Входження українських земель до складу Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського

У 60-х роках Х1У ст. більшість українських земель (Київська,Чернігово-Сіверська,Поділля,а з 80-х років і Волинь), яка з 1240 року перебували у васальній залежності від Золотої Орди, на договірних засадах уввійшли до складу Великого князівства Литовського і Руського, яке з 1415 року отримало і третю складову його офіційної назви-Жемайтійське (далі ВКЛ). Це сталося в часи правління великого князя литовського Ольгерда (1345-1377), який цілеспрямовано проводив політику “збирання руських земель” в єдину державу і скориставшись міжусобною боротьбою і Золотій Орді, організував у 1362році в українські землі військову експедицію з метою їх звільнення від ординської зверхності і приєднання до Великого князівства Литовського і Руського.

Сучасні дослідники обставин переходу українських земель під литовську зверхність одностайні у тому,що успіх литовської експансії в руські землі пояснюється підтримкою населення останніх об”єднавчої політики литовських князів,які зуміли не тільки гарантувати Західній Русі (Білорусії) політичну автономію,а й стати інтеграторами давньоруської політичної і культурної спадщини і розглядалися русинами як продовжувачі традицій київських князів.Зазначимо, що Велике князівство Литовське, яке поступо поглинало князівства, на які роздробилося Полоцька земля, шляхом подружніх зв”язків литовських династій з Рюриковичами та угод з місцевими елітами, було привабливим союзником у боротьбі проти ординців і для еліти українських князівств. За литовського князя Гедиміна (1322) була перша спроба оволодіти м.Києвом, де останній зустрів протидію з боку коаліції київського, переяславського, брянського князівств, які орієнтувалися на союз із галицько-волинськими князями в особі луцького князя Льва Юрійовича.Гедимін з огляду на протистояння з волинським князем у 1323 році здійснив похід на Волинь і уклав мир, якитй був скріплений шлюбом дочки Лева Юрійовича з Любартом Гедиміновичем. У Києві на короткий час (до 1331 року) утвердився родич Гедиміна князь Ольгимант-Михайло Міндовгович, якого змінив ординський васал з путивльської династії князь Федір Іванович. Золотоорднські правителі в особі хана Узбека зробили ставку на повернення політичного контролю над українськими землями і використали зацікавленість Польші в утвердженні свого ставленника- нового правителя Галицько-Волинської держави в особі мазовецького князя Юрія -Болеслава Тройденовича, в обмін за підтримку отримавши домовленість про відмову останнього від київських земель. Боротьба за галицько-волинську спадщину докорінно змінила розтановку політичних сил: галицько-волинські князі за ординської підтримки намагалися протистояти польським претензіям в особі Казимира Ш на галицьку спадщину (1342р) і остаточно уступили Великому князівству Литовському лідерство в південно-руській політиці. Під вплив Гедиміновичів переходили Брянські, Сіверські, Чернігівські землі, в той час як Золотординські правителі погрязли у безкінечних усобицях.

Так,Ф.М.Шабульдо переконує,що військова експедиція Ольгерда в землі Південно-Західної Русі була доволі масштабною і добре підготовленою:останній зумів розбити основні військові сили ординців у битві під Коршевим на Тихій Сосні- притоці Дону (головний укріплений пункт міст розташованих у Лівобережжі Дніпра- колишнньому князівстві Переяславському,а в ті часи землі,що входили до складу ординських волостей. В результаті цієї битви Золота Орда не тільки втратила свою державну територію в Дніпровсько-Донському межиріччі на південь від річищ Десни і Оки до Ворскли і Тихої Сосни,а й монопольний контроль над шляхами інтенсивної міжнародної торгівлі:древнім Муравським (з Північно-Східної Русі до Кафи та інших морських портів Криму) і Хозарським,що зв”язував Середню Наддніпрянщину із Заволжжя.

Згаданий автор не сумнівається щодо участі у подальшому успішному поході цього ж року на Поділля (доСинюхи- притоки Південного Бугу) литовських військ під керівництвом Ольгерда військових загонів русинів Київського князівства, оскільки саме до його складу були інкорпоровані Переяславщина і деякі чернігівські та сіверські землі після битви під Коршевом. Зазначимо,що згідно “Списку руських міст далеких і близьких”,укладених у Київському князівстві у ХУ ст., м.Коршев було його прикордонним “далеким містом”і головним військовим форпостом на південному кордоні Великого князівства Литовського з Ордою. На його думку,сталося це в руслі давньоруської політичної традиції,згідно з якою Київ вважався у 1Х-Х1 ст. центром родового володіння Рюриковичів-Руської землі,основного териториторіально-політичного осередку Давньоруської держави,що складалася з Київщини,Переяславщини і Чернігівщини, а також відповідно до проголошеного литовською владою принципу своєї політики на Русі: “Ми старини не рухаєм,а новин не уводим.” Окрім того,наголошує дослідник,що у санкціонуванні верховною владою Литви значного територіального приросту Київського князівства не останню роль відіграли також політичні розрахунки Ольгерда: його прагнення перетворити столицю цього князівства на міцний форпост у прикордонних з Ордою південних землях і створити матеріальну базу для піднесення підупалого в часи ординців значення Києва як колишньої столиці Русі.Визвольний характер литовської експедиції Ольгерда в результаті якої значна частина земель Південно-Західної Русі перейшла під зверхністть Великого князівства Литовського,яка з огляду на значний територіальний приріст руських володінь,отримало назву “Велике князівство Литовське і Руське”,недаремно називають “Литовською Задонщиною”-попередницею відомої Куликовської битви.

Степова Україна стає політичним центром консолідації нової держави-Мамаєвої Орди.Мамай,один із старших емірів і зять хана Бердібека,був улусним князем в Криму ще за єдиної Золотоординської держави.Після смерті Бердібека Мамай розпочав боротьбу за владу і вже на 1361 рік під його контролем опинилася частина степових земель у межиріччі Дніпра та Дону. Мамай реалізовував свою владу через ханів Абдуллаха (1361-1370) та Мухаммед-Буляка (1370-1380).На відміну від східної частини Золотоординської держави,де переважали центробіжні тенденції,Мамаєва Орда постає як монолітне державне утворення.Кілька разів він здійснював походи на Волгу,намагаючись закріпитися на Поволжжі.

Як правитель правобережної частини Орди, Мамай у 60-70рр контролював землі на захід від Волги. Аналіз нумізматичного матеріалу підтверджує наявність політичного центру Мамаєвої Орди в Запорозьких плавнях.Мідні монети з характерною тамгою відомі з ім”ям Абдуллаха. Дослідник історії Мамаєвої Орди Г.Козубовський припускає,що тамга була символом усієї держави Мамая.Серед срібних монет знайдених в районі Кучугурського городища переважають дирхеми “мамаєвих ханів” Абдуллаха і Муххамед-Буляка,карбовані в Орді у 70-х роках Х1У.Взаємини цієї частини Орди,яка у сфері свого впливу мала землі Південно-Західної Русі,з Литвою,за їх спостереженнями,були не ворожими,а договірними.Ольгерду вдалося порозумітися з Мамаєм щодо литовської зверхності над Руссю за умов сплати традиційної данини ординцям. (Русіна,с.59-62), Г.Козубовський.Мамаєва Орда в історії України//

Однак не всі дослідники одностайні в оцінках мети і причини успіху литовського проникнення в Південно-Західну Русь. Так, автор монографії “Україна під татарами і Литвою”(1996) О.В.Русина не схильна перебільшувати антиординську спрямованість походу Ольгерда. На її думку, він скористався міжусобицями в Орді, які розпочалися із загибеллю хана Бірдібека (1359р.), коли до 1361 року у Сараї, столиці Орди, змінилося сім ханів, а у 1362 році вона розкололася на дві ворогуючі частини, кордон між якими проходив по Волзі.

Успіх литовської експансії Х1У ст. в руські землі сучасними істориками пояснюється підтримкою місцевого населення об’єднавчої політики литовських князів, які зуміли не тільки гарантувати Західній та Південно-Західній Русі політичну автономію, а й стати інтеграторами давньоруської політичної і культурної спадщини і розглядалися русинами як продовжувачі традицій київських князів. Ця зацікавленість литовських князів у територіальному прирості своїх володінь була не тільки у тому, щоб долучити до Литовсько-Руської держави Київщину і Переяславщину - родовий центр давньоруської династії Рюриковичів, а й в прагненні литовського князя Ольгерда звільнити Південно-Західні землі Русі землі від монгольської залежності і перетворити їх на міцний прикордонний форпост Великого князівства Литовського проти Орди. (Шабульдо Ф.М. Битва біля Синіх Вод: маловідомі і незнані аспекти // Укр. іст. журн.- 1996 -№2- С. 3-15; Русина О.В. Україна під татарами і Литвою.- К.,1998; Симоненко Р.Г. Про геополітичний фактор в історії України.// Укр. істор. журн.-2001-№3 -С. 105-128; Котляр М.Ф. Південно- Західна Русь в європейській політиці Х11 -ХШ ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. -К., 2003 - Вип.3. - С. 79-101; Скоблик В.П. Історія України-Русі Х1- ХУШ ст. у контексті міжцивілізаційних відносин (особливості тойбіанської інтерпретації) // Укр.істор. журн.-1998 - №5 -С.16-30; Брайчевський М. Друге Українське королівство // Конспект історії України.- К.,1994; 18. Яковенко Н.М.Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2 вид.- К.2005 - С. 140- 141.)

Поиск по сайту: