Модель суспільно-політичного устрою в сучасній Україні

В Україні, як і в інших пострадянських державах, пе­рехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і соціально-право­вої держави розпочався зі створення нової політичної си­стеми.

На перших порах Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за цивілізованим європейським зразком.

Відповідно наблизилася за багатьма параметрами до професійного парламенту Верховна Рада України, за­проваджено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено концепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади, зрештою, до кризи влади загалом, яка проявилась в неефективності владних структур, неузгодженості та суперечливості їхніх дій, протистоянні місцевих представницьких і виконавчих органів, втраті авторитету влади у населення.

Такий стан значною мірою був зумовлений дефіцитом професійно підготовлених кадрів. Більшість із політич­них лідерів виявилася нездатною до конструктивної уп­равлінської діяльності. Кадровий голод багато в чому по­силювався клановими принципами добору і розстановки управлінців.

Функціонування політичної системи України певною мірою поліпшилося після прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції України.

Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою дер­жавою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структу­рам і контролює їх. Україна є президентсько-парламент­ською республікою. Державна влада здійснюється на за­садах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Кон­ституція визначає і гарантує самоврядування.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є пар­ламент — Верховна Рада України, конституційний склад якої — чотириста п'ятдесят народних депутатів України, обраних на основі загального, рівного і прямо­го виборчого права. Обирається вона на 4 роки, працює в режимі чергових і позачергових сесій. Організаційни­ми формами парламентської діяльності є робота коміте­тів Верховної Ради України, тимчасових спеціальних комісій, які створюються для підготовки і попереднього розгляду окремих питань, партійних фракцій у парла­менті, а також позафракційних груп.

До повноважень Верховної Ради України належать:

— внесення змін до Конституції України;

— визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

— призначення виборів Президента України;

— усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту);

— розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Про­грами діяльності Кабінету Міністрів України;

— затвердження бюджету і внесення змін до нього;

— оголошення за поданням Президента стану війни і укладення миру;

— прийняття рішення про використання Збройних Сил та інших військових формувань у разі збройної агре­сії проти України;

— надання згоди на призначення Президентом Пре­м'єр-міністра України.

Верховна Рада здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції України входять до її компетенції.

Серед них — затвердження загальної струк­тури і визначення функцій Збройних Сил, Служби Безпе­ки України, інших військових формувань, а також Міні­стерства внутрішніх справ. Вона також ухвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення до інших держав підрозділів Збройних Сил України та про допуск військових формувань інших дер­жав на територію України.

Поширюються її повноваження на призначення і зві­льнення з посад Голови та інших членів Рахункової па­лати України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Національного Банку України, половини складу Національної ради з питань телебачен­ня і радіомовлення; обрання третини складу Конститу­ційного Суду України, обрання суддів; призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України; надан­ня згоди на призначення на посаду та звільнення з поса­ди Президентом України Голови антимонопольного комі­тету України, Голови Фонду державного майна, Голови державного комітету телебачення і радіомовлення; на­дання згоди на призначення Президентом України на по­саду Генерального прокурора України, висловлення недо­віри йому, що має наслідком його відставку з посади.

Згідно з Конституцією, главою держави з правом ви­ступати від її імені є Президент України. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, до­держання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Посаду Президента було запроваджено Законом Укра­їни «Про створення посади Президента Української РСР і внесення змін і доповнень в Конституцію (Основний За­кон) Української РСР» від 5 липня 1991 р. Обирається він громадянами держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років. Кандидат на президентський пост має бути громадянином України, жити в Україні до дня виборів не менше 10 років, мати право голосу, володіти державною мовою. Одна й та сама особа може обіймати посаду Президента України не більше двох термінів під­ряд, а бути обраною на третій термін тільки після того, як цю посаду обіймала інша особа. Президенту України забороняється мати інший представницький мандат, обіймати посади в державних або громадських органах, займатися підприємницькою діяльністю. Повноваження обраного Президента починаються з моменту прийняття ним присяги на вірність народу України, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голо­ва Конституційного Суду України. Президент України:

— забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

— представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави;

— призначає позачергові вибори до Верховної Ради України та припиняє повноваження парламенту, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні за­сідання не можуть розпочатися;

— за згодою Верховної Ради України призначає Пре­м'єр-міністра України, а також припиняє повноваження та приймає рішення про його відставку;

— призначає за поданням прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;

— є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він є відповідальним перед Президентом України, підконтрольним і підзвітним Верхо­вній Раді України. Кабінет Міністрів України забезпечує:

— державний суверенітет і економічну самостійність України;

— здійснення її внутрішньої і зовнішньої політики;

— виконання Конституції і законів, актів Президента України.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністра­ції. Якщо голові районної чи обласної державної адміні­страції висловили недовіру дві третини депутатів від складу відповідної ради, то Президент України приймає рішення про його відставку.

Владні структури, насамперед законодавчі органи, формують за участю політичних партій. Така модель передбачає чіткий розподіл функцій та повноважень зако­нодавчої, виконавчої та судової влади. Головним у ній є верховенство закону в усіх сферах громадського життя. Йдеться про демократичну, соціальну, правову державу та громадянське суспільство. Проте на практиці Україні до такої моделі ще далеко.

Серед найскладніших проблем сучасного державотво­рення — формування механізму стримувань і противаг у діяльності законодавчої і виконавчої гілок влади. Згідно з новою Конституцією України відбувся перерозподіл владних повноважень на користь Верховної Ради і Кабі­нету Міністрів України. Звузилося коло повноважень Президента і особливо його адміністрації, на яку покла­дено аналітичні та прогностичні функції, обов'язки щодо підготовки документів для глави держави.

Конституційний Суд України як єдиний орган конс­титуційної юрисдикції України покликаний забезпечити дотримання владними структурами своїх функцій і пов­новажень. До нього входять 18 суддів, по шість з яких призначають Президент, Верховна Рада України та з'їзд суддів України.

До повноважень Конституційного Суду України належать:

— вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента Украї­ни, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

— офіційне тлумачення Конституції України та зако­нів України.

З цих питань Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними й не можуть бути оскаржені.

Конституційний Суд України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість. За зверненням Верховної Ради України Конституційний Суд України дає висновок щодо додержання конституційної процеду­ри розслідування і розгляду справи про усунення Прези­дента України з поста в порядку імпічменту.

Новим соціальним інститутом для України є місцеве самоврядування. Як відомо, з середини XIX ст. місцеве управління з ініціативи прусського юриста Рудольфа Гнейста стали називати «місцевим самоврядуванням». Ця форма суспільного устрою відображена в прийнятих 1985 року міжнародних правових документах — Всесвітній де­кларації місцевого самоврядування та Європейській хар­тії місцевого самоврядування, згідно з якими важливими ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія.

Місцеве самоврядування — право територіальної громади (жи­телів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста) самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Здійснюється воно територіальною громадою як безпо­середньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Ор­ганами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селища та міста, є районні та обласні ради. Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються зако­ном. Держава підтримує місцеве самоврядування фінан­сово.

Винятково важливу роль у процесі формування влад­них структур відіграють політичні партії як добровільні об'єднання громадян, що виражають інтереси певних со­ціальних верств і груп, беруть участь у процесах здобут­тя, утримання державної влади і впливу на неї.

За нинішніх умов політичні партії України ще не вико­нують достатньою мірою системотворчого призначення. Сьогодні можна говорити лише про багатопартійність в Україні, яка від атомізованого розмаїття з великою кіль­кістю нечисленних, маловпливових партій поступово трансформується в партійну систему в її класичному роз­межуванні на лівих, центр і правих. Зрештою, немає ін­шого інституту, крім політичних партій, який би успіш­ніше справлявся з трьома найважливішими функціями — передачі влади, політичної мобілізації мас і легітимізації існуючого режиму.

Вибори до Верховної Ради України, які відбулися в жовтні 1998 р. за змішаною системою (225 депутатів оби­ралися за партійними списками, 225 - у мажоритарних округах), підтвердили наявність такої тенденції. Участь у виборах за партійними списками взяло 40 політичних партій, у тому числі дев'ять блоків. Чотиривідсотковий бар'єр подолали дев'ять політичних партій, у тому числі один блок. Загалом із 449 обраних народних депутатів 335 є представниками 22 політичних партій, що станов­лять 74,7% депутатського корпусу. Ліві партії представ­лені 174 депутатами, центристські - 108, праві - 53.

Поиск по сайту: