Етнонаціональна політика та національно-державне будівництво

Етнонаціональна політика (етнополітика) — це сфера суспільно-політичних взаємин держави та етнічних спіль­нот, а також етнічних груп між: собою. Головною метою етно-політики є регулювання міжетнічних відносин і досягнення національної консолідації у суспільстві.

Власне термін "етнополітика" починає активно вживатися в науковій літературі в кінці 60-х — на початку 70-х років XX століття як своєрідна реакція на етнічний ренесанс, який охо­пив країни Європи та Америки. Особливої ж актуальності ет-нополітичні проблеми набувають в кінці 80-х — на початку 90-х років, коли розпадаються колись могутні поліетнічні ут­ворення — СРСР, Югославія, Чехословаччина. З'явилися нові державні утворення, а разом з тим і нові етнополітичні пробле­ми. Адже державні кордони у багатьох випадках не збігаються із етнічними територіями.

Суб'єктами етнополітики виступають етноси, нації, ет­нічні (національні) меншини, корінні народи, політичні партії, національно-культурні товариства, етнічні лідери.

Зіткнення інтересів між суб'єктами етнополітики відбу­вається навколо питань розподілу політичної влади, соціаль­но-економічних благ, збереження етнокультурної ідентич­ності. Отже, реальний зміст етнополітики полягає у так званій "політизацїї етнічності", тобто в активній громадсько-куль­турній та суспільно-політичній діяльності етнічних груп. Відповідно до неомарксистського підходу, причини полі­тичної активності суб'єктів етнополітики полягають у їх со­ціально-економічній експлуатації (концепція "внутрішнього колоніалізму")- Згідно з етніцистським підходом, активізація етнічних груп не обмежується проблемами економічного вивільнення. Вагому роль відіграють фактори збереження ет-ноідентичності представниками етнічних спільнот. Насампе­ред, це спостерігається серед національних меншин, які праг­нуть мати свої газети, часописи, теле- і радіопрограми, національну школу. Зберігаючи свою ідентичність, вони вису­вають на порядок денний культурно-освітні, етноконфесійні запити тощо. Досить часто такі вимоги формулюються під час виборчих кампаній на етнічному електоральному полі (до при­кладу, діяльність фламандських та валлонських політичних партій у Бельгії, шотландських та валлійських організацій у Великій Британії).

Залежно від способу взаємодії суб'єктів етнополітики фор­муються так звані етнополітичні моделі. Під цим терміном розуміють схематичну конструкцію, яка окреслює оптималь­ний варіант відносин між державою та етнічними спільнотами. Американський політолог Дж. Ротшильд виділив три основні моделі етнополітики: вертикально-ієрархічна, "паралельна етнічна сегментація" і "перехрещена сітка".

Вертикально-ієрархічна модель етнонаціональної політики представлена однією домінуючою етнічною групою в державі, яка займає панівну позицію в політиці, економіці, культурній сфері життєдіяльності суспільства. Інші групи вимушені фак­тично підкорятися одній етногрупі. Така модель функціонува­ла в Південно-Африканській Республіці (бури), в СРСР (росія­ни), сучасній Індії (хінді).

Модель " паралельної етнічної сегментації" представлена в країнах, де кожна етнічна група стратифікована всередині себе за економічними критеріями і має власну політичну еліту, яка представляє її інтереси. Така модель представлена в Бельгії (фламандці та валлони), Великій Британії (англійці, шотланд­ці, валлійці, ірландці). Поступово подібна модель формується в сучасній Російській Федерації.

Етнополітична модель "перехрещена сітка" є найбільш оптимальною з точки зору збалансування етнічних інтересів в

поліетнічному суспільстві. В рамках такої моделі економічні та етнічні елементи взаємно переплітаються. Соціальні класи вбирають представників різних етнічних груп. Така модель дозволяє уникнути міжгрупової ворожнечі на ґрунті націо­нального приниження чи етнічного розподілу праці, влади та престижу в суспільстві. Таку модель прагнуть реалізувати СІЛА, Франція, Італія, Німеччина, Україна.

Російські етнополітологи, застосовуючи державно-ідеоло­гічний критерій, виділяють наступні моделі етнополітики:

• національно-консервативна;

• національно-комуністична;

• геополітична (нація-громадянство);

• ліберально-демократична.

На сучасному етапі більшість держав світу прагнуть реалізувати такі принципи ліберально-демократичної моделі етнополітики:

1) рівність прав і свобод людини та громадянина незалежно від раси, національності, мови;

2) гарантії прав та етнонаціональних перспектив титульної нації (державотворчого етносу), національних меншин, корін­них народів;

3) державна підтримка самобутнього розвитку культури, традицій, мов малочисельних етносів;

4) заборона пропаганди і практичних проявів національної ворожнечі, етнополітичного екстремізму;

5) мирне вирішення спірних міжетнічних протиріч. Вдалими механізмами реалізації подібної моделі етнонаціо­нальної політики є створення:

• національно-культурних автономій, які мають екстери­торіальний характер, об'єднуючи етнокультурно людей певної етногрупи незалежно від їхнього місця проживання. Дослід­ники та експерти відзначають, що подібну національно-куль­турну автономію мають угорці Закарпатської області (націо­нальна школа та виховання, конфесійна ідентичність, рідномовні засоби масової інформації тощо);

• національно-територіальних автономій, які представ­лені регіональними органами державного управління та місце­вого самоврядування. В Російській Федерації це автономні ок­руги (Ханти-Мансійський, Ямало-Ненецький, Чукотський, Коряцький та інші); в Іспанському королівстві такий статус мають Каталонія, Галісія, Країна басків; в Данії — Гренландія (ескімоси)і т.д.

Національно-державне будівництво. Відомий дослідник Карл Дойч відзначав: "Як будинок може бути побудований з лісоматеріалу, цегли, вапнового розчину у різний спосіб, швидко чи повільно, у різній послідовності монтажу, у част­ковій незалежності від оточення і відповідно до вибору, волі і сили його будівельників, так само й нація може бути побудова­на відповідно до різних планів, із різних матеріалів, швидко або повільно, у різній послідовності кроків та частковій неза­лежності від її оточення..." Отже, можна твердити, що кожна нація має власний досвід та оригінальність практики націо­нально-державного будівництва. Водночас теоретики виділя­ють ряд загальних чинників, які характеризують процес на-ціотворення:

• перехід спільноти від традиційного до індустріального типу;

• компактне проживання спільноти на етнічній території;

• зміцнення ринкових відносин та поглиблення розподілу праці;

• урбанізація;

• поширення літературної мови і розвиток масової освіти;

• розгалужена система засобів масової комунікації;

• піднесення націоналізму;

• готовність сприйняти загальну спільну назву;

• зростання "волі до спільного життя" тощо.

Професор Мічиганського університету Ажі Мазрі/Ї твердив, що національно-державне будівництво включає наступні аспекти:

• культурне та нормативне "злиття";

• забезпечення економічного проникнення між різними верствами;

• процес соціальної інтеграції;

• ефективний механізм вирішення конфліктів;

• психологічне накопичення спільного досвіду. Аналізуючи досвід національно-державного будівництва

європейських країн, Ентоні Сміт виділяв два типи етносів, що трансформувались у нації:

• "аристократичні" ("горизонтальні") етноси, що включа­ли сусідні регіони та нижчі верстви країни в етнічну культуру

вищих прошарків етнічної спільноти (західноєвропейські краї­ни — Велика Британія, Іспанія, Бельгія, Швейцарія); тут сфор­мувались політичні нації (швейцарці, британці, бельгійці);

• "народні" ("вертикальні") етноси, які сформувались на основі родинних груп, кланів (Північна та Східна Європа); тут склались етнічні нації (ісландці, ірландці, норвежці, шведи, поляки, словаки).

Варто відзначити, що у багатьох випадках етнонації більш як на 90% складаються із представників титульної нації. Тому основним стрижнем національної ідеї етнічних націй виступає мовно-культурна єдність соціуму, етнокультурні та етномен-тальні характеристики, символи державотворчого етносу. По­ряд із цим в політичних націях синтезаторами національної ідеї виступають стимули політичної єдності та економічної могутності (Велика Британія, Бельгія, США, Канада, Індія). Як засвідчує практика, навіть в економічно благополучних країнах нехтування соціальних та культурних пріоритетів ет­нічних груп призводить до етнополітичних конфліктів.

Поиск по сайту: