Зміст, принципи і суб'єкти етнонаціонального розвитку

Етнонаціональна проблематика вимагає переосмис­лення ситуації в контексті становлення української дер­жави, усвідомлення того, що демократичні перетворення залежать не лише від стану економіки, а й від розста­новки політичних сил та соціально-культурних чинни­ків. Вважливе місце в зазначеному контексті належить етнонаціональному чиннику, який суттєво впливає на до­сягнення загального добробуту, злагоди та партнерства, утвердження в Україні плюралістичного суспільства, якому властиві зростання значення прав особи та етносів, людини і територій, природної соціальності, ду­ховності індивідуумів і форм їх відтворення. Такі пріори­тети — вирішальна умова формування нової загальнона­ціональної ідеї в Україні на початку XXI ст.

Проблеми співвідношення прав нації, громадянина та держави — основа національного відродження, стрижнем якого має бути загальнодержавна ідея. Отже, національ­не відродження і державне будівництво мають визначити діяльність державних і громадських організацій України. Відродження та оновлення національного життя етносів України — невід'ємна складова формування громадян­ського суспільства, правової держави. Життя переконує, що енергія, творчий дух етносів не лише не затухає, але розвивається по висхідній. Важливо спрямувати її в рус­ло творення. Всебічне врахування етнонаціонального бут­тя народів, «відштовхування» від етнічного відродження, забезпечує етнонаціональне оновлення. Водночас важливо розвивати специфічні риси етносу та його потенційних можливостей на нових стадіях його поступу.

Врахування етнонаціональних потенцій дає можли­вість:

— у духовно-культурній сфері всебічно підтримати відродження культурно-етнічної ' самобутності україн­ського народу й етноменшин України, його, морально-етичних норм; обґрунтувати (виробити) нові норми; сприяти ціннісно-культурологічному осмисленню фольк­лору, епосу та всього духовно-історичного надбання етно­су; забезпечити оновлення й поглиблення мовно-культу­рних надбань; сприяти відродженню релігійно-етичних цінностей минулої історії етносу;

— в економічній сфері забезпечити значне зростання виробничих сил суспільства, розвиток творчої праці лю­дей, піднесення загального рівня матеріальних та духов­них благ, техніко-технологічної творчості народу; вироб­лення нових поглядів на власність, способи трансформа­ції господарської дбайливості, бережливого ставлення людей до природних багатств та природно-екологічного середовища; якісно нове піднесення працьовитості наро­ду, розвитку творчого потягу до праці як джерела всіх багатств тощо;

— у політичній сфері підтримати політико-демокра-тичну творчість та суспільно-громадську активність етно­су; сприяти оновленню критеріїв та рівня реалізації по-літико-державного унезалежнення етносу як історичного суб'єкта та всього українського народу; враховувати пар­тійно-політичну структуру суспільства; створювати полі-тико-юридичні установи національно-етнічної спрямова­ності; забезпечити нове прочитання минулого етносу з уточненням його походження та етнокультурного середо­вища;

— у соціально-побутовій сфері сприяти коригуванню усталених комунікативних зв'язків, відновленню забу­тих народних звичаїв, традицій та норм побутового спіл­кування людей; забезпечити вироблення нових ціннісних орієнтацій способу життя групи та особи; сприяти підви­щенню чутливості суспільної свідомості до соціальної справедливості, добра, доброчесності.

Етнонаціональна політика в Україні має ґрунтувати­ся на ідеології державотворення, поєднаній з розвитком та поглибленням національної ідеї. Ця політика немож­лива без вироблення механізмів узгодження національно-специфічних інтересів українців, етносів та регіонів що­до тактики і стратегії розвитку держави.

Принципи національної політики — основоположні цінності (ідеї), реалізовані на всіх рівнях суспільства. До них належать:

— повага прав людини та основних свобод, у тому числі національних, незалежно від статі, віри, соціально­го становища та регіону проживання;

— рівні права етносів за різних форм їхнього самови­значення з обов'язковою умовою збереження соборності, державності;

— рівні права і відповідальність районів та областей;

— багатонаціональна єдність держави, її етносів та громадян;

— розвиток багатонаціонального українського суспі­льства шляхом діалогу, відмови від застосування сили;

— державна підтримка українського та інших наро­дів, збереження їх культури, мови, традицій, середовища проживання;

— створення міжнародних гарантій захисту прав та свобод українців в іноземних державах.

Ці принципи взаємопов'язані та створюють органічну єдність, а реалізація кожного з них є умовою для реалі­зації інших. Утвердження передбачає: точне врахування конкретних історичних умов розвитку етносів та в ціло­му держави; створення загальновизнаних законних меха­нізмів та норм, які забезпечували б втілення цих прин­ципів у життя.

Етнонаціональна політика є галуззю внутрішньої по­літики, що забезпечує національну безпеку в сфері міже­тнічних відносин та внутрішню стабільність країни. Вона охоплює проблеми етнічної регіональної політики та різноманітні чинники міжетнічних та міжнародних від­носин. У перехідному суспільстві ними є:

— ефективність системи державного управління;

— конституційний лад і конституційні проекти його реформування (моделі державного ладу — федерація, унітаризм);

— федералістські та регіонально-автономні політичні рухи;

— етнонаціоналістичні політичні рухи та етнічне го­лосування;

— сепаратистські рухи;

— зовнішні чинники.

У сучасних умовах важливо з'ясувати, який сувере­нітет належить реалізувати в Україні — народний, дер­жавний чи національний? Вони не тотожні, бо кожний має власний суб'єкт: народ, державу, націю. Завдан­ня — добитися їх органічного взаємозв'язку, усвідомлю­ючи, що державний та національний суверенітет є різ­ними формами народного суверенітету. А це потребує забезпечення:

— суверенітету української нації — національного су­веренітету, тобто повновладдя нації у-вирішенні всіх пи­тань національного життя, зміцнення національної дер­жави, гармонізації відносин з іншими етносами;

— суверенітету української держави — державного суверенітету як верховенства, повноти державної влади України в межах її території.

Досвід сучасних країн свідчить, що принцип самови­значення етносів, нації реалізується в найрізноманітніших формах — регіональної автономії, культурно-національної автономії, наданні всім етнічним групам (етнічним мен­шинам) реальних можливостей для вільного розвитку.

Етнодержавознавчий підхід має реальну змогу поста­вити в центр етнонаціональної та державно-правової дія­льності етнічну людину, її життя, честь і гідність, мате­ріальні й духовні блага, особисту недоторканість та інші права і свободи, закріплені у Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах з прав людини та в інших документах НБСЄ. Виходячи з цього, особистість і нація є рівними суб'єктами етнонаціональної політики, а на­ціональні права — невід'ємна складова загальновизна­них прав людини.

Важливою проблемою в етнонаціональному розвитку є права національних меншин. Часто їх розглядають як особливі права, інколи невиправдано прирівнюють до привілеїв. Насправді спеціальні права національних мен­шин відображають концепцію реальної, а не формальної рівності (тобто фактичної рівності, а не юридичної). Тер­мін «спеціальні» означає, що певна категорія прав нада­ється національним, етнічним групам з метою захисту їх культури, віросповідання, мови тощо.

Права національних меншин є водночас правами лю­дини, адже тільки правовий режим, який гарантує осно­вні права (для всіх) і спеціальні права (національних ме­ншин), здатний створити справедливі умови для всіх груп, у тому числі й етнічних. Обидві групи прав важли­ві для розвитку національних меншин і не є антагоністи­чними: захист прав національних меншин не буде ефек­тивним у державі, яка не забезпечує прав людини, і навпаки, певний обсяг гарантування однієї групи прав є необхідною передумовою для реалізації іншої групи.

Етнонаціональна політика одночасно із забезпечен­ням прав національних меншин має забезпечити життє­діяльність титульної нації. Тому важливо, щоб ознаки української ідентичності відігравали функціональну роль самозбереження і відтворення українського етносу як ці­лісного організму, структуроутворюючої складової укра­їнського соціуму.

Невідкладними завданнями нашого часу є всебічне сприяння консолідаційним процесам у середовищі укра­їнської нації, перетворення її на суспільний етносоціальний організм в українському соціумі; вироблення і закрі­плення самобутнього стереотипу поведінки, світосприй­мання і світогляду, створення ефективної системи відтво­рення всіх рівнів суспільності — індивідуального, колек­тивного, етнічного, національного; подолання в розвитку українського суспільства комплексу меншовартості, вто­ринності. Не менш значущими є перетворення національ­ної самосвідомості на дійовий чинник державотворення, концентрацію національного «духу» в площині самороз­витку, самореалізації етносу, формування державницької волі народу, розбудову самої держави.

Державна етнонаціональна політика має стати важ­ливим чинником реалізації одного з головних завдань держави: сприяти кожному з неукраїнських народів за­йняти в процесі етнонаціонального пробудження те міс­це, яке б найбільше відповідало його об'єктивним потре­бам і одночасно зміцнювало б українську державність. Втілення такої політики має відбуватися через забезпе­чення національних прав, до яких належать:

1. Право на вільну національну самоідентифікацію. Згідно з ним кожна людина має право вільно обирати на­ціональну належність або ж визнавати себе особою без національності. Національність громадян деяких держав у державних документах не фіксується. Проте це не ви­ключає мозкливості національних кадастрів (реєстрів), у які на добровільній основі може бути внесена певна осо­ба з правом вільного виключення з них. Подібні кадаст­ри складають з метою статистичного обліку національ­них потреб, для правозахисної діяльності.

2. Право народу (нації) на самовизначення. Всі наро­ди користуються ним відповідно до міжнародних пактів про права людини. Це означає, що кожна людина має право вільно забезпечувати свій політичний статус, еко­номічний, соціальний та культурний розвиток. В основі народу як суб'єкта самовизначення знаходиться, як пра­вило, кожний етнос, з яким ідентифікується певна тери­торія.

3. Право на національно-територіальну автономію. Ним користуються етноси, які з різних причин не мо­жуть створити свою державність, а також народи (субет­носи), що компактно мешкають за межами своїх держав­них утворень. Національно-територіальна автономія передбачає створення національних адміністративно-те­риторіальних одиниць з відповідними органами місцево­го самоврядування, які з урахуванням місцевих особли­востей у межах чинного законодавства розробляють і реалізують заходи щодо задоволення національних потреб населення. Нерідко право на національно-територіальну автономію піддається серйозній критиці, оскільки його реалізація містить потенційну загрозу цілісності держа­ви (особливо унітарної).

4. Право на культурно-національну автономію. її до­цільність очевидна в тих випадках, коли національність, що компактно мешкає, не становить більшості населення регіону й у містах. У такій ситуації свої національно-культурні потреби субетноси забезпечують через діяль­ність національних громад (національно-культурних то­вариств, центрів, асоціацій) або ж спеціально обраних ор­ганів культурного самоврядування.

5. Право на захист від дискримінації за національ­ною ознакою. Жодна людина не може бути обмежена в правах у зв'язку з її національною належністю. Як окре­ма людина, так і народ у разі дискримінаційних дій, ге­ноциду щодо них мають право на повну і всебічну реабі­літацію та ліквідацію наслідків цих дій.

Поиск по сайту: