Теоретико-методологічні основи історичного пізнання. Історіографія та історіософія історії України

1. Форми осмислення людського минулого. Міф, епос, історія.

2. Предмет та методологія історії. Історичні джерела та історичні факти: проблеми інтерпретацій.

3. Філософія історії та історіософія. Специфіка історичного пізнання.

4. Історіографія та історіософія української історії.

5. Періодизація історії України. Україна як зона контакту цивілізацій.

1. Форми осмислення людського минулого. Міф, епос, історія

Свідоме звернення до минулих подій відрізняє людину від інших живих істот, які також здатні закріплювати і зберігати навички, передавати власний досвід. В історії людства існували різні форми закріплення історичного досвіду та пам’яті: міф, епос, хроніка, наукова історіографія. Першою формою свідомості і культури як способу осмислення світу постає міф (грец. mythos розповідь). Всякий міф є спогадом про події минулого, але міф не може бути розповіддю чисто історичною. На відміну від історичного оповідання, міф не потребує ніяких доказів і підтверджень, він не осмислюється раціональними засобами. Елементи міфологічної свідомості неминуче супроводжують людство протягом усієї його історії.

Історична свідомість, на відміну від міфологічної, припускає лінійний і необоротний час. Для цієї свідомості центральною є ідея розвитку, еволюції, у ході якої виникають принципово нові події і ситуації. Вже в епосі (грец. epos слово, оповідь) відбувається руйнування міфу. На відміну від міфу, епос - продукт історичного часу, коли свідомість виходить із кола міфологічних, традиційно-позачасових уявлень. З виникненням писемності люди почали фіксувати найважливіші події в їхній часовій послідовності, в хронологічному порядку. Так виникли перші хроніки, (грец. сhronos час), аннали (лат. annus рік), літописи (давньорус. лЂто рік). Перетворення простої реєстрації подій на історію (грец. historia розповідь про минулі події, про те, що досліджено) пов’язується з іменем грека Геродота (V ст. до н.е.), котрий не лише фіксував події, а й прагнув описати зміну різноманітних ситуацій та пояснити діяння людей. На відміну від міфу, під історією розуміється достовірна розповідь про минуле, автор якої відповідає за кожне слово, за кожен згаданий факт. Проте Геродота ще в античності називали не лише «батьком історії», але й «батьком брехні», оскільки достовірність повідомлень різних людей, на підставі яких Геродот складав свої писання, часто піддавалася сумнівам.

У стародавніх греків уявлення про історію були генетично пов’язані з міфом і мистецтвом розповіді. Історія навіть мала свою музу-покровительку – Кліо (ім’я походить від грец. «прославляю»). Греки сприймали світобудову статично, як довершений і гармонійний космос і не сприймали історичного процесу послідовних змін, їм притаманне циклічне розуміння історії. Вони не знали «історію», вони знали «історії».

Хоча з часів Геродота до наших днів історія пройшла довгий шлях і сформувалася як наука зі своїм об’єктом та методами пізнання, ця спорідненість з міфом збереглася. Міф функціонує й у сучасних поглядах на минуле (історію).

Суміщення міфологічної й історичної свідомості представлене в християнській догматиці. Християнство надало сприйняттю історичного процесу лінійну, есхатологічну спрямованість, уявлення про початок і кінець історії. Історія з часів середньовіччя поступово прямує від свого початку – акту Творення – до свого кінця – Страшного суду і встановлення Бо­жого царства на Землі.

Епоха Відродження і, особливо, Просвітництва підготували нове розуміння історії як процесу. Нове сприйняття часу створило ґрунт для появи ідеї прогресу ( лат. progressus рух уперед, успіх). У науку входять принципи історизму й еволюціонізму, котрі дозволили розглянути світ у розвитку, а людину і людське суспільство як утворення, що історично змінюються. Основним змістом історії було визнано послідовний розвиток культури і соціально-економічних інститутів. Наслідком наукових відкриттів XVII-XVIII ст. стало формування нового класичного типу науки і становлення сучасного типу історії як науки. Історичне пізнання формується як самостійна галузь пізнавальної діяльності. Розквіт історичної науки приходиться на ХІХ ст., котре називають «століттям істориків». Основним заняттям істориків стало намагання перетворити історію на таку ж строгу науку як і природознавство, подолати описовість та підвести історичний процес під загальні соціологічні схеми (позитивізм), а з іншого боку історики прагнули описати минуле «таким, яким воно було» (Л. фон Ранке). Історія перетворилася із простих розповідей про минуле в науку зі своїми об’єктом, предметом, методами дослідження.

2. Предмет та методологія історії. Історичні джерела та історичні факти: проблеми інтерпретацій

Методологія (грец. method шлях + logos слово, вчення) - це система принципів та способів, правил та нормативів пізнання, тобто наука про способи пізнання.

Існує ряд принципів – фундаментальних припущень, вимог щодо застосування методів і забезпечення вірогідності результатів дослідження. Одним із найважливіших принципів, на думку більшості вітчизняних істориків, є принцип об’єктивності, який зобов’язує розглядати історичні явища і події у всій їх складності, багатогранності й суперечливості, з урахуванням усієї сукупності позитивних і негативних сторін їх змісту, незалежно від того, чи подобаються вони дослідникові чи ні. Важливим у процесі пізнання є принцип історизму, який передбачає розгляд історичних фактів у конкретному історичному середовищі, в динаміці їх розвитку. Важливе значення мають діалектичний принцип, який передбачає розгляд різноманітних явищ у взаємозв’язку, саморозвитку і взаємообумовленості, а також системний принцип – підхід до певної сукупності історичних фактів як до стрункої системи з властивими саме їй закономірностями і зв’язками.

Історик моделює минуле на основі наявної в нього інформації, яка завжди неповна. Отже, знання про минуле носить гіпотетичний, імовірнісний характер.

Об’єкт вивчення і саме вивчення - не одне й те саме. Також можна сказати, що минуле - це не історія. Не можна ототожнювати об’єкт і предмет дослідження. Якщо минуле «яким воно було» постає як об’єкт історичного дослідження, то предметом постає той образ минулого, який виникає перед нашим розумовим поглядом. Реальне життя завжди складніше і багатше будь-яких умоглядних теоретичних побудов. Оскільки життя складніше об’єкта науки, відтворена історія завжди не відповідає по своїй широті і глибині реальній історії (тобто минулому життю).

Історичне дослідження базується на джерелах, з них історик черпає інформацію про минуле, яку він інтерпретує, осмислює і на основі якої відтворює, реконструює (чи конструює) картину-образ минулого. По суті можна розділити всі джерела, використовувані в історичних дослідженнях, на два основних класи: історичні й археологічні. Всі знаряддя і результати людської діяльності розглядаються як феномени-артефакти, в яких «закодована» інформація про цю діяльність. У випадках, коли письмові джерела відсутні, доводиться використовувати винятково археологічні джерела. Центральне місце серед історичних джерел займають письмові тексти - хроніки, документи, листи і т.п. - їх називають первинними історичними текстами.

Історичні джерела виступають як свідчення, відображення, образи, сліди минулого, використання яких служить реконструкції історичного минулого. У ході такої реконструкції виникають історичні праці - статті, монографії, підручники - їх називають вторинними історичними текстами (або історіографією).

Історичне пізнання, сформувавшись як самостійна галузь пізнавальної діяльності, із самого початку виступає як емпірична форма пізнання. Вважається, що історія, перш за все, повинна спиратися на факти, має прагнути до об’єктивності.

Історія неможлива без фактів, але до них не зводиться. Тобто, факти самі по собі не створюють загальної картини, концептуальної схеми - вони, скоріше, в неї вписуються.

Оскільки «уся сукупність фактів» ніколи нам не дана повною мірою - це неможливо, та й у цьому немає необхідності - особливе значення в науці набуває інтерпретація фактів. Зрештою факти завжди постають у тій або іншій інтерпретації, від неї залежить їхній добір. Те, що при одному підході є найважливішим фактом, при іншому підході рівно нічого не значить. Історичне пізнання не зводиться до суми фактів чи до набору інформації про минуле.

3. Філософія історії та історіософія. Специфіка історичного пізнання

Коли дослідник береться за вирішення навіть вузьких, спеціальних проблем, він не може обійти проблем загальних, його мислення завжди концептуальне. Історик виходить з більш широкої картини світу, з загального світобачення, певної філософії історії. Філософія історії - область філософського знання, що охоплює онтологічні питання історичного процесу - такі, як смисл і напрямок історії, розчленовування і послідовність основних історичних епох, специфіка історичного процесу, співвідношення історії і природи, свободи і необхідності в історичній творчості, а також гносеологічні і логіко-методологічні проблеми історичної науки.

Термін «історіософія» (грец. historia + sophia мудрість) став досить популярним в українській історіографії, хоча в світовому науковому співтоваристві він не набув наукового статусу. Цей термін допускає досить широке трактування. Більшість дослідників не розрізняють філософію історії та історіософію, використовують ці терміни як тотожні, що, на наш погляд, не зовсім справедливо. Історіософія розглядається як певна сукупність суспільно-світоглядних ідей, які складають аксіологічний пласт – оціночний критерій – у філософській системі викладу історії. Історіософію в цьому плані можна порівняти з теологією історії. Історіософія пов’язана з релігійним розумінням історії. Цілком правомірне вживання терміну «історіософія» як синоніму «історичної ідеології».

Історик дивиться в минуле з сучасності, що й визначає перспективу його бачення. Він висловлює своє судження про минуле, так чи інакше, виходячи з певної точки зору. Зі зміною «сучасності» змінюється і та перспектива бачення минулого, яку вона визначає. Надалі можуть відбуватися нові події, що задають нове прочитання історичного досвіду, його переосмислення. Кожне покоління сприймає та інтерпретує минуле на базі своїх концепцій, цінностей, світогляду, котрі визначають його ставлення до навколишнього світу.

Проблема взаємовідносин ідеології, політики й історіографії - одна з найбільш складних для історичної науки. Багато видатних філософів і істориків приходили до песимістичного висновку про те, що історична наука взагалі не в змозі звільнитися від полону ідеології й політики. Історична наука в усі часи була пов’язана з політикою, являлась сферою, в якій реалізовувалися на історичному матеріалі різні політичні інтереси та прагнення. Різні політичні сили розглядають історію частіше всього лише як засіб легітимації – обґрунтування і виправдання своєї нинішньої політики. Для багатьох політичних еліт властиве переконання: той, хто контролює знання про минуле, володіє сьогоденням, а той, хто має владу над часом, зберігає владу над людьми. В силу цього історичні знання виявилися в тісному зв’язку з ідеологією і навіть у залежності від неї. В свою чергу, вони можуть впливати на політику й ідеологію.

«Немає історії, є історики», «кожне покоління переписує історію наново», «всяка історія є осучасненням минулого». В марксистській літературі подібні погляди зазнавали нищівної критики як науково неспроможні. Але сьогоднішня практика їх підтверджує, більше того - вони сприймаються як банальності.

Плюралізм історичних суджень пояснюється самим предметом дослідження, тобто множинністю історичної реальності в усіх її різноманітних проявах. Різні філософські системи, багатство принципів і методів історичних досліджень можуть відрізняти сучасну історичну науку від колишньої догматичної. Але такий плюралізм загрожує розмиванням «змістовного ядра», сенсу пізнавальної діяльності.

4. Історіографія та історіософія української історії

В історії української історіографії й історіософії можна виділити кілька наступних періодів:

1) доба давньоруського літописання, коли в Україні-Русі існувала міцна князівська держава, а історичні твори в формі літописів створювалися при княжих резиденціях чи в монастирях; в історіописанні домінували релігійні концепції провіденціалізму (ХІ–XIV ст.);

2) доба литовсько-руського літописання й українсько-польської публіцистики, коли українські землі втратили свою суверенність, а старі традиції літописання при монастирях збагачувалися новими західноєвропейськими ідеями прагматизму та виникали нові – публіцистичні – різновиди історичних творів (XIV–XVII ст.);

3) доба козацького літописання, коли виникає держава Війська Запорозького, а її творці описують славні й ганебні діяння народу й вождів, легітимізуючи право нової «козацько-малоросійської нації» на волю і державу; історичні праці були чимось середнім між літописами, політичними памфлетами і барочними повістями (XVII-XVIII ст.);

4) доба наукової історіографії, коли на історіописання поширюються принципи науки – критицизм супроти історичних джерел, вимоги повторюваності досягнутого результату іншим дослідником, прагнення використання достовірних наукових результатів у практичній площині управління тощо (кінець XVIII–XX ст.).

Остання доба поділяється на кілька більш дрібних періодів:

а) історіографія «українського національного відродження» – антикварництво, критична історія й романтизм (кінець XVIII – половина XIX ст.), народницька історіографія (1860-ті рр. – початок ХХ ст.), державницька історіографія (з 1920-х рр.);

б) доба радянської історіографії – часи методологічного плюралізму (1920-ті рр.), часи безперечного диктату марксистсько-ленінсько-сталінської догматики (1930-ті – початок 1950-х рр.), часи розквіту й перші ознаки кризи радянської історіографії (1950-ті – кінець 1980-х рр.);

в) пострадянська, або українська національна історіографія (з 1990-х рр.). З другої половини 1990-х рр. стали справжнім одкровенням для України новітні зарубіжні течії – історіографічний постмодернізм і нова інтелектуальна історія, що здобули поширення на Заході у1970-1980-х рр. Представники цих течій й їхні теперішні українські адепти акцентують увагу на історичному наративі – на мові, структурі тексту, що створюється дослідником у процесі прочитання історичних свідоцтв. Історична реальність виступає в новому тлумаченні не як щось зовнішнє суб’єкту пізнання, а як те, що конструюється мовною і дискурсивною практикою.

5. Періодизація історії України. Україна як зона контакту цивілізацій

Більшість авторів прагнуть поглянути на Україну як на оригінальну культурно-історичну одиницю – зону контакту (протистояння і асиміляції) кількох цивілізацій. Древні і середньовічні цивілізації, поширені на українських теренах, належали до двох типів культур – осілої і кочової, землеробської і скотарської, що формувалися з IV тис. до н.е. На початку н.е. співіснування цих культур набрало форму співжиття, а також і протистояння християнської і поганської, а згодом – мусульманської цивілізацій. З XVI-XVIII ст. на українських землях додатково розгортається ще взаємозбагачувальне суперництво західноєвропейської (католицько-протестантської), або атлантичної, та євразійської (російсько-православної) цивілізацій.

Становлення цивілізаційних систем планети проходило протягом століть, кожна з них на початкових етапах формування містила характерні риси багатьох інших. При цьому український культурно-національний тип, будучи розділеним між кількома названими утвореннями, виявився носієм певних ознак різнохарактерних цивілізацій. Історія України, таким чином, надає чудовий матеріал для порівняльного аналізу процесів взаємопроникнення ряду світових цивілізацій.

Головна мета навчального посібника полягає в збагаченні студентів певним комплексом знань з соціально-політичної, економічної й культурної історії нашої Вітчизни. Значна увага зосереджена на історіософському осмисленні історичного минулого України; на специфіці етнополітичного процесу та взаєминах чисельних етносів України; на особливостях розвитку політико-правової структури українського суспільства, державного та адміністративно-територіального устрою, політичних режимів, їх внутрішньої та зовнішньої політики; на політичних і культурних процесах, ролі в них політичних партій, громадських рухів, лідерів нації; на політичних ідеологіях та інших формах свідомості народу; на визначальних тенденціях розвитку релігії, освіти, мистецтва, науки і техніки. На підставі цих знань передбачається пізнання закономірностей розвитку України в конкретних історичних епохах.

Хронологічні межі посібника охоплюють часи від становлення первіснообщинного ладу до сьогодення. В цих межах виділяються наступні історичні періоди:

1) Первіснообщинний лад, або доцивілізаційний (доісторичний) період ( 800 тис. рр. тому – початок І тис. до н.е.);

2) Скіфо-сарматська й еллінська доба, або античний період (VII ст. до н.е. – VI ст. н.е.);

3) Германо-тюрко-слов’янська доба, або ранньосередньовічний період (VII – ІХ ст.);

4) Києво-руська доба, або зріле середньовіччя (Х – перша половина XIV ст.);

5) Польсько-литовська й татарська доба, або пізнє середньовіччя (середина XIV – середина XVII ст.);

6) Козацько-малоросійська доба, або ранній новий час (середина XVII – кінець XVIII ст.);

7) Російсько-австрійська (імперська) доба, або новий час (остання чверть XVIII – початок ХХ ст.);

8) Радянська доба, або новітній час (1920 – 1991 рр.);

9) Доба української державної незалежності, або пострадянський період (з 1991 р.).

У цих межах вивчаються: а) господарство, способи здійснення влади і регуляції поведінки в первісному суспільстві; б) економічні відносини та соціальні структури українського народу на всіх етапах його розвитку, права й обов’язки різних верств населення; в) системи забезпечення влади, принципи її побудови та функ­ціонування з перших держав VIІ ст. до н.е. і до наших днів; г) формування і розвиток історично-етнографічних регіонів України; д) історія формування та діяльності громадських, культурних, освітніх і політичних організацій українського народу; е) історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництва незалежної України; є) історія українських міграційних й еміграційних процесів; ж) економічний, соціально-політичний і культурний розвиток різних народів на Україні; з) історіософські ідеї й історіографічні концепції історії України.

Тема 2

Поиск по сайту: