Функціоналізм як метод аналізу політичної системи

Англійський соціолог Г. Спенсер стоїть у витоків функціоналізму. Його методологія ґрунтується на проведенні аналогії між організацією і розвитком біологічних і соціальних організмів. Він розглядав суспільство як організм (соціальний організм), що зазнає еволюційних змін, для яких є характерними зростаючі диверсифікація (різноманітність) і спеціалізація органів і частин.

Соціальна еволюція супроводжуєть­ся збільшенням кількості «соціальних структур» і «соціальних функцій» — подібно до біологічних структур і функцій. Така «органічна» аналогія дозволила Спенсеру трактувати соціальну дійсність як сукупність відносин між взаємозалежними частина­ми, що становлять нерозривну цілісність.

Основний внесок у розвиток сучасного функціоналізму зробив американський політолог Г. Алмонд. Він став піонером порівняльних досліджень політичних систем, оцінюючи їх під кутом основних функцій, що сприяють ефективному соціальному розвитку.

Порівняльний аналіз передбачав відмову від вивчення інститутів і робив акцент на розгляді конкретних проявів політичної поведінки.

Виходячи з цього, Г. Алмонд визначав політичну систему як сукупність ролей і їх взаємодій, які здійснюються не лише інститутами влади, але й усіма політичними структурами. Під структурою Г. Алмонд розумів сукупність взає­мопов'язаних ролей.

Виходячи з положення Д. Істона про «систему, занурену в сере­довище», і таку, що підтримує з нею чисельні зв'язки і обміни на основі ролей, Г. Алмонд уточнив конкретний зміст функцій «входу» і «виходу» та визначив конкретні структури, відповідальні за їх виконання. У його аналізі виділяються два рівні функціональності структур - інституціональний і орієнтаційний. На «вході» перева­жає орієнтаційний рівень, на «виході» - інституціональний.

Так, у виконанні чотирьох функцій «входу» — політичній соціалізації., залученні громадян до участі, артикуляції і агрегуванні їх інтересів - беруть участь політичні партії, суспільно-політичні рухи, групи інтересів та інші структури політичної системи.

Реалізацію трьох функцій «виходу» -розробку норм (законів), застосування норм і контроль за їх додержанням - забезпечують державні структури (у контролі також беруть участь соціальні струк­тури, створювані у сфері громадянського суспільства).

Крім цих функцій, Г. Алмонд виділяє також функції взаємо­зв'язку всередині політичної сфери, збереження і адаптації систе­ми. Функціональний підхід до політичної системи дозволяє визна­чити її генетичну сутність - самовідтворення і самозбереження шляхом реагування і пристосування до кон'юнктурних запитів і вимог середовища (це пасивний бік її функціонування) та вплив на середовище своїми ресурсами (це активний бік її функціонування).

Модель К.Допча. Ефективність дії системи залежить від двох змінних: своєчасної і повної передачі інформації та механізмів подачі команд, що скеровують і контролюють дії. Американський політолог К. Дойч запропонував уподібнити політичну систему кібернетичній. Політика і уряд в його трактуванні постають як процес управління в координації зусиль людей по досягненню поставлених цілей. Він роз­глядає уряд як систему прийняття рішень на основі різноманітних потоків інформації, яка функціонує таким чином: повідомлення, що виходять з внутрішнього чи навколишнього середовища, приймаються «рецепторами» - чисельними й різноманітними приймаючими блока­ми. Крім простого прийому, рецептори здійснюють кодування, відбір інформації і опрацювання даних.

Потім інформація надходить на блок «пам'ять і цінності», де вона опрацьовується і служить базою дії блока ЦПР (центр прий­няття рішень). У цьому блоці відбувається накопичення і збережен­ня інформації, порівняння нової інформації з інформацією про вже набутий досвід. «Ціннісний» елемент блока порівнює наявні мож­ливості з цілями, яким надається перевага. ЦПР готує рішення і віддає розпорядження блокам-виконавцям - «ефекторам».

Модель включає і зворотний зв'язок. Рецептори отримують повідомлення не лише від зовнішнього середовища, але й від ефекторів, які інформують їх про результати виконання рішень і про стан самої системи. Інформація про виконання рішень повертається до системи як новий «вхід», нові введені дані, і піддається опрацюванню. Опра­цьована певним чином інформація надходить до блока ЦПР.

Таким чином, уряд (система) діє як кібернетична система: він самостійно приймає рішення на основі інформації про зовнішнє середовище і про власний стан. На основі цих двох потоків інформації приймаються політичні рішення, що перед­бачають подальші дії на шляху до шуканої мети. К. Дойч уподібнював управління процесові пілотування (навігації): ви­значення курсу (наприклад, корабля) на основі інформації про його рух у минулому і місцезнаходження в теперішньому часі відносно визначеної мети.

Досягнення шуканих цілей є прагненням політичної системи забезпечити динамічну рівновагу в суспільстві - рівновагу груп, статусів і інтересів.

Однак рівновага системи - це ідеальний стан, а не реальний, оскільки постійно відбувається уточнення цілей. Реалізація визначених цілей залежить від взаємодії чотирьох кількісних чинників:

- інформаційного навантаження на систему (воно визначаєть­ся масштабом тих завдань і частотою соціальних змін, які перед­бачає здійснити уряд);

- запізнення в реакції системи (швидке чи повільне реагування політичної системи на нові завдання і нові умови функціонування);

- прирощення (сукупність змін, що виникають по мірі руху системи до шуканої мети: чим радикальніше вона реагує на нові реалії, тим значнішою є сукупність змін і тим далі система відхиляється від поставленої мети);

- упередження (здатність системи передбачати можливий роз­виток подій, появу нових проблем і готовність до їх розв'язання).

Зіставлення цих змінних дозволило К.Дойчу вивести ряд залежностей:

• При досягненні мети можливість успіху завжди є обернено пропорційною інформаційному навантаженню і запізненню реакції системи.

• До певного моменту шанси на успіх пов'язані з величиною прирощення (якщо рівень змін надто високий, то співвідношення стає оберненим).

• Можливість успіху завжди співвідноситься з упереджен­ням (здатністю уряду передбачати виникнення нових проблем і діяти з випередженням).

Модель К. Дойча дозволяє безсторонньо оцінювати дієвість політичних систем, хоча її творець залишив без уваги чи примен­шив роль інших змінних. Однак внесок цього вченого в політологію є безумовним, оскільки акцент на інформацію і комунікацію дозво­лив по-новому поглянути на взаємодію суб'єктів політики.

Поиск по сайту: