АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ЧАСТИНА ДРУГА. Вечір того ж дня. В холі лише Сергій — на тому ж стільці

Читайте также:
  1. Б) Змістовна частина тестових завдань.
  2. Боротьба за територіальне об'єднання країни у Середньовіччі. Друга болгарська держава
  3. Будем греть друг-друга.
  4. Вступ Основна частина Висновки ПИТАННЯ-
  5. ГЛАВА XV. ДРУГАЯ СТОРОНА СМЕРТИ
  6. Графічна частина
  7. Графічна частина
  8. Графічна частина курсового коректу
  9. ГРАФІЧНА ЧАСТИНА ПРОЕКТУ
  10. Графічна частина.
  11. Графічна частина:_____________________________________________________
  12. Д) Нудить себя на добро есть одна сторона трудничества. Другая есть — противиться себе в худом. Эта последняя есть брань духовная. О ней так учит святый Макарий.

Вечір того ж дня. В холі лише Сергій — на тому ж стільці. Зрозуміло, цілий день на ньому він не просидів. А можливо, оце тільки щойно влаштувався в такій позі — старанно тарабанить пальцями обох рук по столу, неначе акомпанує чомусь невизначено-бравурному.

Сергій (натхненно). Там-та-ра-рам-та та-ра-рам, там-та-ра-там-там- та-ра-рам...

З Тетяниної кімнати повільно виходить Лідія Андріївна, йде до столу. (Помітив її, на мить спинився, а тоді ще натхненніше.) Там- та-ра-рам-та та-ра-ра, там-та-ра-рам-та та-ра-ра...

Лідія Андріївна. Серьожо...

Сергій (одразу ж забрав руки зі столу). Ну, як ви?

Лідія Андріївна. Куди краще.

С е р г і й. Я ж казав.

Лідія Андріївна. Навіть зовсім добре. Дякую. Якби не ви...

Сергій. Та що там я. І так нічого страшного, але, звісно, укольчик не зашкодив. Будемо жити. Ще й як!

Лідія Андріївна (кволо посміхнулась). Якби ж то!

Сергій. Серце у вас в нормі, повірте фахівцеві, а це так, дурниця, прикра випадковість... Та і я ж подаруночок. Що ме­ні з собою робити? Такий паскудний, жахливий характер. Ну, вибачте, вибачте мені. І не хочу ж, а... Я справді прошу виба­чити мені. Ні, при свідках! (Кричить.) Ташошо! (До Лідії Анд­ріївни.) Нехай усі знають, нехай усі бачать — голову попелом! І цих... (Погляд угору.) Хоча ні, обійдемось.

З кімнати вийшла Т а н я, спинилася в дверях.

Танюшо, от... Ми з твоєю мамою миримося. (До Лідії Андріїв­ни.) Ні, я справді дуже шкодую, що так поводився. Ви мені вірите, га? Ні, ну, скажіть...

Лідія Андріївна (глузує). Скажіть іще: «Я більше не буду».

С е р г і й. Я більше не бу... От бачите — тепер уже ви, так? (У захваті.) Мама ж у тебе, Танюшо, га? Ви жартуєте. Жарту­єте, правда? Значить, мені пробачено. Пробачено, так? Я бачу це по ваших очах, по ваших добрих очах. Спасибі. (Цілує їй руку. Часто.) Спасибі. Спасибі. (Зона його поцілунків посту­пово розширюється, наближаючись до ліктя.) Спасибі.

Лідія Андріївна. Ну, це вже... (Забрала руку.)

Сергій (радіє, мов дитина). Вибачено! Вибачено! Ура! Слухайте! А чи не влаштувати нам звану вечерю? Га? На знак повного примирення. На відзнаку початку якісно нового етапу в наших стосунках. (Скандує з акцентом.) Дружба! Дружба! Ми запросимо гостей, близьких, приємних і милих нашому серцю людей. Лідіє Андріївно! (Знову кидається в куток і тяг­не звідти свою сумку.) Дайте-но цьому лад, по-хазяйськи.

Лідія Андріївна. Але ж у нас іще...

С е р г і й. Не станемо ж ми шкодувати. Заради такої події. Правда, Танюшо?

Таня стенає плечима.

Все, і не думай про навчання. Досить. Після напруженого пня мозок мас. розслабитись. Сідай.

Таня запитально дивиться на матір, але ніякої вказівки не отримує.

Зараз ми цих... (Дивиться нагору.) Ау-у! Ви не зголодніли? Як щодо приємного товариства? (Не діставши відповіді.) Ніяк. їх можна зрозуміти. В них справи більш важливі. А в нас... (До Лі­дії Андріївни, котра так і стоїть із сумкою в руках.) Лідіє Андріївно, давайте я вам допоможу.

Лідія Андріївна. Спасибі, я сама. Я звикла.

С е р г і й. Отож, а от у Франції, наприклад, вміють усе-таки відгородити жінку од побуту.

Лідія А н д р і ї в н а. А ви були у Франції?

Таня глянула на Сергія з цікавістю.

С е р г і й. А що ж тут дивного? 1 не тільки. Я вже мовчу про країни соціалістичної співдружності. В нас багато хто їздить. Час міжнародних контактів, інтеграція, інтерполяція, обмін досвідом і тому подібне.

Лідія Андріївна (занепокоїлась). А за рахунок дер­жави?

Сергій. Ні, Лідіє Андріївно, на жаль, частіше доводить­ся їздити за свій власний.

Лідія Андріївна (занепокоїлась іще більше). Та це ж, напевно, дорого?

Таня жестом: «Навіщо воно тобі?»

Лідія Андріївна так само: «Та помовч!»

Сергій. Так, дорогувато, звісно, але чого не зробиш, аби зазнайомитись ближче, відхилити завісу... Інший світ, інший спосіб життя, їхні звичаї... Заглянути в душу народу, доторк­нутися... Останню копійчину витрусиш. А культурні цінності! Ель Прадо, галерея Уффіці, музей Гугенхайма...

Лідія Андріївна. Музей Гуген?..

Сергій. Хайма. Ні-ні, нічого спільного. Хоча, звісно, хто в наш час може бути абсолютно певен? Це назва. В Нью-Йор­ку містечко таке в гирлі ріки Гудзон. Тут недалеко — так, че­рез океанчик.

Лідія А н д р і ї в н а. Ви що ж, зовсім мене...

Сергій (гаряче). Що ви, Лідіє Андріївно! Ну от, знову щось... Прошу вас! Лідіє Андріївно! Давайте умовимося так: якщо я... якщо вам знову видасться, що я якось не так... сло­вом, якщо вам у моїй поведінці чи в словах щось не сподоба­ється, ви подумайте: «Він дурень». Так і подумайте: «Він ду­рень». І все. А що з дурня взяти? Йому закон не писаний. Я маю на увазі в переносному, звичайно, значенні. Нікому я не до­зволив би, а вам дозволяю. Тому що ви мені дуже симпатичні. Ви. І Таня. (Довірчо кладе руку Тані на плече. Так і тримає.) І ме­ні дуже хочеться... я вірю, що все у вас буде гаразд.

І затим Таня дуже спокійно відсторонюється, і рука Сергія,

ковзнувши по плечу дівчини, лягає на стіл.

Непогано б закусити чимось легеньким, га, Лідіє Андріївно? Маслинки хоч якісь, свіжий овечий сир?

Лідія Андріївна (встає). За це не ручуся...

Сергій. Можна декілька устриць. Не розігріваючи, зви­чайно.

Лідія Андріївна широко всміхнулася.

Що, немає? Скінчились! Невже поїли? Ай, Лідіє Андріївно. (Навздогін.) Одкривайте все підряд. Чудова в тебе мама, Танюшо. Трохи своєрідна, зрозуміло, але всі ми з дивацтвами. Я от теж ніби нормальна людина, а чи ж знаєш, хто про тебе що думає? А говорить! (Без паузи.) Ти не хочеш потанцювати? Рух конче потрібний. Тим паче людям розумової праці, ось як ми з гобою. (Не чекаючи згоди, вмикає касетний магнітофон.)

Хвильку подумавши, Таня погоджується. Танцюють.

Горішнє світло не заважає? (Вже ладен кинутися до вими­кача.)

Таня. Аніскільки.

Сергій. Трохи ріже очі, правда?

Т а н я. Я не помітила.

Поступово танок стає дедалі інтимнішим, однак завдяки старанням дівчини в межах припустимого.

С е р г і й. А я так буквально засліплений. Ти тут увесь час чи й у місті з'являєшся?

Т а н я. В мене консультації.

С е р г і й. А коли наступна?

Таня. Післязавтра.

Сергій. Чудово. Я тебе зачекаю, а тоді одвезу сюди. На­що мучитись в електричці? А може, ще куди заїдемо — ти ж у нас уперше?

З кімнати Бориса виходить Світлана.

Світлана (зраділа надміру). О, народні гуляння! (Схо­дить донизу.)

Сергій. Розважаємося, як можемо. Я вас гукав.

Світлана. Я не чула твого поклику, милий. Очевидно, він був надто слабкий.

Сергій. Слід було слухати, а не...

Світлана (зацікавилась надзвичайно). Так-так?

Сергій не відповідає — старанно танцює.

Шампанське... А світло він тобі ще не пропонував вимкнути?

Сергій. Тільки без вульгарщини. От вульгарщини я не зношу.

Світлана. Справді? Вперше чую.

А тут і музика вмовкла.

Потанцюєш зі мною, милий?

Підтримуючи Таню за лікоть, Сергій підводить її до стільця.

А тут і музика знов заграла.

Потанцюємо?

Сергій. Так, так, чорт забирай! Я ж у вас один. (Стоїть на місці.)

Світлана. Чого ж ти? Вже розхотілося?

Сергій. Що розхотілося?

Світлана (із смішком). Танцювати, само собою. (Сте­жачи краєчком ока за Танею, — та сидить боком до них, — обережно провела долонею по його волоссю.)

Танцюють очі в очі, то майже притискаються одне до одного, то відсторонюються, і важко визначити, чим завершився б цей танок за інших обставин. Видно, що в них свої, приховані від усіх стосунки. Ось Сергій вже подібно до подруги стежить за Танею, коли та опиняється в полі його зору...

Але клацають двері нагорі, і на галерею виходить Борис. Жоден з танцівників не поглянув угору, та відстань між ними блискавично і майже непомітно для стороннього ока збільшилась. Світлана без видимої причини розсміялась, а в Сергієвих рухах з'явилися м'які, але чітко окреслені блазенські кривляння.

Світлана (не підводячи голови). Борю, тут без нас, ви­являється, гуляння. І вже майже скінчилося. Ми, виявляється, все проґавили.

Борис. Он як?

Сергій. Борю, не вір. Он мамочка готує закуску, і скоро засвітяться перші зорі... Ми тільки починаємо.

Т а н я (різко натиснула на клавішу — зупинила музику. Зу­мисне вкладає у своє запитання інший зміст. Зневажливо). Ви?!

Сергій (ледь збентежився). Поза сумнівами. То як, Борю?

Борис (спускається). Я вже в путі.

Сергій. Чудово, Борю, чудово. Нічого іншого я й не че­кав. Адже не все ще звірено одне одному, не всі пісні проспі­вано, і навіть... (здіймає руку з розчепіреними пальцями, наче хірург перед операцією, й дивиться на стіл) не все ще з'їдено.

Б о р и с. От у це я вірю. Я вірю в тебе, Серьожо.

Сергій. Так, як це важливо — вірити людині. Яке прек­расне почуття — віра в людей. (Він знову став сам собою, не­певність, що було промайнула, зникла, він розкутий і в на­строї.) Як нам його не вистачає! Я теж вірю в тебе, Борю! Я ві­рю в твою докторську, у твоє щасливе майбутнє і в майбутнє всього людства. Я невиправний оптиміст...

Лідія А н д р і ї в н а (з 'являється з заставленою наїдка­ми тацею. Вона вже в іншій сукні, на котрій висяває надто велика брош, придбана, зрозуміло, не в ювелірному. Туфлі теж: інші. Досить манірно, розраховуючи на враження, що має пойняти всіх при її появі, проте цілком виправдану). Ну, швиденько я?

Сергій. О-о, мамочко! Як доречно! Ура! Ура! (Помічає її вбрання.) Я вражений. І як усе підібрано. І таця оця... (Ви­хоплює в неї тацю, і поки Лідія Андріївна розкладає все, що принесла, на столі, держить у руках.) Так, оптиміст. І саме тому я й пропоную тост за наше щасливе дитинство, що не­одмінно настає за забезпеченою старістю...

Лідія Андріївна (розгубилась). Ой ні, навіщо ж...

Борис. Він жартує.

Світлана. І жарти його, як завжди, дегенеративні. Не слухайте його.

Сергій (не ображається). Не завжди, не завжди, але цього разу так, я неправий. Хоча б тому, що старість поки що нікому з нас не загрожує. То не будемо про неї й згадувати. Лідіє Андріївно, за наше майбутнє, за вас, — Боже мій! — жінка у вашому віці лише починає відчувати себе жінкою, за Борині успіхи — вони так близько, та що там, вони вже є, во­ни при ньому, а скільки їх попереду! Світланко, за твою нову якість при Борі...

Світлана. Ой, не треба, не треба. Не мучся. Від тебе тільки й ждеш якоїсь гидоти.

Сергій. Ех, не розуміють душі поета. Гаразд, не я пер­ший. Танюшо, за твої університети, не в горьківському розу­мінні цих слів, а в цілком прямому. За твою битву при Кан­нах — як там, коли вона сталася?

Таня пересмикує плечиком: або не пригадує, або не хоче відповідати

І правильно, не забивай собі голови минулим. Думай про май­бутнє і про те, що Борин тато з тобою.

Світлана (тріумфально). Ось. Так я і знала!

Борис. Е-е-е...

С е р г і й. А що? Що я сказав? Ми всі з тобою. Я навіть при­йду до тебе на іспит.

Світлана. Вона просто мріє.

Сергій. Так, мріє, але соромиться сказати. (Дивиться у вічі Світлані.) Вона дуже сором'язлива і скромна дівчинка. Шкода, не збирається заміж, я з нею одружився б. Ех, Лідіє Андріївно, як ми зажили б! Я маю на увазі — ми всі!

Борис. Здається, ми відхилились.

С е р г і й. І справді. Роки, роки... Ну, за вищесказане!

Вмить наливає собі в чарку й перехиляє її. Оскільки таке завершення застільних думок уголос сталося блискавично, присутні, не зметикувавши, що все вже сказано, спантеличено втуплюються в Сергія, він же незворушно тицяє виделкою в одну з тарілок і щось уже жує.

С в і т л а н а. От свиня.

Сергій. М-м? Хто?

Борис. Та-ак...

Сергій (наче прозрів). Любі мої! Це я, так? Чимось вас засмутив? От... (Награно-зніяковіло показує на свою тарілку.) Лідіє Андріївно, чудово. Так смачно! Якщо й Таня так готує... Наче в мами побував. Наче в сестри рідної. Ну, можна й заку­рити, а то все їмо та їмо... (Дістає сигарету, клацає запаль­ничкою.)

Світлана. Тільки не за столом. Ти ж не в себе, на улюб­леній роботі.

Сергій (криво осміхнувся). Слухаю, слухаю. Справедли­во. Вказали на місце-с. Я на лавочці посиджу, а ви тут поки без мене, в родинному колі. Адже так і не поговорили.

С в і т л а н а. Та вже за тобою вставиш слово.

Сергій. От саме й нагода. (Пішов до дверей, повернув­ся.) Я недовго.

С в і т л а н а. Та можеш і затриматись.

Сергій клацає вимикачем коло дверей — у дворі спалахнула лампочка,

освітила ґанок і лавку. Вийшов у двері, обійшов ріг будинку, важко опустився на лавку Сидить, втупивши погляд кудись униз, з незапаленою сигаретою в губах, і в цей час, мовби чогось остерігаючись, та заразом і зраділо, з'являється й підходить до нього Старий.

Сергій байдужно глянув на нього і знов опустив голову.

Старий. Добридень, синку.

Сергій. Привіт, батю, привіт!

Старий. Що, не впізнав?

Уважніше придивився до нього Сергій, а тоді різко оглянувся на вікна холу: ні, здасться, все спокійно.

С є р г і й. А що впізнавати? Чого тобі треба?

Старий. Та ось ти мені потрібен. Сильно побалакати хотів.

С е р г і й. Ну, знайшов час. (Знову озирнувся.) Люди відпо­чивають. Іншим разом як-небудь. Ти йди собі.

Старий. Куди ж мені йти?

С е р г і й. А я звідки знаю? В мене, бач, зараз депресія, раптове загострення синдрому. Слід побути на самоті, розу­мієш? Присутність людей діє на мене дуже руйнівно. Ну все, батьку, щасливо.

Старий. Невже не впізнаєш?

Сергій. Та ні, батьку. Ну, ти йди. Не до тебе тут.

Старий. Ти й годі, взимку, гнав мене.

С е р г і й. І тоді не до тебе було.

Старий. Впізнав-таки?

Сергій. Що ти все «впізнав» та «впізнав», наче я твій син рідний, аліменти тобі платити відмовляюсь? Ну, впізнав, впізнав, а далі що?

С т а р и й. А ти що, поспішаєш куди?

Сергій. Поспішаю, батю, поспішаю. Книжку дописую — завтра до видавництва маю нести перед від'їздом у тропічні країни. (Знову глянув на вікна.) Ну...

С т а р и й. А батько в тебе є?

С е р г і й. Є, рідненький, є. Тобі, може, анкету свою запов­нити? Цікавишся життям визначних людей? Стенд готуєш у червоному кутку? То ти адресу залиш — я надішлю.

Старий. Немає в мене адреси.

Сергій. Ну, немає! У всіх є, а в тебе немає.

С т а р и й. А от синочок мій вигнав мене, такий же шель­ма, як і ти.

Сергій. Ну, батю, чого це ти? Що це за слова в тебе?

Старий. Та ти не ображайся. І я не ображаюсь. Всі ми ни­ні однакові, куди не кинь. Серця немає, серця... Я своє про­жив, а йому своє жити. Тільки як жити буде з гріхом таким на совісті?

Сергій. Еге-е... А ти, чуєш, до газети напиши.

С г а р и й. А що газета?

Сергій. Квартиру тобі поверне, площу житлову.

С т а р и й. А сина вона мені поверне?

Сергій (зараз він дуже серйозний). Як же ти так?

С т а р и й. А що я — як же він так? Хоча, звісно, сам, ма­буть, і винен, раз таке щастя викохав. Добре хоч матері його вже немає,— от би пораділа дитяткові.

С е р г і й. А він у тебе один?

Старий. Один, один. Добре хоч один, а то всі такими були б, га?

С е р г і й. А може, кращими?

Старий. Де там кращими, коли одного не зміг людиною зробити. А взагалі, чесно кажучи, яким там я йому був бать­ком. Пив я... Тебе як звуть?

Сергій. Сергієм.

Старий. Пив я, Серьожко, сильно. Душу міг за це діло закласти. Скільки разів вони з матір'ю мене під парканами всілякими розшукували, скільки разів я за мамкою його на дурну голову з сокирою ганявся... Який там з мене приклад. От і маю.

Пауза. Уважно дивиться на нього Сергій

С е р г і й. Та ні, батьку. Не пив ти. Не можна тобі пити.

С т а р и й. А ти звідки знаєш?

Сергій. Вчили мене. Взнавати.

С т а р и й. На доктора, га?

С е р г і й. На лікаря.

Старий. Правда твоя... Жінку свою я сильно любив. Кі­нець роботи — зразу додому, ніг своїх не чую. Нема її — міс­ця собі не знаходжу, все у вікно виглядаю чи на ґанку туп­цяю... Ґанок у нас такий був, з дашком, і лавочка збоку; влітку завжди на ній відро з водою стояло, в затінку. А жона моя, Серьожо, була...

Сергій. Вродлива?

С т а р и й. Та не те щоб сильно вродлива, а така, знаєш... Як тобі сказати. Така... (Притулив долоню до очей і вмовк.) Дивлюсь на неї і все думаю: за що ж мені щастя таке на землі призначено? А вона от, поруч... Хочеш — торкнися, а хочеш — так дивись. І дитя коли ждали — от, думав, заживемо, заживе­мо утрьох... Ну, а тоді війна, звісно... У полоні опинився через поранення, а в таборах набувся... І повернувся я не скоро. Але живий лишився, живий. Досі дивуюся, як я все те витримав. А от сиджу ж перед тобою... Ну, як ми потім — то довга істо­рія. Непогано жили, хоча, звичайно, роки спливли. Та от по­мерла дружина моя, і з'ясувалося — ще в ті часи повоєнні заповіт вона склала та будинок на сина переписала. Про всяк випадок. Воно, звичайно, правильно — часи нелегкі, а батько, я тобто, невідомо коли повернеться, та чи й повернеться. Син вже одружений, діти... Двоє. І виявилося — нема мені місця в домі моїм, де я його зачав, де жону мою на руках носив, під образами садовив. Робітник тепер з мене який там... Та хіба в цьому діло, скажи ти мені? Я, каже, поки ти по таборах валан­дався, листя з дерев об'їдав. То хіба ж я в тому винен? Хіба я війну придумав?.. А сторож тобі не потрібен? Знаєш — усяке може статися. От нещодавно в такий же дім залізли, взяти ні­чого не взяли, а меблі сокирою понівечили, книжки попалили. Я й грошей не брав би.

Сергій заперечливо схитнув головою.

На підлозі постелив би в куточку.

С е р г і й. Та що ти...

Старий. Що полагодити — я можу. Я ж сільський, усе вмію.

С е р г і й. Ні, батьку, не потрібен.

С т а р и й. То хоч так пусти пожити, я й документа зостав­лю, ти мене не бійся. Соромно із сином рідним судитися. Та й хто нас розсудить — Бог тільки. Я й до ордена за героїзм був представлений...

Мовчить Сергій.

Ех, жила б моя... А вже нема...

Сергій (весь співчуття). Ех, батю, батю...

Старий. Що ж мені, на вулиці життя своє кінчати?

Сергій (хутко дістає з кишені гроші). На ось, візьми.

Байдуже сидить Старий.

Візьми, візьми. (Вкладає гроші Старому в руку.) Згодяться. На ще. Ось. (Гарячково сягнув рукою до однієї кишені, до дру­гої, вийняв гаманець.) Ось іще. В мене зайві. Я... Мені премію дали. Державну. За ударну працю. Візьми, батьку. (Знову вкладає все, що нашпортив по кишенях, Старому в кулак.)

Старий. Жити ж як?

Гроші з розтуленої його руки падають на землю

С е р г і й. Ех, батю, взяв би я тебе...

Старий. Жити як?

Розчиняються вхідні двері, і з дому виходять Борис і Світлана.

Світлана. Вирвалися нарешті. На свіже повітря.

Сергій (миттю схоплюється на ноги). Іди, батю, швид­ко. Потім прийдеш. (Спішить їм навстріч.)

Але відстань між ґанком і лавкою мізерна — Борис уже помітив

Старого і йде до нього. За інерцією подалася за ним і Світлана.

Борис (побачив гроші. До Сергія.) О, це ти надумав сія­ти? Як Буратіно? Використовуючи старовинні рецепти місце­вих жителів? Добридень, папашо! Повний достаток, так?

Старий (побачив Світлану. До Сергія.) І хазяйка твоя тут. (До Світлани.) Скажи ти йому — нехай мене візьме, га? Хоч на час.

Борис (весело). Куди візьме, і чому хазяйка ця саме його, а не, скажімо, моя?

С т а р и й. Та пожити трохи...

Б о р и с. Он як! Ну, а хазяйка?

С т а р и й. Та ми ж знайомі.

Сергій. Слухай, діду, ти своє випив — іди спи.

Борис. Стривай-стривай, Серьожо. То коли ви з хазяй­кою познайомились?

Сергій. Діду!

Старий (сприймає це застереження по-своєму, задкує). Іду, йду вже... (До Бориса.) Ну то... Вони ж узимку приїздили. Тоді і... У березні тобто. Ще сніг лежав.

Борис. Удвох, так?

С т а р и й. А навіщо їм іще хто? Звичайно. Машиною.

Борис (до Сергія. Так само весело). Це коли я у Вільнюсі був, так? (До Світлани.) Я не помилився, мила?

С е р г і й. Та що ти слухаєш! Кого ти слухаєш! (До Ста­рого.) Провокатор!

Борис. Ключики взяв, так? Поживу-побуду? Це зворушливо.

Старий. Ну, я піду, виходить... (Іде.)

Сергій. Ну, Борю, ну... Чого ти справді! Ну, заїхали на ча­синку, взяли пляшечку шампанського. Тебе згадали...

Борис. Згадали — і добре. Що може бути дорожче за па­м'ять! Навіть у той день ви пам'ятали про мене. Це приємно. Збирай, Серьожо, свої речі разом із дамочкою і...

Сергій (вже в іншому гуморі). Не треба переживати. Та­ке трапляється. І часто. (Йде в дім.)

Б о р и с. То кажеш — скучала?

Світлана. Я ж тебе просила — не їдь, не їдь туди. Яке тобі діло до твоєї колишньої дружини!

Б о р и с. І нехай з неї знущається та сволота?

Світлана. Але ж я зоставалась сама!

Б о р и с. То тебе й на день не можна залишити саму?

С в і т л а н а. Не тоді, не тоді. Я ж тебе просила... Мені бу­ло погано.

Б о р и с. А потім стало добре?

Світлана. Ще гірше. Але ж ми тоді тільки починали. В нас іще нічого не було... Нічого, що було потім...

Борис. Усе в нас було.

С в і т л а н а. Ні, не те. Я не те маю на увазі. Те, що ми відчули одне одного і помчали одне одному назустріч... Адже покохала я тебе вже згодом. І коли ти сказав, що їдеш до неї... Я ж просила!

Борис (стомлено). Збирайся. Час їхати.

І коли Світлана зайшла в дім, Борис зіщулився, обхопив плечі руками, постояв, утупившись у простір перед собою, не знаючи, що діяти. А тоді зайшов до приміщення. Там щебетала Лідія Андріївна.

Лідія Андріївна (сервірує чайний стіл). А ми зараз чайку... Саме добре — вечір, на вулиці вже прохолодно, а ми сидимо, чай п'ємо. (Засміялась.) Як вдома у нас. Добре. А взим­ку взагалі чудесно. Мороз, вікна у візерунках... 1 чай. Тетянка вчиться. І нехай. Досить. Нагулялась уже сьогодні. Хай ви­вчить що-небудь. Сідайте, Серьоженько. А Світлана де? Світ­лана! А Боря? (До Бориса.) Ось і ти. Де ж ти ходиш?

З кімнати Бориса вийшла, — сумка через плече — Світлана.

Спускається в хол.

А сумка навіщо? Ну, та Бог із нею. Все готово. Сідаємо?

Світлана порівнялася з Сергієм, спинилась.

Борис (дивиться на них). Нічого парочка. Сідати перед дорогою не варто. Сподіваюсь вас тут більше не бачити.

Лідія Андріївна. Що ти таке!..

Борис. Лідіє Андріївно!

Сергій. Справи, Лідіє Андріївно. Терміново викликають в агентство «Новини». Ніяк не можуть без мене з останнім ви­пуском упоратись. (До Бориса.) А може, роздумаєшся?

Борис. Прошу тебе...

С е р г і й. Як же ти без мене? Ні станції техобслуговуван­ня, ані квитків у першому ряду...

Борис. Слухай...

Сергій. Навіть у сауну місяць черги чекатимеш.

Б о р и с. Я тебе зараз!..

С е р г і й. Тихше, тихше. Ти, сподіваюсь, не забув про моє захоплення фізичними вправами? Позбав мене потреби де­монструвати больові прийоми.

Б о р и с. Ти п'яний і огидний.

Сергій. Ти, здається, за гріх це ніколи не вважав. О, а що­до «п'яний» — можуть стрітися патрулі, а я трохи витратився. Позич червінця — у права вкласти.

Борис. Витратився на благодіяння?

С е р г і й (з пафосом). В тобі немає нічого святого.

Борис кладе на стіл десять карбованців. Сергій акуратно дістає з бічної кишені права, нарочито дбайливо розкриває їх, делікатно бере зі столу гроші і вкладає у права.

Поверну при оказії. Лідіє Андріївно, було приємно познайо­митись, сподіваюся — взаємно. Честь маю, даруйте, що без шкандалю. (Вклоняється, стукнувши підборами. Згадав. Повер­нувся.) А щодо учениці до мене — подумайте. Я Таню при­йму. (Вийшов.)

Не в змозі мовити й слова стоїть Лідія Андріївна.

Світлана. Борю, мені необхідно сказати тобі... Лідіє Андріївно...

Борис. Лідіє Андріївно, прошу вас, залиштеся.

Лідія Андріївна приголомшено киває.

Світлана. Борю, адже це все ти. Я ніколи б... Ця твоя дурна м'якість, нерішучість. Твоя повсякчасна неспромож­ність — від неї ж збожеволіти можна. Хоч чого-небудь ти домігся сам? Хоч щось ти спромігся подолати? Ці твої ідіотські проблеми, котрі можна вирішити за півсекунди. Я вже стоми­лась...

Борис. Тебе, здається, чекають.

Світлана (з легкою іронією). Мені було непогано з то­бою.

Борис. Сподіваюсь, із ним тобі буде не гірше.

С в і т л а н а. І не сумнівайся. Щасливо, Лідіє Андріївно із містечка Ен. (Хутко виходить.)

З Тетяниної кімнати вдарило раптом на повну гучність.

Птица счастья завтрашнего дня

Прилетела, крыльями звеня.

Выбери меня, выбери меня,

Птица счастья завтрашнего дня!

І під нестримувані потенціометром звуки, що так недоречно увірвалися в хол, Борис несподівано починає танцювати: спершу ледь притупує в такт, тоді пересмикується всім тілом — дедалі шаленіше, і ось він уже закинув голову назад і тіпає нею нестямно і самозречено вимахує руками, і здається — нічого довкола нього вже не існує 3 жахом спостерігає його Лідія Андріївна, а затим кидається в кімнату дочки.

Лідія Андріївна (прочиняє двері). Таню!

Музика вмовкає. Борис одразу обм'якнув, безцільно човпе до столу Став. Лідія Андріївна повільно повертається, сідає край столу

Що ж це таке, Борюню?

Борис. Борюня. Давненько не чув я цього слова. Мене гак звала бабуся. Яка вона була чудова. Мені її тепер не вистачає.

Лідія А н д р і ї в н а. Та ми ж із нею жили в одному місті.

Б о р и с. А, так, правильно.

Лідія Андріївна. Із мамою твоєю. А в сорок шос­тому твій тато їх забрав. Приїхав з якимись лекціями і поба­чив її.

Борис. Так-так.

Лідія А н д р і ї в н а. А за місяць приїхав знову. Вже по неї. І тільки раз бачив. А вона тоді була як оце Тетянка. А тато — вже поважна людина, працював у Академії наук. Ну і... А що дівчинці ще потрібно? Після війни, евакуації, голоду. Бабуся, звісно, її відмовляла — як це так, ти ж його зовсім не знаєш... І хлопець у неї був хороший... Рома. А мама — раз, і все.

Борис. Мені бабуся розповідала.

Лідія Андріївна. Працювала друкаркою в якійсь ре­дакції, а тоді — раз, і все. І на все життя, Борю.

Борис. Ех, Лідіє Андріївно...

Лідія А н д р і ї в и а. А бачила лише раз.

Борис. Так, це зворушливо. (Осміхнувся.)

Лідія Андріївна (розвеселилась). А тато твій не в тім'я битий. Мама гарненька була. Ось як Тетянка. А тато на п'ятнадцять років од неї... (сміється) старший. Старий пеньок уже. От як ти.

Б о р и с. Ну так уже!

Лідія Андріївна.Точно, Борько, точно як ти! А Те­тянка — хороша дівчинка. Серйозна. Я ж мати, я знаю. Ні з ким іще не зустрічалась. Я маю на увазі — по-справжньому ні з ким.

Борис. Яка різниця — по-справжньому, не по-справж­ньому.

Лідія А н д р і ї в н а. Ні, ні, я тобі точно кажу.

Борис. Справді? Це зворушливо. Але нікому не потріб­но. Тепер у ціні зовсім інше. Зовсім інше...

Лідія А н д р і ї в н а. Я це зрозуміла. Уяви собі, за один день я багато чого зрозуміла.

Б о р и с. Ну і як?

Лідія Андріїв н а. Страшно, Боренько.

Борис. Страшно, а жити потрібно. Гаразд, Лідіє Андріїв­но. Ще по маленькій... (Зиркає на ручний годинник.) А то мені завтра їхати рано. (Бере пляшку.)

Лідія А н д р і ї в н а. Як узавтра?

Борис. Отож.

Лідія Андріївна. Навіщо взавтра?

Борис. Час. Роги трублять. Підлоги вже висохли. Та й пра­цювати треба. Робота, головне — робота. О, а тут уже пусто. Ну, як нема, то й нема... (Ставить пляшку на місце.) Ключі у вас, ви тут уже призвичаїлись, що потрібно — дзвоніть. Теле­фон на станції — знаєте?

Лідія Андріївна. Стривай, Борю. Взавтра... В мене є...

Борис. Що?

Лідія Андріївна. Я зараз. (Хутко виходить, тут же повертається з пляшкою коньяку. Врочисто ставить її на стіл.) Ось!

Борис. Ну, Лідіє Андріївно! Тихцем вживаєте?

Лідія Андріївна. Скажеш... Це я так узяла... ну, ко­ли Тетянка вступить... Якщо вступить.

Борис. Завбачливо. Давайте. Яка різниця — зараз, потім. Вступить. Знаєте ж, правда?

Лідія Андріївна (ніяково). Ой... якби...

Б о р н с. А, облиште, все ви знаєте. І все ви збагнули зов­сім не за один день. І правильно. Що скоріше — то краще. За вас, Лідіє Андріївно. За своєчасну переміну ваших поглядів на істинні й непохитні і за нові ваші успіхи на новознайденій стежці. (П'є.)

Лідія Андріївна (не випила). Якось ти так сказав, Борю. Якось недобре.

Б о р и с. А де ви бачили добре? І що? Всюди недобре, а ось тут... (постукав себе у груди) гірш за все. Не вдається, нічого не вдається.

Лідія Андріївна. Борюню, чи ж тобі жалітися? Все є, таке майбутнє. Ну, подумаєш — теж мені, принцеса. Скіль­ки навколо хороших дівчат.

Б о р и с. Не хочу... хороших.

Лідія А н д р і ї в н а. Та навіщо вона тобі? Знайдеш собі ще.

Борис. Люблю я її. Люблю. Жити без неї не можу.

Лідія Андріївна. Зможеш, Боренько. І правильно зробив.

Б о р и с. А якщо й справді зможу? І не люблю зовсім?

Лідія Андріївна. Звичайно, ні. Так, прихильність. Звик. Воно ж із часом звикаєш. До всього. От і до неї звик. І зда­ється... Бог знає, чого тільки не буває. Еге! Я теж... А, та мало чого!

Б о р и с. А ви, Лідіє Андріївно, любили кого?

Лідія Андріївна. Аякже! Чоловіка свого, ось Тетянку.

Б о р и с. А я от... якось так сталося... Мабуть, ненормальна людина — тільки оцю... як її... котра пішла.

Лідія Андріївна. Світлану?

Б о р и с. А кого ж. Утямили нарешті.

Лідія А н д р і ї в н а. Та Бог із нею.

Б о р и с. З нею зараз Сергій. Теж... падлюка хороша... А хто міг знати? Передбачати?

Лідія Андріївна. Ніхто, ніхто, Боренько.

Б о р и с. А ви? У вас досвід. Вам либонь, така ситуація зна­йома. Вже ви так усе знаєте.

Лідія Андріївна. Про що ти?

Борис. Про що! Ніби не здогадуєтесь. Про чоловіка ва­шого. Теж, мабуть...

Лідія А н д р і ї в н а. Та Господь із тобою!

Б о р и с. Зі мною, зі мною перебуває Боженька. Оберігає мене від усього. Я просто-таки відчуваю його батьківське ди­хання на своєму лобі. Ось на цьому. (Стукає себе пальцем у лоба.) Ось він мене зараз почоломкає, чи як там... Ну йди, спускайся, Господи, до раба свого, помилуйся, до чого ти його довів! Це так ти експериментуєш над подобами своїми. Ідіотські жарти. А мені тепер що робити?

Лідія Андріївна. Борю, ти вже трохи... Ти піди поспи.

Борис. От, усе ви знаєте, на все у вас поради. А мені що робити?

Лідія Андріївна (підводиться). Я тобі зараз допо­можу.

Б о р и с. Ні, ви сидіть. Ніхто мені не допоможе, жодна жи­ва душа. Та й де вони, живі душі? Позаховувались у нірки, по­забивалися в щілинки й звідти визирають? І відчувають гли­боке задоволення? Від того, що це коїться не з ними? Падлю­ки! Тільки вилізьте. Я вас умить... по законах воєнного часу!

Лідія Андріївна. Борю!

Борис. Що, не подобається? Знудьгувалися?

Лідія А н д р і ї в н а. Та я ж тоді зовсім дівчинкою була.

Бори с. Дівчинкою! Оця от, що пішла... як її... теж була колись дівчинкою; і гаго полоскав її у ванночці, а тоді сушив на мотузочці і все мріяв, либонь, поки її обдимав вітерець, яка неповторна радість у нього виросте. Ах-ах-ах! Виросла. Якби ви знали, Лідіє Андріївно, те, що знаю я, ви б внутрішньо здри­гнулися. І зовнішньо теж. «Внутрішнє» і «зовнішнє» — як на ваших пляшечках.

Лідія А н д р і ї в н а. І не потрібно мені нічого знати.

Б о р и с. І справді, так легше. Нічого не знай — і живи со­бі... Хіба не дивно — в час загальної освіти знання не пот­рібні. Потреба в них відпала. Для життя вони нічого не дають. Та й багато чого іншого відпало теж. Спершу засохло, а тоді...

Лідія А н д р і ї в н а. Ти мене не так...

Борис. Так. Так. Усе так. Що ж нам робити?

Лідія Андріївна. Ходімо спати. Пізно вже.

Борис. Ходімо. (Пауза.) А завтра? Все спочатку? А після­завтра? Те саме? І так ціле життя? А я не хочу. Я хочу... Хоч щось я можу змінити? Я ж не якийсь там мікроб. Не дрозо­філа. Хіба ж я схожий на дрозофілу?

Лідія А н д р і ї в н а. Ні, Боренько, ні. Зовсім не схожий.

Б о р и с. А шкода. Вона хоч розмножується. А мені вже тридцять п'ять. Тридцять п'ять — все намарне. (Ширяє очима вусібіч.) Як би мені вирватися! Хоч куди! Хоч головою про­бити цей... соляний стовп.

Лідія А н д р і ї в н а. Не треба головою.

Борис. Так, правильно. Для цього є шлямбур. Чи відбій­ний молоток. Все є. Немає лише пульсу.

Лідія Андріївна. Чого?

Борис. Пуль-су. Знаєте: тут-тук! Тук-тук! Я живу без нього. Не намацується. Все второвано, обумовлено. Вже ліг на курс. Можна летіти із заплющеними очима. Як на автопі­лоті. Сам вивезе. А навіщо?

Лідія Андріївна (занепокоїлась). Як це — навіщо? Тільки ж тридцять п'ять. Тільки розуміти себе почав, діло своє полюбив.

Борис. Та-а-а...

Лідія Андріївна. Казав же друг твій, які в тебе чу­дові успіхи.

Борис. Друг! І він те саме. Лакуза. Усі хочуть в пенсне і велюрових капелюхах. А велюру на всіх не вистачає. І ви хо­чете.

Лідія Андріївна. Капелюха?

Борис. Образно кажучи. Не для себе, то для Тані. А мо­же, їй краще сидіти у вашому містечку Ен...

Лідія А н д р і ї в н а. Ні.

Б о р и с. Та вийти за хорошого хлопця з мозолями на ру­ках...

Лідія А н д р і ї в н а. Ні.

Б о р и с. Та онуків понароджувати бабусі, а по вихідних застеляти стіл білою скатертиною...

Лідія Андріївна. Ні!

Б о р и с. А вікна пообвішувати фіранками в квіточках.

Лідія Андріївна (тихо). Це все було в мене.

Б о р и с. Ну і?..

Лідія Андріївна (якийсь час сидить, винувато посміхаючись). Нехай хоч Тетянка...

Борис (зиркнув на годинник). Ну все, за п'ять хвилин ме­не вже не буде.

Спантеличений погляд Лідії Андріївни.

Не лякайтеся. За п'ять хвилин мене візьме. Оце ось. (Показав на пляшку.) Я себе знаю. Раз — і все. Ляжу. Ляжу, ляжу... (Ус­тав, постояв, подумав.) Так! (Різко повернувся й став підні­матися сходами. Коло дверей своєї кімнати.) Сподіваюся, з ква­тирки не викинусь. (Штовхнув був двері, та знов обернувся.) А на вікнах — фіранки в квіточках! (Грюкнув дверима.)

Лідія Андріївна здригнулась. Певний час вона так і сидить за столом. Ось якась думка, якийсь біль спотворили її обличчя — жінка мовби прийшла до тями, глянула на двері Тетянчиної кімнати й знову завмерла. Затим гукнула.

Лідія Андріївна. Таню! (Голосніше.) Танюшо!

Тихо в домі. Встає і йде до доччиної кімнати Прочиняє двері, секунду стоїть — темрявою дихнуло на неї Заходить. А тоді з'являється знову — м'яко веде за руку Таню. Дівчина в нічній сорочці, час од часу ледь позіхає. Тямить зі сну поганенько.

Т а н я. Ой, мам, куди?

Лідія Андріївна. Ходім, ходім.

Т а н я. Ну навіщо, мам, що це ти надумала?

Лідія Андріївна. Зараз, доню, зараз. (Кинула погляд нагору.) Сідай.

Т а н я. О-ой... (Сіла, трохи зіщулилась.)

Лідія Андріївна. Що, холодно? Холодно тобі? Стри­вай... (Вже кинулась була охоче за чимось тепліш.)

Т а н я. Та ні, це я так. Не треба.

Спинилася Лідія Андріївна і дивиться з надмірною ніжністю на дочку —

та сонно втупилась у підлогу, ладна ось-ось звалитися зі стільця

Лідія Андріївна. Тетянко, не спи, не спи, донечко.

Т а н я. Ну що, мамо? Що це за тортури такі китайські?

Лідія Андріївна. Танюшо... Ти... Тобі подобається Боря?

Т а н я. Який? Цей наш?

Лідія Андріївна. Авжеж.

Т а н я (позіхнула). Нічого. А хіба що?

Лідія А н д р і ї в н а. Не «нічого», а дуже... дуже до­стойний молодий чоловік.

Т а н я. То й що?

Лідія А н д р і ї в н а. Не «то й що», а тепер таких лю­дей, як Боря, дуже мало. їх майже немає.

Т а н я (байдужно). А куди ж вони поділися, мамо?

Лідія А н д р і ї в н а. А їх і не було. Раніше так, раніше були.

Т а н я. До революції?

Лідія А н д р і ї в н а. Ні, чому ж. І після. Інтелігентні, милі люди. З гарними манерами. У пенсне. І от Боря... Осві­чені... З гарних родин. І от Боря видається мені такою люди­ною.

Т а н я. А пенсне?

Лідія Андріївна. Га?

Т а н я. Пенсне ж у нього немає.

Лідія Андріївна. Далося тобі це пенсне. Немає, то й йде краще. Переживемо. Боря — чудова людина.

Тетянчин погляд набуває осмисленого виразу.

М'яка, делікатна, скромна, не те що цей... Прекрасне майбут­нє. Та й теперішнє, скажу тобі, не з гірших. От я й подумала. Танюшо, — послухай-но свою маму, — якби ти могла... прой­нятися до нього... Ну, повагою, чи що... віддати належне його чудовим якостям... Ми могли б зовсім змінити наше життя.

Т а н я. Мамо! Я все збагнула! Ти закохалась!

Лідія Андріїв н а. О Господи!

Т а н я. Ти так говорила...

Лідія Андріївна. Дурненька. Запам'ятай — твоя ма­ма думає тільки про тебе. Тільки про тебе. Двоє красивих мо­лодих людей...

Т а н я. Про що це ти?

Лідія Андріївна. Про тебе. Про тебе і про Борю.

Т а н я. Він зовсім не гарний.

Лідія Андріївна. А тобі потрібно, щоб зірка в лобі, так? Є в ньому щось таке... Ці очі...

Т а н я. Якось навіть дивно... І зовсім не молодий.

Лідія А н д р і ї в н а. А тобі потрібно твого віку? Чи ко­го? Юного піонера Радянського Союзу? Юрко твій тобі потрі­бен — разом босоніж по калюжах хльопати? У цьому, по-твоєму, найвище щастя?

Т а н я. А в чому, мамо?

Пауза.

Лідія Андріївна. Так, у твої роки в цьому. Але ж перед тобою ціле життя. І теплих калюж у ньому буде мен­шать. З роками вони випаровуються, і залишається що? Доро­га. У вибоїнах і рівчаках. Мине всього кілька років, і ти пере­конаєшся сама. Мені пощастило — я зустріла твого тата, а кого зустрінеш ти? Що за людина, як він до тебе ставити­меться? Сама, в чужому місті...

Т а н я. Ти ж збиралася сюди переїздити.

Лідія А н д р і ї в н а. А, коли ще те буде! Та й чи буде? Наш будинок... Хто його купить? А прописка? Так, твій тато був, звичайно, хороша людина — то й що? Що він залишив після себе, що в нього було, крім того, що він хороша лю­дина?

Т а н я. Мамо...

Лідія А н д р і ї в н а. От він прожив життя. І що? А в нього не було жодного отакого дня, котрий оці (жест) сприй­мають як належне. Чому? Що він, гірший? Він гірший за оцього... з його ста карбованцями на день? Так, він гірший, тому що він був чесною людиною.

Т а н я. Ти так ніколи не говорила.

Лідія А н д р і ї в н а. Не говорила, так, бо і я думала: те, як ми живемо, правильно. І слід цим пишатися. Чим? Ти ду­маєш, розчаруватися можна лише в коханні? У недобудова­ному куточку для двох? У роботі, що про неї через тридцять років і чути несила? І день у день те саме й те саме — хоч ти лусни, хоч з вікна, гак у нашому місті й будинку достатньої височини не знайдеш.

Т а н я. Мамо...

Лідія Андріївна. Танюшо, твоя мама каже тобі це. Твоя завжди життєрадісна мама. Хто може відповісти — чо­му, за віщо так безглуздо минулися мої роки? Хто в змозі по­вернути мені хоч от стілечки? Так, і ця сукня на мені без­глузда, і сьогодні мені дали зрозуміти, що я, виявляється, була дурепа. І вони праві. Але ж не можна так дурепою і звікувати. Хоч би наприкінці життя слід порозумнішати. І я відчуваю... Я катастрофічно розумнішаю. Га? Не помітно?

Т а н я. Помітно, мамо.

Лідія А н д р і ї в н а. То послухай же мене. Раз. Один лише раз буває таке... Ця дівчина (кивок догори) вже не по­вернеться. Вона поїхала назавжди.

Т а н я. Я зрозуміла тебе. (Пауза.) А що сказав би тато?

Лідія Андріївна. Нічого, нічого не сказав би. Не ска­же. Немає тата. Все. Є тільки ми. Ми удвох. Я і ти, моя люба дочка, любима незмірно. І нема кому нам допомогти, нема в кого на грудях поплакати, нема кого обійняти і нема кому вранці почистити щіткою піджака. Якби живий був тато... (Пауза.) Він сказав би: «Я хочу, щоб моя дочка жила краще, щоб вона зазнала щастя. Я хочу, щоб вона не злиднювала, не відкладала на чорний день, не лічила кожного карбованця, не позичала на зимове пальто, вивчилась...» (Пауза.) Тато багато чого міг би сказати.

Т а н я. Але ж... я його не люблю.

Лідія Андріїв н а. Люблю... Ви все шукаєте, все жде­те — от воно прийде, кохання, неземне, надзвичайне. А такого не буває, ні. Є життя — складне, дуже складне, де всього домагаються потом і трудом. Навіть у стосунках між двома людьми. Сім'я — це труд, Танюшо, і добре живе той, хто не лінується, хто готовий піти назустріч, готовий до розуміння, співчуття... Це праця. А ти ж у мене до праці звикла?

Мовчання

Я розумію тебе, донечко. Малознайома людина...

Т а н я. Мало?..

Лідія Андріївна. Ну, майже незнайома, нехай — то й що? Чи ж не буває, коли — раз! — і на все життя? Та в нього тато так само одружився. А це передається, Танюшо, це в нього (показала нагору) уже в крові. От він спить зараз, а во­но в крові. І все бігає, бігає... Та він ще й за щастя вважатиме, авжеж! Йому й не снилося. Така дівчинка, ягідко ти моя. Я ж бачила, як він на тебе дивився, я такі речі помічаю. Материн­ське серце не помиляється. Ну, Танюшо...

Т а н я (не одразу). А як же я, мамо?

Лідія А н д р і ї в н а. А я, я, твоя мати? Що я бачила хо­рошого за свої п'ятдесят два роки? Ти в мене з'явилася трош­ки пізненько, і ти була сонечком моїм. Чи ж я зичила б тобі поганого? Повір мені, Тетянко. Все в нас може змінитися. Чи ж я в тебе не заслужила? Не заслужила горбом своїм, оцими ось руками — і на руки вже не схожі? Хочеш, щоб і в тебе були такі? Ну, Танюшо? Ну? Ти ж завжди була слухняна дів­чинка, і ми з тобою...

Т а н я (мить помовчала). Так, мамо. Ти завжди хотіла...

Лідія Андріївна. Так, Танюшо...

Т а н я. Щоб я була щаслива...

Лідія Андріївна. Так!

Т а н я. За будь-яку ціну.

Лідія Андріївна. Свою! Будь-яку свою ціну!

Т а н я. Ну що ж...

Якось змінився Тетянин погляд. Став твердішим? Більш різким? Холоднішим? Загостренішим? Неможливо сказати однозначно, але, якось змінився.

Лідія Андріївна (торкається пляшки). Може, ти трохи?..

Т а н я. Навіщо? Кажуть, від п'яних батьків народжуються виродки. Ти не боїшся онука-виродка?

Лідія Андріївна. Господь із тобою, Танюшо. Що ти таке!..

Т а н я. Все правильно, мамо. Скоро ранок... (Устає.) Тож вибач — час підтискає. Ще набалакаємося. (Прямує до сходів.)

Лідія Андріївна. Танюшо! (Подалася за нею.)

Таня не оглядається — піднімається сходами, йде галереєю, спиняється коло Борисової кімнати, озирається. Молитовно склавши руки, дивиться на неї мати. Дівчина м'яко штовхає двері й зникає за ними. Не зводячи погляду з дверей, Лідія Андріївна безсило опускається на коліна і так завмирає.

Ранок наступного дня

У холі Борис та Лідія Андріївна

Навряд чи скажеш, що в них бадьорий вигляд. Обоє розгублені, навіть пригнічені

Лідія Андріївна. Ну, куди, куди вона могла подіти­ся? Ні її, ані речей... І ти нічого не помітив?

Борис розводить руками

Звичайно, у такому стані...

Борис. Хоч би як там було... Ви, напевно, зрозуміли: я лю­дина досип, замкнена. Близьких друзів у мене немає, глибокої прихильності до когось теж. Біда це моя чи щастя — не знаю. Просто мені гак зручніше. Я звів довкола себе стіни. З криш­талю вони чи з лайна – інше питання, але пробитися до мене важко. І от Таня... Мені здасться, у нас є можливість зрозуміти одне одного. Колись же слід починати... Мабуть, ми почали не з того, до чого звикли у вашому місті, — ну то й що? Я лю­дина серйозна і, природно, відповідаю за власні вчинки. Тим наче я куди старший од вашої доньки. Словом, вам нема чого непокоїтися.

Лідія Андріївна. Але Таня, Таня... Вона ж іще зов­сім дівчинка...

Борис. Справді, нема чого хвилюватися. Куди вона може подітися?

Лідія А н д р і ї в н а. Ти її не знаєш — вона здатна на все. Дівчинка з її вихованням, з її чистими поглядами на жит­тя. Як жорстоко ти її поранив.

Борис. Ну, поїде додому. Зрештою, поживе кілька днів у готелі. Піде до гуртожитку...

Лідія А н д р і ї в н а. В неї дуже нестійка нервова сис­тема - кажу тобі як медик. Вона може... Навіть страшно собі уявити!

Борис. Зараз, зараз я... Чорт! І машина, мов навмисне. Я піду ще подзвоню.

Лідія Андріївн а. Так, піди. Ні! Краще тут. Побудь зі мною, бо я збожеволію. Від усього цього я збожеволію! (Раптом тихо.) Господи! Сьогодні вночі я втратила дочку... (Опускається на стілець.)

Борис. Ну, чому втратили?

Лідія А н д р і ї в н а. Як ми жили, як ми жили, якби ти знав. Адже в мене, крім неї, нікого. Нікого, Борю.

Борис. Прошу вас...

Лідія Андріївна. А раптом — чи ж мало що! Сіль­ська місцевість, якісь жахливі ваговози, якась техніка. І все це їде і їде... Хоч що-небудь...

Борис. Зараз... Я що-небудь... Треба щось придумати.

Лідія Андріївна. Вона таке ніжне, таке вразливе ди­тя, з добрим серцем. Вічно якісь шолудиві коти — вона їх лі­кувала... (Прикладає долоні тильною стороною до скронь.) Голова розламується. А ви, Борю, а ти... Як вона зараз, напев­не, мучиться. Чого ж ти стоїш! Ми її так оберігали, і от у домі наших...

Борис. Лідіє Андріївно, я вас розумію. Але ж я вам уже все сказав — що мені, письмове зобов'язання скласти?

Лідія Андріївна. Ні, це зайве. Адже ти не можеш...

Борис. Мені Таня дуже подобається. (Виразно.) Усе своє життя я мріяв зустріти таку дівчину, як Таня.

Лідія А н д р і ї в н а. І ти не помилився, друже мій, сло­во матері. Ви знайдете одне одного. В коханні.

Скривився Борис.

Юна істота, полишена на хвилину без материнського нагляду, довірливо потяглася до тебе. Вона навідалась, певне, взнати, як ти себе почуваєш. І ти...

Б о р и с. Я ж прошу вас! (Пауза.) Можливо, я був надто стомлений.

Лідія Андріївна. Стомлений!

Борис. Авжеж, після вашого коньяку. Раптом він у вас звідкись з'явився. Цілком випадково. Змахнула рукавом... Василиса Прекрасна!

Лідія А н д р і ї в н а. Ти мене вражаєш. Ти бачиш, у яко­му я дикому, жахливому стані, що я на грані нервової кризи, і та вважаєш доречним ось так... ось так... (Схлипує.) Коли моя дочка...

Б о р и с. Ну все, ну все, ну все. Я теж переживаю. Це в мене теж нервове — ви маєте зрозуміти.

Лідія А н д р її в н а. Я розумію тебе, мій хлопчику Чисте серце, благородна душа. Так, тільки ти... Ні, я не можу, я так не можу. Збирайся! Ідемо.

Борис. Куди?

Лідія Андріївна. Куди завгодно, тільки не тут, тіль­ки не тут. Ми залишимо записку, хоча... Боже мій! Про що я думала раніше? Я надто добре знаю свою дочку. Ніколи, ніко­ли вже... Навіщо? Навіщо мені все це?

Тим часом двері нехутко прочиняються —

на порозі з валізкою в руці постає Т а н я.

Б о р и с. Ну от!

Лідія Андріївна. Таню! Тетянко! (Кидається до доч­ки, але, вколовшись її абсолютно байдужим і ледь гидливим поглядом, стовпіє.) Донечко...

Т а н я (спинилася посеред холу. Не дивиться ні на кого, дуже спокійно). Борю, скажи цій жінці, щоб вона негайно ж забиралася звідси.

Лідія А н д р і ї в н а. Таню! Танюшо! Що ти кажеш!

Т а н я (твердіше). Борю, поясни цій жінці, що її присутність у цьому домі аж ніяк не бажана.

Бори с. Лідіє Ан... (Замовкає.)

Т а н я. Тоді я скажу.

Лідія Андріївна, не в змозі здобутися бодай на слово, простягає руки до дочки, німо благаючи її мовчати, і лише дрібно киває. А водночас у дворі у якомусь благословенному смутку, що несподівано пойняв її, з'являється Світлана, ступає на ґанок і спиняється на мить, не наважуючись увійти. Так само з валізкою, Таня йде до сходів і піднімається нагору. Озирнулась на Бориса

Ходімо, милий?

Світлана штовхнула двері, одразу ж помічена всіма, стала на порозі

Пауза.

Ну що ж ти? Ходім.

Завіса

1983

 

 


1 | 2 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.09 сек.)