Організація українських націоналістів: дебют на арені історії

ОУН І ТРЕТІЙ РЕЙХ У НАМАГАННІ ВИКОРИСТАТИ ОДНЕ ОДНОГО

Зазнавши поразки в національно-визвольних змаганнях 1918-1921 pp., українські незалежники не залишили намірів домогтися вирішення "українського питання", тобто, здобуття незалежності та соборності України, всіма доступними заходами. Провідну роль у цих зусиллях взяла на себе Організація українських націоналістів.

Історія цієї організації, створеної в 1929 р. для того, щоб очолити опір національно-визвольних сил Галичини антиукраїнській політиці польських колонізаторів та завадити поширенню сталінського режиму, є частиною не тільки української, а й у цілому європейської історії в найважчий її період, пов'язаний із утвердженням тоталітаризму.

Будучи, як і більшовизм та нацизм, породженням тоталітарної епохи й, до речі, маючи аналоги в інших європейських країнах, ОУН у боротьбі за українську державність і соборність від самого початку вдалася до радикальних засобів: від активної пропагандистської робо­ти до терористичних акцій, включно з використанням усіх сприятливих зовнішніх факторів.

Крайній радикалізм нової української революційної організації закладений був у програмних засадах. Лад майбутньої держави мав базуватися на принципі націократії — "влади нації в державі". На чолі її мислився "глава держави", він же "вождь нації". Економічний уклад становили змішані форми власності. Ідеї націократії, вождизм, русо­фобія створювали певну спільність між програмами ОУН і Націонал-соціалістичної партії Німеччини (НСДАП).

Особливу активність в ОУН виявляла її молодіжна частина, пере­важно люди демократичного походження, вихідці з прикарпатських та волинських сіл, студенти, гімназисти. Це численне угруповання очолив один із керівників організації — Степан Бандера. Він став найвідомішим діячем західноукраїнського національно-визвольного руху.

Переломна віха історії — початок Другої світової війни — спричи­нив розкол в ОУН. Серйозні тактичні розходження назрівали давно — надто різношерстим був її склад. На конференції ОУН, скликаній Бандерою в лютому 1940 p., "стара Генерація", переважно інтелігенція, підтримала звинуваченого в опортунізмі Андрія Мельника. Біль­шість — молодь демократичного походження — пішла за Бандерою. У квітні 1941 р. послідовники С.Бандери (їх стали називати бан­дерівцями) провели в Кракові II Великий збір ОУН. На ньому А.Ме-льник був виключений з організації, а її керівником проголошено Бан-деру. В ОУН, отже, оформилося дві організації — ОУН(м), тобто, мельниківська, і ОУН(б), тобто, бандерівська. Розкол, що стався на цьому з'їзді, присвяченому, між іншим, підготовці ОУН до взяття влади в Україні з огляду на неминучий напад Німеччини на СРСР, без сумніву, слід розглядати як вияв гострого суперництва: кому стояти біля керма в майбутній Українській державі — ветеранам національно-визвольного руху чи вискочкам із "молодої Генерації".

Запекла боротьба між ОУН(б) та ОУН(м), що розтягнулася на десятки років, не була достатнім чином умотивована. Адже розходжен­ня мали суто тактичний характер (ідеологія, курс на підтримку Німеч­чини, як і головна мета — незалежність України — були спільними), їхні наслідки перешкодили об'єднанню всіх сил національно-визволь­ного руху на західноукраїнських землях і, відтак, сприяли закабалению України чужоземцями. Але проводирі ОУН не дуже замислювалися над наслідками розколу. їх, схоже, більше захоплювала кон'юнктурна перспектива реалізувати з допомогою Німеччини ідею української самостійності.

Курс цей не був випадковим. Із приходом партії Гітлера до влади вожді ОУН стали приглядатися до цієї країни як до єдиного дійового союзника в боротьбі за досягнення поставленої мети. Зарубіжний історик ОУН Мирослав Прокіп пише з цього приводу: "Поскільки у післяверсальській Європі єдиною ревізіоністичною силою, яка могла почати війну і змінити існуючий тоді міжнародний лад, була Німеччи­на, то тодішні українські політичні кола, зокрема Організація україн­ських націоналістів (ОУН), орієнтувалася на Німеччину і шукала співпраці з німецькими урядовими чинниками".

Стратегічний задум оунівських провідників полягав у тому, щоб, згідно з тезою теоретика українського націоналізму Д.Донцова, Україна визволилася від більшовиків "в тіні німецького походу на схід". Свій намір — переграти німців і їхніми ж руками "жар загортати", тобто, здійснити на визволеній від "совітів" Україні національну революцію — оунівські проводирі приховували від старших партнерів. Як бачимо, керманичі ОУН всерйоз вирішили ошукати пройди­світів із міжнародною репутацією, якими були нацистські ватажки. У народі в таких випадках говорять: "Дай Боже нашому теляті вовка з'їсти".

В свою чергу, гітлерівська верхівка, ухваливши рішення про напад на СРСР, звернула увагу на українські громади в еміграції на тери­торіях Польщі та Німеччини, що об'єднували до 50 тис. чоловік. Експлуатуючи їхнє прагнення до створення самостійної держави, наци­сти вирішили використати українських націоналістів у завоюванні "східного простору" й у боротьбі проти комунізму.

Впадає, одначе, в око одна обставина. Нацистську верхівку, добре відому в світі великомасштабними злочинними планами, брутальними та підступними засобами їх реалізації, керівництво обох частин ОУН сприймало як партнерів, котрим можна довіряти під час полагодження "суто особистих справ" — створення незалежної великої держави. Проводирі західноукраїнського національно-визвольного руху наче не помічали того, що нацистська верхівка не приховує загарбницьких намірів щодо України, акцентуючи на її особливій ролі в досягненні Німеччиною кінцевої мети гітлерівської партії — світового панування.

Цей парадокс важко пояснити з наукових позицій. Якщо ж спробу­вати це зробити, керуючись здоровим глуздом, то тут, очевидно, мала місце явна переоцінка керівниками ОУН власних сил і можливостей у великій політичній грі з нацистськими лідерами. Очевидною є також нездатність відрізнити кайзерівських толерантних німців, які, щоб нашкодити інтересам Росії, свого часу підтримали українську держав­ність, від ватажків третього рейху, котрим навіть у голови не западали подібні ідеї. Усе це, певна річ, не свідчить на користь оунівських проводирів як зрілих політиків.

У цілому ж союз "ОУН-наці", як уявляється, відповідав практиці, що склалася на міжнародній арені в другій половині 30-х pp. Адже з Гітлером і рейхом, який щодень набирав сили, прагнули порозумітися уряди багатьох країн Європи. З цього погляду, очевидно, немає право­вих підстав тлумачити як колаборацію зговір оунівських провідників із нацистськими проводирями. Адже оунівські функціонери, переваж­но емігранти, не мали радянського громадянства, часто навіть були кадровими працівниками німецьких установ, до всього, вони складали присягу на вірну службу рейху, а не радянській владі. А питання, чи зраджували вони свій народ, ідучи заради власних ідеалів на союз із нацистами, однаковою мірою стосується й Сталіна з Молотовим, які уклали сумнозвісний пакт із Гітлером й діяли при цьому відповідно до зовнішньополітичного курсу своєї партії.

Економічна війна третього рейху проти України

ГЕРІНГ: "УКРАЇНСЬКІ БАГАТСТВА ГРАБУВАТИ ЕФЕКТИВНО!"

Ворог відступав. Воїни Червоної армії визволяли українську землю. Перед їхніми очима поставали апокаліптичні картини незліченних ровів, що були завалені трупами людей, замордованих фашистськими бузувірами. Приголомшливими були "краєвиди" неозорих руїн міст, селищ і сіл, заводів, фабрик, шахт, електростанцій, спалених колгосп­них та радгоспних будівель, землянок та окопів, у яких тулилися тисячі знедолених людей.

Тепер уже важко визначити напевно, що саме було зруйновано в 1941 p., під час відступу радянських військ, коли Сталін видав дире­ктиву: все, що не може бути вивезене, мусить бути "безумовно знище­не", а що в 1943 р. — нацистами. Ясно одно: якби не гітлерівська агресія, український народ не втратив би того, в створення чого вклав неймовірні зусилля та кошти, чим пишався і на що покладав великі надії. Саме в цих втратах вбачається першопричина соціально-еко­номічних негараздів українського народу в 40-І-50-І pp.

Кожен із учасників "східного походу" мав намір за рахунок українського та інших поневолених народів задовольнити свої хижацькі потреби й інтереси. Але якщо фашистська верхівка, прагнучи до світо­вого панування, мала на меті поряд із особистим збагаченням значно посилити німецьку військову могутність, використавши український метал, вугілля, продовольство, то рядові виконавці небувалої за мас­штабами грабіжницької війни — офіцери, чиновники, солдати — роз­раховували на хліб і сало, м'ясо і мед, хутро і килими... Одно слово, у злочинну і криваву авантюру так чи інакше були втягнуті всі, хто брав' участь у нападі на СРСР. Найбільш відверто це визнав міністр пропа­ганди нацистського уряду, відомий своїм цинізмом Иозеф Геббельс: "Ми хочемо війною змінити життєвий стандарт нашого народу, хочемо, щоб німецький народ вкусив коли-небудь, нарешті, ласий шмат зі столу всесвіту" [ЦДАРФ, ф.7445, оп.2. спр.107, арк.180].

Початкові економічні цілі фашистських колонізаторів на окупова­них територіях зводилися до того, що після деіндустріалізації великих промислових центрів шляхом вивезення до Німеччини найціннішого устаткування тут буде зосереджено лише видобуток сировини (допус­калося також виробництво напівфабрикатів). Ключові позиції проми­слового виробництва нацистські правителі мали намір зосередити в Західній Європі, насамперед у Німеччині. Отже, економічний профіль окупованих Територій СРСР передбачав різке переважання сільського господарства й видобувної промисловості. Особливо це сто­сувалося української економіки, яка мала значно більше економічних ресурсів, ніж усі інші окуповані райони СРСР та була найціннішою перлиною в намисті захоплених Гітлером володінь.

Однак після провалу "бліцкригу" першочергові плани використан­ня продуктивних сил України окупанти дещо змінили. Стали вживати­ся заходи щодо відновлення окремих підприємств і цехів не тільки видобувної, а й важкої та машинобудівної галузей. Звичайно, лише настільки, наскільки це було потрібно для забезпечення невідкладних запитів німецької армії на східному фронті. Після окупації України в ній з'явилися цілі полчища господарських чиновників, які були, по суті, агентурою німецького монополістичного капіталу. Військово-еко­номічний апарат очолювали спеціально створені "управління економіки та озброєння головного штабу збройних сил", а також "Економічний штаб "Ост". Вони підпорядковувалися безпосередньо Герману Герінгу, який виконував роль економічного диктатора на окупованих територіях. Економічні відділи та групи, що йому підлягали, функціонували при штабах армій. У їхньому віданні перебували підрозділи економічної розвідки, а також технічні батальйони, до завдань яких входило нала­годжувати роботу тих підприємств, продукція котрих мала першочерго­ве значення для армії.

З переміщенням лінії фронту на схід економічна експлуатація тило­вих окупованих районів переходила у відання так званих господарських інспекцій. Вони діяли при кожній групі армій та опікувалися певним економічним районом чи якоюсь галуззю господарства. Слід додати, що воєнно-економічний апарат комплектувався з досвідчених чинов­ників інтендантської служби, багато з яких "освоювали" Україну ще в 1918 р. Діяльність цих служб і органів спрямовувалася й контролюва­лася китами" німецьких промислових монополій — Круппом, Стінне-сом, Тіссеном, Фліком та іншими, що вже само по собі свідчило про серйозність намірів щодо української економіки. Але це не були наміри, так би мовити, творчі. Скоріще навпаки: дедалі більшого впливу набу­вала стратегічна лінія уповноваженого з питань чотирирічного плану Герінга, яка передбачала нестримне хижацьке пограбування та експлу­атацію української економіки.

"Економічний штаб "Ост", очолюваний статс-секретарем Керне­ром, підлягав Герінгу, а отже, керувався настановою свого шефа: 'Грабувати все, і грабувати ефективно". На базі програми цього штабу, так званої зеленої папки Герінга, розробленої ще до війни, виникали різні акціонерні товариства та компанії, загальна кількість яках набли­жалася до 50. Це були, по суті, фіктивні утворення, бо мали незначний капітал. У Німеччині вони не проіснували б жодного дня. А от на окупованій території, підтримувані багнетами, наділені безмежними правами та можливостями, ці "компанії" систематично й планомірно руйнували українську економіку.

Говорити всерйоз про налагодження виробництва в умовах оку­паційного режиму не доводиться. Є дані про відновлення роботи тільки 250 підприємств, а якщо точніше, то лише окремих цехів та вироб­ництв. А виготовляли вони... похідні печі, колеса для обозних возів тощо. Так само незначні результати мала й видобувна промисловість. На Донбасі та в Придніпров'ї окупанти виробили 1 млн. 005 тис. т чавуну й сталі, видобули 380 тис. т залізної руди. У Прикарпатті — 600 тис. т нафти... Це, звичайно, мізер, бо лише на початку окупації німцям дісталося набагато більше: до 2 млн. т уже видобутого вугілля, 70 тис. т марганцевого концентрату тощо. Вигідніше було завозити вугілля з Руру (так і робили), ніж добувати його в штучно паралізо­ваній вугільній промисловості Донбасу.

УКРАЇНА -ЖИТНИЦЯ "НОВОЇ ЄВРОПИ"

Набагато більше уваги, ніж промисловості, фашистські господарни­ки приділяли сільському господарству України. Ось де вони могли вия­вити свої "здібності"! Уже на перших порах окупації (до вересня 1941 р.) зі східного фронту від солдатів та офіцерів у різні міста Німеччини надійшло 11 млн. 600 тис. продовольчих посилок. Зрозуміло, що запов­нювалися ці посилки продуктами, награбованими в українських селян.

І тут не обійшлося без німецької ґрунтовності. Для планомірного та організованого пограбування сільського господарства знову ж таки створюється мережа акціонерних товариств і їхніх філій. Шляхом видачі фіктивних "розписок" і "зобов'язань", використовуючи грубу силу, вони здійснювали неймовірне розбазарювання майна колгоспів і радгоспів, перейменованих у громадські та общинні господарства й збережених окупантами як найзручніша форма експлуатації селян. А з липня 1942 р. до "липових" розписок долучилися ' паперові" так звані українські карбованці, що їх у необмежених обсягах тиражував спеціально заснований у Ровно "Центральний емісійний банк України". Наводнивши нічим не забезпеченими банкнотами окуповану тери­торію, нацисти вже одним цим викликали при паралізованій промисло­вості галопуючу інфляцію та зубожіння населення.

Однак переважали, певна річ, примусові, силові засоби пограбуван­ня. Вже з багатющого урожаю 1941 p., якого у зв'язку з воєнними діями зібрано було всього 60-70%, для потреб німецької армії окупан­ти забрали 1 млн. т. Крім того, зі складів міст і промислових підпри­ємств України як "трофеї" було забрано 488 млн. пудів зерна, борош­на, крупи, 10 млн. пудів цукру та кондвиробів, 43 тис. т жирів тощо. І цю величезну масу продовольства або вивозили до Німеччини, або тут же розкрадали окупаційні чиновники та військовослужбовці.

Максимально було пограбовано і врожай 1942 р. Щоб забезпечи­ти його збирання без втрат, німецькі господарники завезли в Україну тисячі сівалок, 100 тис. плугів та культиваторів, 1 млн. серпів і т.ін. Кількість відібраного в селян хліба з цього врожаю також становила 1 млн. т. 6 липня 1942 p., коли тритисячний (!) ешелон із продовольст­вом перетнув кордон України та Німеччини, Герінг заявив: "Схід уже сьогодні врятував Німеччину". Так, Німеччину було "врятовано" (менш ніж на два роки), але за рахунок українського села, де спостерігалися цілковитий занепад продуктивних сил, скорочення посівних площ, занедбаність ланів, скорочення поголів'я худоби, катастрофічний брак робочих рук.

Документи зі щойно відкритих для користування архівних фондів вносять досить суттєві корективи в сучасні уявлення про стан україн­ського села в умовах німецької окупації. Вони дають підстави одно­значно твердити: село та його мешканці за таких умов довго проіснува­ти не могли. Головне командування вермахту визнавало: "У заготовках продовольства, які ми робимо, ми не зупиняємося навіть перед тим, щоб забрати в селянина останнє, прирікаючи його на голод і злидні" [ЦДАВОУ, ф.КМФ-8, оп.1, спр.38, арк.82].

Та не скрізь в Україні таким уже безнадійним було становище села і селянства. Склалося так, що у прифронтових районах (східні області), де господарювала військова адміністрація, визиск був меншим, оскільки залежав від поточних потреб армії. Дещо залишалося й селян­ству. У Ворошиловградській області окупанти оголосили, що натура­льні та грошові податки будуть меншими, ніж у рейсхкомісаріаті, й вилучатиме продукти харчування не безпосередньо військова влада, а через старост і поліцаїв, що давало можливість і в селі залишити певну частину продовольства. Селянам, які працювали на польових роботах, видавали по 10-16 кг борошна на місяць, чого не робилося в інших окупованих районах.

Більш поміркованою була тут і податкова політика. Присадибні ділянки від податків звільнялися, тоді як з кожного колгоспного двору стягували замість грошового натуральний податок: 50-60 кг картоплі, 20 шт. яєць, 700 л молока за рік. Населенню заборонили забій худоби та птиці. Щоправда, згодом у деяких селах коменданти дозволили різа­ти свиней на таких засадах: четверо господарів мусили здати три свині німцям і тільки після того їм дозволялося зарізати одну свиню на чотирьох. Селянство окремих східних районів за таких умов почувало­ся краще, ніж за радянської влади, і тому не дуже й вітало її повернен­ня, що відразу завважили органи держбезпеки. У спецповідомленні на ім'я М.Хрущова заступник наркома внутрішніх справ України С.Савченко 20 січня 1943 р.Гзразу ж після повернення радянських військ в Україну!) повідомляв: Через таку політику окупантів частина сільського населення лояльно ставилася до них і в окремих випадках недоброзичливо зустріла прихід Червоної Армії" [ЦДАГОУ, ф.1, оп.23, спр.685, арк.10-11]. Але, і на цьому слід наголосити, в інших регіонах становище було зовсім іншим.

УКРАЇНА — ЗОНА "ВИПАЛЕНОЇ ЗЕМЛІ"

Особливо великих збитків Україні завдали нацисти в період вигнан­ня їх Червоною армією. 16 вересня 1943 р. в Ровно, тимчасовій "сто­лиці України, де зосереджувалися служби рейхскомісара Коха, відбу­лася спільна нарада командування оперативного тилового району "Південь" та керівництва рейхскомісаріату. Заступник Коха Даргель ознайомив присутніх з останньою директивою Гітлера: під час відступу слід вибрати" з України все, що тільки можна. І застосувати при цьо­му не м'які, а переважно жорсткі методи".

Від німецьких здирників не відставали й їхні румунські та угорські спільники, які в південних районах поспіхом завантажували у вагони все, що потрапляло під руку, включно з рейками трамвайних ліній, дверними ручками та ін. Начальник оперативного тилового району "Південь" із роздратуванням писав про "подільників": "Вони букваль­но висмоктують усе з України й тягнуть все, що погано лежить" [ЦДАВОУ ф.КМФ-8, оп.2, спр.150, арк.66]. Щоправда, автор цих рядків забув згадати, чий приклад наслідували "союзнички".

Та на відміну од румунських мародерів німці й тут виявили свою ор­ганізованість, що межувала з педантизмом. Терміново були розроблені всілякі інструкції, в яких детально вказувалося, що підлягає вивезенню, а що має бути знищено на місці. Для вивезення награбованого лише на київських підприємствах і установах окупантам потрібно було 495 еше­лонів по 50 вагонів кожний. Для "евакуації" промисловості Маріуполя необхідно було понад 3 тис. вагонів, 150 із них — для унікального устаткування "Азовсталі".

Все, що з якихось причин не вдавалося вивезти, підлягало знищенню. Відступаючи під ударами Червоної армії, фашисти замислили жахливе: перетворити українську землю в "зону пустелі" (термін введено в обіг Гіммлером). У директиві рейхсфюрера СС, виданій у вересні 1943 p., говорилося: "Треба зробити все, щоб після відступу з України там не залишалося жодної людини, жодної голови худоби, жодного грама зерна, жодного метра залізничного полотна, щоб не вцілів жоден будинок, не збереглася жодна шахта, і не було жодного неотруєного колодязя. Про­тивнику мусить залишитися тотально спалена й розорена країна".

Для цього створювалися спеціальні команди "факельників" та підривників, які перед відступом висаджували в повітря підприємства, ілі квартали міст, затоплювали шахти, копальні, спалювали села, якщо ці злочинні дії не поширювалися на всю територію України (найбільше від них постраждали промислові центри Донбасу, Кри­воріжжя, а також окремі міста), то лише тому, що рішуче й активно діяла Червона армія.

Особлива увага приділялася переміщенню до рейху української "продовольчої комори' — харчових запасів села. Грабіжники не обме­жилися виведенням з України 7,6 млн. голів великої рогатої худоби, 3,3 млн. коней, 9,4 млн. свиней, 7,3 млн. овець і кіз, вивезенням 60 млн. штук свійської птиці, багатьох мільйонів тонн сільськогосподарських продуктів. "Прихопили" також, викопавши в українських садах, 1 млн. фруктових дерев. Та й самою землею (чорноземом) не гребували, завантажуючи нею цілі ешелони. Коли згадуваний уже генерал-комісар Магуніа в своєму звіті про діяльність окупаційної влади в Україні назвав надзвичайними "господарські успіхи німецької адміністрації", то мав він на увазі саме те, що німці взяли з України стільки продоволь­ства", скільки змогли з'їсти, вивезти, знищити.

"ГОЛОДНІ ЗВІРСТВА' -МОР ПО-НАЦИСТСЬКОМУ

Безправ'я в абсолютній формі, в яке було поставлено український народ в умовах окупації, посилювалося продовольчою політикою властей, що серед людності дістала назву "голодні звірства". Голод, який лютував серед населення, особливо в містах, був, безумовно, штучним. "Ми не беремо на себе жодного зобов'язання стосовно того, щоб годувати народ з цих областей достатку — ця теза пронизує всі окупаційні документи щодо життя та побуту міського населення. Награбовані продукти німці розподіляли таким чином: по-перше, вермахт і, по-друге, населення Німеччини. Населення ж міст України

3 цього розподілу випадало. Більше того, вдавалися до реквізиції
жалюгідних запасів міського населення.

Продовольча обстановка у великих містах загострилася вже восени 1941р. "Доводиться дивуватися, з якою байдужістю продовжують чинитися труднощі з постачанням населення продовольством, — гово­рилось у звіті відділу військової адміністрації групи армій "Південь" за вересень того року. — Продовольче постачання у великих містах надзвичайно критичним... особливо гостро стоїть питання в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Полтаві..."

Ось деякі дані, взяті зі звітів окупаційних властей. У Києві, най­більш населеному з міст, захоплених фашистами, протягом перших 3-4 місяців населенню не було видано жодного грама продовольства.
Згодом, коли окупаційна влада оголосила про отоварювання хлібних карток, на одного їдця в жовтні-грудні 1941 р. припало 1,6 кг хліба, тобто, 53 г на день, у січні-лютому 1942 — 73 г, у березні-липні 1942 — 93 г, у серпні 1942 — 200 г. Крім того, працюючі додатково отримували 2 кг хліба в місяць. Хоч окупанти визначили рівень калорійності у 850 калорій, у Києві він становив... 500.

Київ, звичайно, не був сумним винятком. Ось, наприклад, норма продовольчих карток у промислових центрах Донбасу:

на тиждень, г на день, г
Хліб на:

працюючого........................................................ 1800 260

утриманця..................... 1200 170

Масло на:

працюючого........................................................ 50 7

утриманця..................... 30 4

М'ясо на:

працюючого........................................................ 70 10

утриманця..................... 40 6

Овочі на:

працюючого........................................................ 2500 350

утриманця..................... 2300 310

Крупа на:

працюючого........................................................ 150 21

утриманця..................... 100 14

Масові голодування, посилені холодами в містах України, стали ре­альністю вже на рубежі 1941-1942 pp. Одним із інструментів голодомо­ру було масове безробіття. Відомі дані, згідно з якими в липні 1942 р. працювало в інтересах Німеччини близько 500 тис. чоловік, тобто, менш як 2% тодішнього населення. Середня зарплата становила 500-600 крб. за місяць, а ціни на базарах були приблизно такі (в 1942 p.): 1 кг сала — 6000 крб., 1 кг масла — 5000 крб., склянка солі — 250 крб. тощо.

Особливо жорстоким був голод у Харкові. З 15 грудня 1941 по 1 липня 1942 р. тут померло 15,6 тис. чоловік, з них від голоду — 9,3 тис. Найбільша смертність припала на лютий, квітень, травень 1942 р. — відповідно 1283, 2101, 2237 чоловік. Середній коефіцієнт смертності становив 31,5; у деякі дні в місті помирало до 500 чоловік.

Про становище в самому Харкові та на Харківщині командувач військ оперативного тилового району групи армій "Південь" писав: "Як і раніше, зберігається дуже тяжке становище з постачанням цивільного населення дровами для опалення... Існує величезна невідповідність між заробітною платою й цінами на продукти харчу-ванння. Це веде до того, що місцеве населення змушене продавати все своє майно, щоб вижити. Господарська інспекція повідомляла, що вона зовсім не може забезпечити продуктами харчування... безробітне насе­лення. Інші категорії місцевого населення також не можуть прожити за рахунок продуктів харчування, що йому видаються" [ЦДАВОУ, ф.КМФ-8, оп.2, спр.196, арк.44-45]. Наголосимо: з вересня 1943 р. директивою Е.Коха у зв'язку з відступом німецьких військ припинило­ся взагалі будь-яке продовольче постачання населення.

Щоб врятуватися від голоду, люди вдавалися до крайніх заходів: вживали різного роду фальсифіковані продукти, сурогати, тобто неїстівні речі. Наслідок — жахливий. Лише за один день у Полтаві від вживання блекотного масла (авіаційне мастило) померло понад 20 чо­ловік. Головною причиною масової смертності населення була елемен­тарна дистрофія, зумовлена голодом. У пресі, що видавалася під час окупації, раз-у-раз можна було зустріти інформацію про факти людо­жерства на базі масового голодомору. Нині багато вже відомо про голод в Україні в 1921, 1932-1933 pp., а також у 1947 р. Та, на жаль, майже нічого громадськості не відомо про штучний голодомор на оку­пованій фашистами території, особливо в містах, як прямий наслідок антиукраїнської, расистської злочинної політики.

Рятуючись від загибелі, міські жителі змушені були продавати, міняти на продукти харчування цінні речі, передусім одяг. Дістали ши­роке розповсюдження так звані "мінки", тобто, ходіння городян у села для обміну речей на продукти. "На дорогах, що вели до сіл, можна

було зустріти робітників, лікарів, інженерів, чоловіків та жінок. Іноді йшли в 3-4 шеренги. Усі йшли на село_Ісвезли речі на обмін. І часто на дорогах доводилося бачити померлих. Йшли жінки з дітьми на руках, везли дітей у тачках..." — так описував очевидець "паломництво" городян по хліб [ЦДАГОУ, ф.1, оп.23, спр.454, арк.21].

Голодні муки населення посилювалися смертоносними хворобами: черевним та висипним тифом, дизентерією, туберкульозом, які завжди супроводжують війну та злидні. У 1942 р. захворюваність висипним тифом проти довоєнного часу зросла в 75 разів, черевним — у 12, диф­теритом — у 18. Поширенню цих хвороб сприяло цілковите розорення окупантами мережі медичного обслуговування, закриття громадських лазень, брак медикаментів, мила тощо.

СОЦІАЛЬНИЙ ЗАШМОРГ РЕЙХУ ДЛЯ УКРАЇНИ

Небувалого занепаду зазнали колись привабливі, мальовничі укра­їнські міста, містечка й села. Міське господарство, комунальний транс­порт, в які перестали вкладати кошти, вийшли з ладу. Харківська газе­та в 1942 р. так описала стан міста: "На магістралях Харкова зависа­ють обірвані телефонні дроти... На міських трамвайних лініях стоять нерухомі, пошкоджені вагони... Те, що залишилося з міського господар­ства, не тільки не зберігається, а й далі руйнується. Немає харчу, холод­но у приміщеннях, в них тільки порожні водогінні труби" [ЦДАГОУ, ф.1, оп.23, спр.685, арк.130].

Крім "голодних і холодних звірств", епідемій, соціальне становище населення ускладнювалося стихійно відновлюваним "диким" капіталіз­мом з притаманними йому соціально-економічними видатками. Те, що враз навалилося на населення, можна порівняти лише з катастрофічним стихійним лихом. І річ була вже не тільки в негараздах, пов язаних з війною. Мільйони людей стали нікому непотрібними, ніхто не збирався взяти на себе відповідальність за їхню долю. Колишній обер-бургомістр Харкова професор О.Семененко згадував: "Все населення перетвори­лося на безробітних. Робітники й інженери без фабрик, учні й учителі без шкіл, студенти й професори без університетів. Хворі без поліклінік, пенсіонери без пенсій. Ті заощадження, що їх трудящі мали примусово вкладати в державні позики... перестали існувати" [О.Семененко. Харків, Харків... Спогади. — Харків, 1992, с.212].

Німецька влада допускала існування в містах приватновласницьких структур — дрібних крамничок, артілей, кафе, ресторанів, різних

кустарних виробництв. їхніми власниками найчастіше ставали вчорашні спекулянти й кримінальні злочинці, тобто, ті, хто встиг "зловити рибку в каламутній воді", дістати в умовах зміни властей та порядків необхідні кошти для розгортання "діла". Внаслідок того, що промислово-вироб­ничу діяльність в Україні було фактично паралізовано, це "підпри­ємництво" звелося до організованої спекуляції, здирств. У 1942 р. в Харкові, місті з давніми підприємницькими традиціями, було здійсне­но приватизацію для вузького кола близьких до місцевої адміністрації людей. 14 лютого харківська газета "Нова Україна" повідомляла: "Слід відзначити, що частина зареєстрованих в міській управі артілей і това­риств, на жаль, не знайшла ще своєї господарської діяльності... Особ­ливо варто вказати, що харчові артілі працюють дуже погано. Свою діяльність вони обмежили відкриттям кафе і їдалень, встановивши в них спекулятивні, недоступні більшості ціни..."

За умов фашистської окупації міське населення катастрофічно ско­рочувалося. Через надзвичайно високу смертність, відплив жителів міст до сільської місцевості та інші причини на кінець окупації в Києві налічувалося всього 180 тис. жителів, тобто, в 5 разів менше, ніж до війни; в Полтаві — 90 тис. (до війни — 150 тис); у Дніпропетровсь­ку — 187 тис. (550 тис); у Вінниці — 85 тис. (96 тис.) тощо.

Картина бідувань народу буде неповною, коли не згадати про те, що в містах і селах набули нечуваного розмаху кримінальна злочинність, хабарництво, спекуляція. І що цікаво: багато німецьких вояків, які пода­вали себе "лицарями XX століття", хизувалися високим рівнем дис­ципліни, творили міфи про німецьку чемність та вихованість, Галантність щодо жіноцтва й т.ін., насправді виявилися розбещеними нечемами, гру­бими солдафонами, схильними до всіляких зловживань (хоча трапляли­ся серед них і порядні люди). Очевидці розповідали, що в німців можна було купити все — від "аусвайса" (перепустки) до зброї.

Відчуваючи цілковиту безкарність, арійці" зовсім розперезалися у "самозабезпеченні" за рахунок місцевого населення. Стимулюючи спекуляцію в небачених масштабах, вони сприяли розростанню "чорно­го ринку", що виник в Україні з їхньою появою. А самі вихвалялися в листах у рейх "комерційними успіхами": "Україна — товчок рейху". "Ук раїна — рай для спекулянтів", "в Україні гроші валяються на вули­цях', "корупція з України затоплює рейх". І навіть таке: "Те, чим раніше займалися євреї, ще досконаліше успадковано німцями".

Вже на самому початку окупації нацистські розбишаки сповна показали свою сутність. Харків'янка Є.Щербина свідчила: "Коли німецькі солдати йшли вулицями, то заходили до будинків і вимагали, щоб люди показували руки та шию. На руках шукали годинники, а у вухах сережки. В кожного німця можна було бачити на руках по дві-три пари годинників ' [ЦДАГОУГф.і, оп.70, спр.НО, арк.6]. Про те ж саме розповідала киянка М.Гурська: "Німці, увійшовши в місто, пере­дусім почали ходити по квартирах. Спокою не було ні вдень, ні вночі. Якщо щось подобалося, враз забирали... Якщо на громадянинові або громадянці, які проходили вулицею, було пальто, то забирали пальто, а якщо подобався один тільки комір, то зривали з пальта комір" [Там само, ф.і, оп.9а, спр.17, арк.139]. А ось іще свідчення. Харків'янин І.Богданов згадав про перше знайомство з німцями. "Чотири чоловіки заходять, питають зброю. Друге запитання — "Юде?" Дружина пере­дбачливо позичила в сусідів ікону, на буфет її поставила. Всі шукали хрестики для дітей, бо це єдине рятувало. Нарешті, ця компанія пішла. Зразу ж виявили зникнення срібного годинника, двох кусків мила, манікюрних ножиць..." [Там само, оп.70, спр.НО, арк.16].

Війна Німеччини проти Радянського Союзу в певному розумінні була війною за Україну, її багатющі економічні ресурси, що дозволяли рейхові вести війну "будь-якої тривалості". З огляду на перемоги на фронтах, які здавалися вирішальними, Німеччина, її представники в окупованій Україні провадили політику "горе переможеним", ставля­чись до економіки, населення як до військового трофею, тобто, як до здобичі, що її можна безконтрольно та безкарно грабувати й експлуа­тувати. Невичерпна сировинно-продовольча "українська комора", до якої присмокталися нацистські розбишаки, була їм настільки до вподоби, що вони не могли натішитися: "Німеччина й Україна чудово доповнюють одна одну".

Як Україна "доповнювала" Німеччину — вже ясно. А от як Німеч­чина Україну: з ладу виведено й пограбовано понад 16 тис. підприємств, на яких працювали 2,3 млн. робітників та службовців, залізниці, електростанції... Супутником цього супертотального погра­бування був дикунський "печерний капіталізм", соціальне безправ я для населення. У тих, хто це пережив, воно назавжди залишило відразу до принад бур­жуазного ладу.

§7. Нацизм і українська культура КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА: МОРАЛЬНА ДЕГРАДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Політика нацистів щодо культури та інтелігенції українського народу довоєнної пори ними спеціально не розглядалася й не входила до комп­лексу майбутніх окупаційних заходів. Це пояснюється тим, що стратегіч­ні інтереси Німеччини на Сході передбачали лише одну форму взаємо­відносин з Україною — цілковите поглинення її Великонімецькою імпе­рією та експлуатацію її територій на засадах колонії. Що ж до морально­го стану населення, то тут нацистські окупаційні органи керувалися расо­вою теорією, людиноненависницькими замірами щодо слов'янства, зок­рема українців. У розмові з публіцистом Г.Раушнінгом Гітлер наголошу­вав, що східні слов яни становлять "величезну небезпеку для білої нордич-ної раси" і що одне з основних завдань полягає у відверненні їхнього роз­витку [Раушнинг Г. Говорит Гитлер. Зверь из бездны. — М., 1939, с.43].

Інтелектуальна деградація, духовне вихолощення українського насе­лення, нічим не закамуфльований вандалізм щодо його культурних цін­ностей — такою була повсякденна практика окупантів. Про це свідчать стенограми вкрай цинічних висловлювань Гітлера у вузькому колі одно­думців. Ось одна з таких відвертостей. У липні 1942 р. фюрер говорив: "Нехай у них будуть школи, і якщо вони захочуть у них ходити, то нехай платять за це. Але максимум, чого їх слід навчати, — це розрізняти шля­хові знаки. Уроки географії повинні зводитися до того, щоб примусити їх запам'ятати: столиця рейху — Берлін і кожен з них хоч раз у житті му­сить там побувати. Окрім того, цілком достатньо буде навчити тубільців, наприклад, українців, трохи читати і писати по-німецькому, а такі пред­мети, як арифметика тощо, в цих школах зовсім ні до чого" [Пикер Г. За­стольные разговоры Гитлера. — Смоленск, 1993, с.453]. В іншій роз­мові він висловився ще "крутіше": "Найкраще навчити б їх лише мови жестів... А розумової роботи їх учити не слід" [Откровения и признання. Нацистская верхушка о войне "третьего рейха" против СССР. Секрет­ные речи. Дневники. Воспоминания. — М., 1996, с.128].

На місцях ці настанови ревно реалізували урядовці місцевої окупа­ційної адміністрації, керовані Міністерством східних окупованих облас­тей, чиновники рейхскомісаріату "Україна", дистрикту "Галичина", ко­мендатур прифронтових областей. їх надихав один із найбільших укра­їнофобів рейхскомісар Еріх Кох. Це за його вказівкою шеф відділу про­паганди рехскомісаріату Папенброк організовував усілякі утиски духов­ного розвитку українського народу, посилаючись на його неповноцінне расове походження". А командувач окупаційних військ в Україні, гене­рал Кітцінгер, наголошуючи в спеціальному таємному циркулярі від 18 липня 1942 р. на тому, що українець завжди був і є чужим для німців, попереджав: "Кожний простий, довірливий вияв інтересу до українців та їхнього культурного існування йде на шкоду тим історичним рисам, яким Німеччина завдячує своєю могутністю й величчю, ослаблює їх" [ЦДАВОУ, ф.КМФ-8, оп.2, спр.П, арк.И].

Тимчасом погляди практиків на українське населення та його куль­турні запити нерідко розбігалися з постулатами теоретиків. У "Доповіді про моральний стан та зведення узагальненого досвіду", підготовленій у червні 1942 р. відділом оберквартирмейстера штабу 1-ї танкової армії та переданій до комендатури 531-ого армійського тилового району, подано екскурс у стан культурного розвитку українського народу за роки радянської влади. У розділах огляду під назвами "Об'єктивні при­кметні риси української народності", "Поняття "українська держава" та "Національна керівна верства", знаходимо цікаві міркування. Кон­статується, наприклад, що зі "спустошенням української національної свідомості" більшовикам аж ніяк не вдалося "викорінити існування народу". Більше того, те, що залишилося від голодних і сповнених переслідувань років, "загартувалося у боротьбі й залишилося цілим у своїй зачатковій силі" [ЦДАВОУ, ф.КМФ-8, оп.2, спр.337, арк.45]. Підтвердження цій тезі бачиться в тому, що українська мова, попри різні небажані впливи, "залишилася бездоганною". А оскільки "ради на противагу царям допускали українські школи всіх ступенів, вийшов навіть парадокс: українська мова тут тепер є поширеною більше й звучить чистіше, ніж до світової війни"(першої — авт.). Особливо, як вважають автори огляду, це стосується "літератури і мистецтва". "Український театр був випещений у радянський час, а в царський — заборонений". У радянські роки в Києві, відзначається далі в огляді, "було створено справжній культ українського поета Шевченка (два музеї Шевченка, пам'ятник Шевченка, бульвар Шевченка тощо)".

Оригінальним є тлумачення долі української народної пісні за ра­дянської влади. Автор огляду слушно зауважував, що хоча й зникали визивно бойові та козацькі пісні, які надто легко могли бути витлумачені Отже, культура ставала перешкодою на шляху реалізації зловісних замірів окупантів щодо України. І тут ціллю №1 ставав носій вищих культурних надбань — інтелігенція.

ГЕНЕРАЛ ГАЛЬДЕР: "ІНТЕЛІГЕНЦІЯ МАЄ БУТИ ЗНИЩЕНА'

За всієї неоднорідності суджень окупаційних інстанцій щодо українського народу та його інтелектуальних здобутків ясно було одно: німці зовсім не збираються всерйоз перейматися інтелектуальними запи­тами населення, зокрема місцевої інтелігенції. Навіть зовнішній вигляд представників останньої нацисти змальовують упереджено і з неприхо­ваною ворожістю. У зведенні 513-ї комендатури тилового району 'Пів­день" (Харківщина) читаємо: "Ця інтелігенція принципово не схожа на західноєвропейську. Крім того, що вона суто зовнішньо мало від­різняється од пролетарів, не носить стоячих комірців, рідко голиться, також і хід розвитку та її становище в народі складаються по-іншому, ніж у нас. Український інтелігент Радянського Союзу — це не "універ­сально" чи класично освічений інтелектуал Європи, а ремісник високої спеціалізації... Ця "інтелігенція"... є невибагливою та непоказною і по­чуває себе робочою частиною своєї нації й т.ін." "Серед приблизно 150 професорів університетів та академіків (серед них учені з іменем), — уїдливо пише автор огляду, — з котрими мені довелося мати справу по службі, не було жодного, вихідний костюм якого виглядав би краще, ніж робочий одяг німецького робітника" [ЦДАВОУ, ф.КМФ-8, оп.2, спр.337, арк.39,46-47].

Українська інтелігенція, саме існування котрої як духовної еліти, проводиря народу суперечило колонізаторським планам нацистів, була об'єктом гітлерівського геноциду щодо українського народу. Інтеліген­ти, які в умовах сталінського тоталітаризму були першими жертвами органів держбезпеки, сотнями гинули в тюремних камерах і дворах, у дем'янових лазах та биківнях, тепер, за німецького окупаційного режи­му та розгулу фашистських каральних служб, знов опинилися під ударом неймовірної сили. Рахунок замордованих інтелігентів ішов на десятки тисяч.

Першими жертвами нацистського геноциду в Україні, але вже гено­циду за політичною ознакою, стали представники "партійної інтеліген­ції", що сформувалася за радянської влади. Привабливість комуністич­них ідей, сприйнятих у спрощеному сталінському варіанті, робила багатьох інтелігентів-висуванців, вихідців із нижчих соціальних верств, кому радянська влада відкрила шлях до освіти й надбань культури, непримиренними ворогами фашистів та їхньої ідеології. Розуміючи це, німецькі окупанти розглядали вказаний прошарок як несумісний з "новим порядком" і такий, що підлягає негайному фізичному усуненню. Є підстави припускати, що більшість із закатованих українських ко­муністів та комсомольців була представниками "партійної інтелігенції". Щира віра в комуністичні ідеали, відданість радянській владі, автори­тет якої був у ті роки серед значної частини населення досить високим, були притаманні багатьом. Німці називали їх комуністичними фанати­ками. І справді, такі люди рідко відмовлялись од своїх переконань, навіть перед загрозою смерті.

Однак смерть від кулі не була єдиним засобом позбавитися "вер­хівки" суспільства — людей інтелектуальної праці. Окупанти прирек­ли українську інтелігенцію на вимирання й іншими безвідмовними засо­бами: через масове безробіття, побутову невлаштованість, голодомор. Менше пристосовані долати житейські злигодні, люди розумової праці нерідко не витримували випробувань, стаючи легкою здобиччю смерто­носних хвороб, безпросвітньої нужди, безправ'я. Описуючи трагічне становище інтелігенції в окупованому Харкові, директор будинку національної культури Гармаш свідчив: "На цій роботі я щодня бачив усі жахи голоду, а іноді й смерті. Приходили до їдальні по злиденну юшку, часто без хліба, молоді й старі, опухлі, тремтячі, знеможені — все це люди науки, мистецтва, зовсім непристосовані до будь-яких інших занять" [ЦДАГОУ, ф.1, оп.23, спр.548, арк.68]. Інтелігенти частіше, ніж інші верстви населення, гинули в умовах розрухи. Най­більше з цього погляду потерпіли такі великі культурні центри, як Київ і Харків. До всього, інтелігенти були першими жертвами грабіжництва німецької солдатні, оскільки вважалося, що в них "є що взяти".

Щоб урятувати від загибелі себе та сім'ї, адже працювати за спеціальністю не було жодної можливості, люди науки, мистецтва бра­лися за будь-яке ремесло, навіть примітивне, торгували на базарах власними "виробами" — сірниками, клеєм, ваксою, відрами, лопатами тощо. Інші, менш спритні, розпродували спочатку свої бібліотеки, потім одяг, міняли на продукти в селян буквально останнє, животіли, доходи­ли межі здичавіння.

Тягар матеріально-побутових злигоднів посилювався жорстоким ставленням, приниженням людської гідності з боку нацистських "над­людей. Гітлерівська вояччина, хизуючись "расовою перевагою" та намагаючись принизити, вразити місцеве населення, яке вона нарікла "тубільцями, об'єктом своїх знущань найчастіше обирала національну інтелігенцію. Документи, спогади містять багато свідчень того, якими витонченими методами бундючні німецькі завойовники принижували українську інтелігенцію, особливо професуру. У Львівському універси­теті зарплата професора була в 2,5 раза нижчою, ніж у друкарки-німкені. А ось як відбулося перше знайомство професорів цього універ­ситету з німецькими окупантами. Професор Турчин, керівник однієї з кафедр, побачивши шефа-німця, вклонився йому. Німець зупинився, покликав професора і спитав: "Чого ви мені вклонилися?" "Тому, що ви симпатичні, тому, що ви мій шеф". Німець відповів: "Це не так. Тому, що ви повинні кланятися мені, як репрезентантові німецької величі. І цього вчіть і своїх студентів" [ЦДАГОУ, ф.166, оп.2, спр.63, арк.З]. Згадуючи пережите в окупованому Харкові, старий професор Бржеч-ка розповідав: "Ми жили в темряві... Я почав забувати, хто я. Слово "раб" лягало і вставало разом зі мною. Бувало, несу з Журавлівки два відра води, а перед самою моєю квартирою мене зупиняє свистом німець і наказує занести воду йому. Я заношу, а потім, витерши сльозу, повертаюсь знову на Журавлівку" [ЦДАГОУ, ф.1, оп.70, спр.89, арк.139].

Слід зазначити, що аполітичні настрої володіли тоді переважною більшістю інтелігенції, котра обрала, як їй здавалося, єдино можливий шлях — пристосуванство. Додатковим фактором, що полегшував прийняття цього непростого з морального погляду рішення частиною інтелігенції, були образа на радянську владу, антипатія до неї. Дехто цинічно розраховував добре влаштуватися за "нового порядку". Части­ною інтелігенції, що була втягнута до окупаційних владних структур, рухало альтруїстичне бажання прислужитися співгромадянам у склад­ний час. Слід зауважити, що ці інтелігенти видавали бажане за дійсне. Протверезіння настало дуже швидко — від рожевих ілюзій лікувала мерзенна дійсність.

Розглядаючи політику окупаційних властей щодо української інтелігенції, слід враховувати, що тоді як ставлення до радянської інтелігенції було однозначним (найчіткіше його сформулював началь­ник генштабу вермахту Гальдер: "Створена Сталіним інтелігенція повинна бути знищена"), стосовно старої інтелігенції чіткої політичної позиції не було (мовляв, "рятування потопаючих — справа рук самих потопаючих'). Питання взаємин із національною інтелігенцією було непростим і залежало від ставлення фашистської окупаційної влади в цілому до "українського питання". На практиці це означало: або колабораціонізм, або камера гестапо.

СПРОБА ВІДНОВЛЕННЯ КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ

Страхітливі умови "нового порядку", покликаного задушити все живе на окупованій території, здавалося б, унеможливлювали будь-яку форму суспільного життя, а культурного — й поготів. І все ж у напів­мертвих містах, передусім найбільших центрах України, стали з являти­ся перші ознаки культурного пожвавлення. Вціліла інтелігенція робила несміливі, але настійливі спроби заявити про себе, якось згуртуватися, налагодити діяльність у галузі культури. Дехто плекав надії на те, що "культурна німецька нація" з розумінням поставиться до прагнень українських інтелектуалів і, відповідно, окупаційна влада піде їм назустріч.

Однак сподівання на те, що німці опікуватимуться духовними, як і взагалі будь-якими інтересами українців, виявилися марними. Щоправда, спочатку гітлерівці, нехтуючи культурними потребами місцевого населення, принаймні не заважали спробам місцевих інтелігентів задовольнити їх. Надалі ж ставлення окупантів до таких вимог ставало нетерпимим. Водночас німці всіляко підкреслювали свою незацікавленість у розвиткові української культури. Певну роль відігравало побоювання німецької влади, що наукові установи та закла­ди будуть використані місцевою інтелігенцією для створення "націо­нально-політичного інструменту". Зокрема, шеф наукових установ фон Франк'є скаржився, що Київський політехнічний інститут "перетво­рюється в розсадник націоналізму". Він же вжив заходів для заблоку-вання спроб відновити діяльність Академії наук, підкреслюючи, що її слід розглядати як "інститут державності очікуваної самостійної України».

Вкрай дезорганізоване суспільне життя, брак необхідних умов для роботи та й самого бажання працювати, звісно, не сприяли плідній діяльності цих установ. "Наша робота нагадує гру в ляльки", — так оцінювали деякі науковці ефективність своєї праці. У доповідній записці наркома держбезпеки України С.Савченка на ім'я секретаря ЦК КП(б)У Д.Коротченка про поведінку вчених в умовах окупації зазначалося: "За матеріалами, що у нас є, переважна більшість науко­во-технічної інтелігенції, залучена німцями для роботи в інститутах, науково-дослідної роботи не вела». Нацистська політика духовного закабаления українського наро­ду яскраво виявилася і в ставленні фашистів до здобуття освіти підро­стаючим поколінням на загарбаних територіях. Згідно зі спеціальною директивою рейхскомісара України Е.Коха та особливим розпорядженням військової адміністрації групи армій "Південь" ліквідовувалася система радянської народної освіти й натомість запроваджувалися чотирикласні українські школи. Навчання в них мало обмежуватися читанням, письмом, рахуванням, фізкультурою, різними іграми та руч­ною працею, але без використання будь-яких навчальних посібників. У директиві підкреслювалося, що підручники й навчальні матеріали повинні бути вилучені в школах і в населення внаслідок їхнього пропа­гандистського та комуністичного змісту.

Метою чотирикласних шкіл була підготовка робітників-ремісників, що значно звужувало шкільну мережу. Зокрема, в Києві працювало лише 40 "народних шкіл', які відвідували 6470 учнів (напередодні війни в місті діяло 157 шкіл з 96,6 тис. учнів); у Харкові — відповідно 24 і 11 тис. (до війни — 135 і 103,4 тис); у Полтаві — 2 і 150 (до вій­ни — 18 і 12 тис).

Як і наука та освіта, вкрай деформованим було літературно-мис­тецьке життя. Та й про яку художню творчість могла йти мова, коли над кожним митцем чи літератором тяжіла примара голодної смерті та злиднів, коли їхні побутові умови були зведені до печерного стану й аж ніяк не сприяли появі високих ідей та образів! Ініціатива згуртування творчих працівників на базі української національної ідеї виходила від "похідної групи" ОУН (з основному — від членів мельниківської фракції), що прибула до Києва разом із німецькими військами. Органі­заторські функції виконував поет і вчений О.Ольжич-Кандиба. Його осередок, до якого входила, зокрема, О.Теліга, створив у Києві спілки письменників, музикантів, лікарів, музейних працівників, інженерів. При редакції газети "Українське слово" було засновано видавництво з такою ж назвою, а також політичний клуб інтелігентів ім. гетьмана Павла Полуботка. Олена Теліга налагодила випуск нелегального жур­налу "Літаври". Крім того, певний час видавалися часописи "Розбудо­ва нації" та "Український вісник (редакція останнього перебувала в Берліні).

Чимало людей творчої праці, орієнтованих за роки радянської вла­ди на приховування своїх переконань, ідеологічне пристосуванство, схильних до меркантильної політизованості власної творчості, звично змінювали одного "замовника на другого. Творче животіння як, звісна річ, і побутове, було притаманне митцям, які жили за рахунок мізерних заробітків, одержуваних від реалізації їхніх праць. Певні джерела існу­вання, зокрема, мали художники, оскільки німецькі військовослуж­бовці попервах виявляли інтерес до українських пейзажів і зображень міських ландшафтів. Однак покупці картин швидко розчаровувалися, називаючи їх хіба що "товаром середньої якості". Молоді митці, привчені виконувати замовлення "на злобу дня, намагалися по-своєму використати кон'юнктуру. У газеті "Нове укра­їнське слово", наприклад, повідомлялося, що молодий художник М.Іванов "дуже вдало відобразив на полотні варварські дії більшо­виків". У тій же газеті можна було прочитати інформацію про те, що в Києві відбувся концерт професора консерваторії А.Королькова, який виконував лише твори німецьких композиторів, а також Героїчний етюд", написаний ним до дня народження Гітлера. Інший митець — О.Веретенченко — писав пісні для українців, які добровільно пішли служити в німецьку армію й т.ін. Такі "твори", що прославляли оку­пантів, викликали протест місцевого населення.

Значного поширення набуло виконавське мистецтво. Окупаційна преса повідомляла про гастролі української капели бандуристів у Німеччині для проведення агітаційної роботи в розташованих там табо­рах для військовополонених, а хорової капели — в німецьких військо­вих частинах і госпіталях. Взагалі, обслуговування окупаційних військ вважалося серед учасників таких виконавських колективів вигідним, мабуть, з огляду на "натуроплату". Тільки в Києві існувало 28 кон­цертно-естрадних груп. Під час "тижнів культури", що організовували­ся для солдатів окупаційних військ, ці колективи виконували в основ­ному німецький репертуар, український же — вибірково. Часто вони виступали також у церквах під час служб і панахид.

Спеціальними директивами німецької влади місцевому населенню заборонялося відвідувати спектаклі, поставлені театрами для військо­вослужбовців вермахту. Провідні театри працювали тільки для німців. На суто німецьку установу був, наприклад, перетворений Київський театр опери та балету. Групи його акторів виїздили зі спектаклями й безпосередньо на фронт. Український оперний театр дістав визначення "опернгауз" і на його постановки не допускалися місцеві жителі. Пов­новладним господарем у театрі був "інтендант" Вольфганг Брюкнер, брат придворного композитора Гітлера — Антона Брюкнера. Знуща­ючись над українськими артистами, серед яких, до речі, були високок­валіфіковані співаки, за його словами, "барани", він позбавляв останніх продовольчого пайка. А свою "місію" формулював так: "Цей театр — моя німецька домівка".

Попри всі зусилля хваленої німецької кіноіндустрії, фашистам не вдалося використати кінематограф для досягнення пропагандистських цілей. Українці, яких попервах зацікавила новинка — 'закордонне кіно", невдовзі розчарувалися в ньому, позаяк воно було надто далеким від реалій їхнього життя. Характерне визнання знаходимо в доповіді начальника поліції безпеки та СД Києва за червень 1942 р.:...Нечисленні кінофільми, що демонструвалися в селищах і містах, більше здатні викликати негативну реакцію. Адже вони ледь зрозумілі за змістом та звуком і мусять поступитися радянському кінофільму".

"в україні давно, оселився німецький дух"

Ілюзії щодо провідної ролі "німецького фактора" в історичній долі України взагалі були "ідеєю-фікс" гітлерівців. Вони всіляко намагалися вкорінити в свідомості місцевого населення тезу про те, що німецький вплив на Україну з давніх-давен відігравав роль "значного й постійно діючого чинника', що, мовляв, у Києві "давно оселився німецький дух", як писала газета "Франкфуртер цайтунг" 2 березня 1943 р.

Всі зусилля пропагандистського апарату були спрямовані на те, щоб переконати місцеве населення в "сильному тяжінні" ще древніх слов'ян — предків українців — до всього германського, у "величезно­му старонімецькому впливові" на українську культуру, "керівному впливові" німців на політику правлячих кіл України в різні епохи. Щоб довести права арійців на Україну, Еріх Кох віддав розпорядження провести археологічні розкопки на її території, зокрема в с.Корчувате під Києвом. Німецький професор Штампфус, шеф інституту архео­логії, довільно витлумачив результати цих розкопок, які, за його твер­дженнями, нібито свідчили про приналежність згаданого поховання германському племені бастарнів, тобто, готів.

Поширювалася думка про те, що Богдан Хмельницький зумів очо­лити боротьбу українського народу проти польського засилля лише то­му, що в його оточенні були німці. Цикл статей про німецькі промислові колонії в Лівобережній Україні, написаних професором О.Оглоблиним із дотриманням настанов Е.Коха, опублікувало "Нове українське сло­во, що його редагував завзятий колабораціоніст, агент НКВС і геста­по, фольксдойч професор К.Штеппа. На сторінках цієї ж газети систематично друкувалися біографічні есе про верховодів рейху.

Під акомпанемент пропагандистської тріскотні відбувалося масове перейменування вулиць, площ, навіть міст. Львів став Лембергом. Вулицю Хрещатик у Києві, відому під цією назвою всьому світові, було перейменовано в Ейхгорнштрассе, бульвар Т.Шевченка — в На-ходштрассе тощо.

З такою ж запопадливістю тогочасні кон'юнктурщики намагалися довести, що українська література, мистецтво, архітектура виникли й розвивалися лише завдяки німецькому впливові та з допомогою німців. Згідно з подібними твердженнями, самобутній українській літературі ще від часів Київського літопису притаманний глибокий слід культур­ного німецького впливу. Фольксдойчами або, принаймні, епігонами німецької літератури оголошували українських письменників, компози­торів, художників. Так, для написання "Енеїди" І.Котляревський ніби­то використав поеми Скарона і Блюмаєра, а сюжети творів Квітки-Основ'яненка запозичені в Гердера. Спадщина ж І.Франка, Т.Шевченка, Лесі Українки взагалі цілком залежна від німецької літератури. О.Кобилянська "розвитком свого таланту зобов'язана насамперед німецькій духовній культурі" — так писалося в некролозі української письмен­ниці. Аналогічні твердження містилися в статтях, присвячених 100-річному ювілею М.Лисенка.

Майже щодня рептильна преса "бомбардувала" читача черговою сенсацією щодо вирішальної ролі німців в історії та розвитку культури України. Особливо активним у цьому було профашистське "Нове ук­раїнське слово". На його шпальтах стверджувалося, що "Збірку Ха-ненка", яка експонувалася в Музеї західного і східного мистецтва в Києві, нібито заснував не Ханенко, а німецькі "знавці мистецтва" Бод та Вінклер, що творцем Андріївського собору в Києві був німець Г.Шедель та ін.

Слід наголосити, що спроби онімечення наштовхувалися на повсюд­ний опір українців. Так, у германізаторську концепцію нацистської полі­тики духовного підкорення українського народу не вписувалася діяль­ність традиційних для дореволюційної України культурно-освітніх това­риств "Просвіта". Заборонені й розпущені радянською владою осеред­ки цієї організації знову стали виникати після відступу Червоної армії. У багатьох випадках ініціатива створення "Просвіт" належала ' похід­ним групам" ОУН. У повідомленні командувача поліції безпеки та СД в Україні від 23 жовтня 1942 р. про "Український рух опору" зазнача­лося: "Робляться спроби проникнення прибічників Бандери у культурні, наукові та інші неполітичні організації для спрямування їх діяльності в націоналістичному дусі. Особливу увагу приділяє бандерівський рух українському культурному об єднанню "Просвіта" [ЦДАГОУ, ф.57, оп.4, спр.174, арк. 121. На зв'язок ОУН(б) з харківською "Просвітою" вказувало й місцеве відділення поліції безпеки та СД.

У кожній організації "Просвіти" було кілька секцій: антибільшо­вицької пропаганди, шкільна, жіноча, церковна, друку, агрономічна та ін. Просвітянські гуртки ставили аматорські спектаклі, контролювали роботу шкіл, провадили лекції, влаштовували концерти, виставки, гуляння, відзначали релігійні свята, видавали та розповсюджували брошури, листівки. З членів "Просвіт", переважно людей інтелекту­альної праці, створювався актив. Крім того, на спеціальних курсах, що працювали при таких організаціях у Києві, Харкові, Полтаві, готува­лися кадри для їхніх провінційних відділень. Згідно зі статутом деяких "Просвіт", до їхнього складу могли входити тільки українці віком не молодші 18 років, які мали двох поручителів із числа членів товариства.

Німецьку владу непокоїла надміру самостійницька, як вони вважа­ли, діяльність "Просвіт". В огляді харківської поліції безпеки та СД вказувалося: "Як і в минулому, "Просвіта" намагається розшири­ти вплив на громадське життя. При цьому дедалі більше визначається її прагнення усунути сторонній вплив, зокрема й німецький, і продов­жувати роботу за створення "самостійної України" [ЦДАГОУ, ф.1, оп.23, спр.534, арк.18].

Із посиленням репресій, спрямованих проти українських самостій­ників, "Просвіта" політизувалася (незрідка на шкоду просвітницькій діяльності), ставала опозиційною до німецьких окупантів. У жовтні 1942 р. поліція безпеки та-СД повідомляла з окупованої Дніпропетров­щини про таємну діяльність в обласному центрі забороненої організації "Просвіта. Там у ніч із 5 на 6 вересня 1942 р. було заарештовано 15 осіб за участь у таємних зборах та антинімецьку діяльність. Далі повідомлялося: "Щораз яснішим стає намагання "Просвіти" виключи­ти всілякі інші впливи, зокрема й німецький, і всіма засобами боротися за утворення самостійної України". Агенти СД, які проникли в дніпро­петровську "Просвіту", доповідали, що, за словами її голови, основною метою організації є боротьба проти більшовизму та підтримка німець­кого вермахту, а після повалення радянського режиму — "боротьба проти німців за виключення німецького впливу". Активно виступали за досягнення самостійницьких ідеалів "Просвіти" Києва, Запоріжжя, Полтави.

КУЛЬТУРНИЙ ГЕНОЦИД ФАШИСТІВ В УКРАШІ

Збитки закладам культури, науки, освіти, що становили величезну як на ті часи суму — понад 11 млрд. крб. у цінах 1940 p., були наслід­ком не так бойових дій, пов'язаних із війною, як цілеспрямованого антиукраїнського культурного терору фашистських окупантів протягом 1941-1944 pp.

Та було 6 необачним спрощенням подавати політику німецьких окупантів щодо українських культурних цінностей лише як суцільну руйнівницьку, як вандалізм. Ставлячись із зневагою в цілому до укра­їнської культури, фашисти водночас виявляли особливу зацікавленість у її шедеврах. Вони не приховували своєї переконаності в тому, що цінності культури українцям ні до чого і що місце найкращим пам'яткам культури — в Німеччині. Тому й виходило, що коли до шкіл або кіно­театрів німці ставилися байдуже, використовуючи їх у кращому разі як казарми чи солдатське казіно, то до музеїв, архівів і бібліотек виявляли підвищену увагу. Причому увага ця була специфічною — продуманою, спланованою й прорахованою буквально в деталях, викладеною в спе­ціальних інструкціях, довідниках, розшукових виданнях (наприклад, довідниках "Музеї Києва в радянський час" та "Музейна справа в СРСР"). Був сформований і спеціальний апарат для виявлення, вив­чення та захоплення цінностей, які оголошувалися "трофейними".

Так само ретельно реалізовувалися заплановані акції пограбування. І не тільки цінностей культури — геть усього, адже тотальний грабу­нок був однією з цілей війни Гітлера. Після входження німецьких військ до того чи іншого культурного центру музеї та картинні галереї, архіви, бібліотеки закривалися, все їхнє майно підлягало консервації. У кожному випадку призначався уповноважений, який власним жит­тям відповідав за збереження музейних, бібліотечних, архівних фондів, що віднині належали третьому рейху.

Поиск по сайту: