Політична система і політична модернізація

Теорія політичної модернізації розглядає дже­рела, характер і напрямки політичних змін, які мають за мету раціоналізацію влади, диференційовану політичну структуру і масову політичну участь. У ній відсутні поняття капіталізм і соціалізм. Згідно з теорією, політична система залежить не від характеру суспільно-економічної формації, а від типу осучаснення — способу переходу від пануючих у суспільстві традиційних цінностей до сучасних раціональних структур і форм.

Прибічники теорії - Г. Алмонд, С Верба, С Хантінгтон, Л. Пай

- вбачають її суть в описі характеру і напрямків переходу від традиційного до раціонального суспільства шляхом науково-технічного прогресу, змін соціальної структури і перетворення ціннісної та нормативної систем.

Такі країни, як Англія, США, Франція, Німеччина, пройшли оригінальну (спонтанну) модернізацію через поступовий довготри­валий внутрішній процес, найчастіше методом спроб і помилок.

Вторинна (відбита) модернізація є характерною для відсталих країн, що розвиваються за рахунок використання досвіду передо­вих держав. Це не що інше, як осучаснення «навздогін».

Накопичений сумарний досвід дозволяє визначити зміст політичної модернізації таким чином: це є зростанням здатності політичної системи постійно і успішно адаптуватись до нових зразків соціальних цілей і створювати нові види інститутів, які забезпечують не лише контроль над ресурсами, але й канали для ефективного діалогу між урядом і населенням.

Модернізації неминуче перешкоджають дві групи протиріч:

• Конфронтація універсальних цінностей і стандартів (ри­нок, власність, багатопартійність, права людини) з традиційними цінностями; перші необхідні для забезпечення політико-економічної ефективності, другі визначають національну єдність і політичну лояльність. Політичним силам, що орієнтуються на модернізацію, завжди протистоїть фундаменталістська віра в ко­лективну унікальність національної єдності в тому вигляді, в яко­му вона була до початку модернізації.

* Синдром модернізації - суперечлива взаємодія між спеціалізацією ролей, статусів і функцій в оновлюваній політичній системі, імперативами рівності в перерозподілі ресурсів і участі в політиці та можливостями цієї системи влади до інтеграції учасників модернізації.

Модернізація може бути здійснена у два етапи:

на першому - за рахунок внутрішніх ресурсів, на другому - за рахунок залу­чення зарубіжної допомоги.

Країни, що модернізуються, поєдну­ють елементи традиційного і сучасного устрою, тому в них закладені потужні джерела внутрішніх та зовнішніх конфліктів.

Досвід доводить, що після періодів лібералізації досить ча­сто встановлювались уряди правого чи лівого напрямку: в Росії столипінські реформи змінились диктатурою більшовиків, в Італії режим Муссоліні був установлений наприкінці ліберального правління Джолітті, у Німеччині режим «третього рейху» прий­шов на зміну Веймарській республіці.

Учені дійшли висновку, що успіх модернізації обумовлений, як мінімум, досягненням трьох консенсусів між правлячою елітою та опозицією: у ставленні до минулого розвитку суспільства (прими­рення переможців і переможених); у встановленні тимчасових норм при обговоренні цілей суспільного розвитку; у визначенні правил політичної гри правлячого угруповання. Досягнення цих компромісів може принести успіх реформаторам і нейтралізувати опір їх опонентів, сприяти мобілізації людських і матеріальних ресурсів та реорганізації політичних структур.

Теорія виділяє декілька специфічних криз, обумовлених вини­каючою нерівністю в реалізації суб'єктами політики своїх функцій.

Криза ідентичності настає в умовах руйнування ідеалів і цінностей, властивих минулому, та пошуку нових орієнтирів для усвідомлення свого місця в суспільстві і в політичній системі.

Криза участі обумовлена деформацією усталених форм залу­чення громадян до політики при одночасному збільшенні кількості бажаючих брати участь у прийнятті політичних рішень.

Криза легітимності виявляється внаслідок неузгодженості цілей і цінностей правлячого режиму з правами більшості громадян щодо політичного курсу, регулювання і норм справедливого правління.

Криза інклюзивності (проникнення) породжується руйнацією традиційних структур та різкою лібералізацією політичних відносин.

Це призводить до того, що в боротьбі за ресурси влади, владні повноваження і утвердження своїх цінностей з'являється безліч центрів впливу. Імпульс негативної свободи стає каталізатором їх діяльності. У них з'являються можливості змінювати на свою ко­ристь рішення центральної влади. У результаті нормативні розпоря­дження влади здебільшого втрачають ефективність і регулюючу здатність і не можуть проникнути в соціально-політичні відносини, що принижує авторитет режиму і його цінностей.

На просторі СНД ця криза виявляється в чистому вигляді, оскільки стереотипи минулого в поведінці суб'єктів політики роз­миваються надто повільно, а правлячі еліти не завжди здатні спря­мувати енергію опозиції в конструктивне русло. У Росії, наприклад, досить часто виявляються настрої місництва, що принижує авто­ритет і ефективність функціонування центральної влади.

В Україні досі не налагоджений механізм взаємодії правлячого режиму з опозиційними силами, малоефективна багатопартійність не створила дієздатної опозиції, а партії демократичного спрямуван­ня не спроможні налагодити конструктивну взаємодію.

Все це обертається соціальними втратами і гальмує реформи.

У цих країнах існує явна суперечність між масштабністю цільових настанов правлячих кіл та їх здатністю освоїти наявні ресурси, зокрема, ігноруються демографічні ресурси.

Поиск по сайту: