Соціологічна та правова концепції

Категорію «політична система суспільства» запро­ваджено відносно недавно, коли водночас із державними інституціями почали діяти політичні партії, громадські об'єднання, рухи. У підходах до аналізу політичної системи розрізняють соціологічну й правову концепції.

Соціологічна концепція визначає політичну систему як ди­намічний механізм, що перетворює імпульси від оточення й від самих політичних структур на політичні рішення, які формують політичну поведінку та громадянську позицію індивіда. Відштовхуючись від схеми функціонування будь-якої системи («введення», «конверсія», «виведення»), при­бічники цієї концепції (одним із її авторів є американсько-канадський політолог Девід Істон, відомий своїми книгами «Політична система», «Рамки політичного життя», написа­ними в 50—60-х роках XX ст.) стверджують, що політична система має «введення», куди надходять імпульси — вимоги (сплата зарплати) та підтримки (сплата податків), «конвер­сія» — де виробляються рішення, і «виведення», звідки над­ходять політичні рішення, за допомогою яких розподіляють­ся цінності, а також здійснюються політичні дії. Сама політична система нагадує своєрідний «чорний ящик», діяльність («конверсія») якого приховується від довколиш­нього середовища. Політичну систему інколи порівнюють із обчислювальною машиною, а її рішення — з комп'ютерни­ми операціями. Характер і зміст цієї діяльності можна виз­начити й за сигналами, що надходять на введення системи, й за рішеннями та діями, які постають як реакція на ці сигнали.

Життєздатність політичної системи вирішальною мірою залежить від її реагування на зворотний зв'язок. Реакція на вимоги населення залежить від характеру політичної систе­ми. Тоталітарна система придушує ці вимоги, авторитарна — враховує частково, а демократична — прагне врахувати цілком. Якщо влада індиферентна до вимог членів суспіль­ства й опікується лише власними потребами, то її рішення та дії ніколи не здобудуть підтримки, така влада не має май­бутнього.

Соціологічна концепція визначає два базові набори функцій політичної системи — функції «введення» та функції «виведення». Якщо перші здійснюються переважно неурядо­вими підсистемами, то другі — прерогатива владних структур.

До функцій «введення» належать: політична соціалізація й залучення громадян до участі в політичному житті; арти­куляція інтересів різноманітних груп населення; агрегуван-ня інтересів, тобто перетворення вимог на мету державної політики; політична комунікація — процес передавання інформації й формування переконань, що сприяє налагод­женню доброзичливих стосунків між громадянами й урядом.

Функціями «виведення» є створення норм-законів, що визначають поведінку громадян у суспільстві. Процес нор-мотворчості має ряд етапів, як-от: визначення політики й вибір загальної мети; підготовка рішень і конкретних правил для досягнення мети; застосування вироблених норм-законів; контроль за їх додержанням норм-законів. Цю функцію здійснюють переважно органи судової влади.

Відповідно до правової концепції політична система — це сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють взаємини між громадянами, соціальними й етнічними гру­пами, забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому.

Політична система суспільства визначається: по-перше, характеристикою соціального змісту влади, її носія, взаємодією з економічним ладом; по-друге, системою інсти­тутів, організацій, через які здійснюється влада в суспільстві й регулюються політичні відносини; по-третє, принципами, нормами діяльності інститутів політичної влади, спрямо­ваністю цієї діяльності.

Політична система — це сукупність трьох підсистем, що і взаємодіють між собою: інституційної, інформаційно- комунікативної та нормативно-регулятивної.

Інституційна підсистема об'єднує такі інститути, як дер­жава, політичні партії, групи інтересів. Провідним інститу­том, який зосереджує максимальну політичну владу, є дер­жава. Маючи владу, матеріальні ресурси й апарат примусу, держава організовує політичне, економічне й духовне життя

країни; встановлює статус соціальних інститутів, які здій­снюють владу, та юридичні рамки їхньої діяльності; забезпе­чує баланс інтересів класових, етнічних, професійних та інших соціальних спільнот; захищає інтереси суспільства на міжнародній арені. У демократичному суспільстві значну роль відіграють політичні партії та групи інтересів, які впли­вають на формування державних структур, політичний роз­виток суспільства. Помітне, а в деяких країнах чільне місце в політичному житті суспільства належить релігійним орга­нізаціям, церкві. В авторитарному й тоталітарному суспіль­ствах функції цих інститутів зазнають деформації.

Інформаційно-комунікативна підсистема встановлює зв'язок між інститутами політичної системи. Це — канали передавання інформації владі (звіти підвідомчих установ, консультації із зацікавленими групами), а також засоби ма­сової інформації. Якщо в демократичних суспільствах засо­би масової інформації відносно незалежні, то в авторитар­них і тоталітарних — цілком залежні від владної еліти.

Нормативно-регулятивну підсистему створюють різно­манітні норми, які визначають поведінку людей у політич­ному житті, а саме: їхню участь у процесах висунення вимог, перетворення цих вимог на рішення, здійснення рішень. Норми можна розділити на норми-закони й норми-звички. І ті, й ті сприяють політичній взаємодії, запобіганню кон­фліктів чи хаосу в суспільстві. Норми-закони визначають процес законодавства, визначають або не визначають залеж­но від (режиму) права: голосу, свободи слова, створення асоціацій тощо. Нормою-звичкою можна назвати участь громадян у політиці через політичні партії та групи.

Як відомо, партія — це політична організація, яка об'єднує громадян однієї соціальної орієнтації, політичних поглядів, зафіксованих, як правило, в програмових доку­ментах. Партія є головною сполучною ланкою між держа­вою та суспільством, змагається за владу з іншими партіями в тій самій державі.

Типи партій визначаються за їхніми функціями, стосун­ками з іншими партіями, способами боротьби за владу та здійснення цієї влади.

За проголошеною метою розрізняють праворадикальна консервативні, ліберальні, реформістські, соціал-демокра-

тичні, соціалістичні та комуністичні парти; за місцем у політичній системі — правлячі, опозиційні; за структурою й методами дій — парламентські, автократичні, воєнізовані. Партії характеризуються також як масові (фіксоване член­ство, чітка організаційна структура), кадрові (партії но-таблів).

Сукупність у країні партій, що фактично беруть участь у формуванні владних структур, створює партійну систему, яка може бути дво- чи багатопартійною. Розвинена партійна система підтримує баланс у суспільстві, уможливлює участь громадян у політичному житті.

Важливою для характеристики політичної системи є її структура. Призначення політичної структури як внутріш­ньої організації цілісної системи, специфічного способу взаємозв'язку та взаємодії компонентів, що її утворюють, — сприяти функціонуванню політичної системи, реалізації ме­ти й завдань, що стоять перед суспільством в економічній, соціальній і духовній сферах. За дефініцією американського вченого Г. Алмонда, структура — це доступна спостережен­ню діяльність, що формує політичну систему. З цією метою створюється механізм функціонування державної влади, яка є базовим елементом політичної системи, її організаційної структури. Цей механізм є складним комплексом спеціаль­них органів і установ, що виконують як внутрішні, так і зовнішні функції управління справами суспільства. Це — представницькі установи, або законодавча влада; виконав­чо-розпорядчі органи; судові інституції; органи громадсько­го порядку та служби безпеки; збройні сили. Наголосимо: основу діяльності держави становлять три «гілки» влади: за­конодавча, виконавча й судова. Поділ влади має відбувати­ся й по вертикалі: загальнодержавна, регіональна та місцева влада.

Слід зробити одне пояснення. Коли йдеться про поділ влади, то треба мати на увазі: для ефективного функціону­вання влада не може дрібнитись, а має бути єдиною. Тому точніше говорити про поділ функцій різних гілок влади, їхніх завдань, повноважень.

Правова концепція називає такі основні функції політич­ної системи: визначення мети, завдань, шляхів розвитку суспільства, розробка та здійснення конкретних програм

його діяльності; визначення й розподіл матеріальних і духовних цінностей відповідно до інтересів і становища соціальних спільнот; гармонізація, узгодження інтересів дер­жавних утворень, груп, індивідів; духовно-ідеологічна діяль­ність, формування політичної свідомості та політичної куль­тури громадян або маніпулювання нею; забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки суспільства.

У сучасній політологічній науці існують різноманітні критерії визначення типів політичних систем. Наприклад, за ступенем централізації влади, типом цінностей політичні системи кваліфікуються як тоталітарні, ліберально-демокра­тичні, демократичні, конституційні.

Найпоширенішим критерієм класифікації політичних систем є відповідність ідеалів і цінностей суспільства тим формам, у яких це суспільство організоване. З огляду на цей критерій розрізняють чотири типи політичних систем.

Це, насамперед, конституційна англо-американська полі­тична система. Громадяни країн, які мають цю політичну систему (США, Велика Британія, Канада, Австралія), став­лять понад усе свободу особи, загальний добробут і безпеку. Для цієї політичної системи характерні чітко структурована багатопартійність, поділ влади й високий ступінь стабіль­ності.

До політичних систем ліберально-демократичного конти­нентально-європейського типу можна віднести Францію, Німеччину, Італію. Для них характерні розмаїтість політич­ної культури, співіснування нових і старих культур, при­хильність до ліберально-демократичних традицій. Наприк­лад, Франції поряд із прихильністю до представницької влади властиві плебісцитарна традиція, схильність до попу­лізму. Історії відомі звернення Наполеона Бонапарта, де Голля до форм прямої демократії. У такій політичній сис­темі, як правило, багато політичних партій із різними ідео­логіями й традиціями, причому вони мають значний вплив у суспільстві.

Авторитарна — політична система доіндустріальних або частково індустріальних країн Азії, Африки й Латинської Америки. Цій політичній системі властиве поєднання західних цінностей, етнічних і релігійних традицій. Такі сис­теми мають невиразний поділ влади. Армія та бюрократич-

ний апарат часто беруть на себе законодавчі функції, владні органи втручаються в судові процедури. Зазвичай, у цих сис­темах поширені особистий авторитаризм, влада однієї партії, високий потенціал насильства. Політична участь гро­мадян у державних справах обмежується місцевим рівнем.

І, нарешті, політична система тоталітарного типу. Прикладом є фашистська Італія, нацистська Німеччина. У такій політичній системі відсутні незалежні групи інтересів. Політична участь суто декоративна. Діяльність засобів масо­вої інформації суворо контролюється владою. Для тоталітар­них суспільств характерні надзвичайна централізація влади й високий ступінь насильства. Звідси — функціональна нестабільність, засилля бюрократії. Партії, армії, службі без­пеки доводиться часто виконувати не характерні для них завдання.

Отже, у політичній науці немає універсального поняття політичної системи. І все ж виокремимо загальне для всіх визначень: політична система асоціюється із застосуванням узаконеного фізичного примусу в суспільстві. Цим визна­чається її структура, загальний механізм функціонування, функції та, зрештою, класифікація політичних систем.

Поиск по сайту: