НАЦІОНАЛІЗМ — ПРИНЦИП ПОЛІТИЧНОГО САМОВИЗНАЧЕННЯ НАЦІЙ

Утворення націй як суб'єктів політики невіддільне від націоналізму. В масовій свідомості частини населення Ук­раїни націоналізм виступає як явище тільки негативне, за допомогою якого офіційна марксистсько-ленінська ідеологія прагнула очистити історію народу від будь-яких спроб самовизначитися, ствердити свою самобутність. Таке засто­сування поняття "націоналізму" має певну традицію. Так, М. Бердяев вважав, що "націоналізм є прихована форма егоцентризму, гордості та зарозумілості, чванливості та похвалянь".

Проте в українській політичній термінології кінця XIX ст. це поняття співвідносилося з активною національною свідомістю та патріотизмом. Перед першою світовою війною та в процесі визвольної боротьби під націоналізмом здебіль­шого розумілося самостійна цтво. В 20-ті роки XX ст. виникла ідеологічна течія, що прийняла назву націоналістичної і сформувалася в організований політичний рух.

Сучасне, поширене в західній політології тлумачення націоналізму, охоплює і відданість нації власним інтересам, і самостійництво, і національно-визвольний рух, і як крайню форму — елементи зверхності й навіть расизму.

У подальшому викладі націоналізм розглядатиметься саме як прагнення нації до самовизначення в ролі суверенних суб'єктів політичного життя. Націоналізм включає усвідом­лення своєї національної незалежності, самоідентифікації. Проте акцент робиться на іншому. Йдеться про певні цінності, їхню пріоритетність, єдність нації, солідарність усіх тих, хто утворює цю спільність, національну державність. І це властиво українському націоналізмові. Історичний досвід народу привів його духовних і політичних провідників до висновку, що тільки при самовизначенні шляхом створення власної незалежної держави можливе майбутнє нації, її поступ.

По суті, націоналізм є способом захисту національних інтересів. Він невіддільний від існування нації і завжди дає про себе знати тоді, коли йдеться про інтереси нації. В такому абстрактному розумінні націоналізм не є антитезою гуманізму, лібералізму і демократії, не суперечить загаль­нолюдській моралі. Право націй на самовизначення, вибір форми самовлаштування — одна із засад Організації Об'єд­наних Націй. Понад сто років тому П. Манчині писав, що право націй — це те саме, що свобода одиниці, поширена на спільну одиницю — націю.

Інша справа, коли йдеться про конкретне втілення націоналізму як політичної практики. Його ідеологічні і політичні підвалини, підхід до "головного питання" політич­ної філософії — співвідношенн5(свободи особи і держави, особи і нації принципово різняться. А. Мотиль зазначає, що націоналісти — це люди, котрі люблять свою націю, прагнуть знайти для неї певну форму політичного самоврядування, аж до незалежності. Проте цс і ті, котрі ненавидять всі нації, за винятком власної. Звідси амбівалентність націона­лізму в сучасній політичній свідомості.

Щодо витоків націоналізму, то існує декілька теорій. Так, націоналізм деяких народів є наслідком їхнього ко­лоніального, нерівноправного становища як всередині держа­ви, так і в системі держав. Саме на цьому грунтується теорія "центр—периферія".

Згідно з концепцією "внутрішнього колоніалізму", одного з варіантів теорії "центр-периферія", націоналізм побутує там, де мала місце економічна відсталість етнічної спільності. На цьому грунті, вважає американський соціолог М. Хехтєр, виникає політичний конфлікт між центральною та пери­ферійною групами. Периферійна етнічна група обплутується експлуататорськими тенетами і перетворюється у внутрішню колонію. Прагнення домінуючої групи зберегти і моно­полізувати свої переваги призводить до "культурного поділу праці", тобто поділу за національною ознакою, який скла­дається історично або нав'язується ззовні, а згодом закріп­люється політичними засобами. Внаслідок цього виникає політичне суперництво, реакцією на яке є націоналізм.

На думку Т. Нейрна, з розвитком капіталізму відсталим районам нав'язувалися зразки більш розвиненого центру. Саме в цьому, а не у кланових поділах, вбачаються витоки націоналізму. Економічна нерівність розглядається як один із видів нерівномірного розвитку, який може створювати високорозвинені периферії у відсталих великих державах.

Варіантом теорії "центр—периферія" є концепція "за­лежного розвитку". Вона розглядає історичний процес як формування і розвиток єдиної світової господарської системи, в якій країни залежно від місця в цій системі поділяються на серцевинні, напівпериферійні та периферійні. В основі розвитку системи лежить нееквівалентний обмін між серце­винними державами та рештою світу. Виходячи з цього, націоналізм пояснюється як похідний продукт розвитку держав, що відстають та експлуатуються серцевинними і напі впериферій ними суспільствами і наштовхуються на труд­нощі примусового переходу до нового типу господарювання, і такі, що відчувають свою відсталість.

У названих концепціях націоналізм віддзеркалює ідею національного звільнення, разом з цим виконує функцію психологічної компенсації. Суспільство, яке усвідомлює влас­ну відсталість, намагається якось усунути чи принаймні послабити психологічний дискомфорт, що виник, з'являються ідеї, які компенсують усвідомлення неповноцінності. Вони втілюються в різних формах месіанства і жертовності.

З теорією "центр—периферія", зокрема з "концепцією внутрішнього колоніалізму", конгрегує теорія "модернізації". Один з її представників К. Дойч зазначає, що для створення єдиного культурного простору такої спільності та гомоген­ності, які потрібні для формування нації, потрібна цілісна система комунікацій. Вона може з'явитися тільки в сучас­ному суспільстві шляхом формування єдиної багаторівневої системи освіти і надрегіонального ринку преси. Обидва ці процеси поставили в центр уваги проблему мови. Ко­мунікативний зв'язок формує у більшої частини етносу систему тривких культурних пріоритетів, уявлень про на­лежність до загального цілого, про взаємозв'язки індиві­дуальних інтересів і інтересів цілого, які конституювалися вже на грунті культурної спільності. Концепція власної держави, яка охоплює одну культуру і має уряд, що належить цій культурі,— в цьому суть націоналізму.

Виникнення націоналізму зумовлене ще й тим, що перехід до індустріального розвитку призводить до швидкого руйну­вання патріархальних структур, всієї системи цінностей, пов'язаних з традиціоналізмом. Утворюється психологічний "вакуум". У цих умовах ідея нації виступає як своєрідна екологічна "ніша", в якій люди знаходять емоційний і психологічний захист від нового, невідомого, незвичного, від самотності. Вона має могутню підтримку з боку влади, оскільки дає змогу мобілізувати народ на розв'язання завдань індустріалізації та відсіч зовнішньому ворогові.

Якщо одні вчені звертають увагу на націоналізм як знаряддя психологічного захисту людини від нового і неві­домого та своєрідний соціальний амортизатор при переході від традиційного суспільства до індустріального, то інші розглядають його як засіб досягнення певних матеріальних та політичних благ, вважаючи, що етнічна самобутність може сприяти поліпшенню становища. Підтвердженням та­кого погляду є численні факти зміни етнічної належності протягом одного покоління залежно від того, як змінювалася історична ситуація.

Дж. Ротшильд аналізує витоки націоналізму, виходячи із взаємозв'язку "політизації етнічності" і нерівномірності "модернізації". Під останнім розуміється бурхливий промис­ловий розвиток, що супроводжується інтенсивною урбанізацією, в процесі якої до етнічної групи проникає універсальна культура й технологія. І ось спонукальним мотивом для "політизації етнічностей", тобто виникнення націоналізму, вважає Дж. Ротшильд, є піклування про збереження етнос-пецифічних рис і прагнення мобілізувати всіх носіїв тих рис у самоусвідомлену групу.

Виникнення націоналізму розцінюється також як резуль­тат всеохоплюючого проникнення феномена етнічної іден­тичності в усі сфери політичного життя і визначальний вплив її на всі без винятку суспільні процеси. Деякі представники цієї концепції не ігнорують боротьби пригноб­лених народів, національних меншин за соціальні й еко­номічні права. Але загалом націоналізм тлумачиться як ідеологія або рух етнічної групи до статусу "національності". Е. Сміт зазначає, що націоналізм — це прагнення до національного ідеалу, який уособлює віру в те, що всі, хто має спільну історію і культуру, повинні бути автономними, об'єднаними на своїй батьківщині і відрізнятися від інших.

Щодо сучасного націоналізму в Україні, то до його виникнення значною мірою спричинився суб'єктивний фак­тор — імперська великодержавна політика КПРС з її настановами на "зближення" і подальше "злиття" націй. Виявилася дія чинника "внутрішнього колоніалізму" — нерівномірність розвитку. Дуже відчутним був вплив мо-дернізаційних процесів. Позначився вибух націоналізму в масштабах всієї радянської імперії. Свого часу на традиційну систему царської імперії з її відсталими національними окраїнами наклалася нова "революційна імперія". Після жовтневого перевороту центр (Росія) начебто "підштовхнув" відсталу окрашу. Вона була мобілізована офіційною полі­тикою радянського режиму. Індустріалізація і колективізація перемелювали в минулому слаборозвинені регіони. У процесі створення "єдиного народногосподарського комплексу" — матеріальної основи сталінського тоталітаризму знищувалося несумісне з вимогами "інтернаціоналізму" національне у житті народів. І в цьому розумінні периферія значно "зблизилася" з центром. Однак найактивніші представники окраїн не часто допускалися до верхів. Виникло протиріччя між порівняно високим рівнем мобілізації периферії та спробою за допомогою політичних засобів уярмити її в пасивному послухові. В умовах кризи тоталітаризму це посилило відцентрові тенденції, які вилилися у сепаратизм і націоналізм. Сучасний націоналізм в Україні зумовлений також і різким зростанням екологічної загрози існуванню нації, посиленням етнорегіональних рухів, поліетнічністю населення.

Отже, націоналізм різних народів за своєю генезою неоднаковий. Вже тому його однозначне визначення, згідно з марксистською термінологією, як "буржуазного" — нео­бгрунтоване і не може бути плідним у політиці.

Поиск по сайту: