Політична система й середовище

Політична система залежить від середовища, в якому вона функціонує й розвивається. Ідеться про способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів, за допомогою яких вона здійснюється.

Політична історія людства переконливо свідчить: домі­нантною тенденцією розвитку цивілізації є поступова де­мократизація суспільного життя. Цей процес відбувається суперечливо, з «припливами» й «відпливами», але все-таки в напрямі від тоталітаризму через авторитаризм до демокра­тії, до становлення правової держави й громадянського суспільства.

Політичний режим. Це поняття є об'єктом тривалих дис­кусій у політології. Звернімося до визначення цієї категорії: політичний режим — це сукупність засобів і методів, за до-

помогаю яких панівний клас (або група класів) здійснює своє економічне й політичне владарювання, свою владу в суспільстві. І ще: політичний режим є середовище й умови політичного життя суспільства, інакше кажучи, відповідний політичний клімат, що існує в суспільстві на даному етапі історичного розвитку.

В основу класифікації політичних режимів, яку подають сучасні політологи, покладено принцип поділу влади, бага­топартійність, наявність легальної опозиції, принципи взає­мин громадянського суспільства з державою. Діяльність дер­жавного апарату та партійної системи, яка відповідає пев­ним критеріям, ототожнюється з демократичним режимом, а якщо не відповідає їм — з тоталітарним у його різно­манітних модифікаціях.

Тоталітарний режим. Термін «тоталітаризм» походить від латинських слів «totalitas» — повнота, цілісність і «totalis» —-увесь, цілий, повний. Поняття «тоталітаризм» було запро­ваджене в 20-х роках XX ст. італійцями Дж. Амендолоні й П. Табеті для характеристики режиму Муссоліні.

Теорія тоталітаризму сягає стародавніх часів, але в струн­ку систему вибудовується в 40—50-х роках минулого століття. Перші теоретичні дослідження з проблем тоталіта­ризму — праці Ф. Хайєка «Шлях до рабства» (1944) і X. Арендт «Джерела тоталітаризму» (1951), а також спільна праця К. Фрідріха й 3. Бжезинського «Тоталітарна диктату­ра й демократія» (1956).

Тоталітаризм — це певний тип політичної й суспільної системи, певний політичний режим. Існує два узагальнені визначення цього суспільного устрою. Згідно з першим, то­талітаризм — це політичний спосіб організації влади над суспільством і особою, який характеризується всеосяжним контролем влади над ними, підпорядкуванням усієї політич­ної системи колективній меті й офіційній ідеології. За дру­гим, тоталітарний режим — це державно-політичний устрій суспільства, основою якого є сильна особистість (особиста диктатура), з повним (тоталітарним) контролем держави над усіма сферами життя суспільства. Тоталітаризм — найвитон-ченіша форма авторитаризму. Для нього характерні: конт­роль однієї політичної організації — партії-держави над політикою, економікою, соціальною, духовною сферами

суспыльства. На чолі цієї політичної організації стоїть одно­осібний харизматичний (тобто такий, що володіє гіпнотич­ним впливом на оточення), нікому не підзвітний лідер. За тоталітарного режиму здійснюється пряме політичне рефор­мування економіки. Головним інститутом партії-держави є політична поліція з її практикою масових репресій.

Історичний досвід переконує, що тоталітарний режим виникає в умовах, коли перед країною постають завдання, для розв'язання яких необхідні надзвичайні мобілізація і концентрація зусиль усього населення, яке підтримує цей режим і виявляє готовність на певні жертви. Саме так було і в Італії в 20-х роках минулого століття, коли країна опи­нилась у складній соціально-політичній ситуації, і в Німеч­чині, коли після поразки в Першій світовій війні у країні виникла глибока економічна криза. У такому самому стані (бути чи не бути) перебував наприкінці 20-х — на початку 30-х років і Радянський Союз.

Одним із різновидів тоталітарного режиму є фашизм (від лат. fascio — пучок, в'язанка, об'єднання). Головне ідейне гасло — корпоративна єдність нації на засаді спільності крові, раси. Уперше фашизм було встановлено в Італії 1922 р. Режим Б. Муссоліні прагнув відродити велич Римсь­кої імперії, сформувати ментальні підвалини нових імперсь­ких амбіцій, встановити тверду державну владу, яка ор­ганізувала б усе суспільство для здійснення історичної мети національного відродження. Опорою фашизму є державна партія, яка наділяє уряд необмеженою владою. До цього різновиду тоталітарного режиму можна віднести військово-фашистський режим генерала Франко в Іспанії.

Іншим різновидом тоталітарного режиму є націонал-соціалізм, який виник у Німеччині в 1933 р. Йому властиві всі риси тоталітарного режиму. Націонал-соціалізм спорід­нений із фашизмом. Центральне місце в концепції націонал-соціалізму відведене нації, національній і расовій зверх­ності. Головна мета — завоювання інших народів, світове панування.

Інший різновид тоталітарного режиму — військово-бюро­кратичний комуністичний режим, для якого характерні: єди­на партія на чолі з харизматичним вождем; офіційна ідео­логія; монополія держави на засоби масової інформації;

мілітаризація суспільства; особлива система насильства й терору; жорстко централізована система управління еко­номікою. Це — радянський режим за часів Й. Сталіна, ре­жим Мао Цзедуна в Китаї, Пол Пота в Кампучії.

Свого часу велася гостра дискусія, не завершена й до­нині, про тотожність тоталітарних режимів Італії, Німеччи­ни та Радянського Союзу. Німецький історик Е. Нольтке вважає, що комунізм і нацизм як політичні течії по суті однакові й відрізняються лише нюансами.

Серед низки монографічних досліджень привертає увагу книга англійського дослідника Алана Буллока «Гітлер і Сталін: життя і влада. Порівняльний життєпис» (1998), у якій автор паралельно розглядає життя Гітлера й Сталіна на тлі подій у світі. Дві тоталітарні системи мали багато й спільного, й відмінного, хоча зрештою їм судилося зійтись у смертельній сутичці.

Французький історик Франсуа Фюре в книзі «Минуле однієї ілюзії» стверджує, що більшовизм і фашизм виникли один за одним, породжували й наслідували один одного, бо­ролись один з одним, але спочатку вони народилися в одна­кових умовах: в умовах війни; вони — породження однієї історії. Й далі зазначає, що більшовизм і фашизм, як суто політичні пристрасті, здобули своє втілення в неординарних особах... Виключімо з історії особу Леніна, і не буде Жовт­ня 1917. Заберімо Муссоліні — й повоєнна Італія піде іншим курсом. Гітлер, керуючись згубним бажанням автономії, по­чав утілювати в життя програму «Майн кампф». Те саме можна сказати й про четвертого диктатора, Сталіна, без яко­го не було б «соціалізму в окремо взятій країні», а отже, й сталінізму.

Утім правда полягає й у тому, що завдання, які постали перед державами, методи їх реалізації були різними, різни­ми були й ідеології. У О.Зінов'єва читаємо: «Хоч би як праг­нули антикомуністи ототожнити комунізм із націонал-соціалізмом гітлерівської Німеччини, світ поставився до цього без особливого захоплення. Надто вже брутальною тут є фальсифікація реальної історії».

Як відомо, фашистські режими в Італії та Німеччині ви­ходили з необхідності реформувати й, зрештою, зміцнити владу монополістичної буржуазії, яка підтримувала ці режими. Нацизм своїм приходом до влади завдячував моно­полістичному капіталові, головною соціальною базою фа­шизму була дрібна буржуазія. Фашистська ідеологія грунту­валася на спотвореній інтерпретації філософії життя, зокре­ма ніцшеанської ідеї надлюдини, поставленій на службу ра­сизму й геноциду, культові привілейованої нації, якій треба принести в жертву всі інші нації. Цими засадничими прин­ципами визначалась і внутрішня (соціальна демагогія, ма­сові репресії, концентраційні табори), і зовнішня (знищен­ня та обернення в рабство всього людства заради процвітан­ня однієї нації) політика.

У Радянському Союзі ставилося завдання утвердити суспільний лад на основі ліквідації приватної власності на засоби виробництва і звільнення трудящих від гніту капіта­лу. Провідними принципами комуністичної ідеології були рівність, колективізм, соціальна справедливість, інтернаціо­налізм. Цими принципами визначалась політика і внутріш­ня (побудова безкласового суспільства, ліквідація відміннос­тей між містом і селом, розумовою і фізичною працею), і зовнішня (перемога світової революції). В країні було про­ведено грандіозну індустріалізацію, високого рівня досягли наука, освіта, культура, задовольнялись елементарні життєві потреби значної більшості людей. Держава розгромила фа­шизм. Проте здійснювалося все це протягом тривалого періоду розвитку суспільства методами, які набрали бруталь­ного характеру. Капіталістичні форми відчуження було замінено на нові, праця так і не стала першою життєвою потребою, а залишилася засобом для існування, до небез­печного абсурду з трагічними наслідками масових репресій було доведено ідею класової боротьби.

Отже, слід диференційовано підходити до характеристи­ки тоталітарного суспільного ладу в Радянському Союзі про­тягом усього його існування. Звичайно, час воєнного ко­мунізму, весь сталінський період можна характеризувати як тоталітарний. Період, коли при владі був М. Хрущов, допе-ребудовний устрій радше можна визначити як авторитарний режим. Як стверджував професор Каліфорнійського універ­ситету Р. Андерсон, напівприлюдне засудження Хрущовим репресій проти його соратників-комуністів стало кульмі­наційним пунктом процесу демонтажу поліційної держави в

державі, який почався 1953 року... Андерсон також зауважу­вав, що погляд на радянське суспільство як на тоталітарне викликає надмірну готовність принести в жертву чимало з його досягнень.

У згадуваній книзі А. Буллок пише: «Ні у Гітлера, ні у Сталіна не було наступника. Але кожен залишив по собі спадщину: один — спадщину поразки, другий — спадщину перемоги, що, разом узяте, важким тягарем лягло на плечі Європи в наступному десятилітті».

Авторитарний режим (синонім — авторитаризм) — дер­жавно-політичний устрій суспільства, основою якого є силь­на особиста диктатура. Як правило, авторитарний режим ви­никає тоді, коли на порядок денний висуваються проблеми модернізації економіки, прискорення темпів розвитку країни. За таких умов політичні права й свободи громадян, діяльність громадсько-політичних об'єднань та опозиції обмежені. Законодавча влада фактично підкорюється вико­навчій, зосередженій у руках глави держави. Поєднуються централізовано-планові й ринкові засади в розвитку еко­номіки. За авторитаризму владна еліта, як правило, неод­норідна й спирається на політичні сили, зацікавлені в збе­реженні авторитарної влади.

Авторитарний режим має ознаки, властиві лише йому: носієм влади є одна людина або група людей; режим спирається на силу або, за необхідності, може продемон­струвати її наявність; монополізує владу й політику, опози­ція існує умовно; авторитаризм обмежено втручається в економіку; кадри призначаються згори, при цьому перева­жають особисті симпатії й відданість вождеві. Авторитаризм є перехідним від тоталітаризму до демократії й має ряд відмінностей. По-перше, визначнішою є мета в перебудові суспільного ладу. По-друге, залишається прагнення хоча б формально зберегти демократичні атрибути влади — парла­мент, партії, опозицію. По-третє, всіма повноваженнями наділяється держава як надкласовий верховний арбітр. По-четверте, обирається тактика вибіркового терору, скерова­ного на залякування опозиції.

За відповідних умов авторитарний режим може вивести суспільство з економічної кризи, створити умови для роз­витку демократії й формування правової держави та громадянського суспліьства. Інтерес до авторитарних форм влади значно зріс наприкінці 80-х — початку 90-х років минулого століття у зв'язку зі зруйнуванням тоталітарного режиму в Радянському Союзі, країнах Центральної та Східної Європи. У більшості з цих держав, насамперед на пострадянському просторі, спостерігається прагнення до авторитарних під­ходів правління.

На противагу тоталітаризму й авторитаризму, демокра­тичний резким — це такий державно-політичний лад, за яко­го в суспільстві управлінські функції виходять із засадничо-го принципу — народ є єдиним джерелом влади. Звідси, як наслідок, безпосередня й представницька демократії. Пред­ставницькі органи державної влади та місцевого самовряду­вання обираються населенням шляхом загальних, рівних, прямих виборів за таємного голосування. Функціонує бага-топартійна система, а також офіційна опозиція, яка конку­рує зі своїми політичними суперниками й відтак сприяє вирішенню нагальних соціально-економічних проблем. Адже найцінніше в демократії — це можливість вільної кон­куренції, зіставлення різних поглядів і програм.

Своє специфічне обгрунтування концепція представ­ницької демократії отримала в теорії елітарної демократії. Відповідно до неї політична влада належить не всьому наро­дові, а його меншості — політичній еліті, що править фор­мально від імені народу, не здатного, на думку прибічників цієї теорії, до управління. Будь-яке управління передбачає поділ на тих, хто керує, і тих, ким керують, тобто владарю­вання небагатьох над, багатьма. Водночас маси повинні ма­ти право періодичного, переважно електорального, контро­лю за складом політичної влади.

Слід зауважити, що останнім часом долається ідеоло­гічний підхід у дослідженні проблеми політичної еліти, коли вона розглядалася не інакше, як у негативно-критичному сенсі. Опубліковано- низку фундаментальних праць, у яких феномен політичної еліти розглядається в його цілісності й системності як відповідна політологічна категорія.

Політична система демократичного режиму характери­зується чіткою визначеністю функцій законодавчої, вико­навчої, судової влади. Парламентові належить виключне право видавати загальнодержавні закони; виконавчій владі —

законодавчої, бюджетної, кадрової ініціативи; суду — право визначати відповідність законів Конституції держави, а діяльності громадян — ухваленим законам. Вибори лідерів на всіх рівнях політичного життя здійснюються лише на альтернативних засадах. І що найважливіше: ефективно діє механізм контролю електорату над владними структурами.

У реальному житті демократичні режими не бувають од­нотипними. Так, в історії відомі ліберально-демократичні режими, роль держави в яких зводиться до захисту прав, свобод, власності громадян; консервативні, які спираються не стільки на Конституцію, скільки на політичні традиції; охлократичні, які спираються на владу натовпу, владу мітин­гової демократії.

Наявність демократичного режиму — необхідна переду­мова формування правової держави як системи органів та інститутів, що гарантують і забезпечують нормальне функ­ціонування громадянського суспільства.

Поиск по сайту: