Правовий режим окремих видів майна суб'єктів господарювання

У процесі здійснення господарської діяльності майно суб'єкта набуває певної економічної форми. Залежно від цього виділяють: 1) основні фонди; 2) оборотні фонди та грошові кошти. До зако­нодавства, що уточнює критерії поділу майнового комплексу на вказані групи, крім ГК України і спеціальних нормативних актів про бухгалтерський облік, належить законодавство про аудиторські стандарти, деякі положення права про порядок надання фінансових послуг тощо. Крім того, істотний вплив на облік майна суб'єкта господарювання надає законодавство про оподаткування та подат­ковий облік.

Економічний, бухгалтерський і податковий облік суб'єкта гос­подарювання можуть не співпадати. Зокрема, будівлі і споруди за стандартами бухгалтерського обліку слід відносити до основних засобів, тоді як вони можуть виступати товаром у торговців не­рухомістю. З податкової точки зору така нерухомість, залежно від речових прав на неї і терміну користування нею, може робити вплив різної сили на собівартість продукції і ефективність (рентабельність) господарської діяльності.

Однією з базових категорій основних фондів цілісного майново­го комплексу є нерухоме майно (нерухомість). Цей термін ши­роко і часто вживається в українській практиці господарювання, його визначення закріплене в ст. 181 ЦК України. Нерухомістю визнають: а) земельні ділянки; б) ділянки надр; у) об'єкти, роз­ташовані на земельних ділянках, переміщення яких без їх зни­щення і зміни їх призначення неможливе; г) ліси, багаторічні насадження; д) повітряні і морські судна, судна внутрішнього плавання; е) космічні об'єкти; ж) інші речі, права на яких під­лягають державній реєстрації.

Стаття 283 ГК України роз'яснює поняття "нерухоме майно" як будови, споруди і приміщення без додаткових деталей. Додат­ково ст. 66 ГК України і ст. 191 ЦК України до нерухомого майна відносять цілісний майновий комплекс підприємства, тобто «гос­подарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг)».

Важлива особливість правового режиму нерухомості полягає в тому, що будь-які юридично значущі дії: виникнення, зміна (у вигля­ді обтяжень), перехід і припинення речових прав на них підлягають обов'язковій реєстрації в єдиному державному реєстрі. Ця процедура має публічний характер, надає додаткову можливість оскарження в судовому порядку неправомірних операцій з нерухомістю.

Проте доступність інформації про операції з нерухомістю в даний час ускладнена у зв'язку з тим, що інформація про різні види неру­хомості і пов'язані з нею зобов'язання містяться в різних реєстрах і знаходяться у веденні різних органів.

Набуття суб'єктом господарювання існуючих об'єктів власності здійснюється на підставі операцій, як передбачених законом, так і не передбачених, але таких, що не суперечать йому.

Створення і зміна деяких видів нерухомості вимагають узгоджен­ня з компетентними господарськими органами на предмет відповід­ності встановленим стандартам технічної сумісності і безпеки для людей і навколишнього природного середовища.

Зокрема, будівлі і споруди промислового і житлового призна­чення, теле- і радіовежі, радари і ретранслятори, об'єкти, що мають радіоелектронне випромінювання, що енергогенерує устаткування і енергорозподільні мережі, трубопроводи, земляні, меліораційнії гідротехнічні, водні споруди і інші об'єкти капітального будівни­цтва вимагають обов'язкового узгодження під час:

а) планування (проводять зонування, проведення попередніх експертиз);

б) розробки проектної і будівельної документації (перевірки на відповідність технічним завданням, плановим нормам допустимості, сумісність з існуючими об'єктами нерухомості і планами розвит­ку відповідних територій і п. п.);

в) проведення будівельних робіт і пускових випробувань (суміс­ність з роботою прилеглих інфраструктур і галузевих систем, вплив на навколишнє середовище);

г) введення в експлуатацію (відповідність проектним нормативам і вимогам безпеки).

Узгодження створення об'єктів нерухомості проводять галузеві органи — відповідно до галузевої специфіки. Наприклад, будів­ництво газо- і нафтопроводів, енергогенеруючого устаткування і енергорозподільчих мереж узгоджується з Національною комісією регулювання електроенергетики України (НКРЕ); будівництво і телекомунікаційних мереж, радіовипромінюючого устаткування і приладів — Національною комісією з питань регулювання зв'язку України і центром * У крчастотнаг ляд».

Крім того, у зв'язку з плануванням розвитку населених пунктів і техногенного навантаження на навколишнє природне середовище, деякі органи здійснюють узгодження за всіма видами капітального будівництва:

- органи Міністерства будівництва, архітектури і житлово- комунального господарства України — з питань, пов'язаних з розробкою будівельної документації і веденням будівельних робіт в Україні;

- органи Державного комітету водних ресурсів і водного гос­подарства України — з питань, пов'язаних з планованим і фактичним використанням об'єктів водного господарства України;

- державна санітарно-епідеміологічна служба Міністерства охорони здоров'я України — з питань санітарної і епідеміо­логічної безпеки об'єктів будівництва для населення;

- органи Міністерства культури України — з питань охорони культурної спадщини;

- органи Міністерства охорони навколишнього природного се­редовища України — з питань екологічної безпеки об'єктів.

Здебільшого, право власності на новостворене майно виникає з моменту завершення його створення. Створення нерухомості є винятком з цього правила, оскільки закон вимагає введення в екс­плуатацію об'єкта і/або державну реєстрацію права власності (ст.ст. 182, 331 ЦК України). До здійснення таких процедур у володільця майна існує економічна власність, але вирішення юридичної долі майна утруднене або заборонене. До завершення створення нового майна закон визнає лише право суб'єкта на матеріали і устаткуван­ня, використані в будівництві. Стаття 331 ЦК України в частині З закріплює окрему можливість розпорядитися об'єктом незавер­шеного будівництва — при дотриманні певних обмежень і лише "у разі потреби".

До складу оборотних фондів у складі майна суб'єкта господарю­вання можуть входити також корпоративні права.

Поняття корпоративних прав подане в ст. 167 ГК України: це права особи, частка якої визначена в статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь такої особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частини прибутку (дивідендів) даної організації і активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші право­мочності, передбачені законом і статутними документами.

Правовий режим корпоративних прав наближений до режиму товару. Проте слід враховувати два моменти переходу речової пра­вомочності на корпоративні права. Перший перехід відбувається між суб'єктом господарювання (наприклад, продавцем корпора­тивних прав), що відчужує, і набувачем (покупцем). Другий — до операції додаються публічно-правові відносини між їх набувачем та державою (суспільством) з моменту державної реєстрації змін в уста­новчих документах суб'єкта господарювання, корпоративні права в якому отримуються. Корпоративні права, що належать державі в капіталі різних суб'єктів господарювання, враховуються також у спеціальному реєстрі. Законодавство не передбачає особливих на­слідків внесення корпоративних прав у такий реєстр і не пов'язує жодних наслідків для третіх осіб у зв'язку з виключенням з нього. Даний реєстр необхідний для організації ефективного управління і контролю за використанням державного майна.

До корпоративних прав належать не тільки права на акції, але й інші права засновників господарських організацій. На думку професора В. Щербини, на відміну від корпоративного підприєм­ства (ч. 5 ст. 63 ГК України), унітарне підприємство (ч. 4 ст. 63 ГК України), а також договірні (нестатутні) господарські товариства не є суб'єктами корпоративних відносин, оскільки закон це прямо не передбачає. Разом із тим, позитивне вирішення характеру від­носин таких суб'єктів господарювання із своїми засновниками не запропоноване. Отже, у випадку зі встановленням прав засновника стосовно унітарного підприємства доречно вести мову про застосу­вання положень про корпоративні права за аналогією закону.

Правовий режим, цінних паперів у складі майна суб'єкта гос­подарювання. У складі обігових коштів особливе місце займають цінні папери, тобто документи встановленої форми, що підтверджу­ють майнове (грошове) право й певні відносини між власником і суб'єктом («емітентом»), що випустив їх, і передбачають виконання зобов'язань відповідно до умов їх випуску, а також можливість передання іншим особам прав, які випливають з цих документів (ч. 7 ст. 139, ст. 163 ГК України).

Цінний папір як об'єкт права власності в господарському обігу специфічний тим, що сам по собі він як документ не має жодної цінності (окрім вартості чистого бланка). Цінують виключно права, які надано власникові цінного папера. Такі права слідують за папе­ром. Власник цінного папера має деяку сукупність прав відносно емітента чи інших суб'єктів, наприклад, власник акцій має право брати участь у розподілі прибутку акціонерного товариства і фор­муванні його органів; власник векселя — вимагати сплати певної грошової суми від векселедавця або аваліста; власник застави — передати певну річ або товар тощо. Тому термін «право власності» на зобов'язання точніше описував би таку юридичну конструкцію, незважаючи на певну тавтологічність.

Господарське значення цінного папера полягає у виділенні з комплексних господарських правовідносин (операцій) окремого зобов'язання з правами кредитора і кореспондуючими обов'язками боржника, наприклад, з виконання роботи, видачі товару, виплати грошової суми тощо. Завдяки «типовому» змісту зобов'язання і стан­дартному оформленню (формі) цінного папера відносно легко можна міняти власників цінного папера (кредиторів у зобов'язанні), тоді як боржником залишається та ж сама особа, яка випустила такий папір у господарський обіг (емітент). Випуск цінних паперів, таким чином, дозволяє розширити коло контрагентів суб'єкта господарю­вання, через що такий суб'єкт отримує кращі умови фінансування своєї діяльності, що, у свою чергу, знижує собівартість готової про­дукції (товарів, робіт і послуг) і підвищує конкурентоспроможність емітента.

Як видно, при зміні володільця цінного папера (кредитора), в процес часто вступають ті, хто не знайомий безпосередньо з діяль­ністю емітента і його кредитоспроможністю. Тому законодавець зацікавлений у підтримці певного рівня довіри до боржників, які випускають ці папери. Для заохочення обігу цінного папера вико­ристовують різні юридичні конструкції: залучення третіх осіб як гарантів, порука, страхування ризиків. Крім того, застосовуються складні техніко-юридичні засоби закріплення зобов'язань і відпо­відальності емітента. До організації випуску цінних паперів (емісії) також можуть залучатися незалежні організації й індивіди — вони виступають як експерти за змістом зобов'язання, підтвердженого цінним папером, а також відповідають за власні дії — в господар­ському та господарсько-адміністративному порядку.

Закони України «Про цінні папери та фондовий ринок», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» і «Про На­ціональну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів» встановлюють основні параметри правового режиму цінних паперів і їх обігу в Україні зокрема, види цінних паперів:

а) пайові (акції і інвестиційні сертифікати);

б) боргові (облігації суб'єктів господарювання, держави і місцевих цозик; казначейські зобов'язання; ощадні сертифікати і векселі);

в) іпотечні (іпотечні облігації, іпотечні сертифікати, застави і сертифікати фондів операцій з нерухомістю);

г) приватизаційні;

ґ) похідні (деривати); та

д) товаророзпорядчі (складські свідоцтва, коносаменти тощо). За визначеністю власника цінні папери поділяють на:

а) іменні — за якими право належить лише зазначеній на бланку особі;

б) на пред'явника реалізувати право може будь-який володар;

в) ордерні — за якими правовласник може вимагати виконання сам або через призначеного представника.

За формою випуску цінні папери можуть бути документарними і бездокументарними.

Слід врахувати, що серед усіх передбачених законом видів цін­них паперів (18 або 19 видів), векселі підлягають спеціальному регулюванню, оскільки використовуються переважно як засіб для розрахунків, зокрема міжнародних. У зв'язку з цим до обігу векселів не застосовують положення, які є обов'язковими для всіх інших цінних паперів, і навпаки, спеціальні правові інструменти міжнародного і національного характеру про векселі не можуть ана­логічно застосовуватися до решти цінних паперів. У зв'язку з цим обіг векселів розглянуто окремо в розділі про грошові зобов'язання та розрахунки цього підручника.

Цінні папери здебільшого належать правовому регулюванню в межах однієї держави і не можуть перебувати в обігу в декількох державах. Законодавство окремих держав (особливо невеликих) і міждержавних об'єднань, таких як Європейський Союз може не обмежувати розміщення цінних паперів всіх інших або окремих дер­жав на своїй території. Разом з тим, держава Україна використовує дозвільний порядок для розміщення цінних паперів українських емітентів за кордоном і для розміщення цінних паперів іноземних емітентів в Україні.

Цикл існування цінного папера включає декілька етапів: а) ви­пуск; б) розміщення; в) обіг; і г) погашення.

Випуск цінного папера поєднує внутрішньогосподарські і господарсько-організаційні відносини.

Оскільки акції підтверджують право власності на частку капіта­лу і право участі в управлінні господарським товариством, їх пра вий режим є одним з найскладніших видів цінних паперів. Порядок випуску акцій регулюється зазначеними вище законами, а також Законом України «Про акціонерні товариства». Крім законів слід також брати до уваги низку нормативно-правових, розпорядчих та індивідуальних актів ДКЦПФР, зокрема, Положення про порядок реєстрації випуску акцій, Норми і правила обліку цінних паперів в Національній депозитарній системі, Положення про депозитарну діяльність, Положення про розрахунково-клірингову діяльність за договорами щодо цінних паперів, Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. З квітня 2011 року всі акції будуть випускатися виключно в електронній (бездокументарній) формі, у зв'язку з чим функція реєстраторів прав власності на цінні папери (див. нижче) втратить самостійне значення в акціо­нерних відносинах.

Цінні папери, які належать суб'єктові господарювання на праві власності, за загальним правилом повинні обліковуватися серед оборотних активів. Цінні папери в бездокументарній формі можуть зберігатися тільки у ліцензованих хранителів. Кожному з хранителів, у свою чергу, депозитарій відкриває власні рахунки. Депозитарій — суб'єкт господарювання, утворений не менше, ніж 10 хранителями, який здійснює виключно депозитарну діяльність. Крім того, право власності на акції акціонерних товариств може об­ліковувати сам емітент або ліцензований реєстратор. Кандидатура реєстратора і умови договору з ним затверджують загальні збори акціонерів. Відсутність особи в реєстрі акціонерів позбавляє його можливості користуватися правами акціонера, хоча й не позбавляє права власності.

Закон встановлює спеціальні правила для обігу цінних паперів в Україні. Обіг цінних паперів може здійснюватися через фондову біржу або поза біржею, але завжди за участю ліцензованих торговців цінними паперами (брокерів, дилерів), які мають статус суб'єкта господарювання, — професійного учасника ринку цінних паперів. При цьому розрахунки в бездокументарних цінних паперах можуть проводитися виключно хранителем або депозитарієм.

Цінні папери, випущені в Україні, можуть отримувати іноземні суб'єкти господарювання, проте для переміщення таких паперів через митний кордон України необхідно отримати спеціальний до­звіл Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку України (ДКЦПФР) та НБУ. Придбання суб'єктами господарювання Укра­їни цінних паперів, випущених за кордоном» дорівнює зарубіжній інвестиції, при цьому оплата цінних паперів і корпоративних прав грошовими коштами підлягає ліцензуванню НВУ, а на оплату інвес­тицій іншим майном ліцензії видає Мінекономіки У країни. Суб'єкт господарювання може випустити цінні папери і закордоном (тобто, їх оборот буде призначений, перш за все, для зарубіжного ринку). Такий випуск, проте, повинен бути зареєстрований у ДКЦПФР України і можливий лише у випадку, якщо цінні папери цього емітента вже випускалися в Україні.

Особливим об'єктом господарського обороту є грошові кошти та інші валютні цінності які можуть знаходитися у суб'єктів господарювання тільки на праві власності. За загальним правилом, гроші таких суб'єктів господарювання зберігають у банках та ін­ших фінансових установах, а розрахунки здійснюють переважно в безготівковій формі. Суб'єкти господарювання можуть мати готів­ку в касі; розмір готівкових коштів у касі обмежений законодав­ством і встановлюється банком, а фермерськими господарствами, приватними підприємцями і небанківськими фінансовими уста­новами — самостійно (див. докладніше розділ 7 цього видання).

Правове регулювання використання природних ресурсів суб'єктами господарювання закріплене в главі 15 ГК України. Слід зазначити особливий порядок, пов'язаний з тим, що ці ресурси віднесені ст. 13 Конституції України до об'єктів права власності Українського народу. Природні ресурси, що використовуються в господарській діяльності, залежно від їх форми, можна розділити на: а) повітря, б) земельні, в) водні, г) гірничі (додатково виділяють нафту і газ), ґ) лісові, д) тваринні, е) рослинні. Останні три катего­рії, в особливо цінних поєднаннях можуть виступати як об'єкти природно-заповідного фонду. Кожній з категорій властиві особливе правове положення і специфічна участь у господарській діяльності. За характером відтворення природні ресурси можна розділити на відтворювані (рослинні, тваринні, лісові) і невідтворювані (гірничі, повітря, водні). За характером використання в господарській діяль­ності природні ресурси прийнято ділити на споживні і неспоживні.

До природних ресурсів замість традиційної тріади правомочностей власника застосовують правомочність управління. Виняток

становлять земельні ресурси, які можуть перебувати у власності. Щодо споживаних природних ресурсів часто використовують термін «користування». За змістом користування природними ресурсами підрозділяють на загальне і спеціальне. Загальне користування природними ресурсами е безкоштовним і необмеженим, без закріп­лення природних ресурсів за окремими суб'єктами користування. Для здійснення спеціального користування необхідний відповідний дозвіл (ліцензія, відведення, квиток, ордер тощо), виданий уповноваженим органом. Спеціальне користування природними ресурсами здійснюють за плату, розмір якої визначають нормативно-правові акти за кожним видом ресурсів.

Зі ст.ст. 152-153 ГК України випливає, що суб'єкт господарю­вання з метою використання природних ресурсів зобов'язаний за­стосовувати нові технології у виробничій діяльності, хоча в законі не закріплена відповідальність за порушення цього обов'язку.

Законом можуть бути передбачені обмеження на використан­ня природних ресурсів у господарській діяльності. Наприклад, суб'єкт господарювання не може передавати іншим особам права, що випливають з ліцензії на використання природних ресурсів, але зобов'язаний особисто здійснювати спеціальне користування. Закон може містити і пряму заборону — «не можуть бути об'єктами лізин­гу земельні ділянки, інші природні об'єкти» (ст. 292 ГК України).

Видобуті природні ресурси є товаром, який виступає сировиною і матеріалами для виробництва продукції суб'єктом господарюван­ня. Питання правового режиму сировини і матеріалів в основному врегульовані положеннями законодавства про права на рухоме май­но. Спеціальні обмеження встановлені для виробництва і обороту продукції з дорогоцінних металів і каменів, харчової промисловості, сировини для атомних електростанцій, «стратегічних» матеріалів, які використовуються у високотехнологічних і оборонних секторах промисловості (кольорові і рідкоземельні метали, кварцеві кристали тощо), в медицині і фармації (наркотична сировина і прекурсори), високочастотні і низькочастотні передавачі, джерела активного випромінювання тощо).

Порівняно новим питанням для господарського законодавства України є регулювання обороту відходів, під якими слід розуміти будь-які речовини, матеріали і предмети, які утворюються в процесі господарської діяльності і не мають подальшого використання за місцем утворення чи виявлення, а підлягають утилізації чи видаленню (Закон України «Про відходи» від 05.03.98 р.). За загальним правилом, право власності на відходи належить суб'єктам господарювання, за місцем знаходження яких розташовані відходи.

Роль права промислової власності відіграє з кожним роком більшу роль у господарських відносинах. Право промислової влас­ності (патентне право) є складовою частиною прав інтелектуальної власності, що використовуються у сфері господарювання. До права

промислової власності належать: права на винахід, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, селекційні до­сягнення в рослинництві і тваринництві, топографії інтегральних мікросхем, засоби індивідуалізації учасників господарських від­носин (право на комерційне (фірмове) найменування, торгову мар­ку, географічне позначення). Водночас, у царині господарювання використовують також інші об'єкти інтелектуальної власності; комерційна таємниця, а також авторські і суміжні права.

До матеріальних і нематеріальних правовідносин застосовуються різні норми, тому зміст права власності стосовно нематеріальних об'єктів, якими є плоди інтелектуальної діяльності (творчості), виглядає трохи іншим. Відмінності між такими об'єктами відбиває формула: «Якщо у А е яблуко, й у В є яблуко, і вони ними обміняли­ся, то у кожного буде по одному яблуку, а якщо у А є одна ідея, й у В є одна ідея, і вони обмінялися ними, то у кожного буде по дві ідеї».

Відповідно до ст. 154 ГК України положення ГК України про ін­телектуальну власність е спеціальними стосовно норм ЦК України. Слід відзначити, що об'єкти інтелектуальної власності відносять до основних фондів суб'єктів господарювання, зокрема, до такого їх різновиду як нематеріальні активи.

Підставою виникнення права інтелектуальної власності е, як правило, факт створення відповідного нематеріального об'єкта автором або ж договір, наприклад, авторський договір, договір на створення і передачу результатів науково-технічної діяльності (за ГК України), договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт (за ЦК України). Водно­час, для об'єктів промислової власності і засобів індивідуалізації учасників господарських відносин реєстрація є необхідною умовою виникнення відповідних прав.

Існує певна проблема оцінки прав промислової власності як об'єкта обліку у складі цілісного майнового комплексу. Оскіль­ки йдеться про нематеріальні об'єкти, складно виробити єдині об'єктивні критерії і методики для подібної оцінки. Разом з тим, очевидно, що нині чинний договірний порядок оцінки таких прав (наприклад, при внесенні до стартового капіталу) допускає зловжи­вання з боку суб'єктів господарювання та їх засновників (учасників), а тому потребує законодавчих обмежень.

Коли йдеться про припинення прав інтелектуальної власності, слід розділяти майнові права (виключні права на використання, ви­ключні права на передачу і заборону використання об'єкта третіми особами) і немайнові права (право автора на визнання, право на не- комерційне використання, право на цілісність і незмінність твору і так далі). Немайнові права не можуть бути припинені інакше, ніж відповідно до закону, тоді як припинення майнових прав здійсню­ються на розсуд власника, у тому числі за договором.

Поиск по сайту: