Жизнь сама писала

- Наш друг поэт, плесни нам краски слога

И побалуй поклонников своих,

А знал ли ты по жизни тайны многих

И посвятил ли ты им добрый стих?

- Не скрою, знал я те земные тропы,

Где проходили тайны многих лиц,

И были то не те большие троны,

У ног которых падали все ниц.

То были тропы рыцарей добра,

Что воплощали доблести героев,

А им вторила щедрая молва

За их защиту женщин от побоев.

Они ценили верности закон,

Их монолог был трогательно вещим

И нужным, словно атом и нейтрон.

Они не кичились своей любовью женщин.

На младших не смотрели с высока,

Они щедры и добрые бывали,

Не унижали даже простака,

А женщины их тоже почитали.

Им почести дарили по заслугам.

И если кто-то поскользнулся где-то,

То становились ему тут же другом

И соблюдали старшинства заветы.

Вот так писали оды о себе,

А все вокруг о них, конечно, знали

И сохраняли образ их в себе,

А многих тут воспевали.

Так жизнь сама писала чистый стих

И берегла достойное вниманье

Даже тогда, когда их голос стих,

И прекратилось их существованье.

Вот так писали память о себе

Той добротой, которой они жили.

При них, конечно, не бывать беде,

Они добро и мир всегда хранили.

2010 г.

Мысли в мечте

- Что рекут нам уста твои нынче,

Когда так многолика молва

О свободе – понятии высшем

И какой же окраски она?

- Я свободен и волен всецело

Понимать и нести мысли те,

Что во мне полноценно созрели

И сияют лишь ярко в мечте.

Это быть начеку своей мысли,

Говорить, защищать и творить

Только то, что по-моему выше

Меркантильных начал. И парить

В той стихие желаний познаний.

С ветром споря стремиться вперед

В ногу разных своих увлечений,

Что бунтуют и кровь и народ.

Увлеченья сияют звездою,

А порывы начал – серебром.

И физически мчатся гурьбою

Неизвестных доныне обнов.

2011 г.

Надія

Вітер віє по діброві, хвилями гуляє,

Вітер з морем розмовляє та й пісень співає,

Але ті пісні суворі – хватають за серце,

Вони котяться сльозами, язик колять перцем.

Вони хвилями гойдають поле у овити,

Де хліба колосся мають замість домовини.

І про це вітри співають людям у окрузі,

Як колись Надія-дівка тут повзла на пузі.

Це було коли германці прийшли загарбати

Нашу землю, діток наших, і плакала мати.

Вона плакала сльозами, билась як горлиця,

Бо її доньку зв’язати вирішили німці.

Нахапали вони люду в роки молодії

Та грузили на машини полишить надії

На людськеє щастя дівки розчесати косу

І примусити топтати вранішнюю росу

На полях не українських, де вона родилась,

А Германії на користь, германцям на милість.

Так тягли вони Надію за ноги та руки,

А коса мела дорогу, познала пилюки.

Ось так третяя дитина мами-горемики

Проти власного бажання має те робити,

Що задумано бажають загарбники німці

Гнати молодь цю стадами, ніби вони вівці.

Билась плачучи Надія розумом і тілом,

Та катам до її горя – ніякого діла.

Забажалось їм рабиню зробити із дівки,

Щоб не бачила Надія своєї овини.

Ось везуть вони Надію Рогозянським полем,

Де пісні вона співала зовсім не про горе.

І не витримало серце наруги такої,

Та й стрибнула наша Надя в дорожню колію.

І побігла, поклонилась стеблам з колосками

Та просила вона Бога та рідную маму

Захистити її косу від зграї такої,

Залишити в Рогозянці пожити в спокої.

А сама повзла по полю, де вітри гуляли,

І хвилюючі колосся її прикривали.

Хліба щиро коливались, Надію ховали

Від германських автоматів, що кулі кидали.

Дівка навіть цілувала рідную земельку

І молила свого Бога побачити неньку.

Цілувала б її очі та ріднії руки

І прохала б захистити від цієї муки.

Над полем літали кулі – дівчину шукали,

Та молитви Надю-дівку від куль захищали.

І ще довго понад полем бісились германці,

Припинили стрілянину вони лише вранці.

А Надія іще довго блукала полями

Та ховалася у лісі. В кущах ночувала.

Розминала колосочки, зернята жувала –

Виживала дівчинонька, бо жити бажала.

По життю вона бажала своїх діток мати,

Їм співати колискову як співала мати.

І оце її бажання нарешті аж вранці

Привело її до хати. А в селі германці!

Залилася стара мати дрібними сльозами

Над донькою, що пестила тяжкими роками.

Над дівочою косою, личком помарнілим.

Над долею, що зрадила її донці милій.

Коса доні побіліла, засмутились очі,

Сміятися, розмовляти не має і мочі.

Занепала духом мама, але жити треба,

То ж все хреститься матуся, дивиться до неба.

Бо земельку Рогозянки топчуть ті германці,

Що забрали її діток також якось вранці.

І ховалася дівчина то в лісі, то в льоху.

ЇЇ личко помарніло і покрилось мохом.

Боялася Надя люду – вважалися німці.

А яке-то було горе її рідній ненці?

Та коли германський чобіт опинивсь за лісом,

Піднялася для дівчини нічная завіса.

Побачила промінь сонця сідая дівчина

І пішла поспілкуватись з полем до овини.

Про що вона говорила мені не відомо,

Та з’явилася надія в житті Наді-доні.

І не хоче розлучатись з рідним своїм краєм,

Та іншого свого щастя вона і не знає.

вересень 2012 р.

Поиск по сайту: