ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

1. Поняття політичної системи суспільства.

2. Структура політичної системи суспільства.

3. Політична система та громадянське суспільство.

Основні поняття і терміни: система, упорядкованість, взаємозумовленість, політична система суспільства, структура політичної системи суспільства, влада, держа­ва, політичні партії, громадянські рухи, події влад, сила, співвідношення сил, конституція, громадянське суспільство, приватний інтерес.

Політична система суспільства — одне з понять політичної теорії, яке найбільш точно розкриває сутність саме політичного як певної сфери життя суспільства. Разом з тим, цей термін пояс­нює найбільш загальні рамки функціонування влади в суспільстві, матеріальні форми та характер її здійснення. Як важ­лива складова частина всього суспільного організму, політична система є відносно самодостатньою його структурною частиною, підкоряючись певним правилам. Це — упорядкованість, взаємо­зумовленість як засадні принципи існування політичної системи. В рамках власної структури вона має досить високий рівень взаємодії своїх частин. Наприклад, характер і тип державної вла­ди залежить від розподілу політичних сил в суспільстві, зокрема, від взаємодії (спільних зусиль або протидії') політичних партій. Тому вираз про те, що держава та політичні партії є елементами політичної організації суспільства, буде неточним, бо в дійсності вони складають систему (як основні її елементи), яка постійно змінюється в залежності від багатьох факторів, в тому числі і від взаємодії структурних одиниць.

Що ж таке політична система суспільства? У філософському словнику (Київ, 1986. — С. 505) сказано, що це система держав­но-правових, політичних і громадських інститутів, організацій і закладів, які регулюють політичні відносини між класами, держа­вами, народами. Інше видання визначає її як систему державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють певні політичні функції (Див.: Философский энциклопедический сло­варь. — М., 1989. — С. 492). Однак, не уточнює, які саме функції

мають на увазі автори. Очевидно, що основні з них — це функції, пов'язані з центральним питанням будь-якої політичної сфери життя суспільства — питанням влади. Тому політична система суспільства — це система державних та недержавних інститутів, організацій та закладів, діяльність яких пов'язана з питанням за­воювання та утримання державної, політичної влади.

Політична система суспільства — важлива його частина. Без неї не може функціонувати жодне суспільство, починаючи з часів виникнення держави. І не це випадково. В усі часи політичне життя накладало суттєвий відбиток на характер всього суспільст­ва незалежно від того, складала його політична система класич­ний набір своїх елементів чи ні. Скажімо, політична система су­часного суспільства, як правило, виконує кілька важливих ролей. Насамперед, вона визначає цілі та завдання розвитку всього суспільства. І, таким чином, здійснює функцію політичного ціле-покладання. Остання розкривається завдяки найрізно­манітнішим діям суб'єктів політики (програми політичних партій, кандидатів на виборні державні посади, виборні ком­панії, державні плани тощо).

В рамках політичної системи суспільство мобілізує свої ресур­си на виконання поставлених раніше завдань. Для цього держава та політичні організації розробляють систему механізмів, за допо­могою яких досягаються політичні цілі. Таким чином, політична система реалізує владно-інтегруючу роль в суспільстві. При цьому потрібно підкреслити, що практичне здійснення цієї функції мож­ливе різними способами: авторитетом, законом, насильством.

Політична система покликана забезпечити цілісний уп­равлінський вплив на суспільні процеси. Навіть тоді, коли вона відносно відокремлена від економіки, а суспільство характери­зується досить високим рівнем розвитку громадянського суспільства, політична сфера здійснює опосередкований вплив на суспільні процеси. Для цього з історичним часом суспільство ви­робило відповідні органи державної влади та державного уп­равління, які виступають важливим елементом загального ме­ханізму вказаного впливу.

Особливою є мова про таку функцію політичної системи в суспільстві як регулювання режиму суспільно-політичної діяль­ності. Сьогодні немає такого суспільства, де б громадянин стояв поза політикою. Навіть в тому випадку, якщо він нею не цікавить­ся, то політика всерівно цікавиться громадянином. Адже кожна людина, поділяє вона чи не поділяє певні політичні погляди, му­сить поважати та визнавати ті чи інші рішення державної влади. Оскільки ж влада в суспільстві залежить від розкладу політичних сил, то політична система фактично встановлює той чи інший ета­лон, режим політичної діяльності. Так, демократична держава га­рантує свободу слова, інтелектуального розвитку, максимальні рамки прав та свобод громадян тощо. Вона не може існувати, не використовуючи цивілізовані методи боротьби за владу, а тому заохочує політичний, ідеологічний, економічний плюралізм, вільні вибори та інше. Однак, цього зовсім не дозволяє така політична система, в основі якої знаходиться, наприклад, то­талітарний політичний режим. Бо це суперечить самій сутності та­кої системи, в кінцевому підсумку підточуючи її зсередини.

Говорячи про роль політичної системи в суспільстві, не мож­на не відзначити, що всі її функції концентруються в одну, а саме таку, яка відображає те, в якій мірі вона (політична система) за­безпечує права людини, колективу, сім'ї тощо. Я кийвона вста­новлює політичний статус громадянина в суспільстві, чи забезпе­чує необхідні рамки політичної свободи, чи є ця свобода справжньою або фіктивною. Чи реалізує політична система пра­во громадянина на політичну участь чи ні.

Обличчя політичної системи, конкретно суспільства, зале­жить від багатьох факторів. Економічний в цьому ряду відіграє надзвичайну роль. Там, де економічні проблеми вирішуються на рівні потреб суспільства, як правило, не існує крайніх форм політичних систем. Суспільство ж, яке не в ладах з економікою, закликає нерідко на допомогу диктатора.

Однак цю тезу не можна розуміти буквально. Сам собою рівень економічного розвитку суспільства прямо не визначає йо­го політичну систему. Швидше всього він говорить про відповідність нормам цивілізації, вимогам часу. Історія наочно доводить цей факт — світ знає багато прикладів диктатури в XX столітті, незважаючи на безумовно вищий рівень розвитку еко­номічної системи в порівнянні з попередніми часами. Очевидно, не вся справа в економіці. А в чому? Дуже важливим фактором виступає розклад політичних сил в суспільстві, його політична зрілість. Політична система в країні є відображенням характеру соціально-класової структури суспільства та її якості. Не менш важливо і те, яка ідеологія існує в суспільстві, наскільки пошире­ний ідеологічний плюралізм. Разом з нормами політичної поведінки та характером політичних знань це можна було б позна­чити як політична культура суспільства. Дійсно, якщо в країні сторіччями не культивувались політична свобода і демократія, це відбивається не тільки на характері державної влади, але і на політичній діяльності громадян. Деспотія ймовірніша там, де відсутні або малоефективні механізми контролю народу за вла­дою. Вищеперелічені фактори впливу на політичну систему суспільства в літературі називають внутрісуспільними.

Важливими є позасуспільні, зовнішні фактори становлення та розвитку політичної системи суспільства. Серед них назвемо, насамперед, "готовність" сусідів до того політичного режиму, який встановлюється в тій чи іншій країні. Тут спрацьовують в першу чергу елементи самозбереження політичної системи як певного уособлення влади. Не випадково, наприклад, соціалістичну орієнтацію на зразок СРСР в недалекому минуло­му обирали (або їм нав'язували) ті країни, які знаходились, як правило, в зоні впливу вказаної супердержави. І навпаки, таку орієнтацію важко було уявити там, де заявлялись "життєві інте­реси", скажімо, США. Таким чином, геополітичне становище країни відіграє суттєву роль у формуванні її політичної системи. Крім цього, до позасуспільних факторів політичної системи суспільства можна віднести характер міжнародних співтовариств у регіоні, міжнародної торгівлі, інші фактори.

Нарешті, політична система суспільства є результатом взаємодії власних внутрішніх складових частин. Цей аспект аналізу органічно пов'язаний з питанням про структуру політич­ної системи, до якого ми звернемось. Будь-яка політична система суспільства володіє певною структурою. Слід сказати, що це пи­тання не є суто теоретичним. Як побудувати нормальні взаємо­відносини громадян з державою, якщо невідомі як інтереси пер­ших, так і будова та функціонування другого? Чи можна поясни­ти із знанням справи питання про народження або падіння певної політичної моделі, не заглибившись в аналіз взаємодії, скажімо, законодавчої і виконавчої влади? Дуже важко. Тому структуру, будову політичної системи суспільства корисно знати і теоретич­но, і практично.

Сучасну політичну систему суспільства можна структурува-ти за кількома критеріями: за функціями та системою закладів, інститутів. Основними компонентами першої структури виступа­ють:

1) політична влада та її основна підсистема — державна влада;

2) система закладів, організацій, інститутів як засобів втілен­ня політичної, державної влади;

3) політичні відносини (відносини між суб'єктами політичної діяльності: державою, політичними партіями, громадсько-політичними організаціями, громадянами та іншими). Організа­ційну структуру політичної системи складають:

і) держава та її органи (гілки влади, армія, юстиція та ін.);

2) політичні партії;

3) громадські організації, масові громадсько-політичні рухи. Звичайно, таку структуру мають сучасні політичні системи. Кож­ний з її елементів має свій зміст в залежності від державного, політичного устрою країни, соціально-політичної орієнтації суспільства (наприклад, однопартійність, багатопартійність; кількість та характер громадсько-політичних організацій: від апологетичних до опозиційних тощо). Але важливим є те, що на­звані елементи складають будь-яку політичну систему сучасних суспільств, за невеликим винятком тих, де не існують або заборо­нені партії та громадянські рухи.

Потрібно сказати і про те, що історично політична система суспільства тієї чи іншої країни зароджувалась з основного свого елемента — держави. Остання на протязі багатьох століть висту­пала єдиним органом політичного управління суспільством. І ли­ше набагато пізніше почали формуватися політичні партії та ма­сові політичні рухи як противаги державі. Так, перші прообрази політичних партій виникають в Англії в XVII-XVIII столітті ("торі" та "вігі"). А масовим порядком політичні партії з'явля­ються в світі з середини XIX століття.

Вищепоказані складові частини політичної системи суспіль­ства уособлюють її горизонтальний зріз. Цілий ряд дослідників цієї проблеми, як правило, ними обмежуються, включаючи лише до загальновизнаних держави, політичних партій та громадсько-політичних рухів або засоби масової інформації (Див.: Полито­логия. Методика комплексного изучения вузовского курса. — К.: УМК ВО, 1991. — С. 58), або політичну свідомість та культу­ру (Див.: Політологія. / За редакцією O.I. Семківа. — Львів, 1993. — С. 256), або деякі інші елементи. Однак і світовий досвід, і історія окремих країн схиляють до думки про те, що при аналізові структури політичної системи необхідно розглядати регіональну, місцеву владу як один з елементів даної системи.

Відносини між центром і регіонами складають вертикальний зріз політичного влаштування суспільства.

Незважаючи на те, що функціонування державної (політичної) влади передбачає, за виразом французького політолога Ж.-Л. Ша-бо, певну "кучність" апарату управління в якомусь місці (адмі­ністративно-географічному), вона все ж таки не може бути скон­центрованою там повністю. Завжди зберігається околиця, пери­ферія, над якою центральна влада прагне мати певний контроль. Тому необхідність місцевої влади виникає сама собою. Історично її зародження уособлювали так звані роз'їздні посланці, своєрідні агенти центральної влади на місцях. У Франції, до прикладу, таки­ми були королівські інтенданти, потім префекти. Агенти централь­ної влади працювали хоч і систематично, але не на постійній ос­нові, оскільки це зумовлювалось тими функціями, які вони викону­вали (збір податків, оголошення рішень центральної влади та ін.).

З часом необхідність систематичного контролю за тери­торією призводить до формування постійних органів місцевої влади, і вертикальна будова політичної системи суспільства на­буває закінченого вигляду. Таким чином, виникає і практика поділу політичної та державної влади по вертикалі, між центром і регіонами, місцями, яка реалізується в сучасних умовах як на рівні унітарної політичної моделі, так і федеративної. Якісно та кількісно такий поділ в історії був різний, але оптимізований у відповідності до особливостей кожної країни.

Дія унітарних держав є характерним зосередження всіх міжнародних і внутрішніх повноважень в руках центральної вла­ди-. Місцева ж влада одержує виконавські функції, основані на проведенні волі загальнонаціональної влади. Однак відомо, що абсолютно уніфікованих народів немає. Завжди зберігаються регіональні особливості: історичні, економічні, мовні, психо­логічні. Врешті, кожний регіон прагне до певного адміністратив­ного і політичного самоуправління, зважаючи на спільність інте­ресів і навіть міжособистісні зв'язки. Ступінь таких прагнень у світі різний, тому унітарні політичні системи є з різною мірою централізації. Достатньо широкою, як наприклад, у Франції. Відповідно і повноваження місцевих і регіональних органів вла­ди у цій країні — комун, департаментів, регіонів —досить обме­жені. Італію ж або Іспанію можна віднести до унітарних держав з широкою децентралізацією. Бо, наприклад, в Іспанії місцеві ут­ворення (комуни, провінції, області) дуже пов'язані з історичним розвитком цих земель. В Італії також обласні утворення є резуль­татом визнання географічної та історичної самостійності цих зе­мель, які володіли політичною самостійністю ще до створення єдиної національної держави. А значить, виступають досить ва­гомими суб'єктами в загальній палітрі політичного життя країни.

Децентралізованою унітарною державою є сучасна Швеція, яка виділяється серед інших країн своїми економічними та соціальними досягненнями. За конституцією політична влада в Швеції належить уряду і партіям, що мають більшість в парла­менті (рікстагу). Останній приймає закони, проекти яких готу­ються в 13 міністерствах, а їх реалізацію в життя покладено на сто відносно незалежних в своїй діяльності центральних адміністративних управлінь і на 24 правління ленів (губерній).

Місцева влада в Швеції складається з двох рівнів: зазначених вище 24 ленів та 284 комун (низових адміністративно-тери­торіальних одиниць). В кожному з них формуються виборні ор­гани (відповідно ландстіги та ради комуни), компетенції яких До­сить широкі. Це — і обкладання місцевими податками, і ор­ганізація охорони здоров'я, деяких видів освіти, і обслуговуван­ня громадян, зокрема шкіл, дошкільних установ. Повноваження місцевих органів влади поширюються також на комунальні по­слуги, дорожнє та житлове будівництво в регіоні, культурне об­слуговування, організацію дозвілля, піклування про пенсіонерів тощо. Дія виконання цих функцій в Швеції створена солідна нор­мативна і фінансова база місцевих органів. Як і з Італії чи Іспанії, шведська модель взаємовідносин центральної та місцевої влади формувалась з ураховуванням тривалих традицій місцевих само-управлінь. Тому і представники центральної влади (губернатори) призначаються урядом, по-перше, з місцевих політиків, по-друге, з врахуванням позицій ландстігів.

Трохи іншу картину політичної системи суспільства можна спостерігати у федеративних моделях, основна риса поділу влад­них повноважень яких — це наявність двох постійних і формаль­них державних рівнів. Поділ повноважень між ними здійснюється таким чином, що федеративна влада володіє всією повнотою зовнішнього суверенітету і частиною внутрішнього, тоді як суб'єкт федерації зберігає лише деякі атрибути внутрішнього сувереніте­ту (Див.: Ж.-Л. Шабо. Государственная власть: конституцион­ные пределы и порядок осуществления // Полис. — 1993. — №3.— С. 164). Однак, якщо за умов політичної унітарності

функції місцевої влади обмежуються виконавськими повноважен­нями в даному регіоні, то у федеративних моделях місцева влада піднімається до рівня навіть законодавчої діяльності. Так, амери­канські штати чи землі в Німеччині мають свої законодавчі орга­ни і регулюють життя відповідних регіонів з цілого ряду питань. Це, правда, не означає, що повноваження цих органів в даному випадку можуть виходити за рамки конституцій вказаних країн. Бо розмежування повноважень і на рівні федеративної моделі є результатом як конституційного регулювання, так і правової практики верховних чи конституційних судів. Але головне — та­ка модель відображає реальне відношення сил центра і регіонів.

Як бачимо, політична система суспільства є досить складною, всі її елементи перебувають у постійній взаємодії. Ця взаємодія ви­ражається, насамперед, через поділ влад між різними суб'єктами політичної системи, в першу чергу на рівні державної влади. В по­передній лекції було розглянуто питання про такий поділ. Однак там мова йшла в цілому про горизонтальний його аспект. Тут ми розглянемо вертикальний поділ влад. Обидва з них уособлюють певну оптимізацію політичних сил країни в залежності від цілого ряду її особливостей. Оптимізація владних повноважень суб'єктів політичної системи має на меті забезпечення політичної стабільності суспільства — своєрідного балансу соціальних, еко­номічних, політичних та інших інтересів різних класів та про­шарків цього суспільства, що, як правило, в історії виражалось в системі законодавства країни і насамперед в її конституції.

Питання про конституцію країни як відображення особливо­стей її (країни) політичного влаштування має пряме відношення до теми. Один з найкращих аналізів цього феномена поданий в роботі відомого німецького адвоката, публіциста та політичного діяча середини XIX ст. Ф. Лассаля "Про сутність конституції"", яка була виголошена ним як публічна лекція. Задаючись питан­ням про те, що таке конституція, Лассаль стверджує, що це закон, але не простий, а основний закон держави. І як такий він має бу­ти більш глибоким, ніж інші закони, а тому виступати основою для них, їх творчим началом. Конституція є діяльною не­обхідністю, діючою силою, яка робить всі інші закони та правові установи такими, якими вони є насправді. Чому ж так? А тому, що вона сама (конституція) є фактичним відношенням сили, яка існує в кожному суспільстві, суть та активно-діюча сила, яка ви­значає всі закони і правові установи цього суспільства так, що в суттєвих рисах вони не можуть бути іншими, ніж тими, якими во­ни є. Конституція — це існуюче в країні фактичне відношення си­ли (Ф. Лассаль. Сочинения. — М.: Круг, 1925. — Ч. II. — С. 12, 8.). А це відношення, як відомо, складається із взаємодії всіх політичних сил суспільства. Насамперед, держави та її органів як найбільш організованої та постійно діючої сили — законодавчих зборів, уряду, армії, суду, прокуратури тощо. Важливою силою є політичні партії в суспільстві, які виступають від імені грома­дянського суспільства. Останнє також виступає учасником полі­тичних процесів і організується за певних умов, а саме тоді, коли суперечності його інтересів та діяльності політичної еліти загост­рюються до крайнощів. Центральні та регіональні органи влади, інтереси також є певними політичними силами. Із взаємодії цих та інших сил і складається сила реальна, яка показує фактично те, яке співвідношення, розклад політичних сил в суспільстві в ціло­му. Воно фіксується конституцією країни, форма якої може бути різною: писаною, неписаною, у вигляді єдиного акту або кількох. Тривалий час в багатьох країн історії існували неписані консти­туції, а деякі країни живуть такими і зараз. З нових часів консти­туції починають писатися і проголошуватися в багатьох країнах світу, наприклад, в Швейцарії, США, Франції, Німеччині. При­чому, скажімо, в США — це єдиний акт, який в подальшому до­повнюється поправками. В Швеції ж таких актів три (Форма правління, прийнята 1974 року. Акт про престолонаступництво 1810 року, та Акт про свободу преси 1949 року).

Отже, конституція держави є реальним співвідношенням політичних сил в суспільстві і як документ має адекватно відоб­ражати це співвідношення. Недіюча зовсім або діюча обмеженим чином в країні конституція говорить про те, що даний документ або проголошує те, чого сьогодні добитись неможливо, або те, що давно застаріло. Тому розробка та проголошення конституції країни — це не якийсь довільний акт. Це найвідповідальніший політичний документ держави, який має максимально врахову­вати реальну політичну ситуацію в країні. В багатьох країнах світу як сучасного, так і минулого над конституцією працювали найвідоміші вчені та політичні діячі.

Що стосується України, то вона взагалі може в цьому плані похвалитися історичним досвідом. Адже одна з перших консти­туцій в світі вийшла саме з нашої історії. Ще в далекому 1710 році Пилип Орлик підписав з козацькою старшиною Конституцію і виголосив її при своєму обранні Гетьманом. З того часу в Україні було створено не одну конституцію, проте жодній із них не суди­лося бути реалізованою. За винятком тих, які приймалися в ра­дянські часи. Довгий час після створення держави Україна зали­шилася єдиною на пострадянському просторі країною, в якій не була прийнята нова конституція, хоч реальне співвідношення політичних сил в суспільстві змінилося і діюча конституція 1978 року була неефективною. Одночасно відбувався інтенсивний процес по створенню нового основного закону країни, який мав стати адекватним відображенням загального співвідношення політичних сил суспільства. Потрібно сказати, що наша молода держава певною мірою могла зіткнутися з проблемою, яка в свій час призводила до руйнування багатьох держав в історії. А саме проблемою створення неадекватної реальній ситуації конституції країни. Скажімо, 1848 року таке трапилося в Німеччині і відомо, які події розгорнулися в цій країні в той час. Як відомо, Консти­туція України проголошена 28 червня 1996 року і діє до сьогодні. Ґрунтовний аналіз цього документа — справа не лише окремої теми, але й певною мірою недалекого майбутнього. Адже ефек­тивність основного документа країни виражається через загаль­ну соціально-економічну, політичну, духовно-культурну ситу­ацію в суспільстві, через впровадження механізмів демократич­ного облаштування відносин влади та народу, реальну гарантію прав і свобод громадян.

Перейдемо тепер до питання про громадянське суспільство та його взаємодію з політичною системою. З цієї точки зору історію людської цивілізації можна поділяти на кілька етапів. За­родження людства характеризується відсутністю взагалі будь-якої політичної сфери в його житті. Влада як така, звичайно, існувала, але до виникнення органів державної регуляції суспільством, за умов синкретичної суспільної діяльності вона не набувала соціального відтінку, ґрунтуючись в цілому на особис­тих якостях лідера первісного колективу та на його авторитеті. Це етап неполітичного розвитку історії.

З виникненням держави з'являється політика, розвиваються політичні відносини та політична система. При відсутності політичних партій і громадянських організацій держава поступо­во і неухильно поширює свої повноваження та вплив на суспільство, що зрештою доходить до своїх крайніх форм в період феодального абсолютизму. Монархії — квітесенція друго-

го етапу в розвитку людства, коли політична система підпоряд­ковує своїм інтересам практично всі основні сфери життя суспільства. Так розгортається політична ера людської цивілізації, де суспільство стає повністю залежне від держави.

Вже з XVII століття ряд відомих вчених (Дж Локк, Т. Гоббс та інші) висувають ідею громадянського суспільства, а в XIX ст. німецький мислитель Г.В.Ф. Гегель розробив його системне об­ґрунтування. З кінця XIX століття думка про необхідність ство­рення незалежного від політичної системи громадянського суспільства інтенсивно поширюється у Західній Європі та Північній Америці і набирає практичних обрисів з початку нинішнього віку. З другої ж половини XX століття суспільна практика ствердження прав та свобод громадянина стає основ­ною тенденцією світового розвитку. Не обійшов цей процес і на­ше посткомуністичне суспільство. Таким чином, в людській історії почався новий етап розвитку, коли політична система, об­межуючи свій вплив на суспільство, поступається місцем грома­дянській сфері як пріоритетній в житті сучасного суспільства.

Що ж таке громадянське суспільство? В найзагальнішому — це галузь неполітичного життя суспільства. Це така сфера життя громадян, куди політичні інститути (держава, політичні партії тощо) мають обмежені можливості для втручання. При поверхо­вому погляді сферу громадянського суспільства складають сім'я, світогляд людей, їх переконання, релігійні вірування, музика, те­атр, тощо. Тобто, ті сторони життя індивіда, де він виявляє свою максимальну незалежність від держави та її органів. Однак, якщо придивитися глибше, то ми побачимо, що основу громадянсько­го суспільства складають економічні засади життя людей. Саме тут проявляються такі їх потреби та інтереси, оптимальне задо­волення яких сприятиме становленню їх як вільних громадян суспільства. Таким чином, найважливішим принципом грома­дянського суспільства є принцип приватного інтересу громадя­нина. Держава ж відокремлюється від моменту формування цьо­го інтересу, пропонуючи лише шляхи та способи його задоволен­ня. Вона законодавчим шляхом закріплює добровільні, свободні відносини між людьми, побудовані на задоволенні їх потреб та інтересів. Це означає, що закони можуть створюватися лише після того, як люди усвідомили для себе різноманітність потреб і придбання цих потреб переплелось з їх задоволенням.

Громадянське суспільство на практиці реалізує свободу людини, бо конкретна особа для нього — центральний елемент всьо­го суспільного організму. Громадянин—кінцева мета суспільства, він є сам для себе ціль. Однак без відносин з іншими громадянин не може задовольнити свої інтереси. Це означає, що він вступає в найрізноманітніші стосунки з рівними собі членами суспільства. Таким чином, враховується свобода та інтерес інших людей, вста­новлюється природна система відносин, яку і покликана закріпити держава як орган політичного управління суспільством. Отже, правовий, соціальний захист з боку держави, гарантія створення нею умов для реалізації громадянином права приватного інтере­су — другий принцип громадянського суспільства.

Ліс бачимо, там де реалізовано ідею громадянського суспільства, не людина існує для держави, а навпаки, держава існує для того, щоб задовольнити волю кожного члена суспільства. Ця система відносин політичної сфери та громадянина кардинально відмінна від тих, які існували за умов політичного етапу розвитку людства. Громадянське суспільство первинне в порівнянні з політичною системою з точки зору пріоритету інтересів. А тому не політична сфера складає стрижень суспільного організму, як це бу­ває при монополізації державою повноважень на управління суспільством, а навпаки, таким ядром стає громадянська сфера. Вона виступає основою формування політичної системи, вносить в останню демократичні риси і властивості, сам дух звільнення особистості від державного диктату. Ось чому громадянське суспільство надає суспільному устрою стабільності та сталості при зміні будь-якого уряду і навіть при політичних кризах. Прикладом може слугувати Італія, де економічний та соціальний розвиток не припиняється, незважаючи на те, що останні кілька десятиріч там щорічно змінюється уряд. Тому що добре розвинута громадянська сфера суспільства регулює його саморозвиток.

Що ж з громадянським суспільством у нашій країні? Не можна сказати, що його не було раніше, адже природні потреби та інтереси громадянина неможливо знищити, їх можна дефор­мувати або ігнорувати державою. А значить, людська діяльність спотворена. Вимушене боротися з державою — левіафаном, гро­мадянське суспільство в нашій складній історії деформувалось, придбало поряд з нормальними міжособистісними, міжгрупови-ми зв'язками і скривлені, патологічні. Тому завдання сьогодні — вивести стосунки в суспільстві на законні засади, дати мож­ливість сформуватися цивілізованим громадянським інститутам

(завдяки приватній власності, конкуренції як принципу життя, свободі, захисту особи тощо). А це визначальною мірою зале­жить, від характеру політичного режиму в суспільстві, мова про який піде в наступній лекції.

Питання для самообдумування:

1. Чи існувала структура політичної системи суспільства в повно­му обсязі завжди? Чому?

2. Який, на вашу думку, стан розвитку громадянського суспільства в сучасній Україні?

3. Як ви думаєте, чому ідеї громадянського суспільства з'явля­ються в Європі саме в нові часи? Обґрунтуйте.

4. Чи можна стверджувати, що в сучасній Україні існує чіткий вертикальний поділ влад?

Література:

Гегель Г.В.Ф. Философия права. — М.: Мысль, 1990.

Егоров С.А. Политическая система, политическое развитие, право. Критика немарксистских политологических концепций.

— М.:Юр. лит-ра, 1983.

Ильин М.В., Коваль Б.И. Две стороны одной медали: граж­данское общество и государство // Полис. — 1992. — № 1-2.

Крылов Б. С. США: Федерализм, штаты и местное само­управление.— М., 1968.

Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ра­ди України 28 червня 1996 року. — К.: Україна, 1996.

Лассаль Ф. Что такое конституция // Сочинения. — Т.2. — М.: Круг, 1925.

Пастухов В.Б. Новый федерализм для России: институцио-нализация свободы // Полис. — 1994. — № 3.

Регионализм и федерализм: исследование в Ницце // Полис. — 1993. — №5.

Шабо Ж.-Л. Государственная власть: конституционные тре-делы и порядок осуществления // Полис. — 1993. — № 3.

Погорілий

ТЕМА З. ТЕОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

• Поняття та моделіполітичних систем

• Політичні режими

Поняття «політична система», що відбиває стан полі­тичного життя суспільства, політичних явищ і процесів у певній цілісності та усталеності, було введено в політоло­гію в 60-х рр. XX ст. Саме в цей час із усією очевидністю стало ясно, що функціонування суспільства не зводиться лише до діяльності його інститутів (на вивчення яких був спрямований «найпопулярніший» у науці інституціональ-ний підхід), і, тим більше, не пояснюється марксистською концепцією (що використовувалася в радянському суспіль­ствознавстві), відповідно до якої політична організація суспільства базується на принципах залежності від певної соціально-економічної формації, а політична практика по­яснюється виключно з позицій класового підходу.

Відбиваючи нову наукову парадигму, системний підхід став ключовим для розуміння політики в сучасному світі, відкривши можливості для дослідження політичного жит-' тя в його нерозривній цілісності, взаємозв'язку та взаємо­залежності.

Поиск по сайту: