Структура і функції політичної системи

Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її структуру, тобто внутрішню організацію окремих складових-елементів.

Структура політичної системи — це сукупність владних інс­титутів, що пов'язані між собою і створюють стійку ціліс­ність.

Головний єднальний компонент системи — політична влада, зосереджена в державі, політичних партіях і громадських ор­ганізаціях. Влада — це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

У найбільш загальному, спрощеному варіанті структура політичної системи складається з таких компонентів: 1) полі­тичні відносини; 2) політичні інститути (організації; держав­но-правові органи, політичні рухи, масові суспільні організа­ції, трудові колективи та об'єднання); 3) політико-правові норми; 4) політична свідомість і політична культура; 5) засоби масової інформації; 6) людина як політична істота — громадя­нин.

Однак деякі вчені у структурі політичної системи виділяють ряд структурних рівнів (С.Д. Гелей, С.М. Рутар) чи блоків

(В.Д. Перевалов):

1) організаційно-інституціональний блок охоплює сукуп­ність політичних об'єднань (державних органів, регіональних структур влади та місцевого самоврядування, виборчої та пар­тійної систем, політичних партій, громадсько-політичних ор­ганізацій і рухів) та розкриває характер їх функціонування в

політичній системі. Особливе місце тут належить державі, від сутності та форми якої залежать сутність, види і функції полі­тичної системи. Суто політичними явищами виступають пар­тії, які можуть представляти інтереси класу (класові), нації, етнічних груп (національні), конфесії (релігійні), усіх верств населення (патріотичні), окремих груп (кланові), лідерів (ха-ризматичні).

Важливе значення мають громадсько-політичні організації і рухи, які не можуть задовольнити інтереси своїх членів без участі в політиці, без втручання держави у вирішенні проблем та без втручання їх у компетенцію держави (спрямування де­ржави на нові потреби);

2) особистісно-організаційний блок означає взаємозв'язок політики і людини. Всі люди так чи інакше піддаються полі­тичному впливові у найрізноманітніших формах. Крім того, найбільш "підготовлені" індивіди через різноманітні організа­ційно-політичні форми беруть активну участь у виробленні політичних ідей і норм, формуванні політичної влади. Саме людина як громадянин, депутат, член партії і руху творить політику, реально впливає на політичний розвиток суспіль­ства.

3) нормативно-регулятивний блок включає у собі політичні та правові норми, звичаї і традиції. Однак при цьому слід брати до уваги ту обставину, що правові норми йдуть від держави, органів місцевого самоуправління або народу загалом і тому вони завжди є одночасно політичними нормами. Частина ж політичних норм, яка йде від політичних партій, громадсько-політичних організацій, не є правовими. Політичні норми ви­конують організаційну і регулятивну функції у політичній системі, мають формалізований характер, документовані, за­безпечуються контрольним механізмом та політичною відпові­дальністю;

4) організаційно-процесуальний блок має кілька рівнів: а) політичні відносини, які складаються між державою та ін­шими політичними органами, і насамперед з приводу участі в здійсненні політичної влади; б) політичні відносини між неде­ржавними об'єднаннями; в) політична діяльність, що охоплює дії конкретних людей як представників або членів політичних організацій; 5) інтелектуально-психологічний блок, який розкриваєть­ся у політичній свідомості, відображає ідеологічні та психоло­гічні характеристики системи. Політична свідомість населен­ня, його окремих верств і груп, а також індивідів може формуватись під впливом ідеології лібералізму, консерватиз­му, радикалізму, соціалізму, націоналізму, шовінізму, расиз­му тощо. Політична свідомість є основною умовою формування політичного порядку, політичної культури;

6) інформаційний блок, який складається із засобів масової інформації, тобто "четвертої влади", відображає рівень демок­ратичності чи недемократичності суспільства, закритість чи відкритість політичної системи щодо доступності громадського загалу до інформації про політичне й економічне буття.

Усі визначені блоки, тісно взаємодіючи, складають цілісну політичну систему. Насправді неможливо відокремити, ізолю­вати окремих особистостей від політичних організацій, а ос­танніх — від ідей, норм, відносин.

Слід зазначити, що не всі інститути державної влади є полі­тичними, а лише ті, які формуються безпосередньо народом або представницьким органом і приймають політичні рішення. До них належать інститут глави держави, парламент, уряд і представники уряду на регіональному та місцевому рівнях. Усі інститути є елементами таких видів державної влади, як ад­міністративна, військово-силова і судова.

Адміністративну владу здійснює адміністративний апарат, основу якого становлять чиновники (державні службовці) на всіх рівнях політичної системи, від райдержадміністрації до адмініст­рації президента (наприклад, в Україні). Адміністративний апа­рат як політично нейтральний орган держави забезпечує техно­логічний процес підготовки і виконання політичних рішень, які приймають політичні органи. На відміну від політичних органів адміністративний апарат формується шляхом призначення або наймання, а тривалість терміну його повноважень, в ідеалі, не повинна залежати від перемоги тих чи інших політичних сил на виборах (крім президентської форми правління).

Військово-силові органи (армія, поліція, служба національ­ної безпеки) виконують специфічні функції охорони політичної системи та всього забезпечення — відповідно до того чи іншого політичного режиму, правопорядку. Відсутність цивілізовано-

го контролю з боку громадськості над цими органами (де значна частка у цьому процесі припадає на ЗМІ) призводить до обме­ження демократії та посилення поліційних функцій держави.

На відміну від адміністративної і військово-силової влади, які безпосередньо залежать від політичних органів, судова влада має автономний статус державної влади. Здебільшого вона є елементом правової системи, але деякі її риси мають політичний характер. Це стосується політичних джерел фор­мування судової влади (судді призначаються главою держави і головами виконавчої влади суб'єктів федерації, обираються парламентами, представницькими органами суб'єктів федера­ції, а також прямими виборами) і забезпечення виконання не тільки суто юридичних, а й політико-правових функцій, таких як розгляд спорів про розмежування компетенції між держав­ними органами, державними органами та суб'єктами федерації чи автономії, контроль за відповідністю актів органів політич­ної влади конституції, здійснення процедури імпічменту або притягнення до кримінальної відповідальності вищих посадо­вих осіб державної влади.

Загалом політичні системи "живуть", функціонують у часі та просторі, оскільки являють собою одну із основних форм руху соціально-класової матерії. Життєдіяльність політичної системи проявляється в процесі виконання нею функцій (ос­новних напрямів діяльності) певними методами і засобами. Функції політичної системи визначають її структуру і процес дії. їх реалізація підпорядкована головному — забезпеченню стійкості суспільства і його розвитку. Основними функціями політичної системи є:

1) нормативно-стратегічна функція — це вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань роз­витку суспільства;

2) організаційно-координуюча (тактична) функція — це організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм та узгодження роботи окремих елементів со­ціуму;

3) функція легітимізації — це діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм; 4) функція політичної соціалізації — це залучення людини до політичної діяльності суспільства;

5) агрегуюча функція — це узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;

6) функція артикуляції полягає у пред'явленні інтересів та вимог до осіб, які виробляють політику та здійснюють держав­ну владу;

7) стабілізаційна функція — це забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом.

Функції політичної системи не є статичними, незмінними. Вони відзначаються динамічністю і розвитком з урахуванням особливостей політичного простору й часу, конкретно-історич­ної ситуації та умов, досягнутого рівня розвитку економіки, культури, політичної стабільності. Кожна функція розпадаєть­ся на підфункції, що їх виконують різні політичні інститути. Підфункції також постійно змінюються, виникають нові і трансформуються ті, що вже існували. Однак є й постійно дію­чі, перманентні функції, я:-п невіддільні від самого поняття політичної системи (наприклад, нормативно-стратегічна чи організаційно-координуюча), а також важливе значення ма­ють і ситуаційні функції (наприклад, функція мобілізаційно-оборонна). Ситуаційні функції завжди виступають формою ре­алізації перманентних функцій і тому не є самостійними.

У зв'язку з тим, що під час функціонування політичної систе­ми існує проблема відносної автономності функцій окремих політичних інститутів та їх узгодження у рамках системи в ці­лому, виникає потреба у координації і субординації функцій.

Координація — це узгодження функцій по горизонталі. На­приклад, координують свою діяльність політичні партії одного політичного напряму — християнсько-демократичного, націо­нально-патріотичного, соціалістичного і комуністичного, со-ціал-демократичного та інших.

Субординація — це узгодження функцій по вертикалі, під­порядкованість функцій одних компонентів іншим і всіх ком­понентів системі загалом. Наприклад, з ініціативи Президента України в середині 90-х років XX ст. був уведений політичний інститут його представників на місцях — для координації фун­кцій центральної і регіональної влад; з прийняттям Конститу­ції він був замінений державними адміністраціями у регіонах.

Поиск по сайту: