Типи політичних систем та критерії їх ефективності

Для з'ясування того, як політичні системи формуються, чим різняться або чим подібні, політологія типологізує (класи­фікує) їх.

Започаткував цю практику ще Платон, який вирізняв арис­тократію, тимократію, олігархію, демократію і тиранію. Роз­ширив класифікацію форм правління Аристотель, запропо­нувавши шестичленну систему: 1) правильні форми (правління на благо всіх на основі закону) — монархія, аристократія, політія (поміркована демократія); 2) неправильні форми (прав­ління на благо правлячих не на основі закону, а на основі волі) — тиранія, олігархія, крайня демократія (охлократія). Пізні­ше, коли політична система почала набувати структурних рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур суспільства і форм політич­них відносин (формаційний підхід): рабовласницька, феодаль­на, буржуазна (капіталістична), соціалістична (комуністична) системи, а сьогодні можна ще й додати — посткомуністична (перехідна система). У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних систем: військові та грома­дянські; консервативні й ті, що трансформуються; закриті і відкриті (ступінь зв'язків із зовнішнім світом); завершені й незавершені (наявність усіх складових); мікроскопічні, мак­роскопічні та глобальні; традиційні й модернізовані; демокра­тичні, авторитарні та тоталітарні.

Поширеною є типологія французького політолога Ж. Блон-деля: 1) ліберальні демократії; 2) радикально-авторитарні (ко­муністичні) системи; 3) традиційні (збереження наявних со­ціальних відносин); 4) популістські (країни третього світу); 5) авторитарно-консервативні. Г. Алмонд визначав чотири типи систем: 1) англо-американська (характерні риси — праг­матизм, раціоналізм; основні цінності — свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека); 2) континентально-європей­ська (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); 3) доіндустріальна, або частково індустріальна (передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень); 4) тоталітарна (концен­трація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість).

В основу типології політичних систем російського політоло­га К. Гаджієва покладено такі ознаки: характер політичного режиму (демократична, авторитарна, тоталітарна системи); форма державно-адміністративного устрою (унітарна, федера­тивна, конфедеративна системи); співвідношення різних форм влади (монархічна чи республіканська системи).

Крім того, деякі вчені (С.Д. Гелей, С.М. Рутар та ін.) типо-логізують політичні системи через призму класифікацій сус­пільств: за культурологічним підходом — на західну, японську, конфуціанську, латиноамериканську, мусульманську, індуїст­ську, слов'яно-православну системи; за цивілізаційним підхо­дом — системи аграрного, індустріального і постіндустріаль-ного суспільства.

Наостанку зазначимо, що усі названі типології є умовними, не існує "чистого" типу політичних систем і кожна з них має право на життя в політичній науці.

Політична система може здійснювати свої функції ефективно або неефективно. Політична система ефективна тоді, коли інс­титути влади забезпечують цілковите й точне виконання своїх рішень, спрямованих на досягнення політичної і суспільної мети, відповідної тому чи іншому історичному етапу цивіліза-ційного розвитку. Так, наприклад, якщо на початку XX ст. ос­новним критерієм ефективності політичної системи була здат­ність забезпечити економічну та військову могутність і на цій основі завойовувати колонії, впливати на розподіл ринків збуту та джерел сировини, нехтуючи при цьому суспільними потреба­ми широких суспільних верств, то наприкінці XX — на початку XXI ст. таким загальним критерієм є створення гідних умов для цивілізованих стандартів життя людини.

Критеріями ефективності політичної системи на сучасно­му етапі є показники, які розкривають її здатність забезпечити економічне зростання, цивілізовані соціальні стандарти, надійні гарантії прав і свобод громадян та привабливий гео-політичний імідж. Критерії поділяються на: економічні, які

характеризують обсяг зростання ВВП на душу населення, щорічні темпи його зростання, індекс економічної свободи, величину дохідної частини державного, регіонального і місце­вого бюджетів та їх соціальну спрямованість; соціальні — зни­ження ступеня соціальної нерівності, забезпечення встановле­них державою мінімальних стандартів оплати праці, пенсії, соціальної допомоги, надання державою послуг у сфері освіти та охорони здоров'я; правові — забезпечення відповідності на­ціонального законодавства міжнародним стандартам у сфері захисту прав людини і громадянина, наявності сучасних ме­ханізмів парламентського, судового і громадського контролю за дотриманням прав і свобод; якість судової і пенітенціарної системи; геополітичні — забезпечення провідних позицій де­ржави у таких сферах глобального домінування, як військова, економічна, технологічна, культурна; інтеграційні — ступінь входження у регіональні та глобальні міжнародні структури (МВФ, СОТ, НАТО, ЄС).

До факторів ефективності відносять ті умови, за яких політична система зможе домогтися зростання економічного потенціалу країни, гарантувати захист прав і свобод громадян, активно діяти на міжнародній арені як конкурентоспроможна держава у провідних сферах глобального домінування. Тому факторами, які забезпечують ефективність політичної системи на сучасному рівні розвитку суспільства, можна вважати: зба­лансований механізм стримувань і противаг у системі держав­ної влади, який передбачає межі компетенції між такими де­ржавними інститутами, як глава держави, уряд, парламент і судова система; наявність конституційних норм, які закріплю­ють незалежний статус національного банку і забороняють збільшувати видаткову частину бюджету, не збільшуючи її прибуткової; децентралізацію державної влади, забезпечення реального статусу місцевого та регіонального самоврядування; партійну структуризацію політичної влади, наявність сильних конкурентоспроможних партій; розмежування політичної та адміністративної компетенції, формування сучасного високо­кваліфікованого адміністративного апарату; правове забезпе­чення вільних засобів масової інформації (ЗМІ); правове забезпе­чення лобістської діяльності; створення сприятливих правових умов для розвитку інститутів прямої демократії. 2.2. Держава як інститут політичної системи: сутність, ознаки, форми та основні функції

Дробінка

Поиск по сайту: