тобто вбудовування етносу в політико-адміністративний устрій (національні сільради, округи, автономні області тощо). Снецифічні потреби населення різних національностей задовольняються через культури о-національну автономію, а історичні особливості окре­мих територій враховуються земельним устроєм. Земельний устрій ви­магає делегування істотної частки повноважень центрального уряду на місцях. Поділ влади між центром і периферією - відмінна риса демок­ратично побудованої держави, на відміну від безмежного централізму держави тоталітарної. Більшість політиків побоюються, що поділ на історичні землі підірве ще незміцнену державність і Україна розва­литься на окремі, мало зв'язані між собою частини. Однак ця небезпе­ка існуватиме недовго. Ринкові реформи покінчать із ще існуючим економічним фундаментом - віджилим тоталітарним режимом.

Демократичне суспільство практично не здатне, на відміну від то­талітарного, використовувати насильство, щоб припинити цент-робіжні процеси. Землі повинні згуртовуватися загальними економіч­ними інтересами. Якщо Донбас як окрема земля помножуватиме зв'язки з сусідніми районами Росії, то це буде на користь всій Україні. В рівному ступені держава повинна виграти від прикордонних зв язків Закарпаття з Угорщиною або Словаччиною. Але необхідно, однак, визначити той ступінь взаємозв'язаних інтересів українців і росіян в Україні, що максимально сприяє національній згоді, але не підриває потенціал державного будівництва. Є певні ознаки, без яких держава не може існувати: територія, власний управлінський апарат, економіка, що управляється з середини, зовнішня атрибутика (прапор і герб), єдина державна мова та єдине громадянство. Людям з імпер­ським складом мислення (а таких немало і серед українців!) треба усві­домлювати, що імперії вже немає. Така позиція в питанні національної державності, по-перше, відображає прагнення не націй, а певних, знов-таки, кіл до українізації на основі нав'язування всім народам України, окрім етнічних українців, відмови від своїх національних цінностей і від своєї етнічної батьківщини; по-друге, застарілими вже націоналі­стичними вигадками підтримується ідея північного ворога і русофобії; по-третє, робить спробу сформувати почуття недовіри, якщо не во­рожнечі, до народу Росії навіть у росіян - другій по величині нації в Україні; по-четверте, це концепція формування «єдиної нації» під фор­мальним прапором цивілізованого розуміння нації, що фактично не визнає жодних інших націй в Україні, окрім «титульної» української. Ідея єдиного українського народу без визнання етнічних відмінностей навряд чи несе потенційні можливості та умови для досягнення справ­жньої згоди і національної єдності в Україні як демократичній державі. Поза всяким сумнівом, державний устрій поліетнічного суспільства має забезпечувати найбільш сприятливі можливості для задоволення національних запитів усіх складових його народів. Адже державний устрій в такому випадку виступає, з одного боку, своєрідним механіз­мом реалізації національної політики держави на всіх рівнях і надій­ним гарантом захисту національних інтересів кожного народу - з іншо­го. Тому гостро стоїть проблема формування конституційних основ державного устрою України.

Народи хочуть такого добровільного об'єднання, що не допускало б жодного насильства однієї нації над іншою, що було б засноване на повній довірі, на ясній свідомості братерської єдності, на зовсім доб­ровільній згоді. Національна політика має спрямовуватись на забезпе­чення рівноправності націй, їх розвиток і зближення, їх тісну взаємодію у вирішенні завдань економічного, політичного, культурного розвитку всього українського суспільства, розвиток і зміцнення державності. На ціональна політика в Україні здійснюється шляхом дальшого зміцнен­ня дружби народів, зміцнення міжнаціональної згоди; послідовне здійснення заходів по зміцненню економічного потенціалу країни, її політичного авторитету, всілякий розвиток демократичних основ в усіх сферах життя суспільства і, насамперед, в забезпеченні політичних прав і свобод кожного громадянина без якого б не було націона/іьного винят­ку; забезпечення широких можливостей для розвитку національної са­мобутності людей всіх національностей, їх культури; конкретного і ціле­спрямованого патріотичного та інтернаціонального виховання громадян, всілякого протистояння і рішучого опору будь-яким націона­лістичним і наклепницьким кампаніям, що підривають національний мир і згоду в Україні; творчого дослідження історичного досвіду полі-етнічних держав світу та України по здійсненню національної політики з метою його успішного використання в конкретно-історичних умовах державного будівництва.

Поиск по сайту: