Збройні сили в політичній системі

Питання про статус армії в суспільстві не є даремним і продиктоване багатьма мірку­ваннями. Практика показує, що в одних умо­вах армія підкорюється державі, а в інших - військові виходять з-під контролю громадянської влади.

Політологи по-різному пояснюють цей феномен. Конститу­ціоналісти просто посилаються на відповідні статті Конституції, але конституції діють доти, поки люди хочуть, щоб вони діяли. Є варіант відповіді, найближчий до істини: необхідно побачити розстановку реальних політичних сил і визначити певний соціальний статус зброй­них сил за схемою «суспільство - збройні сили — держава». Традиц­ійно беруться до уваги чотири передумови, які обумовлюють підлеглість армії громадянському уряду:

- Військова традиція, тобто традиція підкорення армії цивільній владі (США, Росія, Англія, Італія). У Росії, наприклад, відомий лише один, «аматорський» заколот декабристів, в СРСР армія за­лишалась вірною владі навіть після того, як Сталін знищив частину офіцерського корпусу.

Разом з тим є держави з сильною мілітаристською традицією. У Франції бонапартизм з його ставкою на силові структури про­низує відносини між військовою і цивільною владою, у післявоєнний час військові тут двічі висували свої претензії громадянському уряду (1958 і 1961 pp.).

• Становище громадянського уряду: військові надто рідко виступають проти ефективно діючого громадянського режиму.

Вивчаючи історію військових режимів, можна виявити таку закономірність - військові виступають лише проти відверто слаб­кої громадянської влади. Генерал Корнілов підняв заколот проти Керенського, чого ніколи не зробив би проти імператора.

• Імідж військових в очах населення, тобто сприйняття армії громадянами. У Польщі маршал Пілсудський у 1926 р. був прий­нятий більшою частиною нації, а маршал Ярузельський у 1981 р. (введення надзвичайного стану) мав більшу популярність, аніж правляча Польська об'єднана робітнича партія (ПОРП).

• Національна роль військових: соціально необхідно, щоб у військових була чітка мета, яка визначається їх споконвічним призначенням. При існуванні зовнішньої небезпеки армія вба­чає своє основне завдання в захисті Батьківщини від зовнішніх ворогів. Ситуація ускладнюється, коли немає небезпеки ззовні. Деякі воєнні історики пояснюють цим таку кількість військових переворотів у країнах Латинської Америки. Нині знижується значущість зовнішніх чинників, тому проблема між громадянсь­кою і військовою владами не втрачає своєї актуальності.

Питання для самоконтролю й проблемні завдання

1. О. Зінов'єв стверджує, що в межах кому­ністичної системи управління слід відрізняти два типи — сталінський і брежнєвський.

У сталінській системі партійно-державний апа­рат відігравав другорядну, підлеглу роль, а головним суб'єктом влади виступав апарат особистої влади, що складався з кліки людей, особисто зобов'яза­них вождю своїм становищем. Найважливішим елементом сталінізму була система вождізму.

Брежнєвський тип політичної системи був альтернативою сталінському: в ньому стрижнем державної системи став партійний апарат. Він контролював усю систему влади, а вище керівництво прагнуло діяти в межах партійно-державних норм.

Чи є правомірним це твердження Зінов'єва? Чи можливий синтез вождістської та партійно-бюрократичної політичних систем?

2. Що переважає на «вході» політичної системи України?

3. До чого приводить перевага вимог до політичної системи?

4. Що відіграло більшу роль у становленні політичної системи

- розвиток самої держави чи розвиток усієї сукупності суб'єктів політики і відносин, що створюють політичну систему?

5. У чому виразилось основна суперечність феодальної політичної системи, яка являла собою єдність різноякісних складових - власне феодальних, церковних і буржуазних структур і систем?

6. Швеція є унікальною державою, в якій діють дві конституції

- загальнодержавна («Форми правління») і «Комунальний закон», призначений для органів місцевого самоврядування - комун.

Що забезпечує стабільність політичних відносин у цій країні?

7. Двопартійна система фактично розділяє суспільство на два угруповання. Назвіть фактори «pro» і «contra» стабільності політичної системи в такій країні. Чи є двопартійність панацеєю від великих соціальних конфліктів?

8. Чому «сильні» президенти представлені в тих політичних системах, в яких вони обираються безпосередньо народом?

9. Який з чинників стабільності (нестабільності) політичних систем є головним:

а) еквівалентна відповідність рішень і дій на «вході» вимогам і підтримці середовища на «вході» політичної системи;

б) відповідність її структур потребам як усього суспільства, так і основних соціальних груп;

в) відповідність конституційної динаміки соціальним реаліям;

г) неузгодженість трьох векторів соціальних взаємодій: перева­жання субординації, мінімум реорганізації та відсутність координації;

д) наявність багатьох позаконституційних центрів влади;

є) домінуюче цілевизначення: використання державної влади для апаратної бюрократії, для однієї соціальної групи, для обслуговуван­ня «тіні» чи в інтересах усього суспільства?

10. Російський філософ, державознавець і релігійний мислитель І.О. Ільїн (1882-1954) відкидав відому тезу: «кожний народ заслу­говує на такий уряд, який має». Чи відповідає народна більшість за свій уряд, якщо вона сама знаходилась при «здоровому глузді і твердій пам'яті», коли вільно обирала цей уряд?

11. Чи супроводжується еволюція окремих елементів політичних систем — від античних аристократичних рабовласницьких республік через державні деспотії, через ранньофеодальні державні утворення (герцогства, графства тощо) до феодально-абсолютистських держав, до ранньобуржуазних держав та їх більш зрілих форм і далі, до правових соціальних держав - прямим і безпосереднім прирощенням соціальної свободи?

12. Чи є плідною концепція «мондіалізму» як універсальної політичної системи сучасної цивілізації у формі елітарного наднаціонального планетарного уряду?

13. Процес становлення політичних систем у XX столітті відбувався суперечливо і породив такий одіозний соціально-політичний феномен, як тоталітаризм. Які перспективи демократизації політичних систем у «зоні ризику» - у країнах із нестійкими режимами з переважанням авторитарних методів правління?

14. Який чинник стане вирішальним у зміцненні систем майбутнього:

а) соціалізація громадян через політичні партії шляхом артикуляції інтересів соціальних груп і верств;

б) консолідація національних політичних еліт навколо загально­державної мети;

в) інтелектуалізація індивідів через залучення до інформаційних ресурсів та джерел об'єктивної соціальної інформації;

г) удосконалення нормотворчості, спрямованої на задоволення потреб громадянського суспільства;

д) поява когорти лідерів, які володіють «харизмою» і здатні оптимізувати міждержавні відносини?

15. Під час проведення аналізу функціонування будь-якої політичної системи важливо не лише те, хто керує, але й чи керує хто-небудь. Американський політолог С. Хантінгтон стверджує, що країни головним чином відрізняються не формами управління, а ступенем керованості. На його погляд, відмінність між демократією і диктатурою менша, ніж відмінність між тими країнами, в яких існує консенсус, єдність, законність, стабільність, і тими країна­ми, у політиці яких відсутні ці риси. Чи є правомірною така оціночна позиція?

16. У якої культури - матеріальної чи духовної - більше шансів розвинути в громадян системоформуючі якості?

17. Як співвіднести багатопартійність і функціональність політичної системи? Чи знаходяться вони у відношеннях прямої пропорції?

Поиск по сайту: