Біографії історичних діячів

Антонович Дмитро Володимирович (1877—1945) — політичний і громадський діяч, мистецтвознавець. Один із засновників РУПу (1900) та УСДРП (1905). Перебуваючи в еміграції в Чернівцях, ре­дагував газети «Гасло» та “Селянин”, в Харкові у 1905 р. — газету “Воля”. Виступав за наближення політичного курсу РУП до міжна­родної соціал-демократії та перенесення акцентів боротьби з національно-визвольних до соціальних. Під час внутріпартійної дискусії в 1905 р. проголосив національне питання неіснуючим. Виступав за те, щоб припинити вживати в агітаційній літературі гасло «автономії України» як таке, що суперечить інтересам проле­таріату і затемнює його самосвідомість; розпустити РУП і влитися до російської соціал-демократії. В період Першої світової війни — уповноважений Всеросійського земського союзу. 7 березня 1917 р. обраний товаришем голови Центральної Ради, а також го­ловою її маніфестаційної комісії. З 21 листопада 1917 р. — Гене­ральний Секретар Морських справ. З липня 1918 р. брав активну участь в дипломатичній діяльності: генеральний консул у Швеції, член української делегації на переговорах з Антантою, голова дип­ломатичної місії УНР в Римі. Був одним з фундаторів, ректором і професором Українського Вільного Університету у Празі та Відні. Автор праць з шевченкознавства, українського театрознавства.

Бандера Степан (1909-1959) — політичний діяч, ідеолог україн­ського націоналістичного руху. Народився в Галичині у родині свяще­ника. З 1927 член Української військової організації (УВО). З 1929 зі створенням ОУН став її членом, а згодом одним із керівників. У 1934 був засуджений польським судом на смертну кару, замінену на довічне ув'язнення. В 1939 з початком війни був визволений. В лютому 1940 Бандера зі своїми однодумцями створює Революційний Провід ОУН, а в 1941 на II Великому зборі Проводу стає його головою. У 1947 обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського націоналістичного підпілля проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї християнського революцій­но-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.

Брюховецький Іван (? — 1668) — гетьман Лівобережної України в 1663—1668. З 1648 при дворі Б. Хмельницького в якості "стар­шого слуги" займався вихованням гетьманича Юрія, виконував дип­ломатичні доручення. З 1659 перебував на Запорозькій Січі, тоді ж обраний кошовим отаманом. У 1661 прийняв титул кошового гетьмана. Протягом 1662-1663 рр. один із головних претендентів на гетьманство в Лівобережній Україні. Москвофільські заяви Брюхо­вецького забезпечили йому підтримку царського уряду. На чор­ній раді під Ніжином (1663) проголошений гетьманом. Наказав стратити іншого претендента — Я. Сомка, вчинив розправу над опозицією. У вересні 1665 р. першим з українських гетьманів здійс­нив візит до Москви. Невдалі спроби Брюховецького припинити колонізаторську політику російського уряду спричинили падіння його політичного авторитету в Україні. Прагнучи втримати важелі влади, оголосив про розрив з Москвою. 7 (18) червня 1668 біля Диканьки відбулось об'єднання військ Правобережної та Лівобе­режної України, під час якого лівобережні козаки буквально роз­терзали Брюховецького. За наказом гетьмана П. Дорошенка його тіло було перевезено до Гадяча і там поховано з усіма гетьмансь­кими почестями в соборній церкві.

Вернадський Володимир Іванович (1863—1945) — геолог, гео­хімік, академік Російської АН (з 1909), академік УАН (з 1918). У 1885 закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького уні­верситету. В 1917—1921 жив і працював в Україні, взяв активну участь у створенні УАН, був її першим президентом (1918—1921). У 1922 переїхав до Петрограда. Досліджував основні геохімічні закономірності будови й складу Землі, хімічний склад земної ко­ри, гідросфери, атмосфери, міграцію хімічних елементів у земній корі, роль і значення радіоактивних елементів в її еволюції, роз­поділив хімічні елементи за їх поширенням в названих шарах Зем­лі. Ідеї Вернадського про роль живої речовини в житті земної кори стали фундаментом створеної ним науки - біогеохімії. Вернадсь­кий — засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу. Член багатьох академій наук та науко­вих товариств. У 1943 АН СРСР встановила премію, а в 1963 — золоту медаль імені Вернадського.

Виговський Іван (? — 1663) - діяч українського козацтва. Похо­див зі старовинного українського шляхетського православного роду. По закінченні Києво-Могилянської колегії служив у дер­жавних установах. У роки Визвольної війни став одним із найб­лижчих соратників Б. Хмельницького, генеральним писарем Вій­ська Запорозького. Після смерті Б. Хмельницького обраний на­казним гетьманом при Юрії Хмельницькому, а згодом добився гетьманської булави. На посаді гетьмана здійснював антимосковську політику, розгромив промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом прислані російські війська (1659). Уклав у Гадячі угоду з Річчю Посполитою (1658), яка була ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що різко зменшило підтримку Виговського серед козацтва. В жов­тні 1659 на чорній раді він був усунутий від гетьманства і по­вернув владу Юрію Хмельницькому. Після цього перебував на польській державній службі. В 1664 за наказом свого особисто­го ворога — тодішнього гетьмана Правобережної України Павла Тетері — був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського короля і розстріляний.

Винниченко Володимир Кирилович (1880—1951) — політичний і громадський діяч, письменник. Походив з селянської сім'ї, закінчив гімназію, навчався у Київському університеті. Був членом РУП, по­тім УСДРП, з 1907 - член її ЦК. З 1903 - на професійній револю­ційній роботі. Один із вождів української національної революції, лідер УСДРП, головний редактор "Робітничої газети", член та зас­тупник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Сек­ретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Керував робо­тою Українського національного конгресу, двох військових, селян­ського та робітничого з'їздів. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 передала Тимчасовому урядові вимогу Центральної Ради про надання Україні автономії, вів переговори з делегацією Тимча­сового уряду в Києві 29—30 червня 1917. Був автором усіх головних законодавчих актів УНР, в т.ч. чотирьох Універсалів. 9 січня 1918 Винниченко пішов у відставку з поста прем'єра. Засудив гетьман­ський переворот. 18 вересня був обраний головою Українського Національного Союзу, грав провідну роль в організації протигетьманського повстання. З листопада 1918 до лютого 1919 очолював Директорію, був усунутий за ліві погляди, після чого виїхав за кор­дон. У 1919 організував в Австрії Закордонну групу українських ко­муністів, заявивши про перехід на відповідні позиції. В 1920 повер­нувся в Україну, але після невдалої спроби співпрацювати з біль­шовиками знову відбув за кордон. У середині 20-х років намагався ще раз повернутися на Батьківщину, але дозволу на в'їзд не отри­мав. З кінця 20-х років жив на півдні Франції, повністю залишивши політичну діяльність і присвятивши себе літературі та публіцистиці. Автор тритомного мемуарно-публіцистичного твору "Відродження нації. Історія української революції (1917 — грудень 1919)".

Вишневецький Дмитро ("Байда”, 1516—1563) — один із перших відомих в історії українського козацтва гетьманів, нащадок вели­кого князя литовського Ольгерда. В 1551 — черкаський і канівсь­кий староста, організатор відсічі татарським нападам. У 1560 — на службі у московського царя Івана Грозного, в 1561 повертаєть­ся в Україну. У 1563 здійснив військовий похід до Молдавії. Через зраду одного з молдавських претендентів на владу козацьке вій­сько зазнало поразки, а сам гетьман потрапив у полон, був від­правлений до Стамбула і там страчений.

Володимир Святославич (Володимир Великий; після хрещення — Василій;? — 1015) — син Святослава Ігоровича, великий князь Київський (бл. 980—1015), один з найвидатніших державно-політичних діячів Київської Русі. В 969—978 рр. князював у Новгороді, а через два роки, перемігши свого брата Ярополка, став великим князем у Києві. Значно зміцнив і розширив кордони Київської Русі (зайняв Перемишль, Червенські міста, підпорядкував Закарпатську Русь і Тмутаракань). Завершив об'єднання всіх руських земель у складі Київської держави. Здійснив релігійну реформу (запровадження християнства). Розвивав політичні, економічні, культурні зв'язки з Візантією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західноєвропейськими країнами. Домагався зміцнення міжнародних позицій своєї держави: саме за нього Київська Русь досягла найбільшої політичної могутності. Після смерті канонізований церквою.

Гедимін, Гедимінас (1316—1341) — великий князь литовський починаючи з 1316 р., першим почав титулувати себе "королем Литовців і Руських». Вів активну боротьбу з Тевтонським орденом, завдав кілька поразок німецьким лицарям. Проводив політику зі збирання «руських земель», застосовуючи дипломатичні, династичні та воєнні заходи. Його васалами стали мінський, лукомський, друцький, берестейський, дорогичинський князі. З 1340 р. на Волині правив його син Любарт-Дмитро. Видав доньку Алдону за сина польського короля Володислава Локетека Казимира; інша донька, Марія, стала дружиною тверського князя Дмитра Михайловича. Таким чином він підтвердив претензії своєї династії бути однією з найвпливовіших у Східній Європі. Сини Гедиміна — Ольгерд (1296—1377) та Кейстут (1297—1382), які правили разом з 1345 р., об'єднали всі литовські землі та продовжили політику батька на розширення Великого князівства Литовського. Ольгерд взяв під свій контроль значну частину українських земель — Чернігово-Сіверщину (1355), Київщину, Поділля (1362, після розгрому татар біля Синіх Вод). Його боротьба з Казимиром закінчилась приєднанням до Великого князівства Литовського більшої частини Волині (крім Белзької та Холмської земель). Він залишив правити в українських землях князів з роду Рюриковичів, руська (давньоукраїнська) мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського. Рід Гедиміновичів — один з найрозгалуженіших у Східній Європі того часу. Від синів Гедиміна вели генеалогію князі Острозькі, Заславські, Корецькі, Чорторийські, Вишневецькі, Сангушки, Збаразькі та ін.

Гізель Інокентій (бл. 1600—1683) — історик, освітній та політич­ний діяч. Народився в Пруссії в німецькій реформаторській ро­дині. В 1642 закінчив Києво-Могилянський колегіум, продов­жив навчання за кордоном. З 1645 — ректор названого колегі­уму. З 1650 — ігумен Кирилівського, з 1652 — Миколаївського монастирів у Києві. Від 1656 до 1683 — архімандрит Києво-Пе­черської лаври і управитель лаврської друкарні. Захищав інтере­си Української держави в російсько-українських переговорах 1654. Завдячуючи йому, Київщина за Андрусівським перемир'ям зали­шалася у складі Росії. Автор трактату "Мир с Богом человеку” (1669), який містить багато відомостей з історії України XVII ст. За гуманістичну спрямованість та критичний аналіз дійсності він у 1690 був заборонений Синодом. Широке визнання здобула також праця Гізеля "Твір про всю філософію" (1645—1647).

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) - історик, лі­тературознавець, публіцист, політичний і державний діяч. Голова Української Центральної Ради. Народився в м. Холм (нині на тери­торії Польщі). По закінченні Київського університету (1890) прова­див дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києва. Водночас брав участь у громадському житті: один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновник Товариства українських поступовців (1908). У 1914 був арештований і засланий до Симбірська. 7 (20) березня 1917 обраний Головою Української Центральної Ради. За гетьмана П. Скоропад­ського перебував у підпіллі, з 1919 в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж). У 1923 обраний дійсним членом ВУАН, у 1924 повернувся в Україну. Очолював кафедру історії України, істо­ричний відділ ВУАН. У 1929 обраний академіком АН СРСР. У 1931 арештований ДПУ і звинувачений у керівництві "Українським наці­ональним центром" та в антирадянській діяльності. З кінця 1930 до 1934 змушений був працювати у Москві. Помер 25 листопада 1934 у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Автор багатьох ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є "Історія України Руси" у 10 томах і 13 книгах (1898—1936), "Нарис історії українського народу” (1904), “Ілюст­рована історія України” (1911), п'ятитомна "Історія української лі­тератури" (1923-1927).

Донцов Дмитро Іванович (1883-1973) - політичний діяч, публі­цист, ідеолог українського націоналізму. Походив з козацько-стар­шинського роду. Навчався в Царськосельському ліцеї, на юридич­ному факультеті Петербурзького університету, з якого виключе­ний за участь в українській демонстрації 1905. У 1905 член РУП (згодом УСДРП). Під час Першої світової війни — перший голова Союзу Визволення України (1914), з якого вийшов у 1915. У 1917 жив у Львові, де здобув ступінь доктора права. В березні 1918 виїхав до Києва, де очолював Українське телеграфне агентство, був членом української делегації на переговорах з РСФРР. Один із керівників Української хліборобсько-демократичної партії. В 1919—1921 —у Швейцарії. Під час Другої світової війни мешкав у Берліні, Львові, Празі, в 1945 — у Парижі, в 1946 переїхав до Великої Британії. З 1947 в еміграції в Канаді. У своїх працях, найбільш ґрунтовнішими з яких є “Націоналізм" (1926), “Росія чи Євро­па” (1955), “Клич доби” (1968), виклав доктринальні засади укра­їнського націоналізму.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627—1698) — гетьман Укра­їни (1665— 1676), один із найвидатніших діячів її історії. Наро­дився в Чигирині у козацькій родині. Здобув ґрунтовну освіту. Активний учасник Визвольної війни українського народу, один з найближчих соратників Б. Хмельницького і продовжувач його спра­ви. Ставши гетьманом на Правобережжі, рішуче виступив проти умов Андрусівського договору й восени 1667 зробив спробу при­єднати до Гетьманщини Західний регіон. У червні 1668 домігся возз'єднання Козацької України, гетьманом якої був обраний. В умовах спровокованої Запорожжям й сусідніми з Україною дер­жавами політичної боротьби пішов у березні 1669 на прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 взяв участь у поході ту­рецької армії проти Польщі, але невдоволений укладеним між Портою і Польщею Бучацьким договором, який перекреслив йо­го політичні плани, переорієнтовується на Росію і Польщу. В роз­палі народного обурення спустошенням України турецько-татар­ською та польською арміями складає гетьманські повноваження. У березні 1677 вивезений до Москви, у 1679—1692 — в'ятський воєвода. Останні роки провів у своєму маєтку в с. Ярополче Волоколамського повіту, де й похований. Могила збереглася до нашого часу.

Єфремов Сергій Олександрович (1876—1939) — політичний ді­яч, публіцист, літературний критик та історик літератури. Похо­див з сім'ї священика. Закінчив Київський університет, з середи­ни 90-х років займався літературною діяльністю. Належав до лі­берального крила українського руху, був одним із лідерів ТУП, пізніше — головою УПСФ, заступником Голови Центральної Ра­ди, редактором газети "Нова Рада", генеральним секретарем з міжнаціональних питань. Ідеолог і теоретик національного руху. Співробітничав з Українським Національним Союзом, проте був противником антигетьманського повстання. Під час Директорії працював в Українській Академії наук. У радянські часи — на на­уковій роботі, був обраний академіком, а згодом віце-президен­том ВУАН. 2 липня 1929 заарештований і в березні 1930 засуд­жений у "справі СВУ (як нібито один з її керівників) до 10 років тюремного ув'язнення. Помер в одному з таборів ГУЛАГу 10 бе­резня 1939.

Іларіон (?— бл. 1088) — митрополит київський, церковний і полі­тичний діяч, філософ і оратор. Автор "Слова про закон і благо­дать" (бл. 1037). До поставлення митрополитом був пресвітером князівського храму в с. Берестові біля Києва, визначався вченістю і благочестям. Входив до кола найближчих радників Ярослава Муд­рого. В 1051 Ярослав самочинно поставив Іларіона у загальноруські митрополити без погодження з константинопольським патріархом. Подальша доля митрополита невідома. За однією з вер­сій незабаром після поставлення у митрополити Іларіон помер. За іншою — постригся у ченці під ім'ям Никона, поселився у Киє­во-Печерському монастирі й став автором так званого Печерсь­кого літопису 1073.

Ковпак Сидір Артемович (1887-1967), командир Сумського партизанського з'єднання в часи Другої світової війни, двічі Герой Радянського Союзу (1942, 1944), генерал-майор (1943). У 1941-45 провів 5 рейдів по фашистських тилах (бл. 10 тис. км). З'єднання пройш­ло рейдами по Україні 15,4 тис. км., громило на своєму шляху гарнізони, військові частини, залізничні мости і автошляхи. Автор книги «Від Путивля до Карпат».

Костомаров Микола Іванович (1817—1885) — громадсько-полі­тичний діяч, історик, письменник і публіцист, археограф, фольк­лорист і етнограф. Народився в с. Юрасівці Острогозького повіту (нині Ольховатського р-ну Воронезької обл. Росії) в сім'ї нащадка козаків-переселенців і українки-кріпачки. Закінчив воронезьку гім­назію (1833), Харківський університет (1836). У 1844 отримав сту­пінь магістра історичних наук, у 1844—1845 вчителював, у 1846— 1847 — ад'юнкт-професор Київського університету. Один із зас­новників та ідейний провідник Кирило-Мефодіївського братства, автор його найголовніших програмних документів, зокрема "Кни­ги буття українського народу". В 1847 був заарештований у справі братства, в 1847—1848 — в'язень Петропавлівської фортеці, в 1848—1855 — політичний засланець у Саратові. У 1859—1862 — екстраординарний професор Петербурзького університету. З 1862 і до кінця життя займався науковою діяльністю.

Кравчук Леонід Макарович народився в 1934 р. у селянській ро­дині на Рівненщині. У 1958 р. закінчив економічний факультет Ки­ївського державного університету, працював викладачем політеко­номії в Чернівецькому фінансовому технікумі, кандидат економіч­них наук. З 1960 р. на партійній роботі; з 1970 р. — в апараті ЦК Компартії України. Став відомим широкій громадськості під час теледебатів з організаторами Руху на початку 1989 р., коли він обій­мав посаду завідувача відділу агітації та пропаганди ЦК Компартії України. Влітку 1990р. обраний Головою Верховної Ради УРСР, од­ночасно будучи на посаді секретаря ЦК Компартії України. З КПРС вийшов під час серпневого заколоту 1991 р. Протягом 1991— 1994 рр. — перший всенародне обраний Президент України. З 1994 р. — народний депутат України.

Кучма Леонід Данилович, 1938 р. народження, українець, наро­дився на Чернігівщині у селянській родині. Після закінчення Дніп­ропетровського університету з 1960 р. працював інженером, старшим інженером, провідним конструктором, помічником го­ловного конструктора, секретарем парткому, генеральним дирек­тором виробничого об'єднання «Південний машинобудівний за­вод» у Дніпропетровську. В 1990 р. був обраний народним депута­том Верховної Ради України, а з жовтня 1992 по вересень 1993 ро­ку був прем'єр-міністром України. Потім зосередився на роботі у Верховній Раді, очолював впливову Спілку промисловців та підпри­ємців України, яка висунула його на посаду Президента. 3 1994 по 2005 р. — Президент України.

Ленін ( Ульянов ) Володимир Ілліч (1870-1924), російський політичний і державний діяч; засновник комуністичної партії і радянської держави; один з лідерів міжнародного комуністичного руху. У 1887 Ленін вступив до юридичного факультету Казанського університету; у грудні виключений з університету і висланий за участь у студентському русі. У 1891 склав іспити за юридичний факультет при Санкт-Петербургському університеті; помічник присяжного повіреного в Самарі. У 1893 переїхав у Санкт-Петербург. У 1895 Ленін брав участь у створенні Петербурзького «Союзу боротьби за звільнення робітничого класу», потім арештований. У 1897 висланий на 3 роки в с. Шушенське Єнисейської губ. У 1900 виїхав за кордон; разом з Г. В. Плехановим та ін. почав видання газети «Іскра». На 2-м з'їзді РСДРП (1903) Ленін очолив партію більшовиків. У квітні 1917, приїхавши в Петроград, Ленін висунув курс на перемогу соціалістичної революції. Після Липневої кризи 1917 на нелегальному становищі. Очолив керівництво Жовтневим повстанням у Петрограді. На 2-му Всеросійському з'їзді Рад обраний Головою Ради народних комісарів (РНК); член Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК), а пізніше Центрального Виконавчого Комітету (ЦВК) СРСР. 30 серпня 1918 при замаху на його життя був важко поранений. Ленін схвалив створення Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем, широко і безконтрольно застосовував методи насильства і репресій; ліквідацію опозиційних партій, у т.ч. соціалістичних, що привело до виникнення однопартійної системи; висилку з країни видних представників інтелігенції, не згодних з політикою нової влади; репресії стосовно духівництва. На VIII конференції РКП(б) у грудні 1919 р. В. Ленін запропонував проект резолюції "Про радянську владу в Україні". Вона передбачала визнання фор­мальної незалежності УРСР за умови централізованого управління господарством та обороною з Москви. З грудня 1919 р. вона стала основою укра­їнської політики Раднаркому РСФРР. У 1922 Ленін важко занедужав і з грудня не брав участь у політичній діяльності.

Мазепа Іван Степанович (1644-1709), гетьман України (1687-1708). Прагнув до відділення Лівобережної України від Росії. За його ініціативою в Україні ак­тивно будували школи, бурси, шпиталі, друкарні. Справжнім дітищем гетьмана була Києво-Могилянська ака­демія, котра завдяки його зусиллям отримала академічний статус у 1701 р. і стала першим вищим навчальним закла­дом у Східній Європі. І. Мазепа прославився будівництвом церковних споруд (в роки правління було побудовано 20 церков і монастирів), яке увійшло в історію культури як «українське бароко». Щоб піднести значення київського митрополита, він домігся для нього титулу «екзарха мос­ковського патріарха». Під час Північної війни 1700-21 перейшов на сторону шведів, що вторглись в Україну. Після Полтавської битви (1709) втік до турецької фортеці Бендери разом з Карлом XII.

Махно (Міхненко) Нестор Іванович (1888—1934) — провідник повсталого революційного селянства Півдня України в роки ре­волюції та громадянської війни. Народився у селянській родині в с. Гуляй-Поле на Катеринославщині. Закінчив два класи почат­кової школи. Працював у поміщиків, потім робітником. У 1906-1908 — член організації анархістів-комуністів "Спілка бідних хліборобів", у складі якої брав участь в експропріаціях. У 1910 засуджений до смерті, але плутанина у даті народження (в усіх документах фігурував 1889) дала змогу "неповнолітньому" Махну замінити її довічною каторгою. У 1911—1917 перебував в ув'яз­ненні. Після Лютневої революції 1917 Махно повернувся до Гуляй-Поля, де почав власні революційні перетворення: розподілив по­міщицьку землю між селянами, створив військовий загін. Не виз­навав влади ні Тимчасового уряду, ні Центральної Ради. Влітку 1918 очолив боротьбу селян проти німецьких окупантів та П. Ско­ропадського, потім проти Директорії УНР та денікінців на боці біль­шовиків. Ідейно стояв осторонь більшовизму і анархізму. Після виступу проти політики воєнного комунізму (1919) був оголоше­ний радянською владою поза законом. У період денікінської оку­пації України вів активну боротьбу в білогвардійському тилу. У 1920 уклав угоду з більшовиками щодо розгрому Врангеля. По завер­шенні цієї операції почалося масове знищення махновщини ра­дянською владою. Протягом 1921 Махно вів боротьбу проти Червоної армії, але у серпні змушений був емігрувати до Румунії. В УСРР Махно заочно був визнаний "бандитом". У квітні 1922 пе­реїхав до Польщі, деякий час мешкав у Німеччині, з 1926 у Пари­жі. В останні роки життя займався літературною діяльністю.

Мельник Андрій (1890—1964) - діяч українського національно-визвольного руху. У 1914—1916 — командир сотні УСС у складі австрійської армії. Потрапив до російського полону, звідки у 1917 втік. У роки української революції— організатор Січових стрільців, начальник штабу Осадного корпусу, начальник штабу Дійової армії УНР (1919). Соратник Є.Коновальця, один із засновників УВО та ОУН. У 1924—1928 — політичний в'язень польських тюрем. У 1938 після смерті Коновальця очолив ОУН. Після розколу ОУН (1940) очолив її помірковане крило, т.зв. ОУН-М. У 1941 був ізольований гітлерівцями, у січні—жовтні 1944 перебував у концтаборі Заксенгаузен. У 1959 висунув ідею заснування Українського світового конгресу і Всесвітнього союзу українців. Помер у Люксембурзі.

Міхновський Микола Іванович (1873—1924) —діяч національ­но-визвольного руху. Народився в с. Турівка на Київщині. Нав­чався на правничому факультеті Київського університету. В сту­дентські роки був одним з ініціаторів створення таємного "Брат­ства тарасівців" (1891). Працюючи адвокатом, виступав на полі­тичних процесах, брав активну участь в українському русі. Його брошура «Самостійна Україна» (1900) стала програмою Револю­ційної української партії в перший період її діяльності. Був одним з організаторів та лідерів створеної у 1901—1902 Української на­родної партії, для якої написав "Десять заповідей" та "Програ­му", що обстоювала ідею самостійності української держави. Після Лютневої революції 1917 — ініціатор створення українського на­ціонального війська. Під час гетьманщини зблизився з Українсь­кою демократично-хліборобською партією, але після проголо­шення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією взяв активну участь у поваленні його режиму. Після встановлення біль­шовицької влади зазнав жорстоких переслідувань, а в квітні 1924 був знайдений повішеним у власному саду.

Наливайко Семерій (Северин;?-1597) - козацький ватажок, провідник козацького повстання 1595—1596. Родом з Галичини. Змолоду козакував на Запорожжі, потім вступив на службу до князя К. Острозького. В 1594 — першій половині 1595 бере участь в антитурецьких походах. Після повернення з Угорщини бере під козацький контроль більшу частину Волині, що стало початком великого повстання. Після капітуляції повстанців на р.Солониці Наливайко разом з іншими козацькими старшинами потрапив у полон, був відвезений до Варшави і страчений.

Нестор (?—після 1111) — чернець Києво-Печерського монастиря письменник і літописець. Був пострижений за ігумена Стефана (1074—1078) і ним же зведений у дияконський сан. Безу­мовним вважається авторство Нестора двох житій: Бориса і Гліба та Феодосія Печорського. Перше подає історію вбивства синів Володимира Святославича їхнім зведеним братом Святополком Ярополчичем як одвічну боротьбу добра зі злом. Написане пізні­ше житіє Феодосія, одного з засновників Печорського монастиря, визначається більшою художньою свободою. Нестор є автором першої редакції «Повісті минулих літ».

Орлик Пилип Степанович (1672—1742) — гетьман України в еміграції 1710—1742 рр. Походив з литовсько-чеського роду. Навчався в єзуїтському колегіумі у Вільносі, а в 1694 р. закінчив Києво-Могилянську колегію. З 1706 р. — генеральний писар, найближчий радник Мазепи. У 1709 р. емігрував, а через рік був обраний гетьманом. Під час процедури обрання було укладено угоду між ним і козацькою старшиною — «Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького козацтва» (Конституція П. Орлика). На­весні 1711 р. П. Орлик здійснив військовий похід на Правобереж­жя України. Посланці П. Орлика налагоджували зв'язки з Запо­рожжям, Буджацькою та Кубанською ордами, донськими козака­ми, башкирами, казанськими й астраханськими татарами. Ці дії спонукали російську розвідку розгорнути справжнє полювання за ним та його соратниками: 1719 р. у Вроцлаві П. Орлик ледь не був захоплений місією П. Ягужинського, у Гамбурзі полонили А. Войнаровського, у Варшаві — Григорія Герцика, в 1721 р. у Бреславі було зроблено невдалу спробу захопити сім'ю П. Орлика. Деякий час опальний гетьман проживав у Швеції, Німеччині, Франції, Греції, Молдові. Помер у 1742 р. у м. Яссах.

Петлюра Симон Васильович (1879-1926) - державний, полі­тичний військовий діяч, літератор, публіцист. Народився в Полтаві в сім’ї міщан козацького походження. Освіту здобув у Полтавській духовній семінарії. Член РУП з 1900 (з 1905 - УСДРП). За участь в українському національному русі зазнавав переслідувань. До Пер­шої світової війни займався журналістикою. В 1912—1917 разом з О. Саліковським редагував журнал "Украинская жизнь". 28 червня 1917 призначений Центральною Радою на по­саду генерального секретаря військових справ. Після гетьманського перевороту очолював Всеукраїнський союз земств. Перебував в опозиції до уряду гетьмана П.Скоропадського, був заарештований. 14 жовтня 1918 виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом. Стає членом Директорії, очо­лює Армію УНР. Після відступу військ УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Директорії (11 лютого 1919), перервавши членство в УСДРП. Протягом 1919 керує боротьбою про­ти червоних і денікінських військ. У 1920 очолює війська УНР, які разом з польськими силами вступають в Україну. Внаслідок нев­дачі наступу і договору між РСФРР та Польщею виводить свої війська за Збруч, де вони були інтерновані польською владою. На еміграції перебував у Польщі, згодом (1923) у Будапешті, потім у Відні, Женеві. 25 травня 1926 був убитий в Парижі агентом НКВС Шварцбартом.

Петровський Григорій Іванович (1878-1958) - державний і партійний діяч. Народився у Харкові в сім'ї кравця. В 11 років розпочав трудову діяльність. З 1897 — учасник революційного руху, зазнав переслідувань як член РСДРП. У 1912 обраний де­путатом IV Державної думи від робітників Катеринославської гу­бернії, працював у більшовицькій фракції. У листопаді 1914 ра­зом з усіма членами фракції був заарештований "за відмову голосувати за воєнні кредити" і в 1915 засуджений на довічне поселення в Туруханському краї. Під час лютневої революції 1917 - комісар Якутської області. Влітку 1917 повернувся до Петрограда. В листопаді 1917 — березні 1919 — нарком внут­рішніх справ РСФРР. Активний учасник встановлення більшо­вицької влади на Катеринославщині та в Донбасі. В 1919 — го­лова Всеукрревкому. З березня 1919 до літа 1938 — голова ВУЦВК (т.зв. "всеукраїнський староста"), в 1920-1938 - член Політбюро ЦК КП(б)У. З 1940 — заступник директора Музею революції СРСР у Москві.

Раковський (Сганчев) Християн (Кристю) Георгійович (1873-1941) — радянський партійний і державний діяч, активний учасник революційного соціалістичного руху в Болгарії, Румунії та Західній Європі. Народився в болгарському містечку Котеле, яке тоді нале­жало Туреччині. За національністю — болгарин. Походив з родини, яка з XVIII ст. уславилася своєю участю в національно-визвольній боротьбі. Християн взяв псевдонім Раковський на честь діда по ма­тері — Георгія Раковського — відомого болгарського борця за не­залежність і поета. X.Раковський учився в гімназії, потім у Женев­ському, Берлінському університетах. Брав участь у 5 конгресах II Ін­тернаціоналу. З 1917 р. — в Росії. З січня 1918 р. — член партії більшовиків, з січня 1919 р. — голова уряду радянської України, а з березня 1919 р. — член Політбюро ЦК КП(б)У. З 1923 р. на дип­ломатичній роботі — повноважний представник (посол) у Великобританії, потім у Фра­нції. У 1927 р. за опозиційну діяльність проти Сталіна Раковського виключають з ВКП(б), висилають до Астрахані, потім до Барнаула. У 1938 р. за сфальсифікованою справою його засуджують до 20-ти років позбавлення волі. 11 вересня 1941 р. був розстріляний в Ор­ловській в'язниці. Реабілітований у 1988 р.

Сагайдачний Петро Кононович (Конашевич-Сагайдачний;?-1622) політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. Народився у с. Кульчинцях поблизу Самбора у шляхетській родині. Навчався в Острозькій школі, згодом пішов на Запорожжя. Невдовзі висунув­ся на чільне місце серед козацької старшини. Очолив кілька вда­лих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство. З його ім'ям пов'язане взяття Варни (1606) і Кафи (1616). У 1618 взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. Май­же одночасно (1620) послав до царя спеціальне посольство з про­ханням прийняти українських козаків на російську службу. У геть­манській діяльності керувався прагматизмом, тверезим розрахун­ком, твердістю і водночас схильністю до компромісів. Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху. У 1621 очолив ко­зацьке військо у битві під Хотином. Тоді ж дістав тяжке поранення, яке прискорило його смерть. Похований у Братському монастирі в Києві.

Самойлович Іван Самійлович (? — 1690) — козацький діяч. По­ходженням із духівництва. Освіту здобув у Київському колегіумі. Змолоду у козацькому війську. В 1669 обирається генеральним суддею лівобережного козацького війська, в 1672 — гетьманом Лівобережної України. У 1668 підтримав гетьмана І. Брюховецького й узяв участь у повстанні проти засилля російських воєвод в Україні. В 1677—1678 керував полками у війні проти Туреччини. В 1674 обраний гетьманом Лівобережної та Правобережної Укра­їни. Відстоював державні інтереси України у взаємовідносинах з Московщиною. В 1687 очолював козацькі полки в першому Крим­ському поході царських військ і був звинувачений у його невдачі. Засланий до Тобольська, де й скінчив життя.

Сковорода Григорій Савич (1722—1794) - мислитель, письмен­ник, поет. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині. Походив із ко­зацького роду. В 1734—1753 з перервами навчався в Києво-Моги-лянській академії. В 1741—1744 був співаком придворної капели в Петербурзі. В 1745 з місією генерала Вишневського виїхав до Угорщини в м. Токай, де перебував до 1750 р. У 1751 деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. В 1753 працював учителем сина багатого поміщика, а потім здійснив подорож до Москви. Майже рік провів у Троїце-Сергієвій лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення в Україну знову посі­дає місце домашнього вчителя до 1758. В 1759—1768 викладав у Харківському колегіумі. В 1768 був запрошений читати курс етики у додаткових класах при колегіумі. Останні понад 25 років життя Сковорода мандрував Слобожанщиною.

Скоропадський Павло Петрович (1873—1945) — гетьман Украї­ни (1918). Походив зі старовинного українського аристократично­го роду (нащадок гетьмана І. Скоропадського). Закінчив Пажесь­кий корпус у Петербурзі. З 1905 — на військовій службі, генерал-лейтенант. З 1917 — командувач 34-им армійським корпусом (після українізації— 1-й Український корпус). У жовтні 1917 обраний ота­маном Вільного козацтва. Один з організаторів оборони України від наступу більшовицьких військ. У березні 1918 — один з органі­заторів Української Народної Громади, яка обстоювала ідею силь­ної впади. Після поразки країн Четверного союзу Скоропадський був змушений звернутися за підтримкою до країн Антанти. Під їх тиском 14 листопада 1918 гетьман проголосив федерацію Україн­ської держави з майбутньою небільшовицькою Росією для ство­рення єдиного фронту боротьби з радянською владою. Це стало формальним приводом до повстання проти гетьмана. 13 грудня в Києві була проголошена Директорія. Наступного дня гетьман під­писав зречення від влади і виїхав до Швейцарії, а згодом до Ні­меччини. Під час Другої світової війни Скоропадський сприяв звільненню українських військовополонених з німецьких концтаборів. З його ініціативи були звільнені лідери українських політичних партій і рухів: С. Бандера, А. Мельник, А. Левицький та ін. Помер від тяжкого поранення, отриманого під час бомбардування.

Скрипник Микола Олексійович (1872—1933) — державний і гро­мадський діяч. Народився в с. Ясинуватому Бахмутського повіту Катеринославської губернії в сім'ї службовця. Навчався в ізюмській реальній школі та Петербурзькому технологічному інститу­ті. З 1901 займався революційною діяльністю, за що неодноразо­во переслідувався, засуджувався до ув'язнення і заслання. Актив­ний учасник встановлення радянської влади в Україні. Один з орга­нізаторів створення КП(б)У, член її ЦК (1918). З квітня 1920 — нарком Робітничо-селянської інспекції УСРР, з липня 1921 — нар­ком внутрішніх справ УСРР. У 1922—1927 — нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР, у 1927— 1933 — нарком освіти УСРР. З лютого 1933 — заступник голови РНК УСРР і голова Держплану УСРР. З 1925 - член Політбюро ЦК КП(б)У. В 1925-1929 і 1931-1933 — член ЦВК СРСР, у 1927-1929 — голова Ради Національ­ностей СРСР. У червні 1933 на пленумі ЦК КП(б)У звинувачений у "націоналістичних збоченнях" і помилках теоретичного й практич­ного характеру, що підштовхнуло його до самогубства.

Сталін (Джугашвілі) Йосип Вісаріонович (псевдонім - Коба та ін.) (1878 - 1953), політичний діяч. З родини шевця. Після закінчення Горійського духовного училища (1894 р.) навчався в Тифлиській духовній семінарії (у 1899 р. виключений). У 1898 р. вступив до грузинської соціал-демократичної організації "Месаме-дасі". У 1902 - 1913 рр. шість разів зазнавав арештів, посилань, чотири рази біг з місць посилань. Після 1903 р. примкнув до більшовиків. У 1906 - 1907 рр. керував проведенням експропріацій у Закавказзі. У 1907 р. один з організаторів і керівників Бакинського комітету Російської соціал-демократичної робочої партії (РСДРП). Палкий прихильник В.І. Леніна, з ініціативи якого 1912 р. кооптований до Центрального Комітету і Російського бюро Центрального Комітету (РСДРП). 1917 р. член редколегії газети "Правда", член Центрального Комітету, Політбюро Центрального Комітету більшовиків, Військово-революційного центру. У 1917 - 22 рр. нарком у справах національностей. У 1922 - 53 рр. генеральний секретар Центрального Комітету партії. У 1920-х рр. у ході боротьби за лідерство в партії і державі, використовуючи партійний апарат і політичні інтриги, очолив партію і установив у країні тоталітарний режим. Проводив форсовану індустріалізацію країни і насильницьку колективізацію. Наприкінці 1920-х – у 1930-х рр. Сталін знищив реальних і передбачуваних суперників, ініціатор масового терору. З 1941 голова Ради Народних Комісарів (Ради Міністрів) СРСР, у роки війни голова Державного Комітету Оборони, нарком оборони, Верховний головнокомандуючий. В роки війни пішов на створення антигітлерівської коаліції; після закінчення війни сприяв виникненню "холодної війни". На ХХ-му з'їзді КПРС (1956 р.) М.С. Хрущов викрив так званий культ особи Сталіна.

Столипін Петро Аркадійович (1862-1911) - російський дер­жавний діяч. У квітні 1906 призначений міністром внутрішніх справ, у липні — прем'єр-міністром. З ім'ям Столипіна пов'язані активна протидія революції 1905—1907, розпуск II Державної думи і зміни положення про вибори до неї на користь заможних верств насе­лення. Вершиною діяльності Столипіна стала аграрна реформа, яка розпочалася в 1906 і набула широкого розмаху, зокрема в Україні. Столипін негативно ставився до українства, вважаючи ба­гатомільйонний народ "інородцями", всіляко підтримував діяль­ність великоросійських шовіністів в Україні. 1 вересня 1911 під час перебування в Києві був смертельно поранений агентом охранки, колишнім анархістом М. Богровим. Похований на території Києво-Печерської лаври.

Строкач Тимофій Амвросійович (1903—1963) — організатор партизанських формувань в Україні в роки Великої Вітчизняної війни, генерал-лейтенант. До початку війни служив у прикор­донних військах. Учасник оборонних боїв 1941 за Київ і Москву. В 1942—1945 — начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР). Під його керівництвом УШПР перетворив парти­занські з'єднання та загони України на фактор стратегічного зна­чення. Після війни — заступник народного комісара НКВС УРСР (1945—1946), міністр внутрішніх справ УРСР (1946—1956), на­чальник Головного управління прикордонних військ, заступник міністра МВС УРСР (1956-1957).

Тетеря (Моржковський, Мошковський) Павло (бл. 1620—1671) — гетьман Правобережної України в 1663-1665. Один з найвиз­начніших дипломатів в урядах Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, переяславський полковник (1653-1658). По­ходив зі шляхетського роду, мав добру освіту. Перед 1648 був канцеляристом гродського суду м. Луцька, з 1649 — писар Пере­яславського полку. Протягом 50-х років брав участь майже в усіх міждержавних переговорах, що відбувалися в Чигирині, виїжджав з дипломатичними місіями до інших країн. Один з авторів Берез­невих статей (1654), Гадяцької угоди (1658), Слободищінського трактату (1660). У ранзі гетьмана підтримував похід Яна Казимира на Лівобережжя (1663—1664), намагаючись об'єднати Україну під єдиною булавою і зверхністю польського короля. Своєю політи­кою спровокував козацьке повстання. Зазнавши поразки від пов­станців (1665), зрікся гетьманства і виїхав до Польщі. Отруєний польськими агентами.

Федоров Олексій Федорович (1901—1989) — організатор пар­тизанського руху, державний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор. У 1920-1924 в Червоній армії. У 1938-1941 — перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У, у 1941—1944 — перший секретар Чернігівського, а потім Волинського підпільних обкомів, начальник обласного штабу партизанського руху, коман­дир великого партизанського з'єднання. Після розформування з’єднання з 1944 до 1957 працював першим секретарем Херсонсько­го, Ізмаїльського та Житомирського обкомів КП(б)У. Був міністром соціального забезпечення УРСР.

Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595—1657) — геть­ман України, творець Української держави. Місцем народження вважається Суботів. Походженням з дрібної української шляхти {по матері — з козацької родини). Освіту здобув в одній із київських шкіл та у Львівській єзуїтській колегії, добре знав декілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. З юнацьких років на військовій службі. Брав участь у походах проти Кримського хан­ства, а в часи повстань 30-х років XVII ст. виступав на боці козаків. У січні 1648 на Запорозькій Січі він піднімає повстання, поклавши тим самим початок Української національної революції. Під час національно-визвольних змагань проявив себе як видатний дер­жавний діяч, досвідчений полководець, тонкий дипломат. До кінця свого життя Хмельницький проводив незалежну внутрішню полі­тику, прагнув зміцнити міжнародні позиції України. Помер у Чиги­рині. Похований у Суботові в Іллінській церкві.

Хмельницький Юрій (бл. 1641 - після 1681) — гетьман України у 1657 та в 1659—1663. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався у Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану бать­ком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалеж­ність України. 27 жовтня 1659 він пішов на укладення нового Пе­реяславського договору з Росією, який істотно обмежував суве­ренітет Української держави. 17 жовтня 1660 під тиском старшини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здіб­ностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спо­чатку підтримував гетьмана П. Дорошенка, а влітку 1669 взяв бік його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 потра­пив до рук татар і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 призначається Портою володарем "Руського князівства' зі столи­цею у Немирові. Робив невдалі спроби об'єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 був відкликаний до Стамбула та страчений турецькою владою.

Чикаленко Євген Харламович (1861—1929) — громадський ді­яч, меценат, за фахом агроном. Народився в с.Перешори Хер­сонської губернії у багатій селянській сім'ї. Навчався в Харківсь­кому університеті, де вступив до української студентської грома­ди. У 1884 заарештований за участь у гуртку 'драгоманівців' В.Мальованого і висланий до Перешорів. У 1894 переїхав до Оде­си, в 1900 до Києва. Один із провідних членів "Старої громади” (з 1900), Української демократичної партії (з 1904) та Української демократично-радикальної партії (з 1905), засновник і фактичний голова Товариства українських поступовців. У 1897 в Одесі та зго­дом у Санкт-Петербурзі вийшли його популярні "Розмови про сільське хазяйство". Фінансував видання словника М. Комарова, газети "Селянин" (Львів), діяльність Академічного Дому (Львів), був видавцем єдиної україномовної щоденної газети в Російській імперії — "Громадська думка" (потім "Рада"). Під час Першої світової війни жив у Фінляндії, Петрограді та Москві. Після лютневої рево­люції 1917 повернувся в Україну, але активної участі в політичному житті не брав. У січні 1919 виїхав до Галичини, де був інтерно­ваний поляками. З 1920 мешкав в Австрії. У 1925 став головою Термінологічної комісії Української сільськогосподарської акаде­мії в Подебрадах (Чехословаччина). Автор "Спогадів" (1925—1926) та "Щоденника" (1931).

Шелест Петро Юхимович (1908-1996) — партійний та держав­ний діяч. Народився на Харківщині. Трудову діяльність почав у 1923 робітником на залізниці. По закінченні Маріупольського металур­гійного інституту (1935) працював на заводах Маріуполя і Харко­ва. З 1940 — секретар Харківського міськкому КП(б)У. Під час Великої Вітчизняної війни працював у партійних органах Челябін­ська. Саратова. У 1948—1954 — директор заводів у Ленінграді та Києві. З 1954 — на партійній роботі. У 1957—1962 — перший секретар Київського обкому, у 1963-1972 - перший секретар ЦК Компартії України. Був членом Політбюро ЦК КПРС (1966-1972). За переконаннями Шелест був непохитним комуністом. Вод­ночас він сприяв самоствердженню української нації, домагався паритету в економічних відносинах республіки в рамках союзної держави, врахування потреб України при економічному плануван­ні в Радянському Союзі, наголошував на необхідності національ­но-культурного, мовного розвитку українців. Унаслідок цього був запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльнос­ті, усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ і переведений до Москви одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР (1972). Водночас було розгорнуто різку критику його книги «Україна наша Радянська» за «недостатній інтернаціоналізм». Невдовзі Шелест був виведений із Політбюро і відправлений на пенсію.

Шухевич Роман (псевдоніми — Тарас Чупринка, Тур; 1907-1950) — військовий діяч, член УВО—ОУН з 1925. В'язень польських тюрем і концтабору(1934—1937). Після політичних змін у Чехословаччині в 1938 нелегально перейшов на Карпатську Україну та співдіяв при творенні "Карпатської Січі". Після розколу ОУН приєднався до бандерівської фракції, увійшов до проводу ОУН-Б. У 1941 фактич­но командував батальйоном "Нахтігаль", потім служив у 201-му батальйоні в Білорусії. Взяв активну участь у підготовці III Надзвичайного Збору ОУН. На Зборі обраний головою тричленного Бюро Проводу ОУН, восени 1943 став Головним командиром УПА. В липні 1944 обраний головою Генерального Секретаріату й го­ловним секретарем військових справ УГВР. Після вступу в західні області України Червоної армії ще кілька років керував партизан­ською боротьбою УПА проти радянського режиму. Загинув у бою піді Львовом.

Щербицький Володимир Васильович (1918-1990) — партій­ний і державний діяч. Народився на Дніпропетровщині. По здо­бутті вищої освіти брав участь у Великій Вітчизняній війні. Після війни став функціонером КПРС. Пройшов усі щаблі партійної іє­рархії. У 1955 — перший секретар Дніпропетровського обкому пар­тії, в 1957 — член президії і секретар ЦК Компартії України. В 1961-1963 і 1965-1972 - голова Ради Міністрів УРСР. З 1972 - перший секретар ЦК КПУ. Прихильник централізованої партійно-державної влади, суворої підпорядкованості респуб­лік центру, орієнтації економіки УРСР на союзний народногоспо­дарський комплекс. Займав угодовську позицію щодо русифікації України в галузі освіти, культури, видавничої справи.

Ющенко Віктор Андрійович (1954 р.н.) – державний діяч, Президент України. Закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут. Від 1976 року працював у банківській системі. Від 1985 року – заступник начальника, начальник управління Української республіканської контори Держбанку. Від 1992 року – перший заступник голови правління акціонерного комерційного агропромислового банку «Україна». Від січня 1993 до грудня 1999 року – голова правління Національного банку України. Під його керівництвом в Україні успішно провели грошову реформу, створили Державну скарбницю, почали будівництво Банкнотно-монетного двору. Від грудня 1999 до квітня 2001 року – прем’єр-міністр України. Реалізація урядової програми «Реформи заради добробуту» дозволила Кабінету Міністрів В.Ющенка домогтися позитивної динаміки в економіці. Вперше за роки незалежності Україна отримала приріст ВВП. Вдалося радикально змінити механізм розрахунків і платежів у центральний та місцеві бюджети, відмовитися від бартеру і запозичень, оздоровити ситуацію на енергоринку, суттєво збільшити надходження у бюджет, витрати на соціальні цілі. За рік у країні була ліквідована бюджетна заборгованість по зарплатні, пенсіях та стипендіях. У січні 2002 року було сформовано виборчий блок «Наша Україна», який очолив Віктор Ющенко. На парламентських виборах у березні 2002 року в багатомандатному окрузі блок отримав 24,7% голосів виборців. Віктор Ющенко став головою найбільшої парламентської фракції «Наша Україна». 26 грудня 2004 року обраний на посаду Президента України.

Ярослав Мудрий (бл. 978—1054) — син великого князя київського Володимира Святославича, видатний державний діяч і полководець Київської Русі. У 1019 р. в результаті перемоги над дружиною брата Святополка Окаянного посів Київський престол. Активно займався зміцненням південних кордонів держави від набігів кочівників. Налагоджував і зміцнював відносини Київської держави з Візантією, Німеччиною, Угорщиною, Францією, Скандинавськими країнами. Зміцнював династичні зв'язки з європейськими королівськими дворами. Три його дочки були дружинами європейських монархів: Єлизавета — норвезького короля Геральда Суворого; Анна — французького короля Генріха II, Анастасія — угорського короля Андраша І. За Ярослава Мудрого укладено збірник законів — Правда Ярослава; що є найдавнішою частиною «Руської правди»; остаточно на Русі утвердилося християнство і затверджено в Києві митрополичу кафедру; створені перші монастирі; набули розвитку освіта й бібліотечна справа.

Поиск по сайту: