Правові засади та основні механізми етнонаціональної політики

Закладаючи основу правової бази ет­нонаціональної політики, українські законодавці виходили з принципів, що містяться у міжнародних докумен­тах, які стосуються, повністю чи частково, захисту прав націй і національних меншин, зокрема:

• Загальній Декларації прав людини, ухваленій Генераль­ною Асамблеєю ООН у 1948 p.;

• Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, ухваленому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 p.;

• Конвенції ООН про заборону всіх форм расової дискри­мінації, ухваленій у 1965 p.;

Конвенції про дискримінацію у галузі найму та зайнятості, ухваленій Міжнародною організацією праці (МОП) у 1958 p.;

• Заключному пакті Наради із співробітництва в Європі "Про правові засади та основні механізми етнонаціональної політики", підписаному в Гельсинкі у 1975 р;

• Паризькій хартії для нової Європи, прийнятій державами-учасниками НБСЄ 21 листопада 1990 p.;

• Резолюції Московської наради країн-учасниць НБСЄ з людського виміру (1991 p.);

• Європейській хартії регіональних мов або мов меншин, ухваленій Радою Європи у 1992 p.;

• Віденській декларації і додатках до неї: "Національні мен­шини" та "Декларація і план дій проти расизму, ксенофобії, антисемітизму та нетерпимості" (1993 p.);

• Рамковій угоді із захисту національних меншин, ухваленій Радою Європи у 1994 p.;

• Конвенції про забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин, підписаній країнами-членами СНД у 1994 р. Цю конвенцію Україна підписала із застереженням: "З урахуванням законодавства України".

Названі міжнародні угоди вимагають від країн, які приєдна­лися до них, усунення і недопущення будь-яких форм дис­кримінації особи за національною, мовною, релігійною, расовою ознакою. Вони вимагають сприяти збереженню іден­тичності меншин, розвитку їх мов і культур, переслідувати правовими засобами будь-які прояви національної ненависті, запобігати виникненню ситуацій, які можуть спровокувати етнонаціональні конфлікти. Завдяки цим документам націо­нальні меншини здобули легітимну можливість домогтися від урядів країн свого проживання уважнішого ставлення до своїх потреб, апелювати у випадках дискримінації або байдужого ставлення до міжнародного співтовариства.

Українське законодавство з етнонаціонального питання складається з таких документів:

— Закон "Про мови в Українській РСР" (1989 p.);

— Декларація прав національностей України (1990 p.);

— Закон "Про громадянство України" (1991 p.);

— Закон "Про освіту" (1991 p.);

— Закон "Про національні меншини в Україні" (1992 p.).

Українське законодавство гарантує всім громадянам респуб­ліки незалежно від їх національного походження культурні права і свободи, а також право користуватися захистом дер­жави на різних підставах, передбачає правове переслідування

за пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою, гарантує всім громадянам України право на вільний культурний розвиток.

Відповідно до ст. 10 Конституції України 1996 р. державною мовою в Україні є українська мова. Причому на державу по­кладений обов'язок забезпечити всебічний її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій тери­торії України.

Одночасно в Конституції зафіксоване право на вільний роз­виток і використання інших мов національних меншин.

Конституція України покладає на державу обов'язок сприя­ти меншинам у їх культурних прагненнях, формування в гро­мадян почуття взаєморозуміння, миру, злагоди.

Держава покликана спрямовувати свої зусилля на те, щоб створити всім суб'єктам етнонаціонального процесу необхідні умови для їх самовиявлення, максимального врахування і зба­лансування їх інтересів.

Конституція України зобов'язує державу забезпечити захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності націо­нальних меншин.

Роки незалежності України наочно засвідчили відданість на­шої держави гуманістичним, демократичним принципам ор­ганізації багатонаціонального суспільства.

Наявна правова база етнонаціональної політики України продовжує вдосконалюватися, орієнтуючись на передові ідеї, що стосуються цієї дуже складної і важливої сфери.

У системі державних органів, причетних до здійснення дер­жавності етнонаціональної політики, центральне місце посідає Державний комітет України у справах національностей та мі­грації. Керуючись Конституцією України, він здійснює роз­робку державної етнонаціональної політики і забезпечує її реалізацію, координуючи діяльність інших органів державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування. Особливе місце в діяльності Державного комітету у справах національностей та міграції займають питання захисту націо­нальних меншин і надання їм потрібної допомоги, вирішення проблем депортованих народів, розширення і поглиблення зв'язків із українською діаспорою і деякі інші.

Комітет здійснює аналітичну роботу, розроблення урядових програм, покликаних розв'язати нагальні і перспективні пи­тання, сприяє зміцненню міжнародних контактів. Підтримує постійний зв'язок з представницькими органами національ­них меншин, з їх національно-культурними товариствами на предмет вивчення їх позицій стосовно етнополітичних заходів держави, а також їх проблем та спільного пошуку шляхів їх вирішення.

З цією метою при Державному комітеті у справах національ­ностей та міграції функціонує дорадча Рада представників всеукраїнських громадських об'єднань національних меншин України. Окремі етнополітичні питання входять до компетен­ції деяких інших відомств — Міністерства освіти, Міністер­ства культури тощо.

В Україні функціонують Фонд розвитку національних мен­шин та Фонд депортованих народів Криму.

Завдання будь-якої багатоетнічної держави — забезпечити гармонізацію міжетнічних відносин, спрямувати ці відносини на шлях взаєморозуміння і злагоди. Невдача у реалізації цього завдання ставить нездоланні перешкоди на шляху консолідації всього суспільства і згуртування всіх етнічних груп у націю.

Потенціал взаєморозуміння у народів України досить висо­кий, що підтвердилося під час референдуму про незалежність 1 грудня 1991 p., коли більшість населення України виявило свою волю будувати спільну суверенну державу. Україна на шляху побудови державності по суті уникла збройних етнона-ціональних конфліктів. Разом з тим, ряд обставин заважає зміцненню атмосфери взаєморозуміння між різними націо­нальними та мовно-культурними групами країни. Зокрема, у певної частини населення, насамперед, у російськомовної, виникли сумніви у вірності незалежної орієнтації, окремі його представники, до того ж, вимагають надання російській мові статусу другої державної або офіційної, що сприймається ук­раїнським населенням як спроба закріїтити панівне становище російської мови і зупинити українське етнічне відродження. На­пружені стосунки зберігаються між кримсько-татарською мен­шістю і російськомовною більшістю в Криму. Проявляються різні економічні, соціальні інтереси та похідні від них ідеологі­чні симпатії між індустріальними, майже повністю русифікова­ними регіонами та сільськогосподарськими регіонами.

Подолання названих проблем дозволить оптимістичніше ди­витися на перспективи консолідації українського суспільства.

Перші роки існування Української держави продемонстру­вали її прагнення здійснювати власну етнонаціональну полі­тику на засадах забезпечення основоположних прав людини відповідно до міжнародних проектів, на традиціях гуманізму і толерантності, здавна властивих населенню українських земель. Україна показала всьому світові приклад мирного трансформу-

вання колишньої колонії у незалежну державу, яке не супро­воджувалося протистоянням між автохтонним етносом та на­ціональними меншинами.

Загальна атмосфера етнонаціональної толерантності, праг­нення більшості громадян України до мирного узгодження своїх інтересів для політичного єднання незалежно від їх ет­нічного походження або релігійної приналежності — все це створює передумови для завершення в перспективі процесу формування української нації. Щоправда, на шляху реалізації цієї перспективи існує низка перешкод, усунення яких повин­но стати одним із головних напрямів етнонаціональної політики. Та незалежно від того, яким напрямом рухатиметься етнонаціо-нальний процес на землях України, перед державними органами надалі стоятиме завдання забезпечення прав і свобод кожного громадянина, запобігання потенційно конфліктним ситуаціям у міжнаціональних відносинах.

Панов

Поиск по сайту: